7. 2. Жертви зґвалтувань – хто вони?

У переважній більшості це – жінки, особливо молоді. Проте серед потерпілих буває чимало і чоловіків. Андрологи, які лікують статеву сферу чоловіків, підтверджують, що зґвалтування чоловіків чоловіками або жінками – аж ніяк не випадки, хоча вони здебільшого приховуються. Чому зґвалтовані чоловіки замовчують факти заподіяного насильства? Тому що як представники сильної статі, вважають їх більш принизливим для себе і близьких явищем, ніж ґвалтування жінок. Хто ґвалтує чоловіків? У переважній більшості це чоловіки бісексуальної орієнтації. Поштовхом до бісексуальних контактів може стати перебування в гомогенних чоловічих групах асоціального характеру, як-то: виправно-трудові колонії, строкова армійська служба, банди-формування тощо. Зґвалтування при цьому виступає органічною частиною заподіяння зла, насильства його жертві, і здійснюється, як правило, у груповий спосіб. Звичайно, ймовірність для чоловіка стати жертвою сексуальних домагань значно вища, якщо він перебуває в асоціальному середовищі геїв. Зазначимо, що психічна травма чоловіка – жертви насилля – не менша, ніж у зґвалтованої жінки.

Тривалий час вважалося, що жінки не здатні до зґвалтування сильної статі, оскільки, мовляв, чоловічий статевий орган не може досягти ерекції в умовах стресу, тривожності, агресії та страху. Вперше експериментально довів, що біль, переляк, злість та інші негативні емоції можуть слугувати фізіологічним механізмом виникнення ерекції та оргазму і не тільки у чоловіків, а й у жінок, Альфред Кінсі.

Двоє молодиків, що їх у стані сп’яніння виявила міліція в одному з підвалів житлового будинку, зізналися, що були зґвалтовані трьома жінками. Познайомилися вони біля гастроному. Купили випивку та закуску. Жінки запропонували вибрати місце для святкування. Виявилося, що в старшої, якій було десь за 30, саме був день народження. Тости проголошувалися один за одним. Один з чоловіків задрімав. Поки він спав, жінки спритно звільнили іншого “компаньйона” від штанів і заходилися маніпулювати його членом. Після першої еякуляції з однією із жінок, яка сіла верхи, прийшла черга другої. Жінки спритно заходилися вдруге чаклувати над обм’яклим членом. Далі дійшла черга до любителя сну…

Будь-яке насильство, особливо сексуальне, не минає безслідно для психіки потерпілого. У чому ж це виявляється? Ось одна з невигаданих історій.

У сексологічну клініку з приводу фригідності у зносинах з чоловіком звернулася 26-річна Тетяна О. У шлюбі - другий рік, вийшла заміж по любові. Хоче мати дітей, ось тільки інтимні стосунки з чоловіком не складаються. Він піклується про неї, виявляє турбот-ливість і ніжність не тільки в побуті, а й в інтимних взаєминах. Проте щось заважає жінці приймати його пестощі та відповідати взаємністю. Це “щось” з’ясувалося на одному з наступних прийомів, коли Тетяну у відповідь на пояснення психологом ролі прихованих переживань буквально “прорвало” на спогади про потаємне, про те, що здавалося назавжди похованим.

З’ясувалося, що майже вісім років минуло з того часу, коли Тетяна, випускниця школи, золота медалістка з райдужними планами приїхала вступати до столичного політехнічного вузу. Дома на переможне повернення абітурієнтки чекали люблячі батьки та її хлопець. Проте всі сподівання рухнули за якусь годину. Напередодні іспиту Тетяна поверталася до гуртожитку через інститутський парк. Раптом звідкісь з’явилися двоє молодиків, обидва добряче напідпитку. Дівчина навіть не встигла зойкнути, як вони повалили її на траву. Звати на допомогу вона не могла, оскільки дужа рука затуляла їй рота. Далі було немов би не з нею. “…Спочатку один, а потім другий…” Єдине, що закарбувалося в пам’яті, - похвала першого: “Молодець, лялечко, вже й мокренька, зараз піде, як по маслу” та репліка другого: “А ще й брикається, а сама хоче, аж труситься.” Молодики потому хутко зникли, а дівчина ще довго лежала на землі, аж доки не відчула, що промерзла до кісток. Пригадує, що єдиною думкою було бажання, щоб хтось добив та допоміг піти з життя. Тетяна надовго замовкла. На запитання, а що ж було далі, відповіла: “А нічого”. Якимсь чином отямилася, підвелася, дійшла якось до гуртожитку. Нікому нічого не розповідала, та й нікому було. Сусідки по кімнаті готувалися до іспиту. А для Тетяни враз усе скінчилося. На екзамен не пішла. Замість цього відправила батькам телеграму:“Провалилася, знайшла роботу в інституті, не чекайте”. Знала: такою, як зараз, повернутись додому не зможе нізащо. З того фатального випадку життя для дівчини втратило будь-який сенс. Знайшла роботу прибиральниці в цьому ж таки гуртожитку і була рада їй, бо забезпечили ліжком у кімнаті і хоч якимось заробітком. Два роки жила замкнуто, відлюдкувато. Заради батьків, через їхній відчай, сльози та благання на третій рік поступила навчатися на вечірнє відділення. Проте навіть у студентській групі уникала контактів з однокурсниками, особливо з хлопцями. Лише на випускному курсі зійшлася з майбутнім чоловіком. Про свою таємницю мовчала, та й чоловік особливого інтересу до її минулого не виявляв. “У тебе хтось був?”- запитав якось. Тетяна нічого не відповла. Так і живуть. Як тільки поміж ними виникає близькість, у Тетяни перед очима встають ті молодики, навіть запах спиртного відчуває, а особливо оте огидне підхихикування: “Бач, ще й брикається, а сама хоче… ”

Подібних історій, щирих сповідей про скалічене пережитим зґвалтуванням життя можна навести безліч. Здається, ніхто ні про що не здогадується, то треба викинути з голови цей жах та продовжувати жити далі. Але ні, не забувається попри всі намагання жертви поховати все в пам’яті. І це не випадково.

Психологи на основі численних спостережень за життям, долею жінок, які зазнали зґвалтування, дійшли висновку, що сексуальне насилля є комплексом таких надсильних подразників, які можуть призвести до серйозних порушення у психіці потерпілих, значних змін у концепції Я. Симптоми наслідків зґвалтування часто підпадають під ознаки психічного розладу, який називають посттравматичним синдромом.

Як проявляється синдром травми зґвалтування? По-перше, травмуюча подія знову і знову переживається у причепливих, невимовно болючих спогадах. У снах, думках без усякого приводу з’являються деталі тієї страшної події: місце, час, дії, почуття страху, переживання відчаю, самотності, покинутості… По-друге, зґвалтування повертається до жертви стресу у формі так званого зворотного спалаху, тобто такого пригадування події, що здається, ніби вона відбувається зараз, саме в цю мить, на очах. У такому зворотному пригадуванні давня подія бачиться, мов жива, у тих звуках, фарбах, запахах, рухах, відчуттях, які так хочеться забути. Проте все марно. Картина стоїть перед очима, мов жива. По-третє, пережита травма часто змінює мотивацію активності потерпілого. Тобто жертва сексуального насилля всіляко уникає діяльності або життєвих ситуацій, які хоч якось можуть нагадати про травму. Наприклад, жінка, яку зґвалтували, ухиляється від контактів з чоловіком, переживає почуття відчуженості до протилежної статі, стає ворожою навіть до старих добрих друзів, з якими ніколи не було і не могло бути ніяких інтимних контактів.

Досвід показує, що те, як переносить жертва зґвалтування пережитий нею стрес, залежить від багатьох чинників: приховування нею ознак насильства або ж, навпаки, їхнього оприлюднення з метою судової експертизи. Значною мірою психічний стан потерпілої чи потерпілого залежить від реакції найближчого оточення – рідних, працівників правоохоронних органів, медико-психологічної служби, друзів. Відомо, що далеко не всі жертви повідомляють про факт зґвалтування, оскільки побоюються скептично-презирливих поглядів тих посадових осіб, які повинні його засвідчити. Звичайно, дівчата та дорослі жінки, чоловіки – жертви сексуального насилля – по-різному реагують на зґвалтування як на стрес. Це залежить від віку потерпілих, їхньої освіти, професії, досвіду міжстатевих стосунків, емоційної вразливості, зрештою, сили Я.

Спеціалісти, які надають психотерапевтичну допомогу жертвам сексуального насильства, наголошують, що посттравматичний стрес зґвалтування проявляється не стільки в переживаннях з приводу якихось отриманих фізичних ушкоджень, скільки в порушенні сприйняття і прийняття себе як особистості, у деперсоналізації, роздвоєнні Я на зґвалтоване, понівечене, принижене і те, що залишилося від нього, що підвладне власній волі. Саме тому емоційні реакції, що супроводжують психічний стан у потерпілої особи в гострій фазі, тобто першому проміжку часу після зґвалтування, як правило, характеризуються відразою до власного тіла, самоекзаменуванням тілесних відчуттів, на кшталт: “Що зі мною?”, “Чому саме Я, а не хтось інший?”, “Чи я залишилась(вся) тією(им), що була(в) раніше?”, “Що зі мною тепер буде?”, “ Це ще Я чи вже ні?” тощо.

Сумніви щодо цілісності фізичного, тілесного Я змінюється звинуваченнями на свою адресу. Дівчата-жертви можуть годинами побиватися, що пішли саме тією, а не іншою дорогою, що вдягли саме те, а не інше вбрання, що вибрали той, а не інший час, що в той чи інший спосіб потурали ґвалтивнікові, не чинили належного опору. Так, одна з потерпілих жінок у перші дні після зґвалтування тільки те й робила, що змивала під душем “бруд насильства”. Інша, майже не помічаючи ушкоджень ротової порожнини після насильницького орально-генітального акту, годинами побивалася над подряпиною та розірваною блузкою, з якої і почалося знущання над нею.

Після гострої фази переживання зґвалтування настає тривалий період реабілітації, коли жертва сама або з допомогою психотерапевта намагається робити зусилля, щоб справитися із собою, повернутися до нормального життя. Цей період не менш важкий, ніж попередній. Він супроводжується підвищеною тривожністю, побоюваннями, причепли-вими страхами. “Мені снилися деталі зґвалтування так яскраво, що я схоплювалася серед ночі й не могла заснути до ранку. Мені здавалося, що близькі та рідні ненавидять мене”, – пригадувала одна дівчина. “Я була переконана, – казала інша потерпіла, – що навіть незнайомі люди, які зустрічалися на моєму шляху, дивилися на мене з огидою, мовляв, так тобі і треба, на інших же не нападають…”

Переживання жертв насилля пов’язані з типовими думками: “Я ніколи не зможу бути такою, як раніше”; “Нікому не можна довіряти, треба бути завжди насторожі” або “Чому така доля випала саме мені? Чим я завинила?”. “Я ненавиділа свою стать, перестала вірити чоловікам, навіть друзям, підозрювала кохану людину. Мені раптом став байдужий мій авторитет на роботі, те, що я роблю, як виглядаю…”. “Я стала огидною сама собі”, – саме в такий спосіб проявляються віддалені наслідки сексуальної віктимізації у жінок, які є основним контингентом потерпілих.

Якщо гострий період або, як його ще називають, “застрявання на події” (коли, крім травми, жінка не помічає нікого й нічого), триває кілька днів, то період початкової реабілітації – до трьох місяців, а іноді й рік та більше. На думку психотерапевтів, жертва зґвалтування може по-вернутися до того психічного стану професійної чи навчальної ак-тивності, який передував психотравмі, в кращому разі протягом 3-4 місяців, а частіше – протягом року й довше. Проблеми ж відновлення психічної рівноваги, впевненості у собі, сексуальної активності часто не вдається розв'язати протягом тривалішого часу.

Особливо болісно позначається зґвалтування на розвитку міжстатевих стосунків жертви, а також на інтимних взаєминах. Сам процес злягання з коханим чоловіком, такий приємний та бажаний до отримання психотравми, перетворюється на справжню душевну та психічну муку. “Після того, що зі мною трапилося, – пригадувала одна з потерпілих, – мій хлопець був до мене особливо ніжним та уважним. Він утримувався від близькості так довго, аж поки я сама не наполягла. Проте навіть тоді, попри всю його обережність та тактовність, я сприймала його дотики як справжнісінькі тортури. Я не могла досягти бодай маленького збудження, а крім того, стискалася, внутрішньо холола від обіймів коханого. Що вже казати про сам статевий акт. Все було звичним, проте тягнулося для мене надто довго. Раптом мені сягнула думка, що я дуже змінилася й уже ніколи не буду такою, як раніше. Тож не дивно, що сексуальне задоволення, якого я так і не змогла отримати, я просто зімітувала, зіграла, як актриса…. На жаль, це триває і досі…”

Особливу руйнацію психіці жертви травми завдає умисне приховування зґвалтування, коли дівчина чи жінка з тих чи інших причин не може нікому звірити свою таємницю. “Я все життя почувалася, як на лаві підсудних”, – пригадувала одна літня пацієнтка, яка звернулася у клініку за психологічною допомогою з приводу менопаузи. “Я була веселою, життєрадісною, сексуальною доти, поки не була зґвалтована у відрядженні. Я зненавиділа себе, своє тіло, свої відчуття через те, що не чинила належного опору. З того часу мене як підмінили. Чоловік усе життя зі мною мучився, бо після того я вже ніколи не могла розслабитися під час сексу, не кажучи вже про те, щоб досягти оргазму”, – такою була сумна сповідь жінки через десятки років після зґвалтування.

Оскільки наслідки зґвалтування проявляються навіть у віддалений у часі період після сексуального нападу, вони спонукали психологів до розробки, по-перше, запобіжних, або превентивних програм для дівчат, по-друге, посттравматичних, психореабілітаційних. Превентивні освітні програми розробляються з метою ознайомлення жінок, особливо юнок, з можливими ситуаціями та способами вірогідних зґвалтувань чи інших видів сексуального насильства. Слухачок ознайомлюють з психологічним портретом особистості насильника, потенційно небезпечними для скоєння зґвалтування ситуаціями, а також з можливими способами свого захисту. Певні алгоритми поведінки відпрацьовуються не тільки на теоретичному рівні, а й на практичному, в сюжетно-рольових іграх, що моделюють різні життєві обставини. Наприклад, дівчата засвоюють головне правило: Не будь надто ввічливою у ситуації сексуального домагання, не бійся сказати рішуче “Ні”. Спробуй оцінити шанси можливих дій супротиву ґвалтівникові. Думай, де і як можна отримати допомогу. Або таке: “Не варто кричати: “Рятуйте!”. Краще: “Пожежа!”. Чи таке: “Спробуй домовитися з насильником, налякати його венеричними захворюван-нями чи вірусом імунодефіциту” тощо.

Такі запобіжні програми обов’язково інформують дівчат про місця та організації, до яких варто звернутися у разі сексуального насильства, а також необхідності пошуку заходів самодопомоги. Наприклад, спробуй оцінити шанси ймовірної небажаної вагітності. Якщо є хоч мала ймовірність, негайно звернися по медичну допомогу. Не варто покладатися на везіння. Ти можеш застосувати посткоїтальний (“пожежний”) метод запобігання вагітності. Застосування спеціальних таблеток у виняткових випадках і тільки протягом 72 годин після статевого акту допоможе уникнути ускладнення.

Отже, якщо зґвалтування трапилося, то жертва насилля потребує особливої психологічної допомоги. Зважаючи на специфічні особливості посттравматичного синдрому зґвалтування, психотерапевтичні програми побудовані таким чином, щоб зібрати зруйноване Я потерпілої воєдино. Практика показала, що найефективнішим прийомом досягнення психотерапевтичного ефекту є об’єднання жертв насильства в групи психологічної підтримки, відомі на Заході під назвою SARA (Sexual attitude Reassessment у перекладі з англійської – переоцінка ставлення до сексуальності після сексуального насильства). Мета – допомогти жінкам пережити горе й відновити свої психічні сили, віру в себе, в майбутнє, почати вести звичний спосіб життя. Принцип психотерапевтичної роботи в групі – віддзеркалення симптомів посттравматичного синдрому, корекція базових переживань та емоційних станів, концентрація уваги на кроках у майбутнє, перших радощах відновлення себе. “Так, – кажуть жінки – колишні жертви, – душа твоя болить, ти ображена на весь світ і на саму себе, спогади, сором душать так, що хочеться втекти подалі від всіх, щоб забутися хоча б на мить. Але ти не одна з такими переживаннями і думкажоми. Поділися ними. Десятки, сотні потерпілих жінок схожі на тебе. Твій досвід допоможе застерегти від нещасть інших, запобігти новому сексуальному насильству. Життя триває, і ти в ньому обов’язково ще будеш щасливою. Ти можеш вийти з кризового стану психологічно змужнілою, сильною, здатною протистояти лихоліттям долі на майбутнє”.

Чому саме жертви насильства утворюють групи психологічної підтримки? Тому, що в спілкуванні із собі подібними потерпіла, по-перше, позбавляється причепливої думки, що таке нещастя може трапитися тільки з нею, а не з іншими. По-друге, спілкуючись з жінками, які отримали психотравму зґвалтування в минулому, новопотерпіла має змогу не тільки поділитися наболілим, а й знайти тотожне, спільне у власних почуттях з внутрішнім світом інших жертв. Основне послання в процесі тренінгу: “Ти не самотня у своєму відчаї, розгубленості, депресії. Це нормально, що в тебе з’являються дивні думки та вчинки. Ти, як і ми, зможеш пройти крізь пекло страждань та болючих спогадів і ожити заново”.

Крім такого психотерапевтичного спілкування в колі собі подібних, жертви зґвалтування вчаться прийомів саморегуляції емоційних станів, оволодівають технікою релаксації, переключення уваги, інтеграції Я та особистісного зростання. Звичайно, “зворотні спалахи” можуть супро-воджувати жінку все її життя. Тому психологи рекомендують не витісняти психотравму з пам’яті, а навпаки, говорити про наболіле. Це потрібно для того, щоб “розірвати” зв’язок емоції та думки, навчитися сприймати подію на раціональному рівні.

Скільки триває і коли закінчується програма психотерапевтичної допомоги? Група психологічної підтримки стає менш потрібною, коли вдається досягти та реабілітувати вміння потерпілої керувати власним Я в різних життєвих ситуаціях. “Я зможу контролювати власне життя і бути щасливою”. Здатність колишньої жертви зґвалтування до такого наказу, самопереконання та керівництва до дії символізує внутрішнє подолання синдрому травми насильства та повернення жінки до нового життя.