17. Характеристика філософських ідей Маркса, Енгельса

Карл Генріх Маркс (1818-1883) – завершує епоху класичної німецької філософії та закладає основи філософсько-політичної течії – марксизму, що став одним з пануючих у ХХ столітті. Марксу належить гуманістична концепція особистості з елементами суб’єктивної діалектики.

Марксизм пов’язаний з чіткою соціально-політичною орієнтацією – вираженням інтересів обездоленого, пригніченого пролетаріату. Маркс розробляє матеріалістичну діалектику та використовує діалектичний метод у своїй основній праці “Капіталі” до аналізу буржуазного способу виробництва. Істотним у марксизмі є також надання філософії революційно-перетворюючої ролі.

Центральною темою та найважливішою філософською ідеєю стало матеріалістичне розуміння історії.

Соціально-філософська концепція К.Маркса містить у собі наступні ідеї:

• Визначаюча роль суспільного буття (матеріальне життя суспільства) по відношенню до суспільної свідомості.

• Формулювання основного соціологічного закону про визначаючу роль матеріального виробництва у суспільному житті.

• Розуміння розвитку суспільства як закономірного природно-історичного процесу, зміни суспільно-економічних формацій.

• Розуміння класової боротьбі як рушійної сили історичного процесу.

• Народ розглядається як творець історії у економічній, політичній та духовній сферах.

• Суспільний прогрес трактується як зміна низьких суспільно-економічних формацій вищими за допомогою соціальної революції. Вищою формацією та метою суспільного розвитку є комунізм

Фрідріх Енгельс (1820-1895) – друг та соратник К.Маркса, займається розробкою проблем матеріалістичної діалектики; використовує її до аналізу природознавства, досліджує проблеми історико-філософського знання, а також матеріалістичного розуміння історії.

Енгельс, на відміну від Маркса, що розумів діалектику як духовний феномен, об’єктивізує, перетворює її на матеріалістичну діалектику, надає їй натуралістичного характеру.

Він викладає основні закони діалектики (закон переходу заперечення) кількісних змін у якісні та навпаки, закон єдності та боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення) стосовно до природи та до суспільства дає критику метафізичного методу пізнання. Енгельс здійснює класифікацію форм руху матерії згідно класифікації наук, що відображають ці форми руху (механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний).

Викладає основні положення діалектичного матеріалізму – матеріалістичне розуміння свідомості, проблему руху та розвитку, простору та часу, обґрунтування матеріальної єдності світу. Енгельс також розглядає гносеологічні проблеми, дає критику агностицизму.

Досліджуючи процес розкладу первинного суспільства та виникнення класової організації, показує, що держава є продуктом розколу суспільства на класи та вказує на неминуче зникнення держави у майбутньому безкласовому комуністичному суспільстві.

18. Особливості формування української філософської думки: філософські ідеї ф. Прокоповича, г. С. Сковороди, п. Юркевича

Становлення української філософії пов’язане з українською міфологією та українською ментальністю, основними рисами якої є: антеїзм (любов до землі); індивідуалізм, пов’язаний з ідеєю рівності, повагою індивіда; волелюбність, неприйняття деспотизму, абсолютної монархії; екзистенціальність, переживання сьогоднішнього буття, життєлюбність; кордоцентризм (серце як символ центру відчувань, мислення і духовності людини).

Важливий вплив на розвиток духовного життя зробила Києво-Могилянська академія, ректором якої був філософ Феофан Прокопович (1681-1736).

Він розробляв проблеми пантеїстичної деїстичної онтології, раціоналістичної гносеології просвітницького абсолютизму.

Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Світ є «матеріальним сполученням речей», а «небо складається з матерії». Визнає множинність світів.

Не погоджується Ф.Прокопович і з Епікуром в тому, що атом є неподільним: «всі… тіла теж складаються з нескінченно подільних тілець».

Ф.Прокопович пов'язує найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, а сила держави вбачається ним у єдності й неподільності. З цих позицій Ф.Прокопович жорстко критикує унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристократичну олігархію, обгрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі.

Йому належить ідея раціональної теології. Між Божим одкровенням, законами природи і розумом людини, вважав Ф.Прокопович, не повинно бути суперечностей, бо вони гармонійно пристосовані одне до одного своїм творцем.

Засновником української класичної філософії є видатний мислитель і просвітитель Григорій Савович Сковорода (1722-1794). Він виказує ідеї: а) про три світи та дві натури, у якій ведуча роль належить світові біблійних символів; б) ідея самопізнання смислу життя людини (споріднена праця); в) про щастя; г) про щирість та ін.

В ученні Г. Сковороди про дві натури (видиму і невидиму) у трьох світах – мікро, макро та символічному – чітко простежується думка, що природа “есть всему первоначальная пружина”, а матерія вічна. Водночас у природних таємницях філософ убачає результат божественного впливу.

Світ у розумінні Г. Сковороди постійно змінюється, він суперечливий, перебуває у вічному русі.

Найважливішою ознакою філософії Г. Сковороди є її високий гуманізм і моральність. Це філософія добра, милосердя і доброчесності. Вона возвеличує людину праці й різко засуджує ледаря, уважаючи його причиною суспільного нещастя.

Знаменита сковородинівська ідея “сродності праці” випливає з уявлення про справжнє людське щастя, коли людина отримує задоволення від результатів своєї діяльності.

Він по-новому розумів призначення педагогіки, яка повинна слугувати духовному розвиткові особи. Лише так можна побудувати досконале суспільство. Сама особа має прагнути до його ідеалів, педагог же – допомагати в цьому. Його місія – формування вихованця не тиском власної інтелектуальної переваги, а делікатною допомогою в пошуках свого покликання (“сродної праці”).

Слід звернути увагу і на кордоцентризм – учення Г. Сковороди, його “філософію серця”. В основі відносин між людьми він убачав не холодні міркування про зиск чи прибуток, а безкорисливість, сердечну доброту, милосердя.

Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874) – увійшов в історію філософської думки як гуманіст і автор “філософії серця”. Серце — основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Розум, "голова", зазначає Юркевич, керує, планує та диригує, але породжує — серце.

Цікава і актуальна думка Юркевича про те, що філософія як цілісне світобачення є справою всього людства, а не окремої людини.

Основні ідеї Юркевича:

• Існують три сфери буття: царство ідей, або вічної правди, царство розумних істот – реальний світ, царство примарного існування тілесності;

• матеріалізм і ідеалізм, як однобічні, крайні філософські позиції зазнають критики: ідеалізм – за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження духовного;

• серце є “центром” душевного і духовного життя людини, вихідним пунктом усього доброго і злого в словах, думках, вчинках;

• людина завжди визнаватиме право живих істот на життя, виявляючи інтерес до їхньої долі.