1. Чітке визначення пізнавальних можливостей людського розуму;

2. Дослідження межі, яку розум не здатен перетнути в пізнавальному процесі.

Поставивши в центр існування людини пізнавальний процес, І. Кант тим самим здійснив «коперніканський переворот» у поглядах на людське життя. Філософ обґрунтував свою «критику» в основних працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності до судження».

У праці «Критика чистого розуму» І. Кант робить висновок про те, що не пізнання спрямоване на предмети, а предмети на пізнання.

Якщо раніше пізнавальний процес пояснювався з позиції досвіду, то І. Кант його обґрунтовує як апріорне (з латини – «до досвідне») знання. Він переконує, що речі, впливаючи на нас, дають не лише різноманітні відчуття, а й викликають внутрішню активність, що надає знанням організований характер. При цьому відчуття не дають нам справжніх знань. Адже світ складається з «речей для себе», які суб’єкт пізнання своїм розсудом розкрити не може, оскільки людина їх створює за допомогою уяви.

Так, І. Кант намагався довести непізнаваність світу, що є агностицизмом.

У книзі також всебічно розкриваються методи філософського осягнення дійсності, його мета та ідеали. Проте це не стосується земного існування, а є належністю «чистого розуму», який безвідносний до практики життя. Так І. Кант з позиції об’єктивного ідеалізму завершує ідею про обмеженість людського пізнання.

Видатний представник німецької класичної філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) називав своє вчення «абсолютним ідеалізмом».

В основі всіх явищ природи та суспільства полягає абсолютна ідея (тотожність мислення та буття), світовий дух. Цей початок є діяльним, активним та проходить у своєму розвитку три етапи: 1) логіка; 2) ідея у формі “інобуття”, тобто природа – філософія природи; 3) розвиток ідеї у мисленні та історії – філософія духу (мистецтво, релігія, філософія).

Філософією Гегеля завершується розвиток і тим самим виникає протиріччя між системою Гегеля та діалектичною ідеєю. Гегель дав аналіз діалектичних законів та категорій; розробив раціоналістичну теорію пізнання.

Суперечність у діалектиці Г. Гегеля є «двигуном» змін і розвитку. Як зазначав філософ, суперечність має значення там, де є життя, рух, зміни: в органічному світі, в духовних і суспільних перетвореннях. Будується діалектичний процес у вигляді тріади:

а) теза (вихідний момент діалектичного розвитку);

б) антитеза (момент зміни, що приховується у тезі);

в) синтез («зняття» і тези, й антитези). «Зняття» означає набуття об’єктом нової якості, де наявні ознаки і тези, й антитези. Тобто заперечення старого (того, що віджило) новим (тим, що відповідає потребам) є «утриманням» позитивних ознак старого з доповненням їх новим. Це ідея спадковості у процесі розвитку.

Поряд з позитивною розробкою проблем філософії історії (історизм, ідея закономірності), йому властиві й елементи антигуманізму (антипацифізм, пріоритет держави над особистістю та ін.).

У цілому ж Г. Гегель підніс процес філософування на новий рівень, заклавши основи діалектичного сприйняття світу. Його філософія разом з філософськими роздумами інших німецьких класиків-ідеалістів спричинила формування німецької матеріалістичної філософії.