9.Ф Конфуціанства

У III ст. до н.е. відбулося об'єднання Китаю, і формальна імператорська влада наповнилась реальним змістом.

Основний філ напрям цього періоду - конфуціанство. Конфуцій зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до суспільства. В його соціальній етиці людина є особистістю не «для себе», а для суспільства.

Початкове поняття «порядок» (лі), норму дій, прав і обов'язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок виступає як етична категорія, що включає правила зовнішньої поведінки - етикет.

Справжнє дотримання порядку веде до виконання обов'язків. Порядок наповнюється доброчинністю (де). Виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до людяності (жень). Для встановлення субординації всередині суспільства Конфуцій висуває етичні правила: повага до батьків (сяо); повага до старшого брата (ді); вірність правителю і своєму господарю (чжунь) та ін. У II ст. до н. е. принципи конфуціанства було проголошено офіційною ідеологією.

Учні Конфуція доповнили вчення. Вони вважали що благо в кожній людині може реалізовуватись через доброчинності: людяності(жень); правдивості(і); ввічливості(лі); знання(чжи), щиросердність(сінь).

10.Ф Даосизму.

Даосизм - філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього Існуючого - дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення.

Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як першооснову світу, що існує у складних взаємозв'язках: людина залежить від землі, земля - від неба (космосу), небо - від дао, а дао - від себе.

Людину і світ це вчення трактує як частину природи, призначенням якої є дотримання чеснот (де), тобто жити згідно з природою. Спроби змінити природний порядок буття є джерелом зла.

Основний моральний принцип даосизму: хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, завдяки чому можна досягнути вершин пізнання.

Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця - у помірності, простоті, близькості до природи.

11.Ф моїзму та легізму

Моїзм - філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як умову подолання суперечностей. Мо-цзи стверджував, що зло конкретне, а його носії - багатії, ті, хто має владу. Принцип загальної любові поєднується зі справедливістю (дотримання однакової поваги до всіх людей), чесністю і гуманністю. У мудрого правителя любов підкріплюється принципом взаємної вигоди. Найбільшим порушенням взаємної любові є війна, оскільки вона суперечить інтересам народу.

Легізм - давньокитайське вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.

На думку представника цієї школи, дао є загальним законом, знання якого сприяє пізнанню й освоєнню речей. Природні закони він називав (лі). Суспільство має жити за специфічними законами (фа), які допомагають розрізняти добро і зло. Їх встановлюють люди, змінюючи їх зі зміною умов життя. Мораль залежить виключно від закону фа.

12.Антична Ф

Антична філософія давньої Греції і Рима; виникла в 6 ст до н.е. у полісах і розвивалася до 6 ст.

В історії античної філософії виділяються три періоди.

1.Ранній або архаїчний етап. Основними школами періоду є: мілетська (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен); піфагорійці, Елейська школа (Парменід, Зенон); атомісти(Левкіпп і Демокріт); Геракліт, Емпедокл і Анаксагор.

Основною темою раннього етапу є космос або "физис", перших грецьких філософів називають фізиками, а філософію - натурфілософією. Представники цікавлятся: що було основою світу, виникнення речей, мінливість і сталість.

2.Класичний етап. Основними школами періоду є софісти (Горгій, Протагор); Сократ, Платон і школа «Академія»; Аристотель і школа «Ліцей». Головні теми класичного періоду - сутність людини, особливості пізнання.

3.Грецький етап. Основними школами періоду є: епікурейська, стоїки, скептики, клініки, неоплатоники. Основні теми - проблеми свободи, моралі і задоволення, щастя і сенсу життя, космосу і містичних відносин люд з ним. У всіх школах заперечується наявність універсальних та стійких основ. Особливістю античної філософії є космо- і лого- центризм.

13.Ф Сократа

Сократ (5 ст до н.е.) спочатку був учнем софістів, а потім їх опонентом і критиком. Він розцінював свої заняття філософією як служіння богу Аполлону, над входом храму Аполлона в Дельфах викарбуваний його напис: "Пізнай самого себе".

Сократ не лишив після себе жодного написаного філософського твору. Ми знаємо про нього з висловлювань його сучасників.

Він стверджував, що першопричину всіх речей слід шукати в Логос, світ природи - це її додаток. Мірилом всіх речей є розумна людина, оскільки розум є джерелом істинних знань. Знання - єдиний регулятор і орієнтир вчинків людини. Сократ запевняв, що причина поганих вчинків - незнання. Філософія, на його думку, це вчення про правильне життя, мистецтво жити.

Важливим для розвитку філософії став розгляд істини як нематеріального вічного поняття і як буття. На думку Сократа, справжньою мудрістю володіють лише боги, людина може тільки прагнути до неї. Сократ був засуджений до страти, за своєрідні погляди на богів (точніше єдиного Бога істини), відмовився утекти з міста і випив келих з отрутою. Сократ своїм життям проповідує моральність і безкорисливість.