54. Основи раціоналістичної методології Рене Декарта. Дедуктивний метод.

Справжнім філософом, коли він розробляє свою філософську систему, завжди рухає якийсь внутрішній голос (пафос), певний його власний принцип, котрого він намагається дотримуватися все своє життя. Іноді цей принцип явно проглядається у роздумах філософа, іноді ні. У філософії Рене Декарта (1596 - 1650 рр.), одного з найвидатніших філософів та істориків філософії, цей принцип як на долоні: я не хочу, щоб хтось або щось обманювали мене, і тим більше не хочу обманювати сам себе. Дотримання цього принципу спонукало Декарта вести життя, повне пригод і величезної внутрішньої напруги, піддаватися небезпекам на війні, вступати в гострі філософські дискусії. Декарт розумів, що він сам далекий ще від достатньо зрозумілого розуміння тих нових принципів філософії, котрі в загальних рисах були ним викладені в суперечці з Шанду. Тому він, несподівано для паризької публіки, вже готової шанувати його в якості нового модного "філософського героя", їде до Голландії і оселяється там у повному самітництві, підсиленому ще тим, що Декарт живе серед чужих людей, майже не знаючи їхньої мови... В ці роки Декарт створив свої головні філософські твори: "Розмірковування про першу філософію, в котрих доводиться буття Бога і безсмертя душі" (1641), "Принципи філософії" (1644), "Про пристрасті душі" (1646). Таким чином, Декарт сформулював перший принцип пізнання: "Я сумніваюсь у всьому". Але далі з необхідністю виникло питання - чи є щось таке, в чому можна не сумніватись? Якщо я, казав Декарт, відкину все сумнівне, все ,в чому можна сумніватись, то все ж безсумнівним залишиться одне - мій сумнів, моє мислення, котре і є моє істинне буття. Я мислю, отже , існую (Ego cogito, ego sum) - таким є основний принцип, сформульований Декартом. Ще один принцип, принцип достовірності знання, проголошує: Що я осягаю ясно і точно, то істинне. Пізнати "ясно і точно" означає уявити предмет, що вивчаєш, в чистому вигляді, відділити від нього все стороннє. Основою людського буття, вважав Декарт, є "мисляче Я", але це Я з'являється на світ не порожнім. В іншому випадку, воно не могло б породити ніякої думки - адже "з нічого не вийде нічого". Тому Декарт ввів поняття вроджених ідей - ці ідеї дані людині, її душі вже при народженні, вроджені Богом. Власне, ідея Бога і є, вважав Декарт, головною вродженою ідеєю - саме на її основі ми можемо потім мати уявлення і пізнавати ідеї Добра, Краси, Істини. Другою вродженою ідеєю є ідея тіл - на її основі ми можемо сприймати і пізнавати тіла, котрі оточують нас в світі. Виходячи з цього Декарт сформулював антропологічний доказ буття Бога, котрий заснований на співставленні недосконалої природи людини і досконалої природи Бога. Людина існує і обдарована уявленням про найдосконалішу істоту (Бога), але сама людина, очевидно, недосконала, а значить, не може бути джерелом наявності в мені ідеї про найдосконалішу істоту - як менше не може породити більше. Отже, ця ідея природжена мене ззовні, тобто самим Богом, що існує реально. Таким є розмірковування Декарта. Більше того, він вважав, що саме буття та ідея Бога роблять можливим людський сумніві, відповідно, мислення. В іншому випадку, людина була б неминуче замкнена у власних ілюзіях. Здатність же сумніватися доводить, що людині властиве світло істинного знання, джерелом котрого є Бог.