23. Основні ідеї феноменологічної філософії (е. Гуссерль, г. Шпет, н. Гартман)

Значний вплив на розвиток новітньої філософії зробила феноменологія (з грец. “явище”) – вчення про свідомість як особливе явище. Її засновником по праву вважають німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938). Він першим у ХХ ст. звернув увагу на необхідність очищення свідомості від хибних суджень, оцінок, суперечностей, що її затьмарюють. Для цього потрібні особливі зусилля і способи, оскільки сучасне життя свідомості не прояснює, а навпаки завуальовує її.

Для Е. Гуссерля, як і його однодумця, російського філософа Густава Шпета (1879 – 1940), та й інших представників феноменології, свідомість стає самою собою лише тоді, коли є «чистою», позбавленою зневіри, підозр, негативних вражень. Тоді вона постає як загальнолюдський феномен, позбавлений суб’єктивних суперечностей.

Якість свідомості залежить від її інтенціональності (з латини «прагнення»). Прагнення, або спрямування, свідомості двояке:

1. коли вона спрямована на зовнішній світ, тоді потік суб’єктивних вражень її затьмарює, оскільки вони нерідко спотворені емоціями й викривлені;

2. коли ж свідомість спрямовується на саму себе (рефлексує), тоді вона здатна очиститися від хибних нашарувань. Так виникає «чиста свідомість».

На підставі другого положення про інтенціональність свідомості феноменологи роблять висновок, що домінуюче в європейській гносеології (теорії пізнання) уявлення про збіг (ототожнення) людського «Я» і свідомості не є істинним. За своєю суттю свідомість є «чистою», а наше «Я» вміщує ще й хибні уявлення.

Для досягнення чистоти свідомості необхідна редукція (з латини «повернення до попереднього стану») – діяльність, що приводить до позбавлення свідомості хибних нашарувань. Тому слід відмовитися від суджень. «Знати, а не судити» – ось принципова позиція представників феноменології.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана (1882—1950) — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю.

Він відзначав, що найбільша прірва лежить між матеріальним (неживими і живими шарами) і психічним. Перші — просторові, другі — ні. Менша відмінність між неживим і живим та психічним і духовним. Гартман допускає виникнення живого з неживого, підкреслює зумовленість вищих шарів нижчими, відзначаючи в той же час їх самостійність. До наук, що вивчають сферу реальності, він відносив: точні науки про неорганічну природу, біологію, психологію, науки про Дух (філософію, філологію, історію, юриспруденцію та ін.).

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цінності. Ідеальні сутності характеризуються позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.