64. Погляди Івана Франка

Згідно із філ Ів Фр, щастя  - це єдина мета, заради якої людина народжується на світ, навчається, працює, взагалі живе.

Франка хвилюють внутрішні пружини поступу - самосприйняття людини. Він ілюструє це, порівнюючи лісовика і представника цивілізованого світу. Розвитком людства керують два фактори — голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде.

В розумінні ідеї суспільного прогресу І.Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми. Шлях до добробуту і щастя лише один — через свободу людини і гарантію її людських прав.  Франко виступав за еволюційний розвиток суспільства, пов'язаний з волею та працею людей. Франко сповідує філософію науки, праці, поступу. Його девізом є Праця, Щастя і Свобода.

65. "Філософія життя". Памфіл Юркевич

Памфіл Юркевич був послідовником Сковороди. Він детально розробляв "філософію серця". Ірраціоналістичний напрямок "філософія життя", виник як реакція на кризу західного раціоналізму.

Погляди Юркевича – теологічний ідеалізм. Біблія - єдиний шлях до знання. Центральною фігурою системі є індивідуальна особа, суттю якої є серце. Божественна мета світу, яку реалізують люди, може бути пізнана серцем. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Серце в філософії Юркевича – це носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя; пізнавальних дій; морального життя.

Він робить два важливі для «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати й розуміти душевні стани, що недоступні абстрактному знанню розуму; 2) знання розуму відкривається в серці.

Духовне життя виникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон душевної діяльності, належить людині як установлений Богом порядок морально-духовного життя. Міститься цей закон у серці як у скарбниці людського Духу.

66. Шопенгауер

Вчення Шопенгауера, можна вважати одним із джерел ірраціоналізму. За Шопенгауером, воля, тобто хотіння, мотиви, спонукання людини до дії, і процеси здійснення специфічні. Він абсолютизував волю, перетворивши її в самодостатній абсолютний початок усього сущого.

Він стверджував, що воля визначає спрямованість і результати розумового пізнання. Оскільки воля незалежна від контролю з боку розуму, не має ні причин, ні основи. Це "абсолютне вільне хотіння". Крім того, воля – першоначало й абсолют. Світ, за Шопенгауером, є нічим іншим як "волею і уявою". Світ мислився як воля і представлення. Таким чином, волюнтаризм є основним і універсальним принципом усієї філософії мислителя. Він затверджував пізнаваність "речі в собі" (явленої природи).

67.Ф. Ніцше

Філософія Ніцше – це філософія людини. Прагнення зрозуміти особистість, знайти вихід з епохи подвійної моралі.

Він прагне виразити свої думки в ємних, чітких і коротких фразах (що на перший погляд не потребують глибокого вдумування). Логіка Ніцше двозначна.

Філософія Ніцше як філософія життя, повертає людину в природу, і у той самий час олюднюючи природу, наділяючи волею до влади. Принцип волі до влади керує розвитком людини, і світобудови.

Ніцше постає проти розуму як засобу організації людського життя. В матеріальному світі панує закон сили, а в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння.