Лекція 15. Кредитна система України

План

15.1. Сутність і структура кредитної системи.

15.2. Центральний банк та його функції.

15.3. Комерційні банки та їх функції.

15.4. Операції комерційних банків.

 Література: [1]; [2]; [5]; [6].

15.1. Сутність і структура кредитної системи.

Необхідною умовою ефективної організації кредиту як форми економічних відносин і невід’ємного елементу процесу розширеного відтворення є функціонування кредитної системи.

Кредитна система – це сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування, а також кредитних установ країни.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у кредитно–фінансовому обслуговуванні економіки.

Банк – це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх у кредит, здійснює розрахунки на інші фінансові операції.

Сукупність різних банків, що функціонують у країні, утворює банківську систему, яка є складовою частиною кредитної системи.

Усі банківські установи залежно від ролі й функцій поділяються на два рівня:

 центральний банк, що реалізує грошово–кредитну й валютну політику уряду, здійснює емісію, управляє офіціальними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів;

 комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес кредитно–розрахункового й фінансового обслуговування економіки.

Усі банківські інститути перебувають у тісному зв’язку між собою й утворюють ядро кредитної системи, на яке падає основне навантаження – фінансово–кредитне обслуговування економіки. Водночас, у структурі кредитної системи важливе місце належить спеціалізованим кредитно–фінансовим інститутам, тобто небанківським видам кредитних організацій.

Спеціалізовані фінансово–кредитні інститути – це установи кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали, заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні відносно вузького спектру можливих операцій, або, обслуговуючи обмежене коло клієнтів. Хоча вони і діють у різних секторах ринку позичкового капіталу, вони не виконують усіх основних функцій банків, їх діяльність має вузьку спеціалізацію.

Основні напрямки діяльності сучасних спеціалізованих кредитно–фінансових інститутів пов’язані з акумуляцією заощаджень населення шляхом залучення коштів на вклади; випуском цінних паперів; продажем страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, видів діяльності, груп населення; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійснення операцій із кредитної взаємодопомоги.

Найбільш поширеними спеціалізованими кредитно–фінансовими інститутами являються: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, ломбарди. Сукупність спеціалізованих кредитно–фінансових інститутів ще називають пара банківською системою.

Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструктурі, тобто комплексу засобів, які забезпечують нормальне функціонування інститутів кредитної системи. Основними складовими частинами цієї інфраструктури є:

• нормативно–правове забезпечення, що включає систему законів і підзаконних актів, які регулюють діяльність інститутів кредитної системи;

• системи захисту інтересів вкладників банків, що передбачають діяльність спеціалізованих органів страхування депозитів клієнтів під контролем центрального банку, незалежних урядових органів або самих комерційних банків;

• національні асоціації банків та інших кредитних установ, об’єднаних за функціональними ознаками з метою захисту інтересів своїх членів і встановлення для них правил ведення бізнесу, тобто з метою саморегулювання своєї діяльності;

• розрахункова мережа, що забезпечує врегулювання платіжних зобов’язань між інститутами кредитної системи через електронні засоби зв’язку, клірингові палати, обчислювальні центри, що можуть контролюватися центральним банком або бути самостійними організаціями;

• інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститутів, що може здійснюватись самими банками або спеціалізованими організаціями;

• інформаційне забезпечення діяльності кредитної системи, що передбачає наявність спеціалізованих організацій, які встановлюють рейтинги банків, публікують спеціальні видання зі статистичними та аналітичними матеріалами про стан грошово–кредитної сфери економіки;

• система підготовки кадрів для кредитних інститутів, що включає мережу навчальних закладів, які готують спеціалістів для роботи у кредитних установах.

Інфраструктура кредитної системи, не здійснюючи безпосередньо операцій кредитних інститутів, створює оптимальні умови для виконання банками і спеціалізованими кредитно–фінансовими установами своїх функцій.

Ефективна діяльність кредитної системи передбачає необхідність ієрархічної побудови її інститутів на двох рівнях: перший – центральні банки країн; другий – комерційні банки і спеціалізовані кредитно–фінансові інститути. Така структура уможливлює оптимальну організацію відносин між різними ланками кредитної системи, забезпечуючи належну координацію та регулювання їх діяльності з метою якнайповнішого задоволення потреб різних учасників господарського обороту у кредитно–фінансових послугах. Організація кредитної системи на двох рівнях дає змогу ефективно розподілити адміністративно–регулювальні та операційні функції між центральним банком і всіма іншими кредитними інститутами, що забезпечує належний рівень обслуговування всіх суб’єктів ринкових відносин.

Базовою ланкою кредитної системи, на якій ґрунтується вся діяльність, пов’язана з кредитно–фінансовим обслуговуванням господарства, являються комерційні банки. Вони створюють другий рівень банківської системи після центрального банку.

Комерційні банки – це кредитні установи, що акумулюють тимчасово вільні кошти одних клієнтів, а потім дають їх у кредит тим клієнтам, у яких виникає тимчасова потреба у оборотних коштах.

За видами операцій комерційні банки поділяються на універсальні та спеціалізовані. Універсальні банки здійснюють майже всі види банківських операцій. Спеціалізовані банки, не відмовляючись принципово від надання універсального набору послуг, концентрують свої зусилля на здійсненні кількох банківських операцій або обслуговують обмежене коло клієнтів. Найбільш поширеними спеціалізованими банками являються інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та експортно–імпортні банки.

Банки можуть також спеціалізуватися на обслуговуванні окремих галузей економіки – промисловості, торгівлі, сільського господарства, будівництва. За формою власності банки можуть бути державними, акціонерними, приватними.

Залежно від територіального розміщення комерційні банки поділяються на: міжнародні, національні, регіональні.

Діяльність банків за ринкових умов є різноманітною. Сучасні комерційні банки здатні виконувати до 200 різних видів операцій залежно від своїх розмірів, сфери діяльності, потреб клієнтів.

Банківські ресурси – це сукупність коштів, що знаходяться у розпорядженні банків і використовуються ними для проведення активних операцій.

Відповідно до джерел формування банківські ресурси поділяються на власні й залучені.

До власних ресурсів банків відносяться: статутний фонд банку, резервний фонд, нерозподілений прибуток. Це власний капітал банку, який забезпечує надійність та нормальне функціонування банку. Власні кошти банків, як правило на бувають більшими за 10% обсягу банківських ресурсів. Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені кошти. Залучення банками тимчасово вільних коштів підприємств, установ, населення здійснюється у результаті пасивних операцій, до яких відноситься:

• депозитні операції, під якими розуміються залучення коштів на зберігання на спеціальних рахунках у кредитно–фінансову установу на відповідних умовах на визначений термін;

• отримання позик на міжбанківському ринку, пропозицію на якому формують ті банки, що мають тимчасово вільні ресурси, не задіяні у власному обороті;

• придбання кредитів у центрального банку, коли у комерційних банків тимчасово бракує ресурсів. Такий кредит може здійснюватися у формі переобліку й перезастави комерційних векселів, а також у формі ломбардного кредиту під заставу державних цінних паперів;

• здійснення операцій “репо”. Об’єктом таких операцій, як правило, стають державні цінні папери, що мають високий рівень надійності та ліквідності. Банк продає цінні папери із зобов’язанням викупити їх через певний час, але за більш високою ціною. Різниця в цінах і є платою, яку фактично сплачує банк за залучені в такий спосіб кошти.

Недепозитні способи залучення коштів комерційними банками дають їм змогу оперативно отримати необхідні ресурси у разі непередбачених виплат (наприклад, несподіване вилучення депозитів, надходження багатьох заявок на отримання кредитів). Тим самим забезпечується належний рівень платоспроможності банку та підтримується його фінансова стійкість.