13. Основні ідеї філософії початку епохи Нового часу (ф. Бекон, Дж. Локк, р. Декарт, т. Гоббс, б. Спіноза, г. Лейбніц)

У Новий час (кінець XVII – XVIII ст.) замість віри запанував розум. Характерним став високий рівень наукових знань. Центральною проблемою цього періоду є гносеологічна, розробка методу пізнання, що виразилось у боротьбі сенсуалізму (Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс) та раціоналізму (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).

Сенсуалізм (почуття) – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість є головною формою вірогідного пізнання. Раціоналізм (розумний) – напрямок, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей.

Френсіс Бекон переконував у безмежній могутності людини, озброєної досягненнями науково-технічного прогресу.

Вислів Ф. Бекона “знання – сила” став крилатим. Силу знань він убачав у їх систематизації та інтеграції. Найкращим дослідницьким методом Ф. Бекон уважав індукцію, коли цілеспрямовано і поступово збираються й порівнюються результати спостережень, експериментів та досвіду для подальшого узагальнення знань. До речі, так будується навчальний процес: думка учня має рухатися від простого до складного, від зрозумілого в частинах до розуміння цілого тощо.

Основні погляди Ф. Бекона:

• існують “привиди” (“примари”), які перешкоджають людині отримати істинне знання:

  1. “привиди роду” пов’язані з недосконалістю самого людського розуму. Розум домішує до природи речей свою природу;

  2. “привиди печери” – неправильне виховання, погані звички;

  3. “привиди площі” – породжуються спілкуванням;

  4. “привиди театру” – сліпа віра в авторитети;

     • існують три шляхи пізнання:

       1. “шлях павука” – спроба людського розуму виводити істини із самого себе;

       2. “шлях мурахи” – нагромадження голих фактів;

       3. “шлях бджоли” – перетворення емпіричних фактів на наукову істину.

Ще в кінці XVIII ст. філософи виводили головні принципи справедливого суспільного устрою, який забезпечує демократичне життя людей.

Так Томас Гоббс вважав, що людиною рухає егоїзм – жадоба до благ, кар’єри, наживи тощо. Егоїзм людей може спричинити «війну всіх проти всіх». Для приборкання егоїзму люди створили державу як результат суспільного договору про спільне життя.

Думки Джона Локка щодо кращого суспільного устрою збігаються з ідеєю суспільного договору Т. Гоббса, але її обґрунтування дещо інше. Це відображено у філософії держави, де Д.Локк навчає:

1. у природному стані всі люди рівні, всі мають однакові права;

2. природне право забороняє завдавати шкоди життю і свободі іншої особи, її власності тощо;

3. природний стан людей – стан миру. Але дехто почав цим нехтувати;

4. для справедливого життя люди складають суспільний договір про державну владу, що забезпечує загальний порядок;

5. держава має бути розділена на законодавчу, виконавчу і судову влади. Це запобігає абсолютизму правління;

6. якщо влада діє всупереч інтересам суспільства, то народ має право усунути її революційним шляхом;

7. проблеми релігійної віри мають вирішувати самі віруючі;

8. приватна власність має природну основу. Якщо вона здобута законно (працею, дісталася як спадщина чи дарунок), то вона не суперечить справедливості.

Представником філософського раціоналізму є Рене Декарт, який вніс ідею скепсису. Він взяв під сумнів, насамперед, безмежні можливості суб’єкта пізнання, указуючи на недосконалість органів чуття, а отже, і на обмеженість пізнавальних можливостей людей.

Був переконаний, що бог створив дві самостійні субстанції: матерію і розум. Розум значно досконаліший у світорозумінні, ніж матеріальні органи чуття. Р. Декарт процес самопізнання вважав першим принципом своєї філософії. Пізнаючи себе, стверджує він, людина пізнає весь світ.

Бенедикт Спіноза критикував Декарта за те, що той протиставив дух і матерію, перетворивши їх на самостійні субстанції. На противагу Декартові, він створив моністичну систему. В основу цієї системи він поклав учення про єдину субстанцію. Такою субстанцією є Бог, який ототожнюється з природою (пантеїзм Спінози).

Він рішуче відділяв філософію від богослов’я, уважаючи, що свобода філософування є природним правом людини. Це право (свободу совісті) має захищати держава. Коли думки, погляди людей, які вони вважають істинними, переслідуються і караються, тоді громадяни починають ненавидіти закони та шкодити владі, навчав філософ.

Інші ідеї Спінози:

• радість пізнання веде людину до вищої свободи;

• розум має перевагу над чуттєвим пізнанням. Отже, Спіноза обстоював раціоналізм;

• найвищою користю для людини є пізнання Бога. Саме через пізнання Бога людина може прийти до внутрішньої свободи й щастя.

На противагу Спінозі, Готфрід Лейбніц вважав, що кожна річ має бути субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки якісно відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив учення про індивідуальні субстанції – монади. Отже, філософ перебував на позиції субстанційного плюралізму.

Не може бути субстанції без діяльності. Звідси діяльність – головний принцип метафізики Лейбніца, який тісно пов’язаний з іншим принципом – індивідуальності. Для Лейбніца всі істоти, всі сутності – лише різні види діяльності. Сама ж діяльність – основа індивідуалізації предметів і явищ. Субстанція завжди одинична, індивідуалізована, а кожне одиничне буття – субстанційне.

Принцип індивідуальності, яким характеризується субстанція, Лейбніц пов’язує з логічним законом відмінності. Згідно з цим законом, усі речі відрізняються одна від одної. У світі немає двох безумовно однакових речей. Оскільки монади не матеріальні, а ідеальні начала речей, то філософію Лейбніца можна визначити як систему об’єктивного ідеалізму.