4.9. Люди, які заперечують свою стать, або свій серед чужих, чужий серед своїх

На конкурсі співачок, організованому 1989 року Євробаченням у Бірмінгемі, державу Ізраїль представляла струнка чорнява, довго­нога красуня Дана Інтернешнл, яка вже набула шаленої популярності у себе на батьківщині. Її артистичні здібності та зовнішні дані не могли не викликати захоплення. Проте частина ізраїльських громадян, особ­ливо іудейські ортодокси, категорично протестувала проти такого куль­турного представництва їхньої держави. У чому ж справа? Виявляється, у статі співачки, вірніше, в її колишній статі. Адже Дана, в минулому Ярон Коен, від народження на­лежала до чоловічої статі, якої вона позбулась шляхом хірургічного втручання.

Емоції, почуття, думки людей, які прагнуть відмежуватися від даної їм природою статі – перебувають у постійному дістресі через те, що їм це не вдається і які прагнуть хоч у якийсь спосіб бути подібни­ми до представників протилежної статі і докладають до цього мислимих і немислимих зусиль – усі ці психологічні явища характеризують так звані розлади статевої іденти­фікації. Саме ці відхилення у формуванні статевої свідомості переконливо демонструють дію механізмів, завдяки яким ми стаємо або чоловіками, або жінками. Які ж вони?

Відчуття тотожності з особами тотожної статі дитина набуває змалечку. Вже з двох-трьох років вона знає, що вона хлопчик або дівчинка, а з п’яти-шести розуміє, що статева належність незворотна і що вона вже ніколи не стане особою протилежної статі. Саме відчуття тотожності з особами своєї статі створює установку на наслідування статевовідповідним взірцям та прийняття статевовідповідних нормативів дано­го суспільства. Чи можуть механізми статевої ідентифікації ламатися? Що відбувається з людиною в цьому разі? Розлади статевої ідентифікації класифікуються таким чином:

Розлади статевої ідентифікації

Розлад порушення статевої тотожності у дівчаток та хлопчиків (до настання статевої зрілості)

Транссексуалізм

Розлади статевої належності підлітків або дорослих нетранс сексуального типу

Слід сказати, що при розладах статевої належності зміни психологічної статі бувають настільки сильними, що людина, заперечуючи свою акушерську стать, просто забуває про неї. Так, одна транссексуальна молода жінка, розпові­даючи про те, де і з ким проводить своє дозвілля, не проминула пригадати, як вона з друзями (а це виключно чоловіки), ходила до сільської лазні, щоб підглядати за оголеними жінка­ми. Транссексуальний чоловік чи жінка через зміну у своїй статевій самосвідомості може так органічно ввійти до компанії осіб протилежної статі, що не тільки він (вона) вірить у те, що нале­жить до біологічно бажаної статі, а й люди з їхнього оточення беззастережно сприймають їх такими. Транссексуальні чоловіки люблять попліткувати у дівчачій компанії, де їм звіряють всі дівочі таємниці.Такою ж мірою транссексуальні жінки є “своїм хлопцем” у се­редовищі чоловіків, мають з ними тотожні інтереси, теми для розмови, ви­ди дозвілля. Вони хвацько палять цигарки, полюбляють посидіти з кухлем пива чи за чарчиною, виявляють знаки уваги до жінок, травлять анекдоти тощо.в

Як проявляється розлад статевої ідентифікації в дитячі роки?

З того часу, як Віка пригадує себе, вона пам’ятає, що хотіла бути хлопчиком. Її мама розповідала, що найбільшою проблемою для доньки ще в дошкільні роки були звертання до неї як до дівчинки – на ім'я або “внученько”, чи “донечко”. Віка або вдавала, що не чує,або з плачем відповідала: “Яка я вам дівчинка? Я скоро буду хлопчиком, ось побачите!”. Щоб не наражатися на неприємності, рідні та близькі скоро винайшли іншу форму спілкування з дитиною: “мій малюк”. Це сподобалося Віці, а особливо після того, як хтось з гостей, почувши “малюче, принеси”, запитав у неї: “Скільки ж тобі років, хлопчику, і як тебе звуть?” Віка аж засяяла від щастя, проте, буркнувши “шість”, поспішила вислизнути з кімнати, щоб не відповідати на другу частину запитання.

Дівчинка зривала із себе банти, які намагалася зав’язати їй бабуся, дуже раділа візитам до перукаря, адже там її підстригали “під хлопчика” і при цьому казали: “Тепер ти зовсім, як хлопчик”. Улюбленим одягом Віки були джинси та шорти. Тому справжньою трагедією для дівчинки став початок навчання в школі. Вона чекала цього з великим страхом, адже ходити на уроки можна було тільки у шкільній формі або у платтячку з фартушком. А це була найненависніша для Віки річ. У день першого вересня Вітина мама знайшла шкільний одяг доньки зім’ятим, схованим у шухляду, у найдальший її куток.

“Чи гралася Віка ляльками?” – запитували в матері. Вона відповідала, що ляльки, які дарували доньці родичі та близькі друзі, існували у неї ліче­ні хвилини,поки вона не розбирала їх “на запчастини”. Машини, різні види конструкторів – ось те,що справді захоплювало дівчинку, що вона берегла.

Факти з життя Віки є прикладом прояву розладу статевої тотожності у дітей. Типовими симптомами такого відхилення у статеворольовій поведінці дівчаток є, по-перше, стійкість та інтенсивність переживань через те, що вони не хлопчики, якими мріють бути. І вони сподіваються, що ця мрія здійсниться, якщо не зараз, то обов’язково в майбутньому. По-друге, оскільки дівчинка хоче бути схожою на осіб протилежної статі, вона з відразою ставиться до одягу, за яким можна ідентифікувати жіночу стать. Саме тому дівчатка хочуть і віддають перевагу справам, які вважаються типовими для чоловіків: допомагають татам поратися біля техніки, ремонтують, конструюють, грають у рухливі ігри, зокрема у футбол. Деякі дівчатка відмовляються від сечовиділення в положенні сидячи і намагаються це зробити, як хлопчики. І, зви­чайно, плекають мрію, що вони ніколи не виростуть жінками, що в них не буде менстру­ацій та ніколи не виростуть груди.

Хлопчики з розладами статевої тотожності виявляють аналогічні особ­ливості рольової поведінки з тією лише відмінністю, що спрямовані вони на утвердження в жіночій статі. Якщо дівчаток з неадекватною рольовою поведінкою називають шибайголовами, то хлопчиків – маминими синочками, цяцями.

Сашко виховувався у неповній сім’ї мамою та бабусею. Він був ніж­ним, лагідним хлопчиком, якого від однолітків відрізняло лише те, що він любив гратися маминими аксесуарами і уникав хлопчачих за­бав. Під час навчання у середній школі віддавав перевагу компані­ям однокласниць, із задоволенням обговорював з ними шкільні проблеми та особисті секре­ти. Мріяв прокинутись раптом дівчинкою, заздрив дівчаткам, їхній можливості прикрашати себе бантиками, бусами та сережками, туфельками на високих підборах. Сашко охоче залишався вдома сам. Він виймав тоді мамині парфуми, косметику і починав робити макіяж. Після цього примірялися мамині сукні, взуття, добиралися аксесуари. Мама, якщо й заставала сина зне­нацька за цими заняттями, ніколи не картала його за це: “Нехай краще син грає у театр одного актора, ніж вештаметься вулицями, які нічого хоро­шого не навчать.

Найболіснішим для Сашка виявилися підліткові роки, коли з’явилося лобкове оволосіння. Саме тоді хлопчик почав ретельно маскувати свою стать, обираючи теніски з певними ознаками жіночого вбрання – аплікаці­ями, вишивками. А ще Сашко відростив довге волосся, яке можна було зачісувати так, щоб нагадувало каре, почав користуватися косметикою.

Симптоми розладу статевої ідентифікації в хлопчиків проявляються у наполегливому бажанні бути дівчинкою. У дошкільному віці вони відчайдушно наполягають на тому, що вони – дівчатка. Такі хлопчики відмовляються від типових хлопчачих забав та ігор, віддають перевагу товариству дівчаток, люблять перевдягатися у жіноче вбрання. Ознаки справжньої біологічної належності такі хлопчики сприймають з острахом та бридливістю, часто уявляючи своє тіло без пеніса та яєчок.

Порушення у статеворольовій поведінці дитини можуть бути виражені помірно. Досить часто трапляються хлопчики, які манерами спілкування, емо­ційною прив’язаністю до матері, сором’язливістю, боязкістю нагадують дівчаток. Таких хлопчиків називають “матусиними синочками” або “паїньками”. На противагу їм, дівчатка – “свої хлопці”, характеризуються типово хлопчачими рисами. Вони – безстрашні, самостій­ні, переповнені ідеями, віддають перевагу хлопчачим компаніям, в яких нерідко стають лідерами. Дорослішаючи, такі діти захоплюються навчальними дисциплінами та професійною діяльністю, за якими закріпився стереотип жіночих або чоловічих.

Маринка, яка з шестирічного віку мала за найближчих друзів татка-водія, а також гурт сусідських хлопчиків, зберегла свою хлопчакуватість і в підліткові роки. Хоч у гардеробі Маринки були, окрім джинсів та штанців, спідниці та сукні, носила вона їх якось не по-жіночому. Мо­жливо, таке враження виникало через демонстративно чоловічу ходу та поставу. Дівчина полюбляла заняття на спортивних снарядах, добре стрибала через “коня”, ходила по брусу, підтягувалася на перекладинах, відчайдушно била боксерську грушу. Дівчинка пишалася своїми м’язами, фізичною витривалістю, сильним ударом. Проте Маринці ніколи не спадало на думку змінити своє тіло. Хоч друзів серед ровесниць у неї не було, проте дівчатка поважали Маринку за вміння управляти хлопцями, які побоювались її зачіпати, бо дівчина завжди могла “дати здачі” найавтори­тетнішому і найсильнішому з них. Закінчивши дев'ять класів, Марина вирішила продовжити навчання в технічному училищі, обравши спеціальність, якої вчилися лише хлопці, які спочатку скоса поглядали на дівчину, проте скоро прийняли її як “свого хлопця”.

Що ж зумовлює порушення статеворольової поведінки в дитячому віці? Оста­точної відповіді наука поки дати не може. Хоча припускають, що поштовхом до цього може стати гормональне порушення розвитку плоду дитини в утробі матері на час його гормонального диференціювання по чоловічому чи жіночому типу (особливо вразливими для закладання статевої сфери вважається 4-6 тижні вагітності).

Незначні відхилення у статеворольовій поведінці, здебільшого, спричиня­ються неправильним статевим вихованням у сім’ї. Яких помилок припускають­ся батьки? Передусім тих, що пов’язані з ігноруванням прийняття власної статі та освоєнням статевовідповідних ролей та надмірним заохоченням сина чи доньки до поведінки, притаманної протилежній статі. Чому тата і мами обирають такий незвичний шлях виховання дитини? Досить часто через власні комплекси та проблеми у міжстатевих стосунках або ж через несправджені сподівання щодо статі дитини. Чекали, наприклад, у сім’ї про­фесійного військовослужбовця, що народиться син, а на світ з’явилася донька. Звичай­но, здоровій дитині всі раділи, проте батька бентежила думка: “А хто ж продовжить офіцерську династію? Адже в роду всі військові, невже кінець?” Минали роки, дів­чинка підростала. Її змалечку привчали “не бути нюнею”, вихо­вували в спартанських умовах. Вона змалечку купалася з татом в ополонці, бігала “стометрівки”, стрибала вище за однолітків, ходила в походи. Батько пишався донею, яку ставили за приклад більшості хлопчаків війського містечка.

Однобічність такого статевого виховання дівчинки в сім’ї, яка була цілком підпорядкована ролі чоловіка, довго не помічали. Тим часом дівчинка почала дуже відрізнятися від своїх ровесниць. Вона не вміла гратися “у маму” та “лікувати доньку-ляльку”. Якщо ж і гралася з однолітками, то соромилася вияву ніжних почуттів до бабусі, мами тощо. У грі поводилася як унтер-офіцер: вона не заспокоювала дитину, а віддавала їй на­кази: “Не плач, до весілля заживе!”, “Кру-у-гом! Щоб я більше не бачила твоїх сліз!”, “Спати, кроком руш!” та ін.

Як показує практика, діти з відхиленнями у статеворольовій поведінці мають чимало проблем у стосунках з однолітками, а в майбутньому – у створенні власної сім’ї. Фемінні чоловіки та маскулінні жінки не здатні ефективно виконувати статевоспіввіднесені ролі. Вони лишаються своїми серед чужих і чужими серед своїх.

Що ж робити батькам, учителям, близьким до дитини людям, яка має проблеми або зі своєю статевою тотожністю, відмежовується від власної біологічної статі та виявляє бажання стати особою протилежної?

По-перше, зусилля дорослих мають спрямуватися на те, щоб у всіх сферах свого життя дитина бачила, розуміла, усвідомлювала цінність власної біологічної належності. Увага! Такий принцип статевотипізованого виховання не придатний і навіть певною мірою шкідливий для хлопчиків і дівчаток, в яких немає проблем зі статеворольовою поведінкою. (Про них та про їхнє статеве виховання йтиметься пізніше). Наприклад, “Як добре, що ти хлопчик, хлопчики фізично витриваліші, ніж дівчатка. Ти зможеш займатися тими видами спорту, які не під силу дівчаткам” або: “Уяви, скільки можливостей відкриває тобі жіночий організм. По-перше, кожна жінка може створити собі справді прекрасну статуру, зачіску, гарний макіяж. ІІроте найбільше її щастя – можливість народити дитину. Хоч би як чоловік любить дітей, він ніколи не зможе їх народжувати. А жінка може, саме вона продовжує рід, творить сім’ю . Добре, щоб дівчинка до того часу, як ство­рюватиме власну сім’ю, набула тих навичок, які допоможуть їй догляда­ти за дітьми, добре господарювати, дбати про здоров’я членів родини, влаш­товувати сімейні свята. Саме жінка створює сімейний затишок. Придивися до щасливих жінок. Поду­май, чим вони відрізняються від решти людей, що вони вміють, як поводяться, як працюють, відпочивають. Чи не хотіла б ти бути схожою на них?”

Такі установки батьків у повсякденному спіл­куванні з дітьми, що мають порушення статеворольової поведінки, допомагають синам і донькам відкрити щастя бути тим, ким призначила їм сама природа.

Ураховуючи, що найважливішими орієнтирами для статеворольового ото­тожнення є насамперед відповідні до статі дитини дорослі – батько (мати), брат (сестра), дядько (тітка), їхня поведінка має бути бездоганним прикладом виконання статевої ролі для дітей. Отож, важливим принципом статевого виховання хлопчиків та дівчаток, в яких виникають проблеми із засвоєнням своєї статевої ролі, є статевотипізована поведінка дорослих, з їхнього оточення. Увага! Такий взірець не придатний і навіть певною мірою шкідливий для виховання хлопчиків та дівчаток, у яких не має проблем зі статеворольовою поведінкою.

Якщо принцип рівності та взаємозамінюваності ролей чоловіка та жінки є універсаль­ним у статевому вихованні хлопчиків та дівчаток, то для дітей з порушенням статеворольової поведінки він не придатний. Для них потрібний взірець фемінної (для дівчаток) або маскулінної (для хлопчиків) поведінки.Так, дівчинці важливо бачити, що її мати є берегинею сімейного затишку, порадницею дітям та чоловікові, вмілою господинею, втіленням доброти, ніжності тощо. Фемінний хлопчик має бачити батька охоронцем сім’ї, взірцем мужності, зваженості, витривалості, сили духу тощо. Словом, родичі та близькі мають пам’ятати, що найпростіший спосіб корекції статеворольової поведінки дитини: “Роби зі мною, роби, як я, роби краще за мене”.

Не менш важлива для прийняття дитиною власної статевої ідентичності є увага оточення до будь-яких досягнень дитини на шляху освоєння статевовідповідної поведінки, статевовідповідних вмінь та навичок. При цьому батьки повинні навчитися не реагувати на статевонеадекватні моделі поведінки сина чи доньки і водночас не пропускати щонайменших успіхів дитини у статевоадекватній поведінці. Не марно цей прийом називають заохоченням до розвитку статевовідповідного Я.

Чи завжди зусилля дорослих у статевому вихованні дають бажані результати, тобто повертають та привертають дитину до власної статі? На жаль, досягти мети вдається не кожному вихователеві. У деяких дітей, особливо у хлопчиків, які мали відхилення у статеворольовій по­ведінці в допубертатний період, з дорослішанням можуть проявитися оз­наки порушення сексуальних орієнтацій, тобто гомосексуальні нахили. Достатньо високим є відсоток хлопчиків та дівчаток, які успішно освоюють статеві ролі, адекватні біологічній належності. Трапляються випадки, коли не зважаючи на правильну поведінку й педагогічну майстерність рідних та близьких діти лишаються, як-то кажуть, при своїх інтересах. Досягаючи статевої зрілості, такі юнаки та дівчата дедалі більше утверджуються в бажанні позбутися власної біологічної належності, тобто в них виявляються риси, характерні для транссексуальних особистостей.

Хто ж такі транссексуальні особистості? У яких випадках спеціалісти ставлять діагноз транссексуалізм?(у перекладі з лат. перенесення, відторгнення статі, тобто стійке переживання своєї належності до іншої статі).

Можна сказати, що це діти з колишніми розладами статевої тотожності, які виросли й досягли віку статевої зрілості. У буквальному перекладі транссексуал – це людина, яка перебуває або у проміжному, перехідному стані на шляху до іншої статі, або людина, біологічна стать якої не збігається з психічною.

Випадки транссексуалізму трапляються дуже і дуже рідко з часто­тою 1 на 30-50 тисяч населення. Співвідношення чоловічої і жіночої статі серед транссексуалів лежить в межах від 2:1 до 7:1. Що ж відбувається в житті транссексуальних чо­ловіків та жінок, що вони відчувають, як ставляться до себе? Транссексуали постійно пережи­вають роздвоєння свого тілесного і фізичного Я. Ця постійна внутрішня напруга і нереалізовані мрії наповнюють життя цих людей зниженням настрою,тривожністю, бажанням за будь-яку ціну стати особою іншої статі, яке стає маячною ідеєю. Не випадково лікарі, до яких зверталися по допомогу такі чоловіки та жінки ще до середи­ни XX століття, вважали прояви порушення статевої ідентичності формою шизофренії, тяжкого психічно­го захворювання. Накопичення наукових даних про прояви порушення статевої тотожності у дитячі роки та викривлення статеворольової поведінки по досягненні статевої зрілості допомогло медикам вичленити симптоми розладу статевої ідентичності як самостійне відхилення, що не має нічого спільного з психозами на кшталт шизофренії.

Транссексуальні особистості нічим не відрізняються від звичайних чоловіків та жінок за ін­телектом, здібностями до тих чи інших видів діяльності, колом друзів, прияте­лів, культурними інтересами Звичайно, постійна боротьба зі своєю біологічною статтю, прагнення видати себе хоча б зовні за людину протилежної статі не може не позначитися на характері людини, зумовлюючи виникнення акцентуацій, невротичних реакцій, навіть закоханість викликає дістрес, оскільки зовні нагадує гомосексуальні орієнтації. У дитинстві або в старші роки об’єктами кохання стають особи протилежної для них статі – такими для транссексуальних чоловіків є чоловіки, а для транссексуальних жінок – жінки. Крім того, що їх звинувачують в гомосексуалізмі, транссексуали мають проблеми і в інших сферах людського життя: здобутті освіти, професії, стосунках з родичами. Вони дуже страждають, бо вважають, що їхня душа помилилася й вселилася не в те тіло.

Спогади Юлії про раннє дитинство завжди були пов’язані з її мріямии бути хлопчиком. Досі пам’ятає, як зраділа, коли мама одного з її однолітків звернулась до неї, як до хлопчика. Якщо не вда­валося одягнутися так, як старший брат, то віддавала перевагу нейтральному вбранню. Скільки себе пам’ятає, носила коротку хлопчачу стрижку, грала у спортивні ігри з хлопцями. Досить часто конфліктувала з матір’ю через небажання носити шкіль­ну форму, яку дівчинка ненавиділа і якої старалася позбутися, перевдягнувшись у спортивний костюм. Такою і запам’яталась вона тим, хто знав її з дитинства. Особливо важкими для Юлі виявилися роки, коли вона дорослішала як жінка. Дівчина з тривогою помічала, як збільшуються груди, як дедалі важче ставало мас­кувати їх навіть під регланами. Скоро вона навчилася використовувати з цією метою широкий бинт. Ось як вона про це писала: “Я став сам себе ненави­діти. І хоч груди, які виросли на той час, були порівняно невеликими, все ж я не міг уже з’являтися на людях у тенісці чи майці. Я почав страшенно заздрити хлопцям, особливо тим, в кого на грудях та тілі була пишна рослинність, посилив тренування, проте почуття невдоволеності собою не зникало. Та найогиднішими для мене виявилися менструації, під час яких я не знав, куди себе дівати і ненавидів свою плоть. Яка огида – це бабське тіло. Відтоді бажання позбутися чужої фізичної оболонки стало не просто метою, а нав'язливою ідеєю.

Що ж найхарактерніше у статеворольовій поведінці транссексуальних особистостей? По-перше, всі транссексуали (чоловіки і жінки) називають себе займенником, який відповідає їхній психічній статі. Відповідно обирається й ім’я. Якщо від народження хло­пець є Олександром, Дмитром чи Василем, то за психічною статтю він може стати Оленою, Оксаною чи Наталкою...Якщо транссексуальна дівчина за біологічною статтю є Оленою, Оксаною чи На­талкою, то за психічною може називатись Олександром, Дмитром чи Василем.

По-друге, транссексуали всіляко маскують будь-які ознаки належності до акушерської статі і роблять усе можливе, щоб їх позбутися і набути ознак тілесності іншої статі. До яких тільки засобів не вдаються транссексуальні особистості! Якщо для жінок підібрати чоловічий гардероб (а вони, як правило, полюбляють носити коротку стрижку, чоловіче взуття, кейс або дипломат, брючний костюм з ґудзиками на чоловічий бік, чоловічу сорочку та краватку) не становить особливих труднощів, то прагнення замаскувати маскулінні ознаки тіла біологічного Я перетво­рюється для транссексуальних чоловіків у справжнісіньку драму. Адже бути хоча б зовні схожим на жінку – важлива складова статі психічної. Ця реконструкція зовнішності набуває різноманітних форм: від використання атрибутів жіночого одягу, білизни, косметики до спроб позбутися волосся на бороді та замаску­вати статевий орган. Статевий член транссексуальні чоловіки притискують до промежини тісними плавками або деформують клейкою стрічкою і навіть роблять спрооби самокастрації.

На відміну від транссексуальних жінок, вияв бажаної біологічної належності транссексуальних чоловіків до протилежної статі носить часто демонстративний характер. Своєрідними символами статевої ідентичності для них стають ноги. Їх підкреслюють яскравими колготками, взуттям на високих підборах, вкороченими до мі­німуму довжини спідниці тощо. Яскрава губна помада, фарба та лак для волосся, парфуми – все йде в хід і несе в собі важливі статевоспіввіднесені смислові навантаження: “Перевдягаючись, я полегшую душу і стаю сама собою,”– писав про себе Володимир К. При цьому іде­альні образи бажаного біологічного Я зумовлені значною мірою сучасними стереотипами ідеалу краси: “ …Щоб ноги, ноги… голова” – для транссексуальних чоловіків, “Шварценегер в мініатюрі” – для жінок.

Прагнення транссексуальних особистостей до зовнішнього ототожнення з протилежною статтю часто натрапляє на супротив родичів, батьків, сестер, братів. Саме на цьому ґрунті виникає чимало сварок та скандалів, звину­вачень у втраті розуму та здорового глузду. Так, рідні Тамари К. чинили на неї шалений тиск, щоб викорінити чоловічі манери, захоплення нетиповими для жінки справами. Оскільки дівчина завжди була у чоловічому одязі, ніколи не носила ліфчиків та комбінацій (лише труси та майку), не відвідувала разом з іншими жінками лазню, родичі вирішили гуртом взя­тися за її перевиховання. Вирішили одним махом покінчити з усіма дивацтвами Тамари – привести гідного юнака і зачинити “нареченого” разом з “нареченою” у спальні. Парубок, підбадьорюваний ріднею, почав з того, що, за словами Тамари, “спробував її полапати”. Як усе закінчилося, знало все село, бо синці ще довго не сходили з обличчя та тіла потерпілого залицяльника.

Слід зазначити, що сила бажання змінити стать часто долає не тільки супротив та кепкування рідних, а й природні фізіологічні потреби. Перевдягнувшись в одяг протилежної статі та відвідуючи громадські місця, транссексуал часто позбавляє себе можливостей користуватися навіть туалетом. Проте чого не витерпиш заради краси. Крім того, транссексуальні чоловіки в жіночій подобі часто потрапляють у поле зору правоохоронних органів, яким буває важко збагнути, чим зумовлена полярна розбіжність між паспортною та реальною статтю.

Намагання досягти фізичної подібності до іншої статі іде поруч з прагненням трансексуала будь-що реалізувати себе у видах занять та професійної діяльності, переважно властивій бажаній статі. Ось чому серед транссексуальних жінок можна знайти чимало водіїв вантажного автотранспорту, механізаторів, слюсарів, майстрів з ремонту різних видів техніки і навіть вантажників та охоронців-вахтерів. На відміну від жінок, транссексуальні чоловіки обирають собі той вид трудової діяльності, яка слугує перепусткою до типово жіночих професій. Тому серед них є секретарки, вихователі, вчителі початкових класів, викладачі музичних шкіл, пекарі, кухарі, швачки.

Григорій, за паспортом - Тетяна П., 27 років, має середню спеціальну ос­віту. Діагноз - транссексуалізм. З дитинства, зі слів матері та особистих спогадів, не любила дівчачих сліз, безпомічності, вияву сентиментів. Рос­ла незалежною, активною, домагалася того, чого хотіла. Захотіла зрозуміти, як працює автомобіль, і розібралась у ньому, годинами пролежуючи під вантажівкою разом з батьком. Навчаючись у середній школі, сама записалась на курси механіків, де більшість курсантів так і не здогадалася, що за Грицем криється Тетяна. Єдиною проблемою, з якою було важко справлятися, було відвідання туалету. Чоловічих геніталій не соромилася, проте сердилася на са­му себе, що не здатна ходити до вітру стоячи. Після шоферування перейшла на більш високооплачувану посаду - водія трамваю. Дотримувалась традиційних поглядів на сім’ю. Тому, як справжній мужчина, робить усе можливе, щоб заро­бити на утримання власної сім’ї та підтримку старих батьків. Упродовж кількох років проживає з жінкою та її донькою і “тещею”. Усі троє сприй­мають Григорія як гарного чоловіка, доброго батька та хорошого зятя. Уміє виконувати всю “чоловічу роботу”по господарству: ремонтує, лагодить, будує. Коли компанія молодиків почала приставати до дружини, Гриць дав належну відсіч. Хоч сам отримав чимало синців, проте святкував перемогу.

Найбільшою перешкодою на шляху до повноцінного самоствердження у бажаній статі для транссексуальних чоловіків стає не тільки реконструкція зовнішності, а й необхідність проходження строкової служби у збройних силах через належність за паспортною статтю до чоловічої статі. Тим транссексульним чоловікам, яким не вдається переконати сексологів та комісії військкоматів у тому, що за психічною статтю вони є жінками, досить часто доводиться миритися з роллю білої ворони – вигнанця серед однолітків-солдат строкової служби. Чимало транссексуальних чоловіків у цей час переживають справжню життєву кризу, проходячи крізь численні приниження, набуваючи досвіду сексуаль-ного насильства у гомосексуальних контактах. Ризик самогубства, харак-терний для 86% транссексуальних особистостей, зростає саме у цей період життя...

Транссексуальні жінки, навпаки, прагнуть самоствердитись у чоловічій діяльності і часто вважають перебування в чоловічих професійних об’єднаннях, службу у міліції, пожежній охороні ідеальним полігоном вияву своєї пси­хічної статі. Проте на шляху до маскулінних занять з’являються нові перепони, які унеможливлюють здійснення мрії. Вони пов’язані з досить складною для жіночого організму процедурою хі­рургічної зміни статі. Хоча і жінки, і чоловіки з порушенням статевої ідентичності вже з підліткових років звикли завдавати своєму тілу численних тортур, вживаючи препарати для гормональних зрушень у бік іншої статі, щоб допомогли змінити тембр голосу, наростити або зменшити волосяний покрив тощо, все таки операція по зміні статі є справжнім випробуванням на силу психічного Я. Щоб зробити з жінки чоловіка, спочатку видаляють молочні залози і матку з придатками. Після такої операції транссексуальній жінці змінюють документи, і за паспортом вона стає чоловіком. Більшість “новонароджених” чоловіків на цьому і спиняються. Сучасна техніка пластичної хірургії сягає такої висоти, що рубців на тілі чоловіка практично не помітно, і він може спокійно оголювати своє тіло.

Другий етап хірургічного втручання у анатомію статі полягає у формуванні статевого члена і сечовивідного каналу, бо що ж то за чоловік, який не здатен мочитися стоячи. Процедура фаллопластії на перших стадіях включає формування валика шкіри з живота жінки, приживлення його однією з частин до лобкового місця. Ця процедура покликана зімітувати наявність у новоспеченого чоловіка статевого члена. Для транссек­суальних жінок – це принципово важлива ознака біологічної статі. Деякі з них до операції приши­вають собі до нижньої білизни різні пристрої (кульки, трубочки, презервативи, наповнені пластилі­ном тощо), які могли б зімітувати чоловічий статевий орган.

Транссексуальні чоловіки проходять через процедуру кастрації –видалення пеніса та яєчок. Цей етап хірургічної зміни статі для чоловіків пов’язаний з кон­струюванням з тканини статевих органів жінки – штучної вагіни та кос­метичного конструювання великих губ піхви. Вважають, що хірургічна зміна чоловічого організму на жіночий є на першому етапі легшою, ніж “перероблення” жінки на чоловіка. Проте про другий етап хірургічного конструювання жіночої статі такого не скажеш. Адже медикам доводиться конструювати з хрящової тканини пеніса піхву та вживляти її в колишнє чоловіче тіло поряд із заднім проходом. Звичайно, ця штучна піхва ніколи не буде такою пластичною, як у біологічних жінок, та й для інтромісії пеніса буде “вимагати” застосування різних пом’якшувальних засобів.

У процесі конструювання жіночих статевих органів велика увага приділяється збереженню чутливості ерогенних зон. Оскільки член конструюється зі шкіри низу живо­та, то цей орган нездатний до збудження та ерекції. Статевий акт стає можливим лише із застосуванням штучного фаллоса. Гормональна терапія допомагає чоловікам збільшити груди, в які можна вживити штучні імплантанти, а також наростити волосяний покрив та маскулінізувати голос.

Чи є хірургічна операція зміни статі єдиною можливістю для набуття бажаної статевої належності? Досвід прооперованих чоловіків та жінок свідчить, що не завжди набуття нових біологічних ознак стає гарантією досягнення бажаної мети – стати жінкою чи бути чоловіком. Не випадково чимало самогубств зафіксовано серед транссексуальних чоловіків та жінок вже після здобуття бажаної акушерської статі, зміни документів на нову громадянську стать і таке інше. Чим це пояснити? Повноцінний статевий орган та гарне нове тіло не гарантують статеве перевтілення. Невдоволеність собою як статевою істотою найбільш притаманна тим чоловікам і жінкам, які мало пристосовані в житті до виконання соціальних ролей у бажаній статі, які всю надію на майбутнє покладають не на особистісні досягнення та статевовідповідні соціальні якості, а на хірургічне втручання. Спеціалісти, які займаються адаптацією транссексуальних індивидів до нових статевих ролей, наголошують, що найважливішою умовою набуття нової статевої ідентичності є освоєння транссексуалами моделей бажаної статеворольової поведінки, самореалізації у тих типових видах діяль­ності, які властиві іншій статі. І лише за цих умов транссексуал –жінка чи чоловік – стає психологічно готовим до зміни статі хірургічним методом.

Ті транссексуали, яким вдається гармонізувати нове тілесне Я з новим колом соціальних ролей, як правило, одружуються або виходять заміж, створюють власну сім’ю – усиновлюють дитину або народжують її через штучне запліднення. Звичайно, хірургічно сконструйовані Він і Вона не можуть продовжити себе в дітях, залишаться на все життя репродуктивно нездатними індивідами. Проте можливість нарешті гармонізувати своє тіло і душу є поштовхом до особистісного зростання на новому щаблі життєвого шляху, наповнює його новими професійними, подружніми та батьківськими обов’язками.

Розлад статевої ідентифікації підлітків або дорослих нетранссексуального типу (або як його називають медики, трансвестизм подвійної ролі), як і транссексуалізм також виявляється у повторюваних пе­реживаннях невідповідності власній статі. Проте такі переживання не по­в’язані з бажаннями позбутися власних первинних та вторинних статевих ознак і досить простого перевдягання, щоб вони зменшилися або й зовсім зникли.

Володимир Ч., 40 років, машиніст електровоза, має дружину і не­повнолітніх дітей. За характером нерішучий, сором’язливий, схильний до самоїдства. Одружений із сильною, вольовою жінкою, яка приймає чоловіка таким, яким він є. “А яким він є?”- поцікавилися у дружини Володимира. З її слів, дуже схожий на жінку: як і всі жінки, любить куховарити, наводити в домі лад та чистоту, доглядати за дітьми. Дружина зізналася, що давно помітила дивну схильність чоловіка до відвідання жіночих відділів у магазинах. Він виявляв постійну увагу до аксесуарів жіночого одягу – купував колготки, бюстгальтери, трусики, і любив приміряти і носити їх удома, особливо, коли діти були в школі. При цьому чоловік на очах пе­ретворювався на зовсім іншу людину, немов би змінював свою стать. За бага­то років сімейного життя домашні звикли до батькових дивацтв. Оскільки після таких перевдягань чоловік ставав урівноваженішим та спокійнішим, на сімейній раді вирішили, що таку дивну поведінку можна розцінювати, як “запої”. Володимир залюбки читає жіночі журнали, збирає кулі­нарні рецепти, вміє шити, в’язати. Понад усе любить перевдягатися й почувати себе хоча б на мить жінкою. Бути жінкою, на думку Володимира, означає мати змогу бути ніжною, люблячою, радіти вдалій зачісці, красивій сукні чи туфлям, експериментувати з макіяжем, сподіватися на захоплення і поклоніння. Скільки себе пам’ятає, завжди заздрив жінкам, дівчатам і у мріях часто уявляв себе особою іншої статі. Через м’якість характеру сина, батьки наполягли на здобутті ним справжньої чоловічої професії. У юності хлопець цурався дівчат через невпевненість у собі. Першою і останньою жінкою в його житті була дружина. Саме вона звернула увагу на сором’язливого юнака, який на танцювальному майданчику тримався осторонь гурту. Вона сама першою запросила його на танець і запропонувала зустрічатися. Дивакуватість обранця її не турбувала, оскільки найбільш за все у житті дівчина хотіла, щоб її чоловік не був схожий на її вічно п’яного батька.

Чоловіки і жінки, яким діагностують розлад статевої ідентифікації нетранссексуального типу, відрізняються від транссексуалів тим, що, хоч їм і хочеться змінити стать, проте ідеєю операції вони не дуже переймаються. Вони, здебільшого, задовольняються перевдяганням, насолоджуючись новим фізичним Я в одязі протилежної статі. Люди з помірним порушенням статевої ідентичності якщо і уявляють себе в тілесній оболонці іншої статі, то тільки у мріях, фантазіях та снах. Їм досить самого процесу перевдягання, укладан­ня зачіски, макіяжу, добору аксесуарів тощо, тобто тимчасового набуття нової статевої ідентичності.

Якщо процес перевтілення в особу іншої статі супроводжується сексуальним збудженням, то таку особливість сексуальної поведінки чоловіків називають трансвестичним фетишизмом, а самих чоловіків –трансвеститами. Розлади, пов’язані з порушенням статевої ідентичності нетранссексуального типу, також супроводжуються перевтіленням в іншу стать, перевдяганням, проте цей процес спонукається іншими мотивами. Для них перевдягання – один із способів реалізувати фантазію, досягти, бодай у такий спосіб, фізичної тотожності з протилежною статтю.

Деякі чоловіки та жінки з гомосексуальними орієнтаціями, так звані травесті, імітують протилежну стать також перевдяганням. У цьому разі елементи одягу слугують збуджуючим фактором, імітують гетеросексуальні стосунки партнерів і є певною мірою наслідування гендерним стереотипам.

На Заході існує своя індустрія розваг для чоловіків з помірним порушенням статевої ідентифікації. В Англії, в одному містечку є готель і бар, а в ньому – клуб, який, на перший погляд, нічим не відрізняється від сотні інших. Проте для десятків відвідувачів і мешканців він особливий, бо раз на місяць на уїкенд чи на свята до нього з усіх куточків країни приїжджають чоловіки з валізами. набитими несподіванішими речами. Тут і перуки, і предмети жіночого туалету, парфуми, одяг, модельне взуття, які не відповідають статі господарів валіз, але адекватні їхньому зростові та розміру ноги. Саме ці речі здатні принести цим чоловікам чимало приємних хвилин. У цьому готелі збираються трансвестити-чоловіки різного віку – одружені і одинакі. Більшість з них мають власні родини,виховують дітей і є взірцевими сім’янинами. Проте десь глибоко в душі нуртує, іноді прокидається нестримне бажання бути жінкою, хоч на якийсь час. Що дає їм відвідання готелю, бару? Сексуаль­не задоволення? Ні. У сексуальні контакти вони не вступають. Їм подобається сам процес переодягання, новий статевий імідж, стиль, манери поведінки та спілкування, який він їм диктує. Після такого уїкенду ці люди відчувають себе ніби оновленими, повністю реалізованими. Як ставляться до подібного “хобі” родичі трансвеститів? Дружина одного з них зізналася, що про незвичні уподобання чоловіка вона нічого не знала, і лише після кількох років спільного життя він розповів їй про потаємні бажання, признався в тому, що під час її відсутності вдома приміряв її вбрання. Їхні подружні сто­сунки після такого зізнання не змінилися, лише додалося щирості та гумору.

Види порушень статевої ідентифікації демонструють значення статевої ідентифікації людини у виборі нею статеворольової поведінки чоловіка чи жінки, а також роль виховання в навчанні жіночих та чоловічих ролей. Тож якби ми “вчились так, як треба”, то, можливо, б не ви­никало непорозумінь між чоловіками і жінками у виконанні подружніх, батьківських та сімейних обов’язків? Можливо, тоді транссексуальні чоловіки та жінки не відчували б такої гострої потреби змінити свою стать.