65. Моделі міжн. Систем м. Каплана.

Особливо хотілося б привернути увагу до типологій, які запропонували амер. дослідник М. Каплан і професор Сассекського університету М. Ніколсон.

Грунтуючись на загальній теорії систем і системному аналізі, в праці «Система і процес у міжн. політиці» М. Каплан сконструював абстрактні теоретичні моделі, покликані сприяти кращому розумінню міжнародної реальності. Таких моделей або типів політичних міжн. систем, для яких властиві основні правила, правила трансформації, правила класифікації акторів, їх здібностей та інформації, він виділив шість.

Перший тип - «система одиничного вето» - кожен актор здатний блокувати систему за допомогою шантажу і водночас чинити опір подібному шантажу, захистити себе від будь-якого противника.

Другий тип - біполярну.

Третій тип - «гнучка біполярна система» - складається з акторів-держав, союзів і блоків держав та універсальних акторів в особі міжн. організацій. Вона може бути сильно ієрархізованою, авторитарною і неієрархізованою.

Четвертий тип - «жорстка біполярна система» - на відміну від попереднього типу обидва блоки організовані за строго ієрархізованим принципом. На обох полюсах здійснюється ефективне врегулювання конфліктів, формування напрямів дипломатичної поведінки, застосування сукупної сили.

П’ятий тип - «універсальна система» - фактично відповідає федерації і передбачає переважаючу роль універсального актора, тобто міжн. організацій (наприклад ООН).

Шостий тип - «ієрархічна система» - по суті це світова держава, де національні держави втрачають своє значення, перетворюються у прості територіальні одиниці, а будь-які центробіжні тенденції з їхнього боку негайно ліквідовуються.

Така концептуальна типологія М. Каплана хоча й була умоглядною, але водночас ще в 50-х рр. стала однією з перших спроб серйозного дослідження, спеціально присвяченого проблемам міжн. систем з метою виявлення законів їх функціонування та зміни.

70. Держава як центральний міжн. Актор.

Міжн. політика завжди була і значною мірою залишається сьогодні за своєю суттю міждержавною політикою. Зовнішня політика держав багато в чому визначає характер МВ як попередніх, так і сучасної епохи. Вона справляв безпосередній вплив на функціонування, характер і перспективи розвитку всієї системи міжн. життя. Діяльність окремих індивідів і навіть існування міжн. організацій та інших учасників МВ суттєво залежить від того, як до них ставляться держави. Окрім того, держава є універсальною формою політичної організації людських спільнот, адже зараз практично все людство, за незначними винятками, об’єднано в держави, їх налічується у світі майже 200. Усе це в сукупності з ресурсами та потенціалом держав дозволяє визначити їх як головних центральних акторів МВ. Розглянемо дане положення, яке в найзавершенішому вигляді характерне для представників політичного реалізму в ТМВ, детальніше.

Держава - це, насамперед, апарат влади, знаряддя екон. політичного та ідеологічного керівництва суспільством. У різних контекстах синонімом «держави» можуть бути слова «країна», «суспільство», «батьківщина», «влада». Серед причин виникнення держави найчастіше виділяють такі:

- природно-кліматичні (теорія географічного детермінізму Л. Мєчнікова);

- демографічні (Т. Мальтус);

- ритуально-релігійні (теорія сакрального або магічного походження царської влади англійського релігієзнавця Дж. Фрезера);

- техніко-екон. (теорія «неолітичної революції» англійського археолога Г. Чайлда і «гідравлічна теорія» К. Віттфогеля);

- творчі або креативні зусилля людей (теорія суспільного договору Т. Гоббса);

- соціально-екон. (марксистсько-ленінська концепція, згідно якої держава виникає у зв’язку з поділом суспільства на класи і забезпечує політичну владу економічно панівного класу).

У розвитку держави можна виділити два глобальних етапи - традиційний і конституційний. Крім того, проміжні стадії поєднують риси цих етапів, прикладом чого може слугувати тоталітарна державність.

Традиційні держави виникли та існували переважно стихійно, на основі звичаїв і норм, які брали свої витоки з глибокої давнини. Типовим втіленням такої держави є монархії.

Конституційна держава є об’єктом свідомого людського формування, управління і регулювання. Цей етап зв’язаний з появою конституції, Сам термін «конституція» вживається в науці в двох значеннях. Перше відоме ще від Арістотеля як «реальна конституція» - державний лад, стійка модель державної діяльності, яка визначається певним ціннісно-нормативним кодексом. Це можуть бути навіть релігійно-політичні заповіді (наприклад, закон шаріату в Чечні-Ічкерії) або неписані вікові традиції. У цьому значенні конституціоналізм своїм корінням сягає в далеке минуле.

У другому, найпоширенішому значенні термін «конституція» означає головний закон, юридичний або нормативний акт, що визначає засади, цілі та устрій держави, принципи її організації та функціонування, способи політичного волевиявлення та прийняття рішень, а також становище особи в державі. Конституція надає державі легітимність (законність), що полягає у прийнятті влади населенням та у визнанні її права управляти. Політична легітимація державної влади означає, що вона користується необхідним авторитетом у суспільстві, є стабільною і стійкою. Вирішальним критерієм політичної легітимації влади виступає її відповідність (а, значить, і відповідність конституції) загальнолюдським цінностям. Перші конституції були прийняті наприкінці XVIII ст. у США (1787 p.) і Франції (1791 p.). Конституції є писані (у формі єдиного зводу законів) і неписані (складаються з низки правових документів, які фактично носять характер конституційних актів). У сучасному світі лише Великобританія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Бутан і Оман не мають писаних конституцій.

Держава має також певні форми. Форма держави - це спосіб організації та здійснення державної влади. Її основними елементами є:

1) політичний режим - сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні та перехідні політичні режими;

2) форма правління - організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Історично склалися дві форми державного правління - монархія (абсолютна або необмежена, дуалістична і парламентська або конституційна) та республіка (президентська, парламентська, президентсько-парламентська і парламентсько-президентська);

3) державний устрій - територіальний устрій держави, який характеризує її поділ на певні складові частини, взаємовідносини між ними, а також кожної з них з державою в цілому. Виділяють унітарні держави, які можуть бути централізовані та децентралізовані, і складні держави. Серед останніх слід виокремити федерації (договірні та конституційні), конфедеративні утворення, імперії та державні унії (особисті - Бельгія і незалежна держава Конго при Леопольді II у 1885 - 1907 pp.; реальні - Австро-Угорщина у 1867 - 1918 pp.; Об’єднане королівство Швеції і Норвегії у 1814 - 1905 pp.; унії, що розвиваються - Британська Співдружність націй).

Крім того існує термін «велика держава» - поняття, що у політичному контексті позначає державу, яка не просто велика за розміром території та чисельністю населення, а ще й володіє потужним військовим і промисловим потенціалом, що робить можливим її визначальний вплив на перебіг подій у світі. У XX ст. такими державами були СРСР і Сполучені Штати Америки, зараз - країни «великої сімки» на чолі з США, а також певною мірою Росія і Китай як ядерні держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб’єкта (актора) МВ визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:

- політична організація громадянського суспільства; - носій політичної влади в суспільстві;

- представник усього населення на даній географічній території; - форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов’язкові для виконання всім населенням;

- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент; - виразник загального інтересу;

- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві; - творець загальних цілей у суспільстві;

- основний стабілізатор суспільного життя; - головний суб’єкт політичного суверенітету

Суверенітет вважається найсуттєвішою політичною та юридичною умовою існування держави. Основи сучасного розуміння суверенітету були закладені в ХVІ ст. фр. юристом Жаном Боденом у праці «Шість книг про республіку». Він визначав суверенітет як вищу владу над громадянами й підданими, яка сама творить закони і вільна від підпорядкування якимось іншим законам. Отже, суверенітет (від франц. «носій державної влади») - це стан незалежності державної влади від будь-якої іншої влади, який полягає у її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям. Звідси, державний суверенітет - це самостійність і неподільність державної влади в межах території держави, яка окреслюється лінією державного кордону: верховенство всіх гілок влади, незалежність у здійсненні зовнішніх стосунків.

Зовнішньою, але неодмінною ознакою суверенності країни є її державна символіка - герб (відмітний знак, офіційно прийнята емблема держави), прапор (полотнище встановлених розмірів і певних кольорів з зображенням символу держави), гімн (урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності). Державний суверенітет проголошується і закріплюється в конституційних актах. Так, верховенство, самостійність. повноту й неподільність влади в Україні в межах її нинішньої території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах проголосила прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. «Декларація про державний суверенітет України». Це було підтверджено «Актом проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р. та закріплено в Конституції України 28 червня 1996 р.

Свій суверенітет держава забезпечує всіма способами, навіть силовими. якщо цього вимагають обставини. Як суверенне, незалежне утворення держава виконує свої функції по управлінню суспільством. Зміст функцій може змінюватися впродовж розвитку держави і суспільства, насамперед це стосується перехідних етапів і періодів радикальних змін. Функції держави можна класифікувати за наступними критеріями:

- принципом поділу влади - законодавча, управлінська, судова;

- сторонами дії держави - внутрішні та зовнішні;

- сферами державного впливу - економічна, соціальна, культурна, духовна, правова ;

- регулюванням процесів - саморегулювання, самоорганізація, самоуправління. самодіяльність та ін.;

- загальнополітичними підходами - забезпечення народовладдя, загальносоціальна діяльність;

- обсягом впливу - національні, підтримання світового порядку;

- масштабністю значення - основні та неосновні, першочергові та другорядні .

До основних державних функцій з управління суспільством належать наступні: управління сферами соціального, екон., духовного життя, процесами, змінами, розвитком, що в них відбуваються; регулювання національних та МВ; гарантування дотримання загальнообов’язкових норм у суспільстві; забезпечення громадського порядку і національної безпеки; миротворчість всередині країни і участь у світовому миробудівництві. Для здійснення цих та інших функцій держава підтримує своє власне відтворення, життєдіяльність та новотворення

Водночас треба відзначити, що різні держави мають неоднакову національно-державну могутність, а, звідси, і нерівні можливості захищати свій суверенітет. З цих позицій розрізняють наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікродержави. Наддержави виділяються за трьома головними ознаками: 1) здатність до масового руйнування планетарного масштабу, наявність ядерної зброї; 2) здатність справляти вплив на умови існування всього людства; 3) неможливість зазнати поразки від окремої держави або коаліції держав, якщо до такої коаліції не входить одна наддержава. Великі держави справляють суттєвий вплив на світовий розвиток, але не домінують у МВ, їх реальні можливості найчастіше обмежуються певним регіоном. Середні держави мають міцний вплив у своєму найближчому оточенні. Це відрізняє їх від малих держав, вплив яких слабкий. Однак малі держави мають достатньо засобів для збереження своєї незалежності та територіальної цілісності. Мікродержави в принципі нездатні захистити свій суверенітет власними силами. Найчастіше до мікродержав відносять країни, населення яких не перевищує 1-2 млн. чол.

Всі наведені вище характеристики, які стосуються форми держави і змісту державної влади, її впливу на внутрішні процеси розвитку суспільства та характер МВ, дозволяють визначити державу як центральну дійову особу, головного актора на сцені міжн. життя. Кожна держава виражав себе на міжн. арені через свою зовнішню політику, яка може набувати дві основні форди - дипломатії та стратегії, їх призначення полягає, насамперед, у задоволенні національних інтересів, збереженні територіальної цілісності держави, захисті її безпеки та суверенітету. Однак треба мати на увазі, що в реаліях нашого часу таке розуміння зовнішньої політики і МВ як міждержавних є надто вузьким. Потрібно, поряд з державами, враховувати роль, вплив і справжнє місце недержавних учасників МВ.

71-74.Недержавні учасники МВ.

Серед недержавних учасників МВ виділяють міжурядові організації, неурядові організації, ТНК та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені. Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у МВ, характерним для післявоєнного часу. Спеціалісти виділяють три основні риси міжн. організацій: 1) політична воля до співпраці, яка зафіксована в установчих документах; 2) наявність постійного управлінського апарату; 3) автономність компетенцій і рішень.

Такі риси повністю відповідають критеріям міжн., міждержавних і міжурядових організацій, їх можна визначити як об’єднання суверенних держав, які на основі міжн. договору або хартії переслідують загальну мету. Тому, за висловом Б. Жак’є, «міжн. організація володіє міжнародною правосуб’єктністю і власним волевиявленням».

Перші міжн. організації з’явилися на початку XIX ст., коли за рішенням Віденського конгресу в 1815 p. була створена Центральна комісія з навігації по Рейну. З цього часу можна виділити їхні три різні види. Організації першого виду відносилися до XIX ст. і створювалися для вирішення насамперед екон. і технічних проблем як от Дунайська Європейська комісія 1856 р. і Міжн. телеграфний союз 1865 р. Друге покоління відповідає періоду 1919 - 1939 pp. Організації цього виду прагнули в першу чергу до забезпечення міжнародної безпеки, що особливо характерно було для Ліги Націй. Третє покоління відзначено тенденцією швидкого кількісного зростання: на кінець XX ст. нараховувалося понад 400 міжн. організацій, серед яких особливо виділимо ООН. Таке швидке зростання можна пояснити одночасно політичним поділом світу, зростаючою взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю держав і усвідомленням цієї солідарності, а також ускладненням і деталізацією системи МВ.

Міжн. міжурядові організації як учасники МВ

Доцільно виділили три критерії класифікації міжн. організацій: 1) кількісний, що грунтується на чисельності держав в організації; 2) якісний, який випливає із сфери діяльності міжн. організацій; 3) критерій, що базується на характері відносин між організацією і державами-учасниками.

На основі кількісного критерію відбувається протиставлення організацій всесвітнього масштабу організаціям регіонального масштабу. Міжн. організація має всесвітній масштаб, якщо вона запрошує до своїх лав усі держави, що відповідають даному визначенню згідно норм міжн. права. Прикладом таких організацій є (або були) Ліга Націй, ООН, Міжн. Організація Праці . Термін «регіональний» дозволяє позначити сукупність держав, відносини між якими настільки тісні, що виділяються із усієї системи: Європейське Економічне Співтовариство (Спільний Ринок), Рада Європи, Організація американських держав, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності До терміну «регіональний» можна додати поняття «субрегіональний». Воно стосується кількох держав, які зв’язані тісною близькістю і вирішенням спільних проблем (наприклад, створений у 1944 р. Бенілюкс з Бельгії, Нідерландів і Люксембурга). Регіональні організації значною мірою грунтуються на понятті спорідненості: континентальної (Організація американських держав, Рада Європи), етнічної (Арабська ліга, Рада із співроб-ва держав Перської затоки), релігійної (Організація ісламської конференції), економічної (Спільний Ринок, Договір про вільну торгівлю в Північній Америці - НАФТА), воєнної (НАТО, Варшавський договір).

За якісним критерієм потрібно відрізняти організації загального типу від спеціальних. Метою організацій загального типу (ООН, Рада Європи, Конференція по безпеці і співроб-ву в Європі) виступає сукупність мирних відносин і вирішення всіх міжн. конфліктів. Тому їх ще називають багатофункціональними міжнародними організаціями. Діяльність спеціальних організацій обмежується розв’язанням того або іншого виду проблем на регіональному рівні або ж на міжн. рівні. Прикладом таких однофункціональних спеціалізованих організацій можуть служити, наприклад, МВФ (Міжн. валютний фонд), МБРР (Міжн. банк реконструкції і розвитку), Всесвітній поштовий союз, Всесвітня метеорологічна організація, ЮНЕСКО (ООН з питань освіти, науки і культури), МАГАТЕ (Міжн. агентство з атомної енергії).

Останній критерій, який грунтується на характері відносин між організацією і країнами-учасницями, дозволяє виділити міжн. міжурядові організації із співроб-ва (або координаційні) та наднаціональні (або субординаційні) організації. Організації із співроб-ва у повному обсязі зберігають суверенітет держав, які входять до їх складу. Органи цих закладів, за незначними винятками, не мають повноважень на прийняття рішень. Найкращим прикладом такого типу організацій є ООН з особливими повноваженнями Ради Безпеки. Наднаціональна або субординаційна організація користується переданими їй повноваженнями, завдяки чому вона може звертатися окрім самих держав-учасниць безпосередньо до вихідців з цих держав. Організацій такого типу дуже мало в порівнянні з організаціями із співроб-ва. Прикладом такої організації може бути Європейський Союз, у рамках якого право приймати рішення мають Рада міністрів Співтовариства, Європарламент .

Міжн. неурядові організації як учасники МВ

Серед нетрадиційних міжн. акторів останнім часом все більше зростає роль міжн. неурядових організацій. Перші такі організації з’явилися ще в XIX ст. (Британське і Міжн. товариства боротьби проти рабства, 1823 p.), а наприкінці ХХ ст. їх налічується вже понад 4 тис. Неурядові організації розрізняються за своїми розмірами, структурою, направленістю діяльності та її завданнями. На відміну від держав і міжурядових організацій, їхні рішення не мають для держав юридичної сили. Основною «зброєю» неурядових організацій у галузі міжнародної політики є мобілізація міжнародної громадської думки, а методом досягнення цілей - тиск на міжурядові організації (насамперед на ООН) і безпосередньо на ті чи інші держави. Так, зокрема, діють Грінпіс, Міжн. амністія, Міжн. федерація з прав людини. Тому таких міжн. акторів ще називають «міжнародними групами тиску».

ТНК як учасник МВ Значний вплив на суть і направленість змін у характері міжн. взаємовідносин справляють такі специфічні неурядові організації як ТНК. Вони, образно кажучи, «підточують» національний суверенітет держав у такій важливій сфері суспільних відносин як економіка. Мова йде про підприємства, заклади й організації, метою яких є отримання прибутку і які діють через свої філії одночасно в кількох державах. Водночас центр управління і прийняття рішень тієї або іншої ТНК знаходиться в одній із цих держав. Найбільші ТНК володіють величезними ресурсами, що дозволяє їм справляти суттєвий, а іноді й визначальний вплив у своїх інтересах як на політику окремих країн, так і на МВ в цілому. Характерним прикладом у цьому плані в роль американських кампаній у скиненні уряду Сальвадора Альєнде в Чилі у вересні 1973 p. Про зростання ролі та впливу ТНК свідчить і той факт, що в сучасному світі налічується понад 7 тис. цих міжн. акторів, які мають 26 тис. філій у різних країнах на всіх континентах. Екон. процеси, які контролюються транснаціональними корпораціями, охоплюють більшу частину світової торгівлі, фінансових обмінів і передач передових технологій.

Нарешті, ще одним нетрадиційним актором сучасних МВ виступає окремий індивід. Згідно концепції фр. юриста Ж. Селля, держава є по суті, фіктивним утворенням, яке залежить від юридичної техніки, а всі його акти виконуються індивідами з метою захисту колективних інтересів. Індивід фактично перетворюється, хоча б частково або додатково, у суб’єкта МВ слідом за державами, міжнародними організаціями і приватними об’єднаннями міжн. масштабу. Тому в плані МВ і згідно міжн. права треба виділити а) індивіда, якого слід захитати та б) індивіда, котрого слід покарати. Права індивіда в міжн. масштабі захищають Всесвітня декларація прав людини 1948 p., норми міжн. гуманітарного права на основі Женевської угоди від 12 серпня 1949 p., пакти про громадянські й політичні права та про екон., культурні і соціальні права (обидва ратифіковані майже сотнею держав у 1990 p.) та ін. Дотримання прав людини стало свого роду міжнародним критерієм оцінки політики держав.

У цілому, говорячи про зростання ролі та значення індивідів у МВ, звернемося до праці Дж. Розенау «Індивіди, що змінюються, як джерело глобальної турбулентності». Дослідник обґрунтовує такий висновок трьома важливими положеннями. По-перше, останнім часом громадяни набули більш високих аналітичних здібностей. По-друге, такий сплеск індивідуальних здібностей мав тим більше значення, що шляхом сприйняття й узагальнення громадяни справляють сьогодні все більший вплив на формування загальної картини міжнародної політики. По-третє, світова політична система знаходиться сьогодні на етапі бурхливої трансформації, що робить її особливо вразливою для мікрополітичного впливу. А саме на мікрополітичному рівні поведінка індивідів справляє визначальний вплив на розвиток міжн. подій. Звичайно, роль індивідів як міжн. акторів не можна переоцінювати, адже на макрополітичному рівні світової політики традиційні актори в особі держав зберігають свої позиції.

Однак єдиної відповіді серед учених на питання, хто із суб’єктів (учасників, акторів) МВ буде визначати їх зміст і характер у близькому і більш віддаленому майбутньому, немає. Але разом з тим не викликає жодних сумнівів та обставина, що зміни в МВ значною мірою залежать від цілей, які ставлять перед собою міжн. актори, а також від вибору ними засобів для їх досягнення.