34. Пізнання, його можливості і межі. Віра і знання: історія протистояння і взаємного впливу

Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.

Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія грунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керуючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджиле, але й те, що зберігає цінність.

Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу на рівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб'єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об'єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином, Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями.

Агностицизм має свої гносеологічні і соціальні корені. Гносеологічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолютизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.

Проблема взаимоотношения знания и веры имеет давнюю историю. Особенно активно она обсуждалась в средневековой схоластике. Так, Тертуллиан активно выступал против разума провозглашая "Верую, потому что абсурдно"

Августин Блаженный - познать разумом то, что принято верой. Более компромиссна Формула Ансельма Кентерберийского: "Верю и понимаю". Фома Аквинский говорил о гармонии веры и знания при приоритете веры

Ф. Бекон выдвинул лозунг "Знание - сила", в котором утверждает силу разума. Уже в начале XX века католическая церковь полагала, что расхождения веры и разума нет, так как все знания произошли от бога.

Современный неотомизм главную задачу видит в рациональном истолковании истин теологии. Причём эта рациональность освещена "светом веры". Ж. Маритен ратовал за возрождение религиозно ориентированной философии природы.

Французский теолог, философ и учёный Тейяр де Шарден пытался создать такую концепцию развития Вселенной, которая бы сочетала данные науки и религиозного опыта. Бертран Рассел вообще называл истину свойством веры.

С.Л. Франк считал, что вера важнейший компонент духовного мира человека. Она является могучим стимулом творчества и открывает простор сознанию.

И.А. Ильин подчеркивал, что знание и вера не исключают друг друга. Наука имеет свой предмет и метод и не отрицает, что истину можно достичь при помощи другого опыта и метода, в том числе и религиозного. А настоящая вера идёт своим особым путем, не вторгаясь в научную область.

Рассматривая взаимоотношения веры и знания, НА Бердяев отмечал, что они не мешают друг другу, и ни одна из них не может заменить или уничтожить другую. Наука верно учит о законах природы, но некомпетентна в вопросах веры, откровения.

Метою філософії протягом віків вважалося досягнення достовірного знання (істини). Важливою передумовою самого філософування виступала і виступає віра (без огляду на зміну парадигм), яка передбачає онтологічну настанову про існування «вічних цінностей». Зрештою, до таких цінностей апелює й наука, що постають у ній в якості законів, аксіом тощо.

Таким чином, варто було б зняти опозиції з категорії «знання - віра», оскільки вони є взаємодоповнюючими складовими сприйняття людиною довколишнього світу. Розвиток знання базується на вірі, яка виступає стимулом його зростання; з іншого боку, знання розширює предметну сферу віри (а, отже, й світогляд, онтологічну вкоріненість людини у бутті), а також дозволяє уникнути догматизації чи то науки, чи то релігії.