Інституційний розвиток та ідейні основи українського руху в другій половині ХІХ – початку ХХ століття.

План: 1. Передумови, виникнення та діяльність громад на Надніпрянській Україні у другій половині ХІХ ст. Ідеологічні течії в українському суспільному житті та їх програмні засади. 2. Формування інституційної інфраструктури українського руху в Австрійській (Австро-Угорській) монархії (народовецькі і москвофільські організації, культурно-просвітницькі товариства, преса, молодіжні товариства, українські господарчі організації). 3. Виникнення українських політичних партій та їх програмні цілі. 3.1. Політизація українського національного руху на західноукраїнських землях, перші політичні партії. 3.2. Українські політичні організації та патрії на Наддніпрянській Україні. 4. Українське питання напередодні вибуху Першої світової війни.

1. Передумови, виникнення та діяльність громад на Надніпрянській Україні у другій половині ХІХ ст. Ідеологічні течії в українському суспільному житті та їх програмні засади. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

Реформи 60 – 70 х років ХІХ ст. Причини а) криза феодально – кріпосницьких відносин, що призвела до військово – економічного відставання Росії від західних країн і поразки Росії у Кримській війні (1853 – 1856 рр.); б) посилення селянських заворушень і повстань: «Київська козаччина» (1855), «Похід у Таврію за волею» (1856) з 1856 по 1860 рр. в Україні відбулося 276 повстань, у яких брало участь 160 тис. селян.; в) кріпацтво гальмувало темпи розвитку економіки й формування ринкових відносин у сільському господарстві та промисловості через нестачу вільної робочої сили; г) необхідність посилити оборону Росії та бажання повернути військову могутність, що стало неможливим без капіталістичних реформ; д) Росія залишалася єдиною європейською країною, де існувало кріпацтво, і це негативно позначилося на її міжнародному авторитеті; е) спроба підняти в Україні національно – визвольне повстання поляком Міхалом Чайковським у 1854 р., який бачив майбутнє України у тісному зв’язку з відродженою Польщею. Чайковський під час Кримської війни звернувся до турецького султана з пропозицією створити під турецькою зверхністю козацький військовий полк .було сформовано полк (1400 бійців), яким командував Чайковський (Садик – Паша). Після війни полк було відведено в тил; є) розпочинається суспільний рух за проведення реформ в російських журналах друкували антикріпосницькі поезії Тараса Шевченка, Марка Вовчка, російського революціонера – емігранта Олександра Герцена стаття «Россия и Польща», де визнавав право України на державну незалежність. Студентський антикріпосницький рух: 1856 – 1859 – діяльність Харківсько – Київського студентського таємного політичного товариства. Підтримка скасування кріпацтва промисловцями та фабрикантами – українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган. Стало очевидним, що кріпосне право необхідно скасувати. Опинившись перед вибором : або скасувати кріпацтво заходами «зверху», або воно буде зметене масовим селянським бунтом – царизм змушений був вибрати реформи. 1857 р. – створення Таємного комітету для підготовки реформи. 19 лютого 1861 р. - «Маніфест» і «Положення» про звільнення селян, підписаний Олександром ІІ (1855 – 1881), що означало ліквідацію кріпосного права. Скасовано особисту залежність селянина від поміщика (право одружуватися, укладати договори, володіти рухомим і нерухомим майном і т.д.), якщо до реформи селянин користувався більшою кількістю землі, ніж мав отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали) і ці землі називалися відрізками. Селяни звільнювалися із кріпацтва з землею. За отриманий земельний наділ вони були зобов’язані сплатити грошовий викуп, а до часу закінчення викупної операції селяни залишалися «тимчасовозобов’язаними» і відробляли всі старі повинності. «Тимчасовозобов’язаний» стан був ліквідований в Росії у 1883 р. «Викупна операція» - земля передавалася селянам за викуп. 20 % поміщику сплачували селяни, решту платила держава. Селяни мали погасити борг державі з відсотками протягом 49 років. Викупні платежі в Росії припинено у 1906 р. в результаті аграрної реформи П. Столипіна. 1904 р. – скасування тілесних покарань для селян. 1866 р. був виданий спеціальний закон про поземельний устрій державних селян. Згідно з ним вони отримали право викупити свої земельні наділи. У 60 – 70 – х рр. ХІХ ст. царизм здійснив ще цілий ряд реформ. 1864 р. - судова реформа. Згідно з нею суд ставав гласним. До участі в ньому допускалася публіка (публічним). В суді вводився змагальний процес (адвокат і прокурор) та інститут присяжних засідателів. Мирові судді, яких обирали на 3 роки розглядали дрібні справи. Залишились волосні суди, які розглядали справи селян і залишилося покарання різками. Судова реформа виявилася найбільш послідовно демократичною. 1864 р. – земська реформа. Згідно з нею на Півдні та Лівобережжі України створювалися станово – представницькі органи влади – земства. Вони відали охороною здоров’я, освітою, будівництвом шляхів сполучення, поштою тощо. На Правобережній Україні земства були впровадженні у 1911 р. У 1870 р. на зразок земської реформи проведено міську реформу. Згідно з нею у містах запроваджувалися міські думи (управи), членів яких обирало все населення. 1864 р. в Росії введено єдину систему початкової освіти. Створювалися початкові школи, контроль над якими здійснювали повітові та губернські шкільні ради. Викладали «Закон Божий», церковний спів, грамота та чотири дії арифметики, відомості з географії, малювання. Середня освіта: класичні та реальні чоловічі та жіночі гімназії. Право вступу до університету мали лише ті, особи, які закінчували класичні гімназії. 1865 р. – цензурна реформа. Цензурні установи підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Було введено попередню цензуру періодичних видань, видавцям заборонено торкатися політичних питань. 1862 р. проведено фінансову реформ. Створено міністерство фінансів та Державний банк (1860 р.), які взяли на себе управління усією грошовою системою імперії. 1874 р. в Росії проведено військову реформу, що стосувалася особового складу армії та флоту. Замість рекрутських наборів запроваджувалася загальна військова повинність усіх громадян з 20 –літнього віку, з терміном служби 6 років у сухопутних військах і 7 років на флоті. До 1874 р. в російській армії тривалість служби становила 25 років.

Громадівський рух у 60 - х роках хіх ст.

Лібералізація суспільного життя в середині ХІХ ст. водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило – Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду – культурно – освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 – 1862 рр. у Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові (видавала щотижневик «Чернігівський листок» - редактор Леонід Глібов) Одесі. Найвпливовішою в українських землях на цей час була Київська громада (Українська громада 1860 р.), що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Відновлення діяльності громад у 70 – х рр. Хіх ст.

На початку 70 – х років ХІХ ст. громадівський рух знов активізується. У київський Старій громаді у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В. Антоновича, М.Зібер, М. Драгоманов, О. Кістявський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.. Стара громада створила Південно – Західний відділ Російського географічного товариства (голова – Григорій Галаган, діловий керівник – Павло Чубинський). Громадівці вивчали археологію, етнографію, географію та історію. Вони активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 році вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

2. Формування інституційної інфраструктури українського руху в Австрійській (Австро-Угорській) монархії (народовецькі і москвофільські організації, культурно-просвітницькі товариства, преса, молодіжні товариства, українські господарчі організації).

Москвофіли

Вірили у керівну роль Росії в житті всього слов’янства, не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної, неподільної російської народності» від Карпат до Камчатки. Росія щедро фінансувала діяльність москвофілів. Керівники: Я. Головацький, І. Гутлевич, Б. Дідицький. 1870 р. – «москвофіли» заснували політичну організацію – Руську Раду, яку самі вважали прямою наступницею Головної руської ради 1848р. 80 – ті рр. – москвофіли видавали три газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті, очолювали громадські й культурні установи Львова – Ставропігійський інститут, Народний дім, Галицьку – Руську матицю. Спекулювали на вірі селян у російського «доброго царя», який вирішить соціально – економічні проблеми. Створили «язичіє» - суміш російської, української, польської та церковнослов’янської мов, яке подавали як «руську» мову. Вели боротьбу з пияцтвом, створили братство тверезості. Підсумок діяльності: - сприяли денаціоналізації австро – угорським урядом українців Галичини, Буковини й Закарпаття; відіграли певну роль у підвищення культурно – освітнього рівня селянства і робітників; поширення «москвофільства» в західноукраїнському суспільстві було викликане польським наступом на громадянські і культурні права корінного населення.