33. Індонезія

Загальні відомості. Офіційна назва — Республіка Індонезія. Столиця — Джакарта (понад 10 млн осіб). S= — 1,9 млн км² (15-те місце у світі). Населення — понад 230 млн осіб (4-те місце). Державна мова — індо­незійська. Грошова одиниця — індонезійська рупія.

Географічне положення. Індонезія найбільша острів­на держава світу. Вона займає повністю такі великі ос­трови, як Суматра, Ява, Сулавесі, більшу частину остро­ва Калімантан і половину острова Нова Гвінея. Крім того, Індонезії належать тис.і дрібніших островів, розміще­них між Індійським і Тихим океанами. На суходолі Індо­незія безпосередньо межує з Малайзією та Папуа-Новою Гвінеєю. Географічне положення в цілому сприятливе для розвитку економіки. Індонезія знаходиться на морських шляхах між Індійським і Тихим океанами, де розміщені нині найпотужніші держави світу США, Ки­тай, Японія та Індія.

Історія виникнення та розвитку. Близько 2 тис. років тому індуси принесли на індонезійські острови буддизм. З VII до XIII ст. н. є. тут існувала імперія під проводом індусів. У цей час острів Ява поступово став центром створення індонезійської державності. На початку XVI ст. на Малайському архіпелазі з'явилися спочатку португальці та іспанці, а потім і голландці. Останнім удалося підкорити місцеві мусульманські держави, з яких створили колонію. Під час Другої світової війни Індонезія була захоплена Японією. Піс­ля поразки Японії в 1945 р. проголошено республіку. В подальшому Індонезія пережила не одну кризу. Відбувалися масові порушення прав людини, зловжи­вання владою, розквітла корупція, що призвело до масових заворушень у 1998 р.

Державний устрій і форма правління. Індонезія — унітарна держава, президентська республіка. Глава держави й уряду — президент. Законодавча влада на­лежить Раді народних представників. Термін її повно­важень — 5 років. Вищим органом державної влади є Народний консультативний конгрес. Країна поділя­ється на 28 провінцій, 2 спеціальні області, 1 спеціаль­ний округ.

Природні умови й ресурси. В геологічному сенсі Індонезія молодий, сейсмічно активний регіон, де про­довжується процес горотворення. Тут більше 100 вул­канів, відбуваються руйнівні землетруси, які нерідко супроводжуються цунамі. У 1883 р. тут вибухнув вул­кан Кракатау. Це було найбільше за історію людства виверження.

Більше половини країни вкрито горами. Найвища точка Індонезії г. Джая (5029 м) знаходиться на острові Нова Гвінея. Переважає екваторіальний та субекваторіальний клімат. Упродовж усього року середньомісячна темпе­ратура коливається від +25 °С до +27 °С. За рік випадає від 2000 до 4000 мм опадів. Взимку та влітку два мусо­ни (північно-західний і південно-східний).

Великих річок немає. Вони короткі, але повноводні. Майже 2/3 території вкрито вологими екваторіальни­ми лісами. В них багато цінних видів дерев. Різноманіт­ний і багатий тваринний світ, представлений слонами, носорогами, тиграми, мавпами.

Індонезія має значні запаси різноманітних корисних копалин. Є енергоносії — нафта та природний газ, кам'я­не та буре вугілля. Розробляються родовища рудних корисних копалин — залізної та марганцевої руд, бок­ситів, міді, олова, урану, кобальту, торію, срібла та зо­лота. Серед нерудних корисних копалин виділяються сірка, фосфорити, азбест, кухонна сіль.

Населення. Індонезія, як і багато інших країн, має дуже нерівномірно розміщене по території населення. За середньої густоти понад 120 осіб на 1 км² окремі остро­ви майже не населені, а на острові Ява густота населен­ня наближається до 1000 осіб на 1 км². У світі немає іншої такої держави, де б населення було так відірване одне від одного на різних островах і на величезних від­станях. При високій народжуваності та низькій смерт­ності спостерігається значний природний приріст на­селення (16 %о). Міського населення — меншість (40 %). Багато міст-млн.ерів. Крім столиці Джакар­ти це ще і Сурабая (понад 3 млн осіб), Бандунг (близько З млн осіб), Меданг (понад 2 млн осіб).

Індонезія має надзвичайно строкатий національний склад. Жодна з національностей не має абсолютної більшості: яванці — 33 %, сунди — 15, мінангкабау — 12 %. Всього налічується понад 500 народів, які живуть на своїх етнічних землях. Серед віруючих пе­реважають мусульмани-суніти (88 %). Є також хрис­тияни (8 %), індуїсти (2 %), буддисти (1 %).

Господарство. Індонезія — аграрно-індустріальна держава. Майже 70 % економічно активного населен­ня зайнято в сільському господарстві. Переважають дрібні господарства. Зростає S= великих плантацій. Сільськогосподарські угіддя займають лише 8 % тери­торії країни. Основними сільськогосподарськими куль­турами є рис (країна займає 3-те місце у світі за обсяга­ми вирощування), кава (4-те місце), чай (5-те місце). Ви­рощують також цукрову тростину, кокосові горіхи, тю­тюн, олійну пальму. Традиційними заняттями селян є збирання натурального каучуку (2-ге місце у світі), си­залю (агави), копри. Основними продуктами харчуван­ня є рис, кукурудза, маніок, соя. Тваринництво відіграє допоміжну роль. Більш поширене рибальство та заготівля цінних порід дерев (сандалове, тикове ).

Провідною галуззю промисловості є гірничодобувна, насамперед видобуток нафти та природного газу, який здійснюється іноземними компаніями, переважно японськими. Ця галузь забезпечує до 60 % валютних надходжень. Індонезія є найбільшим у світі виробни­ком зрідженого газу, який транспортується до Японії. Серед енергоносіїв виділяється також видобуток ка­м'яного та бурого вугілля. Зростають обсяги видобут­ку кольорових металів, золота та алмазів.

Традиційно розвиненими є легка та харчова промис­ловості. У першій нині переважає текстильна, швей­на та взуттєва. Дуже поширені ремесла. Унікальними є знамениті тканини-батики, які розписуються вруч­ну, плетені циновки, різьблення по слоновій кістці .

За останні десятиліття в Індонезії доволі швидко роз­виваються найсучасніші галузі промисловості: авіа-космічна, радіоелектроніка, суднобудування, автомо­більна. Випереджаючими темпами зростає вироб­ництво в хімічній і нафтохімічній промисловості. Про­мисловість різко диверсифікується. Виникають нові й реконструюються та розширюються старі галузі. Індо­незія нині випускає папір, шини, сірники, скло, це­мент, цеглу .

Острівний характер країни визначає домінування в ній морського транспорту. В Індонезії величезна кіль­кість морських портів і пристаней. Флот налічує понад 2 тис. суден. За довжиною залізничних колій (7 тис. км) Індонезія поступається навіть невеликим за площею та населенням державам. Протяжність автомобільних доріг становить понад 300 тис. км. Зростає значення авіаційного транспорту як у внутрішніх, так і в міжн. перевезеннях.

Культура та соціальний розвиток. Індонезійська культурно-історична спадщина надзвичайно багата і розмаїта. Наприклад, на знаменитому острові Балі по­над 20 тис. (!) храмів. Традиційні свята і церемонії тут відбуваються понад 200 днів на рік. У найбільших містах унікальні музеї, наприклад, у столиці Джакарті Музеї індонезійської та яванської культури. Багато чу­дових картинних галерей і виставок. На острові Ява все­світньо відомі храмові комплекси: індуїстський — Прам-банан і буддійський — Боробудур. В Індонезії 85 % письменних. Середня тривалість життя — 67 років.

Республіка Індонезія визнала Україну 28 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між обома країнами встановлені 11 червня 1992 р. шляхом підписання спільного комюніке про встановлення дипломатичних відносин. Посольство Індонезії працює в Києві з квітня 1994 р.

34. Іран

Загальні відомості. Офіційна назва — Ісламська Рес­публіка Іран. Столиця — Тегеран (7 млн осіб). S= — 1,6 млн км² (17-те місце у світі). Населення — близь­ко 70 млн осіб (16-те місце). Державна мова — фарсі (перська). Грошова одиниця — ріал.

Географічне положення. Держава Іран розміщена в північній і східній частинах регіону. На північному за­ході межує з Вірменією та Азербайджаном, на півночі та північному сході — з Туркменістаном. Східний кор­дон відділяє Іран від Афганістану та Пакистану. На за­ході межує з Туреччиною та Іраком. На півдні має ши­рокий вихід до Перської затоки та Аравійського моря. Північний кордон частково пролягає узбережжям Кас­пійського моря, де Іран має свій акваторіальний сек­тор. У цілому географічне положення країни має як по­зитивні, так і негативні аспекти. Вихід до багатих на нафту Перської затоки та Каспійського моря дуже спри­ятливий для Ірану. Нестабільні ж кризові сусіди не сприяють налагодженню взаємовигідного співробіт­ництва.

Історія виникнення та розвитку. З І тис.оліття до н. є. територія сучасного Ірану заселена персами. З другої половини VI ст. до н. є. існувала величезна Пер­ська імперія. У Піст, н. є. виникла новоперська держава. У VII ст. її завоювали араби, які принесли сюди іслам. З XIII ст. держава пережила монгольську навалу. У XVI ст. відбулось відродження Перської держави. З XIX ст. зро­стає залежність від європейських держав. У 1935 р. краї­ну перейменовано в Іран. Після Другої світової війни відбувіається посилення влади шаха шляхом придушен­ня опозиції. Після втечі шаха було проголошено іслам­ську республіку та відбулося загострення відносин із СІЛА, Ізраїлем та деякими європейськими державами. З 1980 до 1988 р. тривала війна з Іраком, після закін­чення якої посилилась економічна та військова могут­ність держави. Реалізація ядерної програми на сьогодні залишається наріжним каменем.

Державний устрій і форма правління. Іран — уні­тарна держава, президентська республіка. Фактично країна є теократичною державою, уся повнота влади в якій належить главі іранських шиїтів. Він і затверджує президента. Законодавча влада належить Національній раді (меджлісу). Він обирається на 4 роки. Всі закони країни, а також інші правові акти мають відповідати релігійним канонам шаріату. Кількість парламентарів становить 290. Адміністративно країна поділяється на 27 провінцій.

Природні умови та ресурси. Іран — переважно гірська країна. Більшу її частину займає Іранське на­гір'я з середньою висотою 1200 м над рівнем моря. На узбережжі Каспійського моря здіймається хребет Ель­бурс з найвищою точкою Ірану (г. Демавенд — 5670 м.). Південний захід країни займають гори Загрос. Іран страждає від частих руйнівних землетрусів.

Більшість території Ірану знаходиться в зоні сухих субтропіків. Улітку середні температури піднімаються до +27 °С, +29 °С, взимку --1-2 °С, +4 °С. Річна кількість опадів незначна і не перевищує 250 мм. На півдні, де територія країни омивається Індійським океаном, клі­мат тропічний, жаркий і вологий. У липні середні тем­ператури — близько +32 °С, взимку — до +19 °С. На північних схилах Ельбурсу завдяки близькості Каспій­ського моря випадає до 2000 мм опадів на рік.

В Ірані немає великих річок. Посушливий клімат сприяє тому, що багато з них улітку взагалі пересиха­ють. Тому забезпечення людей і господарства прісною водою — одна з найбільших проблема країни. Рослинний і тваринний світ здебільшого доволі бід­ний. Найбільшою мірою це стосується великих соля­них пустель, яких тут декілька.

Іран володіє багатими мінеральними ресурсами. Особливо виділяються енергоносії — нафта, природний газ, кам'яне вугілля, а також запаси руд кольорових металів (боксити, уран, срібло, хроміти, мідь, цинк, свинець); є родовища залізної та марганцевої руди. Значні поклади хімічної сировини (сірка, сіль) та буді­вельних матеріалів.

Населення. Середня густота населення невелика і ледве перевищує 40 осіб на 1 км². Для Ірану характер­ний оазисний тип розселення зі значним його скупчен­ням в тих частинах держави, де є вода для зрошення, і повним безлюддям, особливо в соляних пустелях. Для Ірану властивий один із найвищих у світі показників природного приросту населення — 28 %о. Висока наро­джуваність тут поєднується з низькою смертністю. З 1950 р. населення країни зросло більш ніж у 4 рази. Міське населення країни збільшується швидкими тем­пами й уже перевищило 60 %. Зростає кількість міст-млн.ерів. Крім столиці, яка належить до найбіль­ших міст планети, великими містами є Мешхед, Ісфаган, Тебріз, Шираз. Національний склад населення над­звичайно строкатий. Перси складають лише 56 % на­селення. Багато азербайджанців — 17 %, курдів — по­над 9 % .

Господарство. Іран належить до країн, що розвива­ються. Постійно зростає частка індустрії. В ній перева­жає гірничодобувна промисловість. За видобутком наф­ти Іран займає четверте місце у світі. Десяте місце на­лежить йому за видобутком природного газу. Постійно зростає видобуток урану, який має забезпечити реалі­зацію ядерної програми. Заплановано масштабний ви­добуток руд кольорових металів.

Крім гірничодобувної промисловості нині швидко розвиваються нафтопереробна та нафтохімічна, чорна та кольорова металургія й, особливо, машинобудуван­ня: ця галузь випускає літаки та автобуси, трактори й озброєння, сільськогосподарську техніку та продукцію електроніки. Традиційно розвинута легка та харчова промисловість. У всьому світі відомі вироби іранського ремісництва, особливо перські килими, металеві та ювелірні вироби. Харчова промисловість відома своїми поставками на світовий ринок чорної ікри.

У сільському господарстві донині зайнята третина населення. Основними культурами є зернові (пшениця, ячмінь, рис). Поширене вирощування олійних та бобо­вих культур. Зростає частка технічних культур (цук­ровий буряк, цукрова тростина, бавовна, тютюн, чай). За вирощуванням фініків Іран посідає перше місце у світі.

У тваринництві переважає вівчарство та козівни­цтво. Поголів'я овець перевищує 50 млн, кіз — 30 млн, великої рогатої худоби — 10 млн. Швидке зростання населення перевищує темпи зростання випуску продо­вольства, тому його не вистачає.

Транспортне забезпечення економіки та населення все ще недостатнє. Довжина залізничних магістралей ледь перевищує 5 тис. км, автомобільних доріг — 150 тис. км. У зовнішніх зв'язках переважає морський транспорт. Головні порти знаходяться на узбережжі Перської затоки. Швидкими темпами розвивається тру­бопровідний транспорт.

Культура та соціальний розвиток. Однією з найбіль­ших проблем Ірану є та, що в країні лише трохи більше половини населення письменні. Це дуже обмежує со­ціально-економічний прогрес країни. Низький доступ населення до питної води. Високою є смертність дітей до 1 року. Країна володіє великою історико-культурною спад­щиною світового значення. Особливе значення мають археологічні розкопки Персеполя, Телегіана, Шамі, а також релігійні мусульманські центри Мешхед і Кум. Майже 99 % населення сповідують іслам, з них 93 % є шиїтами.

Ісламська Республіка Іран визнала незалежність України 25 грудня 1991 р. Напочатку 1992 р. (22 січня) було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами. Двосторонні відносини регулюються десят­ками протоколів, декларацій, угод та меморандумів. Україна експортує до Ірану товарів на суму понад 200 млн дол., закуповуючи в цієї країни на суму 10— 30 млн дол. США. Таким чином для нашої держави еко­номічне співробітництво з Іраном надзвичайно вигідне.

36. Ізраїль

Держава розташована в Південно-Західній Азії, на південно-східному узбережжі Середземного моря. Територія, визначена рішенням 181 Генеральною Асамблеєю ООН від 1947 року, складає 14 100 км². Міжнародною спільнотою визнаються тільки кордони Ізраїлю, встановлені цим рішенням ООН. В результаті війни 1948-49 років Ізраїль захопив 6 700 км² із 11 100 км² території, які були передбачені рішенням ООН для створення арабської палестинської держави. В 1949 році на основі договору між Ізраїлем та сусідніми державами (Єгиптом, Йорданією, Ліваном та Сирією) визначена демаркаційна лінія протяжністю 1 239 км. Таким чином, під контролем Ізраїлю опинилась територія площею 20 800 км². В ході агресії 1967 року Ізраїль захопив Синайський півострів (був окупований до 1982 року), сектор Газа, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим (70 км²), а також Голанські висоти (1 176 км²), на які в 1981 році незаконно було поширено ізраїльське законодавство. З часу створення держави Ізраїль жодний уряд не визначив офіційно його кордонів, що і призводить до анексіоністських діянь влади.

Кордони Ізраїль межує на півночі з Ліваном, на сході з Сирією і Йорданією, а на півдні з Єгиптом. Із заходу береги країни омивають води Середземного моря (береговf лінії - 188 км); на сході частина кордону проходить по Мертвому морі (56 км); на крайньому півдні Ізраїль має вихід до Акабської затоки Червоного моря (10 км).

Рельєф Північна частина території країни, яка носить назву плато Галілея, являє собою підвищенну рівнину (нагір'я) висотою в середньому 600-700 м. Гори мають складчасто-брилову будову, однак у рельєфі складчастість не дуже виражена. Найбільший вплив на формування рельєфу здійснили пізні гелогічні процеси, насамперед розломи та брили. Круті схили масивів у багатьох районах прорізані вузькими та глибокими долинами. На північному сході країни лежить північна частина долини річки Йордан.

Центральна частина країни - вузька низинна прибережна смуга (рівнина Шарон), яка простяглась уздовж Середземного моря. Берегова смуга слабко порізана, природних гаваней мало, єдина затока - Хайфа - розташована в північній частині узбережжя.

Майже половину території країни займають посушливі зони та напівпустельне плато Негев. На півночі Негев переходить в гірські масиви. Зі сходу вони опускаються до велетенського грабену Ель-Гор, найбільш глибока частина якого зайнята Мертвим морем (максимальна глибина - 356 м) та знаходиться на 392 м нижче рівня Середземного моря. На південь від Мертвого моря до Червоного простягається долина Арава.

Геологічна будова Територія країни складена переважно породами мезозоя, третинної та четвертинної систем. Найбільш широко поширені верхньокрейдяні відклади, представлені вапняками, мергелями та доломітами. Вони мають потужність до 750 м. В крейдяних вапняках отримали широкого розвитку карстові процеси. Третинні відклади (вапняки та піщаники) поширені в прибережній частині і на плато Галілея. В ізраїльській частині долини Йордана зустрічаються потужні алювіальні утворення.

Корисні копалини Серед неметалевих корисних копалин найбільше значення мають калійні солі, натрій, бром (Мертве море), гіпс, будівельний камінь (Негев), кварцові піски. У верхньокрейдяних відкладах зустрічаються поклади асфальтів та фосфоритів. Наявні родовища залізних (Рамім) та мідних руд (Тімна), нафти (Хелєц), природного газу (Рош-Зохар). В районі Хули видобувається торф, на крайньому півдні країни - коштовне каміння. В пустелі Негев є невеликі запаси хромової та марганцевої руд, горючих сланців та слюди.

Клімат Клімат Ізраїлю субтропічний середземноморського типу, із сухим спекотним літом та м'якою дощовою зимою. Влітку переважає тропічне повітря, взимку воно чергується з повітряними масами помірних широт. Рельєф значно обумовлює різноманіття кліматичних умов в різних районах країни.

Пересічна річна кількість опадів різко спадає із заходу на схід та з півночі на південь: від 1 000 мм у Верхній Галілеї до 30 мм в районі Ейлата та від 500 мм в центральних районах до 50 мм на узбережжі Мертвого моря. Найбільша кількість дощових днів припадає на січень-лютий. В ці місяці відносна вологість складає в середьому 72%, тоді як у червні - 47%. Грози бувають рідко, в середньому 7 днів на рік.

Пересічна річна температура на узбережжі Середземного моря 20°C, в гірських районах знижується до 15-16°C. Найбільш спекотний клімат має південна частина країни, де середньорічна температура перевищує 22°C, а пересічна температура найспекотнішого місяця 30°C. Взимку бувають від'ємні температури; абсолютний мінімум температури сягає -4°C на висоті 750 м.

В центральних районах країни, на висоті приблизно 750-800 м, при середньорічній температурі 17°C, пересічні місячні показники коливаються від 9°C у січні до 24°C у серпні. Тут понад 300 днів на рік утримується температура понад 15°C, а 160 днів - понад 25°C.

Вітри Переважаючи вітри мають північний та західний напрямки: влітку північні та північно-західні, взимку - північно-східні. Навесні та на початку літа з півдня та південного сходу дме спекотний та сухий вітер [хамсин], який сильно підвищує темературу та сухість повітря та негативно впливає на рослинність. В Негеві бувають пилові бурі (в середньому приблизно 12 днів за рік).

Гідрографія Ресурси прісної води в країні оцінюються в 1 800 млн. м³ за рік, з яких 1 100 млн. м³ дають малі річки та джерела, 320 млн. - ізраїльська частина Йордана, 200 млн. - водотоки басейну річки Яркон. Прісну воду отримують також шляхом опріснення морської води та очистки стічних вод. Основним резервуаром системи водопостачання країни слугує Тиверіадське озеро (приблизно 4 млрд. м³), від якого йде водогін протяжністю 142 км до міста Рош-га-Аїн, де він з'єднується з водогоном Яркон-Негев (109 км). Нечисленні річки західної частини країни належать до басейну Середземного моря, більшість з них пересихають в спекотні пори року. Східна частина - безстічна.

Річка Йордан На північному сході по дну грабена Ель-Гор протікає найбільша постійна річка Йордан, яка бере початок з масива Хермон. Йордан проходить через долину Хула та Тиверіадське озеро та впадає до Мертвого моря. Від долини Хула до Тиверіадського озера він протікає у вузькій базальтовій ущелині та має значний похил (1,2‰). На всій іншій протяжності річка протікає по алювіальній рівнині, яку часом затоплює, утворюючи численні меандри. Завдяки гідротехнічним спорудам річка має тут практично постійний стік (за виключенням коротких паводків). Невироблений повздовжній профіль Йордана обумовлює наявність порогів при переході із більш високих в більш низькі частини грабена Ель-Гор.

Тиверіадське озеро Тиверіадське озеро має кілька інших назв - Генісаретське, Галілейське. При довжині в 21 км та ширині 12 км озеро має глибину до 48 м. Розташоване воно на висоті більш як 200 м нижче рівня моря. Не дивлячись на невелику засоленість, його води придатні для пиття та багаті на рибу.

Мертве море Мертве море займає площу приблизно 1 000 км², при довжині в 76 км та ширині в 16 км. Із загальної площі Ізраїлю належить ділянка в 250 км². Море являє собою безстічне солоне озеро. Через відсутність стоку та великого випаровування вміст солей (хлористий магній, хлористий натрій та ін.) у воді досягає 22% на поверхні та 33% на глибині.

Ґрунти В західній частині країни, яка отримує достатню кількість опадів (узбережжя та схили гір), переважають коричневі ґрунти сухих субтропічних лісів та чагарників. В центральних та східних районах поширені гірські сіро-коричневі ґрунти, на півдні - ґрунти субтропічних пустель. Деякі гірські ділянки не мають ґрунтового покриву. В прибережній смузі вміст гумусу у верхньому горизонті (до 10 см) сягає 2,4%, а на глибині в 1 м - до 0,75%.

Флора Ізраїля різноманітна - нараховує більш як 2 000 видів, 115 з яких ендемічні. Рослинність більшої частини країни відноситься до середземноморської лісової підобласті голарктичної області. Власне середземноморський елемент складають вічнозелені дерева та чагарники: лавр, платан, маслина, алеппська сосна, чорна сосна, рускус, дуб, інжир, самшит, папороті, асфоделі, ладанникові. Зустрічаються східноазійські види: волоський горіх, виноград. Поширені терпентинові, фісташкове дерево, ялівець звичайний, суничник, сирійський клен. В горах зростають також таборський дуб та сікомор.

В центральній та східній частині країни переважають колючі чагарники: маквіс, гарріга, фрігана. Малочисленні дерева представлені головним чином вічнозеленими дубами, кипарисами. В районі Мертвого моря (там, де ґрунтові води залягають високо і немає засоленості) зустрічаються представники тропічної флори: африканські види акацій та ін. На крайньому півдні (на береговій рівнині, в південній частині грабена та на височинах) поширені солончаки з рідким покривом із чагарників та напівчагарників, а також з ефемерами, які розвиваються тільки після дощу. Для цього району характерні солянкові, сведа, лебедові, саксаул, полин, гармала.

Важливу роль відіграють культурні рослини: зернові культури (пшениці, ячмінь), цитрусові, персикові та гранатові дерева, маслини, в південних районах - фінікові пальми.

Ліси Ізраїль бідний на ліси: лісистість складає 5% території країни. S= всіх лісових земель - 107 тис. га: із них лісів - 85 тис. га. (67% - хвойні), в тому числі продуктивних, включених до експлуатаційного фонду - 43 тис. га, захисних лісів - 42 тис. га. Понад половину лісів (50 тис. га) мають штучне походження. Захисні ліси створені в основному в горах для запобігання ґрунтової ерозії. Частина лісів із акації та тамариску використовується для затримання пісків.

Промислові вирубки дозволені в районах з переважанням хвойних насаджень (29 тис. га), зрідка листяних (12 тис.га) та мішаних (2 тис. га). Загальний запас лісу - 2 млн. м³, середній річний приріст - 108 тис. м³. Щорічний об'єм заготівлі деревини - 108 тис. м³ (в тому числі ділової - до 75 тис. м³).

Фауна Територія Ізраїлю входить до складу середземноморської підобласті палеарктичної фауністичної області. Із хижих ссавців характерні смугаста гієна, каракал, шакал. Поширені копитні, гризуни. Із птахів часто зустрічаються дрофи, жайворонки, рябчики, білоголовий сип, яструбиний орел, великий підорлик, бородань, чорний гриф, шуліка, канюк, декілька видів соколів, стерв'ятник, малий яструб, сичі і сови: сипуха, пугач, неясить; водяться лелеки, чаплі, пелікани, одуди, сойки, мартини, вороны, кам'яні куріпки та інші. По всій території зустрічаються плазуни — ящірки, змії (удав, різні види гадюк та ін.). Із домашніх тварин найбільш важливе значення мають коні, віслюк, дрібна рогата худоба, в низці районів — верблюди. В травні 2008 року національним птахом Ізраїля був обраний одуд — понад 35 % населення проголосовали за нього.

Кордони З точки зору міжн. права, територія і кордони Ізраїлю остаточно не визначені. Сам Ізраїль, унаслідок різних чинників, також утримується від офіційного визначення своїх кордонів; ряд ізраїльських юристів вважає, що територія взагалі не є обов'язковим елементом держави.[13]

Існують декілька можливих варіантів визначення території Ізраїлю:

Резолюція ГА ООН № 181/11 від 29 листопада 1947 року, яка не була визнана арабськими країнами і не була ними виконана, залишається єдиним міжнародно-правовим документом, в якому зафіксована територія єврейської держави. Цей документ передбачав включення в єврейську державу Східної Галілєї, Ізрєєльськой долини, більшій частині приморської рівнини і пустелю Негев; у арабську державу — Західною Галілєї, гір Іудеї і Самарії (за винятком Єрусалиму) і частини приморської рівнини від Ісдуда (Ашдода) до кордону з Єгиптом. Єрусалим і Віфлєєм повинні були стати територіями під міжнародним контролем.

Суверенна територія Ізраїлю, що склалася в результаті Війни за незалежність 1949 років (визнана де-факто більшістю країн світу),[15] приблизно рівна 20 770 км, з яких 2 % зайняті водою.

Територія, на яку пізніше був поширений суверенітет Ізраїлю, включаючи Східний Єрусалим і висоти Голанськие рівна 22 072 км.

Повна S= території, контрольованої Ізраїлем, включаючи Палестинську автономію і території, зайняті під час Шестиденної війни, складає 27 799 км. Єгипетсько-ізраїльський кордон був встановлений по кордону мандатної території Палестини і закріплений договором від 26 березня 1979 року.

Йордансько-ізраїльський кордон зафіксований договором від 26 жовтня 1994 року по лінії між Британською підмандатною Палестиною і Еміратом Трансиорданієй з деякими незначними відмінностями.

Кордони Ізраїлю з Ліваном і Сирією офіційно не врегульовані. Існує так звана «блакитна лінія», кордон Ізраїлю і Лівану визнана ООН, проте залишається спірною територія Ферми Шебаа. Ізраїль і Сирію розділяє «лінія припинення вогню», де за рішенням Поради Безпеки ООН після Війни Судного дня (1973) була створена буферна зона.

«Окупованими територіями» ООН вважає Західний берег річки Іордан, Східний Єрусалим і висоти Голанськие. Контроль над цими територіями Ізраїль отримав в 1967 році, в результаті перемоги в Шестиденній війні. Основою для переговорів по цих територіях служить резолюція ООН № 242 від 22 листопада 1967 року, яка закликає Ізраїль піти з частини зайнятих ним територій в обмін на світ з арабськими державами (принцип Світ в обмін на території).

Ізраїль оспорює статус «окупованих територій», наполягаючи на тому, що дані землі належать Державі Ізраїль. Як підстава використовується той факт, що Шестиденна війна (1967) була превентивною оборонною війною проти армій Єгипту, Сирії, Йорданії і Іраку. Міжнародне право не забороняє придбання землі в такий спосіб, і її анексія (як у випадку з висотами і Східним Єрусалимом Голанськимі) в такому разі є законною.[25] Наводиться також аргумент про невизначений статус Іудеї і Самарії (Західний берег), сектори Газа і Східного Єрусалиму. Згідно плану розділу Палестини від 1947 року ці землі (окрім Єрусалиму, який виділявся в особливу зону під міжнародним контролем) відходили арабській державі. В результаті агресії Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Саудівської Аравії і інших арабських держав проти Ізраїлю (Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 років або «Війну за незалежність») резолюція ООН не була виконана, Єгипет захопив сектор Газа, а Йорданія окуповувала Іудеєві, Самарієві і Східний Єрусалим. У 1967 році Ізраїль, як переможець знайшов контроль над цими землями. Оскільки Єгипет і Йорданія володіли ними незаконно, то Ізраїль «окуповував» вже окуповані землі. Тим самим не існує суб'єкта міжн. права (окрім Ізраїлю), який має законне право на ці землі, оскільки «Палестина» ніколи не була незалежною державою. Таким чином отримання Ізраїлем цих територій не можна вважати окупацією, оскільки до 1967 року у них не було законного власника. Враховуючи різні точки зору на це питання, правильнішим і нейтральним терміном по відношенню до цих областей буде «спірні території».

Західний берег і сектор Газа населені переважно палестинськими арабами, серед яких значне число біженців.[27] З 1967 по 1993 роки населення цих територій знаходилося під адміністративним контролем ізраїльської військової адміністрації. У 1973 році, після Війни Судного дня, було створено поселенський рух для відновлення історичних єврейських поселень в Іудеєві, Самарієві і секторі Газа. У 1980 році Ізраїль офіційно анексував висоти і Східний Єрусалим Голанськие, запропонувавши місцевому населенню ізраїльське громадянство.

Після укладання угод про взаємне визнання між урядом Ізраїлю і керівництвом Палестинської автономії велика частина арабських населених пунктів Західного берега і сектора Газа перейшло під юрисдикцію палестинської адміністрації. Проте, значна частина цих територій залишилася під ізраїльським військовим контролем. У відповідь на збільшення атак терористів під час Другої інтифади, в 2003 році почалося будівництво на Західному березі Забору Безпеки за зразком подібної споруди на кордоні з сектором Газа.

У минулому термін «окупація» також використовувався стосовно півострова Синайському, який був переданий Єгипту в 1979 році в процесі укладення Ізраїльсько-єгипетського мирного договору.

Сектор Газа також визначався ООН як окуповані території. У 2005 році, в результаті плану однобічного розмежування прем'єр-міністра Аріеля Шарона, Ізраїль вивів з сектора Газа війська і ліквідовував всі єврейські поселення (у яких проживало 8500 чоловік). Також було зруйновано 4 поселення в північній частині Самарії.

Населення За даними Центрального статистичного управління Ізраїлю, опублікованим 31 грудня 2008 року, загальна чисельність населення Ізраїлю, не включаючи іноземних робітників і нелегальних іммігрантів (200 тис. чіл.), складає 7,4 млн жителів. З них 5,585 млн (75,5 %) — євреї, 1,495 млн (20,2 %) — араби (у тому числі араби-мусульмани — палестинці, бедуїни, араби-християни) і 320 тис. (4,3 %) — друзи, черкеси, росіяни і представники інших національних меншин. З 2000 року доля єврейського населення зменшилася на 1,8 %, а мусульман — збільшилася на 1,1 %. Доля християн, у тому числі арабів-християн — не змінилася, а доля друзов зб. на 0,7%.

Серед євреїв — 3,1 млн (56 %) народилися в Ізраїлі (цабарим, сабры) і 2,39 млн (44 %) — репатріанти (олим). Близько 1,1 млн — вихідці з колишнього СРСР, 500 тис. — вихідці з Марокко, 240 тис. — з Іраку, 230 тис. — з Румунії, 210 тис. — з Польщі, 105 тис. — з Ефіопії. Ашкенази складають більшість населення країни — 2,2 млн, або 40 %, сефарды — 0,9 млн чоловік.

Понад 270 тис. громадян Ізраїлю проживають в поселеннях на Західному березі, таких як Маале-Адумім і найбільше єврейське місто на територіях — Аріель.Деякі єврейські поселення, такі як Хеврон і Гуш-Ецион, існували ще до утворення держави і були заново заселені євреями після Шестиденної війни. Загальна чисельність ізраїльських поселенців перевищує 500 тис. чоловік (приблизно 6,5 % всього населення Ізраїлю). 7800 чоловік проживали в секторі Газа до їх насильницького виселення в 2005 році.[9] 18 тис. ізраїльтян живуть на висотах Голанських.[10] 250 тис. чоловік в 2006 році жило в Східному Єрусалимі.

Російські євреї грали важливу роль в сіоністському русі і в створенні Ізраїлю, а після 1970 року взяли значну участь в розвитку науки і господарства Ізраїлю. Сьогодні російськомовні євреї складають 1/5 частина від єврейського населення Ізраїлю і 1/7 частина від всього населення країни.

Міське населення У 1948 році Тель-Авів був єдиним містом Ізраїлю з населенням понад 100 000 чоловік (248 500). 92 % жителів Ізраїлю проживають в населених пунктах числ. св. 2 тис. чоловік. 44 % (3 102 200) ізраїльтян живуть в містах з населенням понад 100 000 чоловік. 28 % — в п'яти найбільших містах. П'ять міст в Ізраїлі мають населення більше 200 000 чоловік: Єрусалим, Тель-Авів, Хайфа, Рішон ле-Цион і Ашдод. Загальна чисельність населення цих п'яти міст — 1 786 000 чоловік (2005)

Сільське населення У сільській місцевості в Ізраїлі живуть 571 600 чоловік (2005) — 8 % всього населення. У киббуцах живуть 118 000 — менше 2 % всього населення країни. Цікаво, що в 1948 році киббуцники складали 6 % населення новонародженої держави.

Репатріація Протягом 2004 року до Ізраїлю прибуло близько 22 000 нових репатріантів, що менше, ніж 23 000 нових репатріантів прибулих в 2003 році. Вперше з початку останньої хвилі репатріації (1989) року доля репатріантів з колишнього СРСР склала менше половини — приблизно 10 100 чоловік (48,1 %). З них майже 4000 чоловік з Росії і близько 3000 чоловік з України, що менше на 18 % і 21 % відповідно, чим в 2003 році. З останніх крупних груп репатріантів, прибулих в 2004 році, приблизно 3700 чоловік (17,6 %) з Ефіопії, приблизно 2000 чоловік (9,5 %) з Франції і приблизно 1900 чоловік (9,0 %) із США і інших держав. У 2006 році до Ізраїлю прибуло 19.000 нових репатріантів.

Євреї Єврейське населення країни не є єдиним в культурному відношенні унаслідок того, що в значній своїй частині є репатріантами в першому поколінні. У Ізраїлі прийнято розділяти населення на уродженців країни цабарим і вихідців з різних общин. Найбільш великими є общини вихідців з СРСР, Марокко, Румунії і Польщі. Серед євреїв 3,61 млн (65 %) — народжені в Ізраїлі (цабарим) і 1,94 млн (35 %) — репатріанти (олим).

Російськомовні ізраїльтяни Близько 1,1 млн — вихідці з колишнього СРСР. Серед них приблизно 300.000 неканонічних євреїв, тобто прибулих до Ізраїлю згідно із законом про повернення, таких, що проте не вважаються євреями по іудейському канону Галаха. Велика частина русскоговорящих репатріантів прибула після 1989 р.

У деяких містах число репатріантів з колишнього СРСР, що оселилися в Ізраїлі після 1990 року, як наприклад, Ашдод, Беер-Шева, Карміель складає більш за третину населення, а в Сдероте більше половини населення міста.

«Розширене єврейське населення»

Ізраїльські демографи виділяють так само таке поняття, як «розширене єврейське населення». У це поняття входить все населення країни, яке отримало громадянство згідно «Закону про повернення». «Розширене єврейське населення» складає вже 81 % населення країни, оскільки окрім власне євреїв сюди потрапляють люди інших національностей (головним чином, це росіяни, українці і вихідці з інших республік колишнього СРСР), які полягали в браку з євреями, а також діти і внуки від таких браків, що не є євреями згідно іудейському канонічному праву Галаха .

Араби Ізраїльські араби, чисельність яких складає 1,413 млн чоловік, так само розділені на декілька этноконфессиональных груп. До них відносяеться бедуїни (150 тис. чоловік), що проживають головним чином на півдні Ізраїлю, араби-християни (120 тис. чоловік) країни, що проживають на півночі, а також в містах Хайфі, Єрусалим і Яффа. Найбільшою этноконфессиональной групою арабського населення Ізраїлю є арабы-сунниты (близько 800 тис. чоловік), які проживають на півночі Ізраїлю, в центральній його частині, а також в містах Хайфі, Лод, Тель-Авів-Яффо і Єрусалим.

Інші групи неєврейського населення Друзи (близько 180 тис. чоловік) проживають на півночі Ізраїлю, головним чином, в гірських селах. У Старому місті Єрусалиму є вірменський історичний квартал, де проживають арабоязычные вірмени, арабами, що є, по паспорту, але вірменами по віросповіданню, багато хто говорить на вірменському, але як іноземна мова а не рідного. Вірмени також проживають в старином місті Яффі в сусідстві з арабами-християнами і арабами-мусульманами. На півночі країни є два села — Кфар-Кама і Реханія, де компактно проживає близько 3 тис. черкесів, нащадків мухаджиров після Кавказької війни, що зберігають в побуті один із західних діалектів адыгского мови.

У останнє десятиліття почалася імміграція робітників з таких країн як Румунія і Таїланд і різних країн Африки і Південної Америки. Визначити точну чисельність цих незареєстрованих жителів неможливо, але по різних оцінках їх близько 200 тис.[14] Еміграція з Ізраїлю (йерида) оцінюється демографами як скромна. Цей потік в основному прямує в США і Канаду.

Демографія (2006) Напередодні 58-го Дня незалежності населення Ізраїлю складає 7 026 000 чоловік, що в 8.7 разу більше, ніж у момент проголошення держави Ізраїль в 1948 році. По щільності населення (330 чіл./км) Ізраїль займає 24 місце в світі.

5 333 000 людина (76 % всього населення) — євреї, 306 000 (4 %) — це нові репатріанти і їх нащадки, які не зареєстровані МВС як євреї, 1 387 000 (20 %) — араби. Індекс фертильності в 2008 році склав 2,77 дитяти на жінку[17], що ставить Ізраїль на перше місце серед розвинених країн по цьому показнику. У 2008 році оцінний приріст населення складе 1,713 %,[17] а співвідношення полови — один чоловік на одну жінку. З травня 2005 по травень 2006 населення країни виросло на 118 000 чоловік, з яких 104 000 доводяться на природний приріст, а 14 000 — на репатріацію. За цей же період в Ізраїлі народилося 138 тис. дітей і прибутки 21 000 репатріантів: 9 300 з СНД, 3 700 з Ефіопії, 2 500 з Франції, 2 000 із США.

За даними Інституту національного страхування Ізраїлю, більше 20 % населення живуть за межею бідності. Хоча поняття «Що живе за межею бідності» в Ізраїлі може включати власників власного автотранспорту, нерухомості.

Статево-вікова структура У країні народжується більше немовлят чоловічої статі (51,4 %), чим жіночого (48,6 %). До 35 років співвідношення полови вирівнюється, а до 75 років на кожну 1000 жінок доводиться 670 чоловіків. В середньому по країні на 1000 жінок доводиться 976 чоловіків. У віковій групі 20-29 років — 72,5 % єврейських чоловіків і 54 % жінок ще не одружилися[19].

У 1980-х роках середній вік породіллі був 25 років, в 2005 — 26,6 років [20]. У віці старший 30 років в 1980-х роках народжували 29 %, у 2005 — 45 %. Єврейки народжують в середньому в 27,5 років, мусульманки — в 23,2.

Щільність населення У 2005 — 305 чоловік на кв. км., в центральних районах — близько 1940 чіл. на кв. км., в Бней-браке — 19871, Бат-ямі — 15816,5 чіл. на кв. км.

Відтворення населення Приріст населення складає 1,8 % у рік. При цьому 86,5 % зростання населення доводиться на природний приріст, а 13,5 % — на репатріацію. Темпи зростання єврейського населення складають 1,5 % у рік, мусульманської общини — 3 %, друзской общини — 1,9 %, а християнською — 1,4 %. Необхідно відзначити, що темпи зростання мусульманської общини знижуються. В середньому израильтянка народжує 2,84 дитяти (2005). Єврейська жінка — 2,6-2,7 дитяти, арабська жінка народжує 4 дитяти (2005 і 2006), в порівнянні з 4,7 дитяти в 1996 і 4,6 в 1995, жінка з друзской общини — 2,95 (2005, в 1990 — 4,1)

У 2004 році в Ізраїлі народилося 145.207 немовлят, в 2005—143.913.

Внутрішня політика Президент Ізраїлю — глава держави в Ізраїлі. Згідно закону прийнятому в 1963, одна і та ж особа могла бути вибрана Президентом Ізраїлю не більше двох разів підряд на термін 5 років. B 2000 був прийнятий новий закон "Президент Ізраїлю", згідно якому Президент обирається Кнесетом лише на одну каденцію терміном 7 років.

Оскільки Ізраїль є парламентською республікою, президент Ізраїлю, будучи в основному церемоніальною посадою, позбавлений більшості владних повноважень. Насправді, повноваження у президента Ізраїлю наступні:

Після виборів в Кнесет, президент затверджує склад нового уряду. Якщо склад уряду не затверджений, посади в новому уряді перерозподіляються. Це повторюється до тих пір, поки який-небудь із запропонованих складів не буде затверджений. На практиці, випадки, коли президент не затверджує перший запропонований йому склад уряду, виключно рідкі, — головним чином тому, що президент є аполітичною фігурою, відірваною від реального управління країною.

Президент має право помилувати будь-якого злочинця. Кожен громадянин Ізраїлю, будучи засуджений, має право один раз в житті звернутися до президента з проханням про помилування. Кожна таке прохання розглядається індивідуально. Крім того, у виняткових випадках президент може помилувати злочинця, навіть якщо прохання про його помилування було подане не самим злочинцем, як це сталося в липні 2008 року з Саміром Кунтаром.

Виконавча влада в Ізраїлі зосереджена в руках глави уряду. Центральний орган виконавчої влади — уряд, очолюваний прем'єр-міністром (букв. главою уряду). Першим прем'єр-міністром Ізраїлю став глава Єврейського агентства Давид Бен-Гуріон.

Найвищий орган судової влади — Верховний Суд (Вищий Суд Справедливості). Він є останньою інстанцією для розгляду цивільних і кримінальних справ, а так само діє як конституційний суд, приймаючи вирішення про відповідність окремих законодавчих актів основним законам. Кнесет, резиденція Президента, канцелярія Прем'єр-міністра, Верховний Суд, як і більшість міністерств і урядових установ знаходяться в Єрусалимі.

Виконавчу владу в містах здійснюють мери, що обираються прямим голосуванням. Муніципальні поради обираються прямим голосуванням за партійними списками і беруть участь в керівництві, а також контролі за виконавчою владою. У селищах і селах — місцеві поради, регіональні поради керують групами невеликих населених пунктів.

У Ізраїлі релігія не відокремлена від держави, і на місцях існують релігійні поради, що складаються з духовних осіб, призначених місцевою владою, центральним раввинатом і міністерством у справах релігій, займаються наданням населенню послуг з актів цивільного стану і культових послуг.

Законодавство Держава Ізраїль не має Конституції. На практиці її функції виконує зведення основних законів, що регламентують основні питання державного пристрою, прав і свобод громадян. Згідно з рішенням Кнесета від 15 червня 1950 року ('компроміс Харарі') після того, як Кнесет прийме постанову про те, що всі необхідні основні закони ухвалені, вони, при додаванні відповідній ввідній частині складуть Конституцію Держави Ізраїль.

Судова влада Ізраїль має трирівневу судову систему. Нижнім рівнем є міські суди, розташовані в більшості міст країни. Над ними коштують окружні суди, розташовані в п'яти з шести ізраїльських округів. Вони розглядають як апеляційні справи, так і функціонують як суди першої інстанції. Третій, найвищий рівень — Верховний суд, розташований в Єрусалимі. Він також виконує подвійну роль, розглядаючи як апеляції, так і працюючи судом першої інстанції — Вищий суд Справедливості. Останню роль він виконує, розглядаючи як звернення громадян, так і не громадян держави, проти вирішень державних властей.

Ізраїльська система законодавства поєднує в собі англійське загальне законодавство, цивільні закони і єврейське право. Вона заснована на системі прецедентів і так званої адверсариальной системи, коли сторони представляють доказу суду. Судові справи розбираються професійними суддями, а не жюрі присяжних. Весілля і розлучення знаходяться під юрисдикцією релігійних судів: єврейських, мусульманських, друзских і християнських. Спеціальний комітет Кнесета, члени Верховного суду і ізраїльської колегії адвокатів володіють правом обирати нових суддів.

Ізраїль не входить до складу Міжн. кримінального суду з побоювань, що його рішення будуть упередженими із-за міжн. політичного тиску Ізраїльське зведення основних законів ставить своєю за мету захистити політичні права і цивільні свободи своїх громадян, що дозволило організації «Freedom House» класифікувати Ізраїль як «єдину вільну країну в регіоні». В той час, як Палестинська автономія, за визначенням цієї організації, є скованою. Організація «Репортери без кордонів» поміщає Ізраїль на 50 місце з 168 по мірі свободи преси, що є найвищим досягненням серед країн Азії.

Критика політики в Іудеєві, Самарієві і Газі

Політика, що проводиться Державою Ізраїль на контрольованих територіях, викликає широкий суспільний резонанс і різку критику з боку ряду політиків, ООН, західних фондів і некомерційних правозахисних організацій, серед яких Amnesty International, «Хьюман Райтс Вотч» і If Americans Knew. Усередині країни дії уряду піддаються критиці такими правозахисними організаціями як «Бецелем».У звітах цих організацій містяться багаточисельні свідоцтва нібито тортур, що проводилися, в ізраїльських в'язницях, позбавлення палестинців цивільних прав (обмеження пересування, економічна блокада, знущання, заборона на скаргу до цивільного суду, заборону на мирні демонстрації протесту), військових дій, направлених проти мирного населення, руйнувань палестинських будинків, агресивної поведінки єврейських поселенців з потурання ізраїльській армії.

Розслідування, проведене If Americans Knew, звинувачує багато крупних світових ЗМІ у фальсифікації публікованих даних на користь Ізраїлю. Так, за твердженням If Americans Knew, не дивлячись на те, що від військових дій Ізраїлю гине значно більше невинного мирного палестинського населення, ніж в самому Ізраїлі від дій палестинських терористів, інформація про жертви з ізраїльського боку з'являється в ЗМІ значно частіше. Цим, на думку цієї організації, обуславливается солідарність американської громадськості з Ізраїлем.

В той же час, багато аналітиків скептично відносяться до звітів правозахисних груп, що працюють з палестинцями, зокрема «Amnesty International». Ними наголошується вибірковий підхід правозахисників до інформації і певна ідеологічна упередженість. Що стосується упередженості, уряду багатьох країн, у тому числі Демократичної Республіки Конго, Китаю, В'єтнаму[203], Росії[204] і Сполучених Штатів Америки виступали проти Amnesty International, оскільки, на їх думку, ця організація поширює упереджену інформацію або не розглядає загрозу безпеці держави як пом'якшувальну обставину.

Крім того, організація Media Watch International відзначає, що міжнародні ЗМІ, включаючи найбільші світові інформаційні агентства, систематично спотворюють інформацію про конфлікт так, щоб представити палестинських арабів постраждалою стороною, а Ізраїль агресором. Проте поважно врахувати, що головна мета цієї організації — створювати Ізраїлю бездоганну репутацію.

If Americans Knew невдоволена тим, що Ізраїль отримує найбільшу фінансову допомогу від амер. уряду (у розмірі близько 3 мільярдів доларів щорік), не дивлячись на існування великого числа країн, в яких рівень життя набагато нижчий, а політична нестабільність — вище. Проте, слід зазначити, що Ізраїль є важливим стратегічним і політичним союзником США, знаходиться під загрозою війни зі своїми найближчими сусідами (у тому числі такими регіональними супердержавами, як Іран) і витрачає значну частину ВВП на національну оборону і безпеку.

В той же час, за даними Washington ProFile, Палестинська Автономія стала найбільшим в світі одержувачем гуманітарної допомоги на душу населення. Зокрема, в 2006 році середньостатистичний палестинець отримав від західних донорів (без врахування арабських держав, Японії і ін.) $300, тоді як середній житель Африки (на південь від Сахари) — лише $44.

Арабо-ізраїльський конфлікт

Взаємини з арабськими країнами

1948 — Війна за незалежність 1956 — Суецька криза

1967 — Шестиденна війна 1967—1970 — Війна на виснаження

1973 — Війна Судного дня 1980 — Кемп-Девідськоє угода і Єгипетсько-ізраїльський мирний договір

1982 — Ліванська війна 1994 — Ізраїльсько-йорданський мирний договір

2000 — виведення військ з Південного Лівану

2006 — Друга Ліванська війна 2008 — 2009 — Операція «Литий свинець»

Протягом перших десятиліть існування єврейської держави арабські країни продовжували оспорювати легітимність його створення, а арабські націоналісти, очолювані Насером, продовжували закликати до його знищення. У 1956 році Ізраїль приєднався до секретного союзу Великобританії і Франції, що прагнули повернути контроль над Суецьким каналом, націоналізованим Єгиптом. Після захвату півострова Синайського в ході Суецької кризи, Ізраїль був вимушений відступити під тиском США і СРСР в обмін на гарантії проходу ізраїльських судів через Суецький канал і їх виходу в Червоне море.

У 1967 році Єгипет, Сирія і Йорданія поцупили свої війська до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. На півдні продовжувалися атаки боевиков-федаинов. У своєму виступі по радіо Насер призвав арабські держави скинути Ізраїль в море. Ці дії стали для керівництва Ізраїлю приводом для превентивної атаки і початку війни (casus belli), що увійшла до історії під назвою Шестиденна війна. У цій війні Ізраїль, в лічені дні, досяг переконливої перемоги, захопивши півострів Синайський, Сектор Гази, Західний Берег річки Іордан, Східний Єрусалим і висоти Голанськие. Зелена риса 1949 років стала адміністративним кордоном між Ізраїлем і новими територіями. Кордони Єрусалиму були розширені і на східну частину міста.

6 жовтня 1973 року, в Судний день — найбільш священний день в єврейському календарі, коли всі віруючі євреї знаходяться в синагогах — Єгипет і Сирія одночасно атакували Ізраїль. Для уряду Ізраїлю ця війна стала повною несподіванкою. Війна Судного дня закінчилася 26 жовтня. Не дивлячись на значні втрати, напад єгипетської і сирійської армій був успішно відбитий ЦАХАЛем, після чого війська повернулися на колишні позиції. Хоча внутрішнє розслідування результатів війни зняло з уряду відповідальність за те, що сталося, незадоволеність громадськості змусила прем'єр-міністра Голду Мєїр піти у відставку.

У 1978 році відбувся історичний візит до Ізраїлю єгипетського президента Анвара Садата, який виступив перед Кнесетом. Ця подія стала першим визнанням держави Ізраїль з боку глави арабської держави. Два роки опісля, в 1980 році, Анвар Садат і Менахем Бегін підписали Кемп-Девідськоє угода і Єгипетсько-ізраїльський мирний договір, по якому Ізраїль повертав Єгипту півострів Синайський і зобов'язався почати переговори по створенню Палестинської автономії.

7 червня 1981 року, в ході операції «Опера», ізраїльська авіація розбомбила на території Іраку недобудований ядерний реактор «Осирак». Це військове вторгнення було засуджене резолюцією 487 совбеза ООН. У 1982 році Ізраїль втрутився в Ліванську громадянську війну для того, щоб знищити бази ООП, з яких велися атаки на Ізраїль і вироблявся обстріл північної частини країни. Ця операція була названа «Світ Галілеї», але згодом отримала назву Перша ліванська війна (хоча офіційно термін «війна» ізраїльським урядом визнаний не був.) В 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, окрім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року.

У 1994 році був підписаний Ізраїльсько-йорданський мирний договір, що зробило Йорданію другою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. У 2000 році прем'єр-міністр Ехуд Барак вивів війська з Південного Лівану. 12 липня 2006 року ліванська терористична організація шиїта Хезболла, підтримувана Сирією і Іраном, запустила декілька ракет за ізраїльськими населеними пунктами і атакувала позиції ізраїльських військ.

Бойовики Хезболли пересікли ізраїльський кордон, захопивши двох солдатів в заручники. Провокаційні дії Хезболли розпалили Другу ліванську війну. Під тиском ООН конфлікт закінчився припиненням вогню. Після закінчення війни начальник ізраїльського генерального штабу, Дан Халуц, пішов у відставку. У травні 2008 року стало відомо про непрямі переговори з Сирією в Туреччині.

Взаємини з палестинськими арабами

1920 — Перше палестинське повстання 1929 — Друге палестинське повстання, єврейські погроми в Палестині

1933 — Третє палестинське повстання 1936—39 — Велике палестинське повстання

1947 — прийняття ООН плану по розділу Палестини на дві держави 1948 — Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 років

1948—50 — виникнення проблеми палестинських біженців 1950—55 — напади палестинських бойовиків («федаюнов»)

1967 — в ході Шестиденної війни Ізраїль захопив території, населені палестинськими арабами

1970 — вигнання ООП з Йорданії на територію Лівану (Чорний вересень)

1972—82 — міжн. терор палестинських терористичних організацій і атаки Ізраїлю з території Лівану

1979 — Кемп-Девідськоє угода 1982 — Ліванська війна, вигнання ООП з Лівану до Тунісу

1987—91 — Перша палестинська інтифада 1991 — міжн. конференція в Мадриді по арабо-ізраїльському конфлікту

1993, 1995 — Угоди в Осло 1994 — створення Палестинської автономії

2000 — початок Інтифади Аль-Акса 2005 — однобічний вихід Ізраїлю з сектора Газа

Впродовж 1950-х років Ізраїль часто піддавався нападу палестинських бойовиків («федаюнов») з окупованого Єгиптом сектора Газа.

Поразка арабських держав в 1967 році привела до зростання арабського радикалізму і тероризму — була активізована діяльність ООП, метою якої було «озброєна боротьба, як єдина дорога звільнення Батьківщини». В кінці 1960-х — початку 1970-х палестинські терористи зробили по всьому світу першу хвилю атак на ізраїльтян. Самій відомим терактом став захват ізраїльських атлетів на Літній Олімпіаді в 1972 році в Мюнхені. Німецькі спецслужби зробили невдалу спробу звільнення заручників, в результаті якого всі заручники загинули. Короткий час опісля, всі терористи, відповідальні за цей теракт, виявилися на волі.[Ізраїльські спецслужби провели у відповідь операцію «Брами Бога», в ході якої всі учасники нападу на ізраїльських спортсменів вислідили і знищені.

У 1987 році хвиля насильства на території Палестинської автономії поклала початок Першій інтифаді (палестинському повстанню проти ізраїльського управління). В результаті безладів за подальші шість років інтифади співробітниками ізраїльських служб безпеці були убиті 808 і поранені 16 824 палестинців. Ще 985 палестинців було убито своїми ж одноплемінниками.

В той же час, за період з листопада 1987-го по серпень 1993 року, за даними прес-служби ЦАХАЛа, загинули 66 ізраїльських військовослужбовців, 4918 військовослужбовців отримали поранення різної міри тягаря. Жертвами терактів стали 157 ізраїльтян з числа цивільних осіб, ще 4195 ізраїльських громадян отримали поранення різної міри тягаря.

У жовтні 1991 року в Мадриді прошла міжн. конференція з Близького Сходу, в якій вперше взяла участь Організація звільнення Палестини, очолювана Ясиром Арафатом. Під час Війни в Персидській затоці в 1991 році багато палестинських арабів і ООП підтримували Саддама Хусейна і вітали іракські ракетні атаки по Ізраїлю. Після того, як в 1992 році прем'єр-міністром Ізраїлю став Іцхак Рабін, Ізраїль просував політику компромісу з арабськими сусідами. Вже в 1993 році Шимон Перес і Махмуд Аббас підписали в Осло мирні угоди, згідно яким Палестинська національна адміністрація отримувала контроль над деякими областями Західного Берега і Сектором Гази. У відповідь ООП зобов'язалася визнати право Ізраїлю на існування і припинити терористичну діяльність.

Підтримка мирних угод ізраїльським суспільством пішла на спад після різанини в Печері патріархів в Хевроне і початком атак терористів-смертників. У листопаді 1995 року Іцхак Рабін був убитий правим екстремістом, Ігалем Аміром. В кінці 1990-х років прем'єр-міністр Беньямін Нетаньяху вивів війська з Хеврона і підписав Вай-Ріверський меморандум, що давав палестинцям більше за права самоврядності.

У 2000 році прем'єр-міністр Ехуд Барак проводив переговори з Ясиром Арафатом в липні 2000 року на саміті в Кемп-Девіде за посередництва президента США Біла клінтона. На цьому саміті Ехуд Барак запропонував план створення палестинської держави на 97 % території Західного Берега і сектора Газа, проте Арафат відкинув його. Після провалу переговорів палестинські араби почали Інтифаду Аль-Акси, формальним приводом для якої послужили чергові відвідини гори Храмової лідером опозиції Аріелем Шароном.

У 2001 році Аріель Шарон став прем'єр-міністром Ізраїлю. Під час свого перебування на посаді він здійснив план однобічного виходу з сектора Газа, в результаті якого були зруйновані десятки єврейських поселень і більше 7 тис. чоловік втратили свої будинки. Шарон також почав будівництво Забору Безпеки між ізраїльською територією і Західним Берегом.[156] У січні 2006 року Аріель Шарон переніс інсульт, після якого залишився в комі і пост прем'єр-міністра зайняв Ехуд Ольмерт.

Після квітня 2002 року інтифада йде на спад. У березні 2004 року ізраїльські ВПС знищили духовного лідера Хамаса шейха Ахмеда Яссина, а, через місяць, і його наступника доктора Рантіси. У листопаді 2004 року в паризькій лікарні помер беззмінний лідер палестинців Ясир Арафат. З відходом з сцени палестинських лідерів, інтифада носить дезорганизованный і частенько місцевий характер, не охоплюючи всю територію Палестинської автономії. У те ж веремя, регулярним явищем став ракетний і мінометний обстріл міста Сдерот і прилеглих кибуцев з того, що отримав фактичну незалежність сектора Газа.

В цілому, з початку Інтифади Аль-Акса (29 вересня 2000) до 30 червня 2008 року було убито 4860 палестинців і 1057 ізраїльтян (723 з яких — цивільні особи) У 2006 році, в результаті демократичних виборів в Палестинську законодавчу пораду перемогу отримав палестинський фундаменталістський рух ісламізму Хамас, визнаний багатьма країнами терористичним. Оскільки керівництво Хамас, прийшовши до влади, відмовилося визнати раніше укладені палестинцями угоди з Ізраїлем і роззброїти своїх бойовиків, міжнародне співтовариство почало економічний бойкот Палестини.

У червні 2007 року, в результаті озброєного перевороту, Хамас захопив владу в секторі Газа, заявивши про намір створити там ісламську державу. У відповідь 14 червня президент Палестинської автономії і лідер ФАТХ Махмуд Аббас оголосив про розпуск уряди, ввів на території автономії режим надзвичайного положення і узяв всю повноту влади в свої руки. В результаті кровопролитної громадянської війни, що спалахнула, за владу, Хамас зберіг свої позиції лише в секторі Газа, тоді як на Західному березі річки Іордан владу зберегли прибічники Махмуда Аббаса. Махмуд Аббас створив на Західному березі новий уряд і назвав бойовиків Хамас «терористами». Тим самим, Палестина розкололася на дві ворожі освіти.

У жовтні 2007 року Ізраїль оголосив сектор Газа «ворожою державною освітою» і приступив до його часткової економічної блокади, періодично відключаючи подачу електроенергії, припиняючи постачання енергоносіями/

27 листопада 2007 року Ехуд Ольмерт і Махмуд Аббас погодилися почати переговори і прийти до остаточної угоди по палестинській державі до кінця 2008 року.

В даний час, намагаючись ослабити Хамас, Ізраїль контролює повітряний простір і прибережні райони сектора, а також контролює переміщення жителів і торгівлю сектора Газа з рештою світу за винятком «Філадельфійського коридору» на південному кордоні Гази, який контролює Єгипет.

Внутрішньополітична ситуація в секторі Газа залишається украй нестабільною. Вибухонебезпека обстановки загострюється фактом щоденної контрабанди зброї з Єгипту через мережу підземних тунелів на кордоні з Єгиптом, а також одним з найвищих рівнів щільності населення і безробіття в світі. На думку ряду як ізраїльських, так і палестинських оглядачів це привело до перетворення сектора Газа на анклав анархії і тероризму.

Міжнародне положення і зовнішня політика Ізраїль підтримує дипломатичні стосунки з 163 країнами і має 94 дипломатичних місії.Лише два члени Ліги арабських держав мають врегульовані взаємини з Ізраїлем. Єгипет першим з них підписав мирний договір в 1979 році, Йорданія в 1994. Мавританія налагодила повноцінні дипломатичні відносини в 1999 році. Проте в січні 2009 року Мавританія заявила про заморожування політичних і економічних стосунків з Ізраїлем у зв'язку з ізраїльською операцією в секторі Газа, а 6 березня власті країни надали співробітникам посольства Ізраїлю в Нуакшоте 48 годин для того, щоб покинути країну. Два інших члена Ліги арабських держав, Марокко і Туніс мали дипломатичні відношення з Ізраїлем до 2000 року, але з початком Другої Інтифади тимчасово їх припинили.Проте вже з 2003 року зв'язку з Марокко почали покращуватися і ізраїльський міністр закордонних справ відвідав цю країну. За ізраїльськими законами Ліван, Сирія, Саудівська Аравія і Йемен є ворожими державами і ізраїльські громадяни не мають права відвідувати ці країни без спеціального дозволу міністерства внутрішніх справ. З 1995 року Ізраїль є членом Середземноморського діалогу, який стимулює взаємодію між сім'ю країнами Середземноморського басейну і членами НАТО.

Серед найближчих союзників Ізраїлю значаться США, Великобританія, Німеччина, Індія і Туреччина. США були другою державою після СРСР, що визнала Ізраїль, що отримав статус основного союзника США поза НАТО. Туреччина і Ізраїль не підтримували повних дипломатичних взаємин аж до 1991 року, хоча і всіляко взаємодіяли з 1949 року, з моменту визнання Туреччиною Ізраїлю. Проте Туреччина тісно пов'язана з мусульманськими країнами загальною релігією, що поза сумнівом впливає на її відношення до Ізраїлю. Тісні зв'язки між Ізраїлем і Німеччиною включають взаємодію в науці, освіті, військовому партнерстві і тісних економічних зв'язках. Індія почала повні дипломатичні стосунки в 1992 році і з тих пір заохочує військову і культурну співпрацю з Ізраїлем. Великобританія підтримує повні дипломатичні стосунки з Ізраїлем з моменту його освіти, а також має сильні торгівельні зв'язки. Ізраїль є 23 по величині торгівельним партнером Великобританії. Іран мав дипломатичні відношення з Ізраїлем під час правління династії Пехльові, але після Іранської революції розірвав всі зв'язки.

Взаємини з Євросоюзом У зв'язку зі своїм географічним положенням і політичним устроєм Ізраїль є найважливішим партнером в проекті Середземноморського союзу і учасником процесу Барселони середземноморської для євро співпраці. Ізраїль є найбільш важливою частиною майбутнього вельми перспективного газопроводу північноафриканського природного газу в ЄС. Ізраїль є також військово-політичним і торговельно-економічним стратегічним партнером Туреччини, перспективного кандидата в ЄС.

Ізраїль — Росія У другій половині 2007 років уряд Росії звернувся до уряду Ізраїлю з пропозицією ввести безвізовий режим між двома країнами. Після декількох місяців роботи дипломатичних відомств двох країн документи були підготовлені. 20 березня 2008 року міністр закордонних справ Російської Федерації Сергій Лавров і міністр закордонних справ Держави Ізраїль Ципі Зливи підписали угоду про відміну візового режиму між Росією і Ізраїлем. Після підписання документ був затверджений урядами і парламентами Держави Ізраїль і Російській Федерації. Візовий режим скасований 20 вересня 2008 року.

Економіка Ізраїль вважається однією з найрозвиненіших країн в Південно-західній Азії по економічному і індустріальному розвитку. Країна займає верхню позицію в рейтингу Усесвітнього банку «Легкість ведення бізнесу» і в рейтингу Усесвітнього економічного форуму «Світова конкурентоспроможність». У опублікованому 26 червня 2008 року рейтингу «кращих країн для ведення бізнесу», складеним журналом Forbes, Ізраїль був поміщений на 16 місце в світі.

Ізраїль є другою країною в світі після США по кількості знов утворюваних компаній і має найбільше представництво в списку компаній NASDAQ за межами Північної Америки. Ізраїль є світовим лідером в технологіях охорони водних ресурсів і геотермальної енергетики. Його передові технології в програмному забезпеченні, телекомунікаціях, природних науках роблять його аналогом Силіконової долини в США. Компанії Інтел і майкрософт побудували свої перші іноземні центри досліджень і розробок саме тут, як і інші ТНК сфери хай-тек — IBM, Cisco Systems і Motorola. У липні 2007 року амер. мільярдер Уоррен Баффет купив ізраїльську компанію Iscar, його перше придбання за межами США, за 4 млрд $.

Сільське господарство У Ізраїлі розвинене с/г, в структурі якого переважає стійлове тваринництво. Велика частина виробництва зосереджена в частому секторі, тоді як доля киббуцев поступово скорочується. Найбільш важливі галузі с/г: виробництво цитрусових, овочів, бавовни, яловичини, м'яса птиці, молочне тваринництво.

Середня ізраїльська корова дає в рік 10,500 літрів молока, що на 1,500 літрів перевищує середню удійність американської корови і на 3,000 літрів — показники середньої європейської корови. Рекордний річний удій в Ізраїлі складає 18900 літрів в рік при жирності 5%.(іврит),(рос.) Загальна S= посівів складає 440 тис. га, з яких зрошуваних 255 тис. Сільськогосподарський сектор споживає 60—72 % води. Це пов'язано з тим, що на 60 % території країни вести сільськогосподарську діяльність можна лише за умови цілорічного штучного поливу.

Власний сільськогосподарський сектор забезпечує Ізраїль продуктами харчування на 95 %, при цьому велика кількість продукції експортується. Імпортуються в країну деякі зернові і олійні культури, м'ясо, кава, какао і цукор. У с/г при цьому зайняте 3,5 % працюючого населення країни. Кожна людина, що працює в цьому секторі, в змозі прогодувати 95 співвітчизників. Для порівняння: у США цей показник дорівнює 1:79, в Росії – 1:14,7, в Китаї – 1:3,6.

Промисловість і енергетика У структурі промислового виробництва переважає високотехнологічна продукція, а також товари з паперу і деревини, поташ і фосфати, легка промисловість, напої, тютюн, їдкий натр, цемент, будівництво, товари з металів, хімікати, пластик, обробка алмазів, текстиль, взуття. Зростання промислового виробництва в 2007 році склало 4,1 %.

До Ізраїлю імпортуються в основній сировині, озброєння, засоби виробництва, необроблені алмази, паливо, зерно, споживчі товари. Об'єм збуту химикалий складає близько 14 % всій промисловій продукції Ізраїлю.[237] У 2007 році ізраїльські компанії експортували озброєнь на суму 4,3 млрд $, що ставить країну на четверте місце в світі по експорту зброї і оборонних технологій, після США, Росії і Франції.[238] Експорт продукції високих технологій в першому кварталі 2008 року склав 4 млрд $.

Держава Ізраїль веде політику субсидування підприємств зайнятих дослідженнями і впровадженням нових технологій, щорік на ці цілі виділяється близько 400 млн $. При міністерстві промисловості і торгівлі існує Бюро Головного ученого. За умови успішної реалізації продукції виплачуються компенсації міністерства у вигляді процентних відрахувань. Ізраїль не купує електроенергію. У 2005 році було вироблено 46,85 млрд кВт·ч і спожито 43,28 млрд кВт·ч. Продано 1,663 млрд кВт·ч (Палестинській автономії).

Туризм особливо паломництво, також є важливою статтею доходів Ізраїлю. Завдяки жаркому клімату, пам'яткам і унікальній географії — від засніженої вершини гори Хермон, де розташована гірськолижна база, і лісів Галілєї до сафарі в Іудейській пустелі і пустелі Арава Ізраїль залучає велике число туристів. У 2008 році кількість туристів, що відвідали країну може перевищити 2,8 млн чоловік. По планах міністерства туризму Ізраїлю в 2012 країну відвідають не менше 5 млн.ів туристів. Додаткову кількість туристів планується залучити шляхом політики відміни віз.

Транспорт Загальна протяжність залізниць складає 853 км. Ширіна колії — 1,435 м. Протяжність автомобільних доріг — 17 686 км. (все з твердим покриттям), з них 146 км. — швидкісні автостради. У країні є 53 аеропорти. З них 30 з твердим покриттям, 23 — з грунтовими посадочними смугами. 2 аеропорти — в Ейлате і Лоде є міжнародними. Загальна довжина газопроводів — 160 км.; нафтопроводів — 442 км. Чотири порти, що діють, розташовуються в Ашдоде, Хадере, Ейлате і Хайфі. З 6 вересня 2007 року в Хайфі діє перший приватний порт в країні. Автобусні лінії зв'язують практично всі населені пункти. Автобуси на даний момент є основним виглядом суспільного транспорту. Найбільша автобусна компанія Ізраїлю «Егед» в 2001 році була другою за величиною в світі. Другою за величиною автобусною компанією Ізраїлю є Дан (автобусна компанія). Транспорт в Ізраїлі не працює в шаббат (з вечора п'ятниці до вечора суботи). Виняток становлять внутрішні рейси в Ейлате і Хайфі, а також таксі, які працюють завжди. У Хайфі діє найменше в світі метро — Кармеліт. Ведуться підготовчі роботи до будівництва Тель-Авівського метротрама. Рух поїздів на першій вітці почнеться в 2012 році. У Єрусалимі будується перша в Ізраїлі швидкісна трамвайна система. У Хайфі закладається інфраструктура для Метроніт.

Інтернет Ізраїль має розвинену індустрію IT і його населення вважається одним з самих технологічно грамотних в світі.[ У 2008 році 57,6 % населення країни має доступ в Інтернет і 90 % з них — широкосмуговий доступ,[252] що значно більше чим в будь-якій іншій країні Близького Сходу. За даними на 2008 рік Ізраїль займає друге місце в світі по кількості комп'ютерів з виходом в Інтернет на душу населення. Опит, проведений в лютому 2009 року за замовленням ізраїльського міністерства промисловості і торгівлі, показав, що в країні 3,3 млн.а користувачів інтернетом. Це – 61,6% населення старше 14 років.

Фінансовий сектор і торгівля Тель-Авівськая фондова біржа була заснована в 1953 році і з тих пір є єдиною біржею в країні. Золотовалютні резерви складали 28,5 млрд дол. США в 2004 році. Зовнішній борг Ізраїлю досягає 74,4 млрд дол. США. Ізраїль є членом СОТ, а також має договори про вільну торгівлю з ЄС і США. Це компенсує відсутність доступу на багато близькосхідних ринків. Основною проблемою ізраїльської економіки багато років є негативне сальдо торгівельного балансу. Експорт з 1990-х років високо диверсифікований.

Банки Кредитово-банківську систему очолює Банк Ізраїлю, заснований в 1954 році. В кінці 1990-х років уряд провів приватизацію трьох найбільших банків країни: «Банк Леумі ле Ісраель», «Банк ха-Поалим» і банка «Банк Ісраель Дисконт». За станом на 2008 рік в Ізраїлі є безліч комерційних банків (як місцевих, так і філій іноземних), іпотечних і інвестиційних. Банківська система характеризується високим рівнем спеціалізації.

Основними країнами експорту ізраїльської продукції в 2006 році були США (38,4 %) і Бельгія (6,5 %). До Гонконгу було направлено 5,9 % експорту.[16] По імпорту співвідношення в 2006 році було наступним: США 12,4 %, Бельгія 8,2 %, Німеччина 6,7 %, Швейцарія 5,9 %, Великобританія 5,1 %, Китай 5,1 %.[16] Згідно прогнозу Банку Ізраїлю зовнішньоторговельний дефіцит в 2008 році складе 0,5 млрд доларів.

Макроекономічні показники У 2007 році Ізраїль займав 44-е місце в світі за об'ємом ВВП (232,7 млрд доларів) при населенні всього в 7,1 млн чоловік і 22 місце в світі по ВВП на душу населення (по ППС) (33 299 доларів). У 2007 році Ізраїль був запрошений в ОЕСР, яка сприяє співпраці між країнами демократичних принципів, що твердо дотримуються, і провідних політику вільної ринкової економіки. У цю організацію входять найбільш розвинені країни світу. Структура ВВП по галузях в 2007 році була наступна: с/г — 2,7 %, промисловість — 30,2 %, сфера послуг — 67,1 %. У серпні 2008 року рівень безробіття в Ізраїлі складав 5,9 %.

Державний бюджет складав в 2007 році 321,5 мільярда шекелів, з яких було використано 96 %. Борги населення державі у вигляді неоплачених податків склали 16 мільярдів шекелів.