Сільське господарство Західної України у другій половині хіх ст.

Західна Україна і надалі залишалася аграрним краєм. Наприкінці ХІХ ст. у сільському і лісовому господарстві було зайнято в Східній Галичині і Буковині – 75 % усього, у Закарпаття – 85 %. Залишки кріпосного господарства гальмували розвиток ринкових відносин на селі. 40 % належали великим поміщицьким господарствам, безземельні і малоземельні селяни продовжували працювати на поміщиків, існували кабальні умови оренди і відробітків. Бідняцькі господарства складали половину селянських господарств. Феодали мали право на володіння пасовищами, лугами (сервітутами). Було розвинуте лихварство, лихварі давали позички селянам під великі відсотки. У поміщицьких і багатих селянських господарствах використовували працю вільнонайманих працівників. Відбулося розшарування селянства на заможних, середняків і бідняків, заможні складали значну групу. Почали використовувати нову сільськогосподарську техніку; поглиблюється спеціалізація районів; розширюються посіви технічних культур (тютюну, льону,соняшника, хмелю). Малоземелля, безземелля, демографічний вибух, хронічний голод, постійне безробіття, великі податки спричинили в 90 – х роках ХІХ ст. масову трудову міграцію. Переселялися до США, Канади, Бразилії, Австралії. На сезонну роботу виїжджали до Німеччини, Росії, Румунії, Данії, Угорщини. Еміграція відбувалася в жахливих умовах (переселенців ошукувала та затримувала поліція, грабували тощо). Австрійський уряд не дотримувався послідовної політики в еміграційному питанні: спочатку ігнорував його, а пізніше забороняв еміграцію, переселенців повертав назад, кидав до в’язниць. Кооперативний рух. Кооперація – форма об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом діяльності. Завдяки заходам місцевої інтелігенції було створено мережу кредитних, споживчих та інших кооперативів. Метою діяльності кооперативів (з неї випливають причини): полегшити долю селянства і міської бідноти, захистити від лихварства та впливу іноземного капіталу. Для цього закуповувалися і продавалися великі партії продуктів без посередників, щоб заощаджувати кошти. Найчисельніші кооперативи – кредитні спілки, що давали позики під 10 % (лихварі – під 150 – 200 %). Кооперативи створювалися за сприяння «Просвіти» наприкінці 60 – х рр. ХІХ ст., але забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу вони не змогли. Перший споживчий кооператив «Народна торгівля» почав працювати у 1883 році, завдяки діяльності інженера – архітектора Василя Нагірного, який продавав великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші передавав селянам. 1899 р. засновано товариство «Сільський господар» Євгеном Олесницьким, покликане навчати селян методів господарювання. 1895 р. у Львові засновано страхову компанію «Дністер».

3. Виникнення українських політичних партій та їх програмні цілі. Утворення українських політичних партій Галичини.

1890 р. – утворення радикалами першої української політичної партії – Русько – Українська радикальна партія (РУРП). Лідери: Іван Франко, Михайло Павлик, Северин Данилович. Програмна мета: утворення держави у складі Австро – Угорської імперії (на засадах «правдивого автономізму, котрий би бачив силу монархії в якнайкращім культурнім і національнім розвою провінцій і народностей); утвердження соціалізму, демократизації суспільства, вільний розвиток культури й науки. 1895 р. програма РУРП була доповнена стратегічною метою проголошено самостійність України, а автономія у складі перебудованої на федеративних засадах Австро - Угорщини лише першим етапом на шляху до цієї мети. 1896 р. – радикал Юліан Бачинський опублікував брошуру «Україна irredenta» («Україна уярмлена»). У якій доводив історичну необхідність здобуття Україною повної політичної незалежності. 1899 р. – утворення Української національної демократичної партії (УНДП), найчисельніша партія на Західній Україні. Лідери: Левицький, Окуневський. Програмна мета: боротьба за незалежну Україну, зміцнення почуття єдності з «російськими українцями», пробудження національного почуття в українців Закарпаття та Буковини. 1899 р. – створення Української соціал – демократичної партії (УСДП). Лідери: М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович. Програмна мета: досягнення соціалізму через реформи, захист класових інтересів робітників, легальні парламентські методи боротьби. УСДП була не чисельною організацією, фактично склалася двопартійна система – РУРП і УНДП.

Створення і початок діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини.

Перші українські політичні партії в Наддніпрянській Україні про себе заявили діяльністю на захист українців. Партії орієнтувалися на відновлення автономії (у складі Росії) або цілком незалежної України (автономістська та самостійницька течії в національному русі). Майже всі політичні партії бачили майбутню Україну суспільством, заснованим на запереченні приватної власності на засоби виробництва. Вони вважали, що процвітання може бути забезпечене втіленням у життя соціалістичної ідеї (таким чином, формується українська соціал – демократія). Перша політична партія Наддніпрянської України – Революційна українська партія (РУП), заснована у 1900 р. у Харкові студентською молоддю. Програмний документ – брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», яка містила принципово важливі орієнтири діяльності партії: визначала її мету – створення політично незалежної Української держави; визначала нового лідера національного руху – інтелігенцію; розкривала спосіб досягнення поставленої мети – «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас», «Україна для українців», «Переможемо або вмремо». Партія мала комітети у Києві та Львові. 1900 – 1904 рр. РУП випускала 4 газети і видала 38 брошур (190 тис. примірників). Майбутнє України вважали треба шукати в селі, свої видання поширювали в селах, де активно пропагували ліквідувати поміщицькі землеволодіння, безоплатну передачу селянам землі і сприяли розгортанню масового антиурядовому повстанню селян 1902 -1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. В 1903 р. газета «Іскра» писала в 1903 р. про РУП : « Як снігом була засіяна їхніми листками Україну. З вагонів поїздів, на велосипедах … селяни з цікавістю читали літературу, виданою його власною мовою…». Інші політичні партії. Більша частина руповців не поділяла нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставку на силові методи у вирішенні національного питання. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення М. Міхновським 1902 р Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол – у 1903 р., коли від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, була утворена Українська соціалістична партія (УСП).УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу на народні маси, але їх виникнення закріпило процес політичного розмежування в РУП, виділення з неї крайніх правих (УНП) та лівих (УСП) елементів. 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським – Баском та О. Скоропис – Йолтуховським у Львові утворили Українську соціал – демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал – демократичної партії (РСДРП). Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв’язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. У цей час більша частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Тому у 1905 р. РУП була реорганізована і перетворена на Українську соціал – демократичну робітничу партію (УСДРП), очолювану М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою. Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. 1904 р. з ініціативи Є. Чикаленка була утворена Українська демократична партія (УДП). Партія обстоювала надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу УДП та утворення 1904 р. частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол вдалося подолати, у 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію – Українську демократично – радикальну партію (УДРП). Підсумок процесу утворення політичних партій Наддніпрянщини. Виникнення політичних партій сприяло пожвавленню національного руху. Партії проголошували своєю метою боротьбу за українську державність. На початку ХХ ст. переважали прибічники широкої політичної автономії України у складі майбутньої демократичної Росії. Найрадикальніші партії (РУП, УНП) висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих націонал – соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртуватися на національному ґрунті і тому. Як правило, орієнтувалися на загальноросійські партії консервативного та ліберального напрямів.

3.1. Політизація українського національного руху на західноукраїнських землях, перші політичні партії. Братство тарасівців (1891 – 1893).

З 90 – х рр. ХІХ ст. починається процес політизації національного руху, на чолі якого стало національно налаштоване студентство. У 1892 р. київські й харківські студенти (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик), а також письменники Б. Грінченко, М. Вороний, публіцист М. Міхновський створили таємну організацію Братство тарасівців – прообраз політичної партії, перша самостійницька організація в Наддніпрянській України, яка була названа на честь Кобзаря. Братчики зблизилися з подружжям Олександром та Софією Русовими і разом створили Молоду громаду, члени якої діяли в кількох найбільших містах Наддніпрянщини. У 1892 р. тарасівці здійснили подорож до Канева і на могилі Т. Шевченка присягнулись поширювати серед українського народу ідеї Кобзаря. У 1893 р. надрукували «Кредо молодих українців», в якій проголосили своєю метою створення соборної Української держави. Братство тарасівців було розгромлене поліцією (1893). Значення діяльності Братства тарасівців. Діяльність братства була перехідним етапом від громадівського руху 60 – 80 – з років ХІХ ст. до організації національних українських партій, тобто український національний рух вступив у нову політичну фазу.

4. Українське питання напередодні вибуху Першої світової війни.

У 1905 – 1907 рр. у Російській імперії відбулася перша демократична революція. Причини революції: зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об’єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до розв’язання важливих проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо. Виступ народних мас став можливим завдяки появі та зміцненню наприкінці ХІХ ст. – на поч. ХХ ст. багатьох політичних партій, посиленню їх впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв’язку з поразкою в російсько – японській війні 1904 – 1905 рр. Суттєво вплинули на історичну долю України під час революції нові суспільно – політичні явища та тенденції: 1) поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно – визвольного рухів; 2) широкомасштабні народні виступи; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; 3) посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; 4) суттєве розширення внаслідок царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р. меж легальної політичної а культурної діяльності, помітне пожвавлення та урізноманітнення; 5) активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); 6) поява в опозиційних сил легальної можливості впливати на владу – думські трибуни.