14. Філософські ідеї епохи Просвітництва. Суспільно-правовий ідеал епохи Просвітництва (ж.-ж. Руссо, д. Дідро, ж. Ламерті, п. Гольбах, к. Гельвецій, Вольтер)

Просвітництво (кінець XVII – в основному XVIII ст.) – філософія та політична ідеологія епохи загибелі феодалізму та ствердження буржуазного суспільства.

Просвітники прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його норови, політику, побут за допомогою розповсюдження ідей добра, волі, справедливості, знань. Для філософії просвітництва характерні орієнтація на розум, прогрес науки, як основу соціально-економічного розвитку суспільства, антиклерикалізму (рух, скерований на ослаблення політичного впливу духовенства), боротьба з неуцтвом.

В європейській і світовій культурі велике значення має французьке Просвітництво. Власне, воно в повну силу почало виконувати головну просвітницьку функцію – обґрунтовувати та відстоювати думки про визначальну роль освіти у вирішенні всіх проблем, що постають перед людством.

Узагалі ж представники Просвітництва формували культ розуму. Він у їх сприйнятті є головною силою розвитку людства. Розум уважався засобом, що завжди міг вирішити найболючіші проблеми життя.

Просвітителі у більшості були прибічниками “просвітницької монархії”. Всі свої надії вони покладали на особистість державця, вважаючи, що “добрий” та “мудрий” король (імператор, цар, монарх-філософ) спроможний здійснити у суспільстві всі необхідні зміни. Важливо при цьому мати на увазі, що при дотриманні ключового принципу програми, а саме законності, форми державної влади не мали для просвітителів принципового значення.

Видатним представником епохи Просвітництва є Вольтер, якому властиві: критика феодальної ідеології, яскраво виражений антиклерикалізм. Він висуває ідею рівності людей перед законом, але не майнову. Найважливішою для нього є ідея свободи людини, у т. ч. “свобода виказувати свої думки”.

Вольтер висунув ідею “освіченого правління”. Воно розглядалося як своєрідний союз філософів і державників. Філософи зобов’язані дбати про справедливі закони та розтлумачувати їх тим, хто при владі. Державні структури мають втілювати справедливі закони в життя.

Влада відповідальна, на думку Вольтера, за забезпечення природних прав людей, насамперед, рівності всіх перед законом, особистих свобод громадян, права власності на продукти своєї праці.

Центральною проблемою для Жана-Жака Руссо була проблема нерівності між людьми, витоки якої він вбачав у приватній власності і звідси його егалітаризм (ідея про зрівняльний переділ приватної власності без її ліквідації).

Він розкрив зміст суспільного договору:

1. йому підлягають усі члени суспільства. Вони разом домовляються про форми та методи правління в країні, законодавчі правила, соціальні відносини тощо;

2. кожен громадянин добровільно підпорядковує себе суспільству, підпорядковуючи загальній волі особисту волю;

3. загальна воля (державність) започатковується через союз правителів і мислителів (урядовців і філософів). Лише в такому разі можна сподіватися на справедливе правління країною;

4. за справедливого правління гарантуються свобода і загальна рівність, адже загальна воля складається з воль особистих;

5. якщо чиясь воля викаже намір одноосібно підпорядковувати волю і життя суспільства собі, суверенний народ має право усунути деспота від влади через революцію.

Філософ уважав, що опанувати свободу можна лише через високу освіту і виховання людей. Тому в суспільному житті особливу роль відіграють педагоги.

Вони твердо відстоювали матеріалістичні позиції, вважаючи першоосновою сущого не бога (ідею, творця), а природу, Всесвіт. Хто вони такі?

По-перше, це Клод-Адріан Гельвецій (1715 – 1771), який палко сповідував ідею матеріальності світу, який є нествореним, нескінченним і перебуває в постійному русі. Свідомість і мислення є продуктами розвитку природи. Тому немає нічого такого, чого людина не змогла б пізнати й усвідомити.

К. Гельвецій ставив вимогу повної ліквідації феодальних відносин і феодальної власності, тому його вважають одним з головних ідеологів французької буржуазної революції.

По-друге, Поль-Анрі Гольбах (1723 – 1789), який також стверджував думку нествореності та вічності матеріального світу. На цій підставі заперечував релігію як джерело невігластва людей, витоки їх духовної темряви та забобонності. Він уважав, що релігію вигадали священнослужителі для власного благополуччя.

По-третє, Дені Дідро (1713 – 1784) розкривав еволюційний процес появи людини, відзначаючи, що за природним походженням вона є вільною і тому може жити за власним вибором. Але водночас Д. Дідро вважав природним наявність монархії, де правитель має бути освіченим.

Ж. Ламетрі вважав, що знищення релігії було б щастям для людства, по-друге, він заперечував наявність абсолютних моральних цінностей. Критерієм моральності він вважав суспільний інтерес, тобто, те що відповідає інтересам більшості, однак одночасно підкреслював всезагальне прагнення людей до чуттєвих насолод. За Ламетрі люди народжуються злими і лише виховання покращує їх внутрішню організацію Джерелом доброчинності є суспільне благо. Звідси: необхідність справедливого законодавства, яке відображає суспільний інтерес.