49. Філософські проблеми політики (політична система, влада, держава)

Важливим компонентом життєдіяльності суспільства є політика. У найбільш загальному визначенні політика – це соціальний вид людської діяльності, пов’язаний із здобуттям і здійсненням влади.

Концепція влади є основною в аналізі політики як виду діяльності. Влада – це форма суспільних відносин, що характеризується здатністю і можливістю окремих людей, груп, класів впливати на діяльність інших людей, соціальних груп, страт або класів економічними, правовими, моральними та іншими засобами. Це можливість або здатність одних примушувати інших робити те, чого вони, можливо, не хотіли б робити.

Вона є способом організації суспільних відносин, побудованих на принципах субординації взаємодіючих суб’єктів, і служить одним із головних регуляторів суспільного життя.

Вивчення феномена влади і пов’язаних з нею проблем має давню історію. В історії влади у XVIII ст. видатний французький просвітитель Шарль Луї Монтеск’є створив теорію розподілу влади, яка функціонує і в сучасних суспільствах. Структурно влада, за Ш. Монтеск’є, поділяється на три системи.

1) законодавча влада (парламент, місцеві органи самоуправління);

2) виконавча влада (уряд і його установи, виконавчі органи на місцях);

3) судова влада (судова система, органи нагляду тощо).

Слід зазначити, що кількість гілок влади, що взаємодіють і конкурують між собою, може і не обмежуватися вказаною триадою. Так, дуже часто четвертою владою називають засоби масової інформації.

Влада має свій механізм, до якого належать:

по-перше, система відносин, структур, інститутів, методів, засобів реалізації влади;

по-друге, політична система суспільства.

Політична система – це сукупність політичних інститутів і установ, що взаємодіють з метою реалізації певних політичних цінностей. За своєю суттю, це своєрідний механізм реалізації влади.

Особливе місце в політичній системі суспільства посідає держава як основне знаряддя влади.

Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Прихильник утопічного соціалізму англієць Томас Мор (1478 – 1535) розглядав державу як змову багатих проти бідних. Г. Гегель вважав, що держава – це образ і дійсність розуму, життя Бога у світі. А французький король Людовіг XІV (1638 – 1715) стверджував: “Держава – це я”. Цей вислів увійшов у історію як символ абсолютної державної влади.

В аналізі та визначенні суті держави є два підходи: позакласовий і класовий.

Позакласовий підхід знайшов відображення у низці теоретичних концепцій. Так, згідно з “патріархальною” теорією, яку обстоював Арістотель, держава походить від сім’ї, а влада монарха є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха).

Теократична теорія стверджувала, що держава подарована людству Богом. Договірна теорія, яку поділяли Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та інші, виходила з положення, що держава виникла внаслідок угоди (домовленості) між людьми. Теорія “насильства” тлумачила виникнення держави завоюванням одного племені іншим. За “психологічною” теорією, виникнення держави зумовлено необхідністю панування однієї, сильнішої частини населення над іншою, психологічно слабшою.

Згідно з класовим підходом, держава виникла разом із поділом суспільства на класи. Вона формувалася в умовах зіткнення класів і ставала, як правило, організацією економічно-панівного класу. За допомогою держави цей клас ставав також і політично пануючим.

Прихильники класової теорії, до яких належали і марксисти, визначають державу як основний інститут політичної системи класового суспільства. Але слід зазначити, що в деяких країнах формування держави сприяло класовому розшаруванню суспільства.

Більш того, у процесі історичного розвитку та подальшої демократизації суспільства держава набуває рис надкласової, загальнонаціональної організації, адже однією з найважливіших функцій держави є її здатність інтегрувати суспільство.

Таким чином, держава – це суспільне утворення, покликане захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи в разі необхідності спеціальні органи примусу.