74. Філософія л. Віттгенштайна

Лінгвісти́чний поворо́т, рідше Мовна революція — термін описує ситуацію, що склалася у філософії в першій третині — середині XX ст. і позначає момент переходу від класичної філософії, що розглядала свідомість як вихідний пункт філософствування, до філософії некласичної, котра виступає з критикою метафізики свідомості і звертається до мови як альтернативи картезіанського cogito (латиною мислю). Основними рисами лінгвістичного повороту є відмовлення від гносеологічної і психологічної проблематики, критика поняття суб'єкта, звертання до дослідження смислу і значення, заміна поняття істинності поняттям свідомості, прагнення розглядати мову як граничну онтологічну підставу мислення і діяльності, релятивізм й історицизм. Перша хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1920-ті і являє собою різноманітні спроби прояснення і реформування мови відповідно до законів логіки, що трактується як єдина структура дійсності. Гуссерль, Віттґенштайн, Гайдеґґер розглядають повсякденну мову як джерело оман і філософських проблем, як щось не справжнє, і протиставляють йому мову, впорядковану згідно з законами логіки, верифіковану згідно з фактами або мову, як мову мистецтва. Друга хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1940-1950-ті, коли на зміну проектам поліпшення мови приходять дослідження й описи різних типів мови в її повсякденному функціонуванні.

75. Філософія Мішеля Фуко (1926-1984) «Людина — це лишень недавній винахід, формовитвір, якому немає й двух століть, невеликий пагорб у полі нашого знання.., який зни­кне, як тільки воно прийме іншу форму» Французький філософ, історик і теоретик культури, видат­ний представник сучасного французького структуралізму є інте­лектуальною постаттю європейського і світового рівня. Його творчість починається із середини 50-х років XX ст. Спектр на­укових інтересів мислителя — філософія, психіатрія, соціоло­гія, історія культури. Серед найвідоміших його робіт слід назвати: «Психічна хво­роба та особа», «Божевілля і культура» « історія божевілля в епо­ху класицизму», «Народження клініки», «Археологія погляду медика», «Слова і речі» «Археологія гуманітарних наук», «Архео­логія знання», «Царство мови», «Наглядати та карати». У цих та інших своїх роботах М. Фуко намагався створити парадигму сучасного знання, розробити питання аналізу, уза­гальнення та систематизації людської культури, проаналізува­ти сучасні погляди на місце та роль людини у світі, дати сучасну інтерпретацію низки найбільш важливих проблем філософії. Одним із головних завдань М. Фуко був пошук єдиної концеп­туальної основи для історико-наукового та історико-культурного дослідження. Ця проблема розкривалася ним на різних ета­пах його філософської діяльності по-різному. В «Історії боже­вілля » це дослідження відбувається на феноменологічному рівні досвіду переживання; у «Словах і речах» його місце займають вже незалежні від свідомості стійкі структури — «епістеми»; в «Археології знання» у повній мірі викристалізовується оста­точна відповідь: цариною порівняння різних культурних про­дуктів, вважає Фуко, є сфера «дискурсу», «мови». Саме ці спе­цифічні закономірності дискурсивної сфери філософ ставить на місце Бога, існування якого він, проте, не заперечує, а також на місце людини. Людина у творчості М. Фуко — це не вінець історії, не остан­ня та незаперечна інстанція. Людина схожа більше на певну ментальну конструкцію, причому не найголовнішу. Правда, че­рез людину розкривається діалектика взаємодії людини й сус­пільства, людини та природи, людини й культури. Значне місце у творчості Фуко належить аналізові людини у сучасній пізнавальній ситуації. Філософ наголошував, що саме особливості пізнавальної ситуації, яку ми переживаємо у даний час, та, звичайно, особливості культурно-історичного процесу висувають проблематику людини на одне з чільних місць. Ана­лізом проблеми людини, зазначає Фуко, займалися різні філо­софські системи. Вони ставили й по-різному вирішували, як правило, традиційні питання: про взаємовідносини людини із оточуючим світом, із природою, із своїм духом.