30. Філософські ідеї герменевтики і постмодернізму (ф. Шлеєермахер, у. Дільтей, е. Гуссерль, х. Гадамер, м. Хайдеггер, ж.Ф. Ліотар, ж. Дерріда)

Герменевтика — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів.

Основне питання герменевтики має, принаймні, два варіанти формулювання: гносеологічний (як можливе розуміння?) і онтологічний (як побудоване те буття, сутність якого складається у розумінні?). Головна думка герменевтики: існувати означає бути зрозумілим.

Основні ідеї представників філософської герменевтики:

• Основне питання: як зрозуміти автора того чи іншого тексту, що первинне – текст чи його смисл?;

• мова є “фундаментальним шаром конструювання світу”. Саме через мову людина розуміє світ і себе в ньому;

• розуміння досягається за допомогою дивінації, “втілення” в душу автора того чи іншого твору;

• стосунки між автором тексту, текстом і читачем є “герменевтичним трикутником”;

• процес розуміння має циклічний характер (“герменевтичне коло”). “Щоб зрозуміти ціле, необхідно зрозуміти його частини. Але для розуміння окремих частин необхідно мати уявлення про ціле”. Щоб зрозуміти Священне Писання, треба вірити в нього. Але щоб вірити у Священне Писання, треба його розуміти;

• на засадах взаємопорозуміння можна створити справжнє демократичне суспільство.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). Він розглядає умови розуміння: подібність та відміна автора тексту і читача. Для розуміння необхідна деяка міра “чужості” та “загальності” читача і автора. Середовищем розуміння є мова. Існує два методи розуміння: “граматичний” виходить з “духу мови”, а “психологічний” з “душі того, хто говорить”. Ці методи взаємопов’язані і являють собою мистецтво. Мистецтво розуміння має складну структуру, де виділяються два полюси: дивінаційний (пророцький, інтуїтивний, суб’єктивний) та порівняльний (об’єктивний, тлумачущий, історичний), що спирається на історичні факти. Тобто розуміння можливе тоді, коли читач і у знанні мови (об’єктивність) і у знанні внутрішнього життя автора (суб’єктивність) порівнюється з автором. Фактично з Шлейєрмахера (з ХІХ ст.) герменевтика стає специфічним методом наук про дух.

У ХХ ст. ідеї герменевтики розвивають Вільгельм Дільтей (1833-1911), Мартін Хайдеггер (1889-1976), Ганс Гадамер (н. 1900 р.) та ін.

В. Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння. Основою герменевтики, за В. Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя.

Завданням філософії, за Дільтеєм, є розуміння філософських систем у їх становленні, з тим, щоб піднятися над ними. Якщо “науки про природу” можна осягнути методом пояснення, то “науки про дух” (про людину) тільки через безпосереднє розуміння. Звідси підвищується роль поглибленої інтерпретації мови, текстів, документів.

Основні ідеї Дільтея:

• В основу філософії покладено поняття “життя”;

• життя є способом існування людини у світі об'єктом пізнання, який не зводиться до розуму і тому є ірраціональним;

• життя нерозривно пов’язане з вищим світом;

• історія людства – ланцюг випадковостей, а тому впливати на хід історії неможливо;

• анархія філософських систем полягає у тому, що філософські погляди перебувають у постійній боротьбі.

М. Хайдеггер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

• інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

• розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

За Гадамером важливою проблемою філософії є “диво розуміння” як спосіб існування людини. Адже істину не може пізнати хтось один. Звідси, треба навчитися “слухати та чути” всіх і розуміти сказане іншими. На цій основі герменевти виводять положення про те, що “людина – це розуміюче буття”.

Таким чином сучасна герменевтика у кінцевому рахунка заперечує претензії ірраціоналізму на можливість безпосереднього розуміння, як і ілюзії романтизму про існування прихованої зв’язку між автором і читачем. Герменевтика заперечує також голий об’єктивізм раціонального пояснення текстів, через структурний аналіз їх мовних форм. Герменевтика, як філософія розуміння (за Гадамером) повинна враховувати не тільки теоретичний досвід прочитання текстів, але й безпосередні переживання (“досвід історії”), форми естетичного осягнення (“досвід мистецтва”).

Постмодернізм протиставив себе історії і традиції , порвав з нею, відмовився від порівняння з минулим, висуває принцип “нового”, “нового” як такого, “нового” самого по собі. Негативне, навіть агресивне відношення до традиції, класики – норма культури постмодернізму.

Постмодернізм відмовився від “законодавчого” розуму, який направлений на пошук наукової істини, замінює його інтерпретативним розумом. Згідно якого один і той самий текст може бути по-різному тлумачитись, а критерій істинного тлумачення відсутній.

До специфічних особливостей постмодерністського діскурсу відносять:

• Відмова від категорій істина, причинність, сутність, мета означає відмову від категоріально-понятійної ієрархії, що характеризує науково-дослідницький і літературний текст в модерні.

• Поняттям “метафізика”, “трансцендентне”, які мали суттєве значення в дискурсі модерну, постмодернізм протиставляє “іронію”, “імманентне”.

• Якщо модерн намагався досягти “визначеності” (наука, філософія), то постмодерн робить поняття “невизначеність” одним із центральних.

• Потсмодернізм орієнтується не на створення, творчість, синтез, а на “деконструкцію”, “деструкцію” попередніх структур інтелектуальної практики.

Представниками філософії постмодернізму є: Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Р.Рорті, М.Фуко…

Як відомо Ж.Ліотар написав першу філософську роботу, де постмодернізм подано як світоглядну позицію. У книзі “Ситуація постмодерну” він визначає новітню соціально-культурну ситуацію через заперечення ідеї універсалізації раціоналізму. Закономірним наслідком панування раціоналістичних ідей Ліотар називає індустріальний прогрес, тоталітарні режими, культурне геополітичне протистояння півночі і півдня, заходу і сходу, безробіття, Освенцім. Сумнозвісний концентраційний табір Освенцім розглядається ним як символ, що виявляє сутність самореалізації настанов раціоналізму, моральну виправданість критики раціоналістичного світогляду.

Яскравий представник постструктуралізма і постмодернізму - Жак Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійке значення. З його ім'ям пов'язаний спосіб прочитання і осмислення текстів, який він назвав деконструкцією і яка виступає у нього основним методом аналізу і критики попередньої метафізики і модернізму. Єство деконструкції зв'язано з тим, що будь-який текст створюється на основі інших, вже створених текстів. Тому вся культура розглядається як сукупність текстів, з одного боку, що беруть почало в раніше створених текстах, а з іншого, - генеруючих нові тексти.

Несвідоме у Дерріда – це явище, що не має якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльністьсвідомого, викликаючи в ній своєю грою сум’яття і безладдя.

Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська "річ в собі", неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Тому ніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежність індивіда.