129.Визнання срср Англією та Італією

Найвизначнішою подією цього періоду в Східній Європі стало визнання СРСР більшістю великих держав. Після невдачі Генуезької та Гаазької конференцій у 1922 р. західні держави несхвальне ставилися до його визнання, якого Ради дуже прагнули й висловлювались про це ще до 1920 р. і потім безпосередньо перед смертю Леніна (21 січня 1924 р.). Це бажання виразив Центральний виконавчий комітет СРСР, який утворив у 1923 р. Народний комісаріат закордонних справ, спільний для всіх радянських республік. Протягом цього ж року сталися численні інциденти, які свідчили про напруженість у відносинах між СРСР і західними країнами. Так, фр. уряд, який утримував у Бізерті кілька рос. військових кораблів, виведених з Чорного моря Врангелем, продав декотрі з них Румунії.

Першою подала приклад Англія. Цей поворот в її політиці пояснюється падінням консервативного уряду Бонера Ло, міністр закордонних справ якого лорд Керзон украй вороже ставився до Рад. Макдональд і лейбористи були куди більшими прихильниками зближення, яке могло б полегшити торговельні стосунки між обома країнами. Отже, 2 лютого 1924 р. Великобританія визнала де-юре радянський уряд, а 8 серпня вони уклали угоду замість торговельної конвенції від березня 1920 р. В угоді містилося зобов'язання обох країн не втручатись у внутрішні справи одна одної. Але консерватори використали цю угоду як аргумент у виборчій кампанії, за допомогою якого вони прискорили падіння кабінету Макдональда. Болдвін, що зайняв його місце в новому уряді, відмовився ратифікувати угоду від 8 серпня.

30 листопада 1923 р. Муссоліні заявив, що «фашистський уряд не бачить жодної перешкоди для визнання де-юре радянської Росії. Він вимагає тільки економічних пільг. Це визнання з боку Італії відбулося 8 лютого 1924 р. майже відразу за підписанням торговельної угоди. Слідом за Англією та Італією це зробили Норвегія (13 лютого), Австрія (25 лютого), Греція (8 березня), Швеція (15 березня), Данія (18 червня), Китай (31 травня), Албанія (6 липня), Мексика (кінець липня), Хіджаз (6 серпня), Угорщина (5 вересня).

Визнання СРСР Францією

Франція визнала СРСР пізніше. Свого часу (1922 р.) новообраний голова уряду Ерріо здійснив подорож до Росії, з якої він повернувся глибоко вражений. Але опір фр. кредиторів залишався дуже енергійним. І навпаки, загроза закриття Росії для французької торгівлі непокоїла ділові кола. Одним з найактивніших архітекторів зближення був Анатоль де Монзі, який також побував у Москві влітку 1923 р. Затримка з визнанням пояснюється почасти тим, що 11 березня 1924 р., незадовго до падіння уряду Пуанкаре, фр. парламент ратифікував Паризьку конвенцію про Бессарабію, укладену в 1920 р. Румунія відмовилася проводити плебісцит у цьому краї, який СРСР і далі вважав своїм. Нарешті, 28 жовтня 1924 р., Франція визнала де-юре СРСР «там, де його влада визнається населенням», що могло виключати Грузію, де в 1924 р. сталися виступи проти Москви. Було вирішено відмовитися від умови визнання Радами їхніх боргів. Водночас у Парижі велися переговори про борги, які ось-ось мали завершитися успішним результатом (завдяки значному скороченню фр. вимог і наданню великого кредиту СРСР), коли до влади в липні 1926 р. повернувся Пуанкаре. Його непримиренність призвела до зриву переговорів.

Визнання СРСР було доповнене 20 січня 1925 р. підписанням радянсько-японської угоди. Щодо США, де в той час правили республіканці, то вони не наслідували прикладу інших великих держав.

Напруженість між Францією й Росією

Незважаючи на невдачу 1922 р., у Франції ще зберігалася хистка надія на одержання рос. боргів. Для обговорення цієї проблеми в лютому в Парижі відкрилася франко-радянська конференція. Але радянська делегація, очолювана послом Раковським, вимагала повернення Чорноморського флоту, інтернованого в Бізерті, а також іншого майна. Вона згоджувалася на сплату довоєнних позик за рахунок отримання відповідних кредитів. Французька делегація на чолі з Монзі схилялася до компромісу, але Пуанкаре вважав, що він буде ілюзорним. Конференція безрезультатно завершилася в березні 1927 р. За той час, що вона тривала, сталася подія, яка підсилила напруженість, — підписання франко-румунського договору.

Починаючи з 1920 р., Румунія прагнула домогтися гарантування своїх кордонів і, зокрема, Бессарабії. Протокол 1920 р., що визнавав Бессарабію за Румунією, був ратифікований Францією й Англією, а Японія та Італія цього не зробили. У 1926 р. Румунія відновила свій військовий альянс із Польщею від 3 березня 1921 р. Вона намагалася також зблизитися з Англією (голова уряду Авереску їздив у Лондон), з Італією й Францією (10 червня 1926 р. Бріан і румунський посол у Парижі Діамонді підписали .договір про дружбу). За словами Бріана, це було виконання обіцянок, що їх Пуанкаре дав Румунії, і підписання було прискорене, коли стало відомо, що Румунія веде переговори й з Італією.

СРСР відповів на це нотою від 2 жовтня 1926 р., в якій протестував проти договору, що санкціонує анексію Румунією Бессарабії. Після цієї ноти й остаточної невдачі переговорів про російські борги у Франції активізувався рух за розрив дипломатичних відносин з Росією. Та Бріан визнав за краще не доводити напруженість до крайності.

Напруженість між Італією і Росією З 1924 р. Італія починає докладати великих зусиль, щоби зблизитися з країнами Малої Антанти. В липні 1924 р. Муссоліні підписав договір про дружбу з Чехословаччиною, а 16 вересня 1926 р. він підписав такий самий договір з генералом Авереску, відомим своїми проіталійськими настроями. Цим останнім договором Італія формально визнавала права Румунії на Бессарабію. 6 жовтня, через чотири дні після ноти Франції, СРСР надіслав аналогічну ноту Італії. Зазначимо також очевидний вплив значних фр. інтересів у Румунії.

Напруженість між Англією й Росією

Найгірші були стосунки Росії з Англією. Джерел напруженості треба шукати в організованому профспілками в травні загальному тижневому страйку, після якого розпочався страйк шахтарів, що тривав аж до осені й закінчився невдачею. А тим часом про цей страйк оголосив у грудні 1925 р. Зінов'єв на XIV з'їзді компартії. Російські профспілки збирали кошти для англійських шахтарів. У липні 1926 р. в Парижі навіть відбулася зустріч представників англійських і рос. профспілок. Насправді їхня згода не була такою дієвою, як це здавалося. Але уряд консерваторів надіслав Радам 12 червня 1926 р. ноту протесту проти фінансування радянськими профспілками англійських. Радянський уряд відповів 15 червня, щоб виправдати свою позицію. 24 червня уряд Болдвіна опублікував «Блакитну книгу» — збірник документів, що мали показати, як Ради втручаються в британську політику. Трохи пізніше Чемберлен пригрозив СРСР, що розірве торговельну угоду, а можливо, й нормальні дипломатичні відносини. 12 травня 1927 р. зроблено обшук у приміщенні радянсько-британської торговельної компанії «Аркос». Англійська поліція захопила архіви радянського торговельного представника. СРСР виступив з протестом проти порушення дипломатичної недоторканності. Питання було винесене 24 травня на засідання Палати громад, де тільки Ллойд-Джордж та ще кілька депутатів осудили уряд. Болдвін заявив, що його Кабінет прийняв постанову про скасування економічної угоди і розрив дипломатичних відносин із СРСР. Палата громад схвалила цю постанову 26 травня. Того ж дня була опублікована «Біла книга» з 17 документів про антибританські підступи СРСР. Радянський уряд надіслав ноту протесту 28 травня, але вона залишилася без наслідків.

Ізоляція СРСР

За кілька днів по тому, 15 червня 1927 р., в Женеві зустрілися Чемберлен, Штреземан, Бріан, Вандервельдс і граф Ішії, які обговорювали, зокрема, проблему відносин із СРСР. Чемберлен запропонував Штреземанові (який зробив запис цієї розмови) вплинути на рос. уряд з метою економічного зближення між Росією та Європою. При цьому він не хотів ніякого «антибільшовицького хрестового походу». Штреземан, зі свого боку, заявив 23 липня у Райхстазі, що Німеччина не бажає брати участь у спільних акціях проти СРСР. Після вбивства одного з його дипломатів СРСР розірвав також дипломатичні відносини зі Швейцарією. Доведеться чекати 1929 р. і приєднання СРСР до пакту Бріана—Келлога, щоб його відносини з основними європейськими країнами поліпшилися.