23. Філософія Арістотеля.

Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель. Після смерті Платона він довгий час мандрує і вже 50-річним повертається до Афін, де відкриває свою філософську школу – лікей (ліцей). Арістотель – мислитель – енциклопедист, залишив твори у всіх важливих галузях знання. Серед них природничо-наукові, логічні, філософські та з ораторського мистецтва. У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Арістотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні. Арістотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арістотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Арістотель розрізняє три види душі: рослинна, чуттєва, розумна.

24. Загальна характеристика елліністично-римської філософії.

Цей період, званий часом елліністично-римських філософій, охоплює близько восьми віків. Філософія елліністично-римської епохи (званою також "пізньою античністю") існує у вигляді декількох основних філософських напрямів, що набрали вигляду автономних, мало пов'язаних один з одним шкіл мислення. Це: епікурейці (засновник - Епікур), скептики (Пиррон), стоїки (Зенон з Китиона). У розвитку останнього з напрямів - стоїцизму - особливо значний вклад внесли римські мислителі (Цицерон, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

25. Епікуреїзм.

Епікуреїзм дістав назву по імені свого засновника Епікура. Основні положення епікурейської філософії : - реальність піддається осмисленню людським розумом;- в реальності є місце для щастя;- щастя - це витіснення страждання і занепокоєння;- для досягнення щастя і спокою людина не потребує ні чого, окрім самого себе;- для цього також зайві держава, багатство і навіть боги. Представники епікуреїзму виходять з того, що будь-якому відчуттю, почуттю повинна передувати відчутність як деяке первосвойство. Цими первосвойством являються атоми, які були розумовими конструкціями, що утілюють відчутність буття. Джерело руху атомів знаходилося в них самих. Такою ж відчутністю були і боги, на думку епікурейців. Вони ні від чого не могли залежати, і нічого не залежало від них. Звідси витікає знаменитий принцип свободи епікурейства, який насправді виступає як вираження самого устрою світу. Таким чином, головним принципом епікурейства виступає наступний: те, що сприяє насолоді, є добром, а то, що приносить страждання, злом. Людина повинна мати переконання, цінувати любов і дружбу, всіляко уникати негативних пристрастей ненависті.