В зеленого шума!

А в нашого шума

Та залена шуба.

То зелені святки. То купальське свято – усюди дзвенить дитячий голосок україночки:

Купала на Івана, –

Купався Іван

Та в воду упав…

А от і час прийшов… Щось серденько віщує… Душна українська нчка сну не дає, а там за вікном, улиця… Чути парубоцькі вигуки:

Вийди, дівчинонько,

Вийди, рибчинонько!…

Полум’ям паше молоде тіло… Серденько завмирає… Се той, чорнобривий, з карими очима… Як не вийти!…

…І росла україночка, часто цілими годами не бачачи ні “татка любого”, ні “братиків милих, як голубоньків сизих”, котрі десь-то носились на своїх кониках “по степах та по байраках”, з ляхами та татарвою воюючи…

А вже ж виходила заміж україночка не як московка з неволі батюшковим та матущиним присудом за “суженого” нелюба, а виходила україночка по волі, за свого миленького, і по любові, бо, виростаючи вільною пташкою, бачилась з своїм козаченьком привселюдно, на вулиці, або і тихенько собі – то у вишневому садочку коло перелазу, то у темному лузі, то в леваді, під вербою, або коло криниченьки, у холодної водиченьки… Вона знала того, кому потім рушники подавала…”*

Народна пісня, особливо лірична, слугувала поколінням українців своєрідною школою пізнання психології, етики інтимних стосунків, бо любов була не тільки щасливою, а й зрадливою, невзаємною. Не випадково: “Хто з любов’ю не знається, той горя не знає”. В піснях закарбовано досвід переживання статевої любові як вищого людського почуття. В ньому – і ефект присутності коханої людини: “Як не хочеш, дівчинонько,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути”,

і мистецтво інтимного спілкування:

“ Стелися барвінку, ще нижче, ще нижче,

Присунься, юначе, ще ближче, ще ближче”,

і мистецтво кокетування:

“А я брови підмалюю, нуда-я, нуда-я,

Чорнявого поцілую, нуда-я, нуда-я”.

Та любовне почуття могло наштовхуватися на різні перепони:

“Постав хату з лободи

А в чужую не веди…

Чужа хата такая,

Як свекруха лихая”,

або

“Через свою неньку,

Через рідні сестри,

Не можу кохану

До двору привести”.

Кордоцентричність в еротичному потязі сприяла повноті чуттєвості, відкривала дорогу сексуальній активності на рівноцінних статевих началах: “…вернися, козаче, буду шанувати”, “ …стелися барвінку ще нижче, присунься, козаче, ще ближче”.

*Мордовець Д. Сагайдачний. –Львів: Каменяр, 1989. – С.55-56.

Звичаєва культура, усталені ритуали несли у собі нормативну етику по­шанування коханої людини, готували молодь до створення сім’ї на добровільних началах парування:

"Та було б не рубати зеленого дуба,

Та було б не сватати, коли я не люба".

Головними осередками міжстатевого спілкування та вибору пари у хо­лодну пору року були вечорниці, на які молодь збиралася у хаті удовиці, де праця дівчат (вишивання, плетіння чи малювання) чергувалася з розвагами – жартами, піснями, танцями. Досвітки, музики, ігрища, кутки, забави як різновиди вечорниць сприяли задоволенню потреб молодих у спілкуванні, розвагах, залицянні, жениханні тощо.

Сороміцькі пісні, записані такими відоми­ми етнографами, як Павлом Чубинським, Хведіром Вовком, Михайлом Максимовичем, Михайлом Гринченком, засвідчують, що із закоханістю, романтичною любов'ю перепліталось тілесне, плотсь­ке, яке сприймається народною психологією як природнє, ор­ганічно властиве людській сексуальності. У змісті сороміцьких пісень, які, як правило, виконувались лише у певних частинах весілля, а також на вечорницях та досвітках, проглядається природа невгамовного сексуального бажання, маніфесту­вання чуттєвості в контексті складних людських взаємин. В них поєднуються насолода і страх, підступність і щирість, обов'язок і спонтанність поведінки, ніяковість і досвідче­ність, весела розкутість і цнотливість:

“Захотіла калача з медком, з медком,

Я ж була да під парубком;

Я ж думала: Умру, умру,

А я ж цеє давно люблю !”

У ментальності українців, судячи зі змісту еротичного фоль­клору, сексуальна функція представлена як паритетна, рівноцінна у сексуальній активності жінки і чоловіка. Тому в ук­раїнських еротичних піснях ініціатива у зляганні, активність у сексуальних стосунках часто йде від жінки, що нетипово для інших етнічних культур.

Коли б мені або так, або сяк,

Коли б мені запорозький козак,

Коли б, коли б коло мене полежав,

Коли б, коли б за поциньку подержав.

Молодиі· х… били,

Бо то надоїло,

А дівчата боронили,

Бо то добре діло.

Ой каби ти добрий хлопець,

Ти би скочив у городець,

Ти б косив, я би жала,

Ти б просив, я би дала.

Не давайте пшонця, бо розсиплеться,

Не давайте борошенця, бо розвіється

Та давайте отого - ой, як бо його,-

Солодкого отого, що стирчить од його.

Зазначимо, що за непристойним, на перший погляд, змістом сороміцьких співанок, лібідо представлене не як щось відчужене від тілесного Я (не випадково представники духовенства назива­ли сороміцькі пісні "бісівськими"), а як притаманне людській природі, земне та безпосереднє. Одвертість, прямота означень реалізації сексуальної функції охоплює багату палітру психічного життя – від ніяко­вості, трепетного чекання, нерозуміння потреб власної тілесності до повноти чуттєвості, гармонії злиття чоловічого та жіночого начал.

Наш кур кокоче, на сідало хоче.

Наш молоденький Івась та вже спати хоче.

Мати ж моя старенькая, дай за мене дочку,

Бо вже мені піцирина подерла сорочку.

Козак дівки питається: - Що то в тебе гойдається?

Ти, козаче, не питай, як устромив, то й гойдай!

Ой, дівчино, чого сердишся,

Чом до мене животом не повернешся?

Повернися животом ще й вороночкою,

Дам тобі я солов'я, ще й з соловочкою.

Віршовані строфи передають народні уявлення про сексуальну поведінку різних статевовікових груп, при сімейних суперечках та злагоді. Конфлікти на сексуальному грунті змальовані у кон­тексті жи-вих людських емоцій, з великим почуттям гумору.

Як я була молодійка, то кохання знала,