22. Сутність позитивістської філософії та її історичні форми (о. Конт, г. Спенсер, р. Авенаріус, е. Мах, р. Карнап, м. Шлик, п. Фейерабенд, и. Лакатос)

Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурх­ливим її розвитком у XX столітті, є виникнення такого напрямку у філософії, як позитивізм, що проходить у своєму розвитку низку історичних етапів.

В історії філософської думки мають місце наступні історичні форми (етапи) позитивізму: власне “позитивізм” (або “перший позитивізм”); “емпіриокритицизм” або “махізм”; неопозитивізм (різновиди – “логічний позитивізм”, “сематичний позитивізм”); пост позитивізм (різновид “критичний раціоналізм”).

Незаперечні завоювання позитивістів у тому, що вони повернули суспільства до нуки, як і науку до суспільства, коли вона (у ХХ ст.) стала безпосередньою виробничою силою суспільства.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт (1798-1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями («матерія», «дух» та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні «позитивні» науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву «філософія». Предметом такої філософії повинно бути складання та систематизація спеціально-наукового знання.

До першого позитивізму відносять також філософські ідеї Герберта Спенсера (1820-1903). Спенсер гаряче захищав принципи індивідуальної свободи і свободи конкуренції. Всяке втручання в природний хід подій, тим більше соціальне планування, на думку Спенсера, приводить лише до біологічної звироднілості, заохоченню «гірших за рахунок кращих». Спенсер виступав за обмеження ролі держави в суспільному житті аж до відмови бідним в допомозі або турботі про виховання дітей. Критикував він і колоніальну експансію, оскільки вона веде до посилення державної бюрократії.

Вслід за Контом прагнув узагальнювати дані науки свого часу, вважав, що філософія відрізняється від конкретних наукових дисциплін тільки кількісно, рівнем узагальнених знань. Він засновник органічної школи в соціології. Структуру суспільства пояснював за аналогією з живим організмом. Етика базувалась на принципах утилітаризму та гедонізму Моральність нерозривно пов'язана з користю, яка і є джерелом насолодження.

У другій половині XIX століття розпочинається етап так званого другого позитивізму», або емпіріокритицизму. Його творцями були Ернст Мах (1838-1916) та Ріхард Авенаріус (1843-1896). На відміну від «першого позитивізму», який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання.

Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше — їхні комплекси. Він заперечує достовірність людських знань, здатність науки пізнавати об'єктивну істину. Межею науки є «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

На початку XX століття виникає і набуває поширення новий ва­ріант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або нео­позитивізм. Неопозитивізм — це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логіч­ного емпіризму), логічного негативізму, семантичного позитивізму (логічного аналізу) та інші.

Його представники Моріц Шлик (1882-1936), Рудольф Карнап (1891-1970) та ін. Завданням філософії стає аналіз мови науки (логічний аналіз наукових висловів та узагальнень), усунення з неї псевдопроблем (попередньої метафізики). Був вироблений метод перевірки справжності суджень – принцип верифікації, коли справжність гіпотези доводиться або за допомогою досвіду, або за допомогою логічного доказу на основі досвіду.

У 1960-1970-і роки починає формуватися четвертий етап позитивізму – пост позитивізм або “критичний раціоналізм”. Його основоположником стали Карл Поппер (1902-1994), Томас Кун (н. 1922 р.), Імре Лакатос (1922-1974), Пол Фейєрабенд (н. 1924 р.). Принциповим положенням пост-позитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від мета­фізики та ідеології. Представники цього напрямку переглянули вихідні принципи неопозитивізму щодо методології наукового пізнання, радикально переосмислили сам предмет вивчення — ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна систе­ма, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не можна розбити на окремі висловлювання чи не­залежні один від одного рівні: емпіричний та теоретичний.