80. Характеристика основних положень Паризької конвенції з охорони промислової власності

Першим міжнародно-правовим документом стала Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. На сьогодні Паризька конвенція є основним міжнародно-правовим документом, який визначає засади всіх інших міжнародно-правових документів, що стосуються охорони промислової власності. Зазначена Конвенція переглядалася багато разів, останній раз у Женеві в лютому—березні 1984 р. Станом на 1995 р. учасниками Паризької конвенції були 131 держава, у тому числі й Україна.

Об'єктами охорони Паризька конвенція проголосила об'єкти промислової власності в самому широкому значенні — це винаходи, корисні моделі, товарні марки і промислові зразки, комерційні найменування, географічні зазначення і найменування місць походження товарів.

Основні засади Паризької конвенції можна умовно поділити на чотири групи:

1) національний режим;

2) право пріоритету;

3) загальні положення;

4) адміністративні повноваження Конвенції.

За першим принципом національного режиму Конвенція визначила правило, за яким патентовласнику однієї держави-учасниці в іншій державі-учасниці надається така сама правова охорона, як і власним громадянам. За загальним правилом патент, виданий в одній країні, має силу лише у межах цієї країни. Для одержання правової охорони об'єкта промислової власності в іншій країні цей об'єкт треба там запатентувати. Якщо ж об'єкту промислової власності потрібно надати охорону в кількох країнах, то в усіх цих країнах зазначений об'єкт треба запатентувати. Часто це потрібно було робити одночасно, що фізично просто неможливо. Процедура патентування об'єкта промислової власності в зарубіжних країнах досить трудомістка, копітка, тривала і дорога. Це була і є на сьогодні одна із досить серйозних проблем правової охорони об'єктів промислової власності в міжнародному масштабі.

Паризька конвенція зробила лише перший крок у цьому напрямі. Вона визначила національний режим, за яким іноземний патентовласник в іноземній державі-учасниці користується тими самими правами, що і її власні громадяни. Патент все ж залишається таким, що має територіальний характер. Для одержання правової охорони промислової власності її об'єкт необхідно запатентувати в країні, де передбачається одержати його охорону.

81.Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів складається з матеріально-правових норм щодо витворів, які охороняються, та їх авторів (ст. 2), термінів охорони (ст. 7), правил охорони лекцій, збірників, творів фольклору, кінофільмів, фотог­рафій, звукозапису, радіо-, телепередач та інших предметів охорони (ст. 3–6), зворотної сили її норм (ст. 18) та ін. Деякі норми регулю­ють діяльність органів управління Бернським союзом.

Країни — учасниці Конвенції становлять своєрідне міжнародне співтовариство із взаємної охорони авторських прав, яке не має кор­донів. При визначенні суб’єктів охорони тут використовується тери­торіальний принцип, відповідно до якого перевага віддається країні походження твору (країні першого опублікування). Автори з країн — членів Союзу користуються в інших країнах Союзу, крім країни по­ходження твору, стосовно своїх витворів “правами, що надаються в даний час або надаватимуться надалі відповідними законами цих країн своїм громадянам, тобто національним режимом, а також пра­вами, особливо наданими даною Конвенцією” (ст. 5). Така сама охо­рона надається авторам — громадянам держав, що не є членами Со­юзу, якщо їхні твори були опубліковані в одній із країн Союзу або одночасно в країнах, одна з яких належить, а інша не належить до Союзу. Твір вважається випущеним у світ одночасно у кількох країнах, якщо його було випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску. Охорона неопублікованих творів надається тільки авторам — громадянам держав, які є членами Союзу.

Максимальний термін охорони авторських прав охоплює увесь період життя автора і 50 років після його смерті. На переклади, фо­тографії, кінофільми та інші об’єкти терміни охорони знижені (країни Союзу вправі передбачити, що термін охорони закінчується через п'ятдесят років після того, як твір за згодою автора було зроблено доступним для загального відома, або - якщо протягом п'ятдесяти років з часу створення такого твору ця подія не настане - що термін охорони закінчується через п'ятдесят років після створення твору). Про­те країни-учасниці вправі встановлювати триваліші терміни. У разі суперечки щодо термінів охорони застосовується право країни, де вперше опубліковано спірний витвір.

Авторські права в Конвенції поділяються на дві групи:

1)   особисті майнові та немайнові права, встановлені національ­ним законодавством держави, у якій запитуються вимоги щодо охо­рони;

2)   спеціальні права, встановлені в нормах Конвенції: виключне право автора на переклад свого твору, на відтворення, публічне ви­конання драматичного або музичного твору, передача їх по радіо або те­лебаченню, а також публічне читання, перероблення, магнітний за­пис та ін.

Особливими рисами Бернської конвенції є істотні обмеження вільного використання творів, наявність деяких формальностей з їх реєстрації, надання її нормам зворотної сили, тривалі терміни охорони авторських прав тощо.

82. . Всесвітня конвенція про авторське право

Загальні положення. Всесвітня конвенція про авторське пра¬во була прийнята 1952 р. у Женеві на Міжурядовій конференції з авторського права. Нову редакцію Конвенції ухвалили 1971р. у Парижі на Міжурядовій конференції держав - членів ЮНЕСКО.  Колишній СРСР приєднався до Всесвітньої конвенції про ав¬торське право 27 травня 1973 р. З цього часу учасником Все¬світньої конвенції є Україна, яка оголосила про своє правонаступництво зобов'язань СРСР відповідно до Всесвітньої конвенції.  Об'єкти охорони. Коло творів, які в принципі можуть бути об'єктами охорони відповідно до норм Всесвітньої конвенції, має загальний вигляд. Відповідно до ст. 1 Конвенції охорона поши¬рюється на літературні, наукові та художні твори, як-от: твори письмові, музичні, драматичні та кінематографічні, твори живо¬пису, графіки та скульптури.  Принцип національного режиму. Суть Всесвітньої конвенції про авторське право полягає в застосуванні до творів іноземних авторів, що підпадають під дію Конвенції, національного режиму охорони. Принцип національного режиму доповнює обов'язок усіх держав-учасниць застосовувати такі матеріальні норми, як вста¬новлений Конвенцією мінімальний строк охорони авторського права та забезпечення права автора на переклад. Крім того, прин¬цип застосування національного режиму згідно із Всесвітньою конвенцією доповнює механізм подолання формальностей, якщо їх вимагає національне законодавство держав-учасниць.  Принцип застосування національного режиму закріплений у ст. II Конвенції, яка встановлює, що випущені у світ твори грома¬дян будь-якої держави-учасниці, як і твори, вперше випущені у світ на території такої держави (незалежно від громадянства ав¬тора), користуються в кожній державі-учасниці охороною, яку така держава надає творам своїх громадян, випущеним у світ на її власній території. Не випущені у світ твори громадян держави-учасниці користуються в кожній іншій державі-учасниці охоро¬ною, яку ця держава надає не випущеним у світ творам своїх гро¬мадян.  Суб'єкти охорони. Суб'єктами охорони відповідно до ст. 1 Конвенції є не тільки автори, а й інші володільці авторських прав. Це означає, що її положення мають однаковою мірою поширю¬ватися і на інших осіб, яких законодавство деяких країн визнає володільцями первинного авторського права (юридичних осіб щодо творів, створених найманими працівниками, продюсерів кінофільмів тощо), а також на тих, хто набуває авторське право у спадщину або за договором.  При вирішенні питання про надання охорони авторам, які не є громадянами держав - учасниць Конвенції, застосовують критерій випуску твору у світ, під яким розуміють відтворення в будь-якій матеріальній формі та надання невизначеному колу осіб при¬мірників твору для читання або ознайомлення шляхом зорового сприйняття (ст. VI Конвенції). Використовуваний у тексті Кон¬венції термін «випуск у світ», по-перше, виключає твори, не втілені в матеріальній формі (наприклад, усні твори), по-друге, обме¬жується тільки тими творами, примірники яких можуть бути прочитані, або доступні для зорового сприйняття, по-третє, не може поширюватися на випадки звукозапису.  Строк охорони. Всесвітня конвенція містить мінімум обов'яз¬кових норм матеріального права. Відповідно до норм ст. IV Кон¬венції строк охорони авторського права не може бути меншим за 25 років після смерті автора.  Конвенція не зобов'язує охороняти фотографічні твори. Про¬те якщо в державі-учасниці такі твори охороняють відповідно до внутрішнього законодавства, то в цій державі мають охороняти всі фотографічні твори іноземних авторів, які підпадають під дію Конвенції, при цьому строк охорони не може бути меншим за 10 років.  Такі самі правила поширюються і на твори прикладного мис¬тецтва, проте із застереженням «оскільки їх охороняють як ху¬дожні твори». У такий спосіб Конвенція намагається врахувати особливості законодавства деяких держав, які охороняли такі ро¬боти тільки як промислові зразки, послуговуючись нормами па¬тентного права.  Принцип застосування національного режиму щодо тривалості охорони обмежує ст. IV Конвенції, яка встановлює, що жодна з держав-учасниць не зобов'язана забезпечувати охорону твору протягом більшого строку, ніж той, що встановив для творів цієї категорії закон держави-учасниці, громадянином якої є автор, (якщо йдеться про твір, не випущений у світ), або, якщо йдеться про випущений у світ твір, - закон держави-учасниці, у якій твір вперше побачив світ.  Виключне право на переклад. Відповідно до норми ст. V Кон¬венції автори охоронюваних на основі Конвенції творів мають виключне право перекладати свій твір, оприлюднювати цей пе¬реклад і використовувати його.  Виключне право на переклад може бути обмежене в тих ви¬падках, коли внутрішнє законодавство держави-учасниці, скори¬ставшись можливістю, яку містить ст. V, передбачає процедуру надання уповноваженим державним органом зацікавленій особі, яка виконала передбачені Конвенцією формальності, ліцензії на право видання охоронюваного твору іноземного автора без його згоди (але з виплатою винагороди) національною мовою цієї дер¬жави.  Знак охорони авторського права. До матеріально-правових норм Всесвітньої конвенції можна віднести передбачений нею механізм подолання існуючих у деяких країнах формальностей, які необхідно виконати для визнання авторських прав (депону¬вання примірника твору, реєстрації уповноваженим органом, но¬таріального засвідчення тощо), що є частиною національного ре¬жиму охорони.  Стаття ІІІ Конвенції містить компромісне рішення, згідно з яким усі формальності матеріально-правового характеру вважа¬ють виконаними, якщо всі примірники твору іноземного автора мають знак охорони авторського права - символ © із зазначенням імені володільця авторського права і року першого випуску твору у світ.  Решту питань, пов'язаних із визначенням обсягу надаваної на підставі Всесвітньої конвенції охорони, вирішують відповідно до законодавства держави, у якій запитують охорону.  Відповідно до ст. VII Конвенція не поширюється на твори, охо¬рона яких на момент введення Конвенції в дію для договірної дер¬жави, у якій запитують охорону, остаточно припинена або ніколи не існувала. 

АБО

Всесвітня конвенція про авторське право (англ. Universal Copyright Convention) - це одна з двох основоположних конвенцій про авторське право (інша - це Бернська конвенція), підписана 6 вересня 1952 року у місті Женева (Швейцарія).

Всесвітня конвенція про авторське право була розроблена за участю ЮНЕСКО як альтернатива до Бернської конвенції для тих країн, що не згодні з її точкою зору, але все ж таки хочуть стати учасницями багатосторонньої конвенції про авторське право. Такі країни включають до себе країни що розвиваються, а також Радянський Союз, котрий вважав, що Бернська конвенція надає надзвичайні переваги західно-європейським країнам із розвинутим експортом об'єктів авторського права, а також Сполученим Штатам Америки та більшій частині Латинської Америки. Сполучені Штати та Латинська Америка вже були членами регіональної Пан-Американської конвенції про авторське право, котра була «слабшою» за Бернську конвенцію. Багато з країн-учасниць Бернської конвенції одночасно вступили й до Всесвітньої конвенції, таким чином їх об'єкти авторського права також отримують охорону поза межами Бернської конвенції.

Оскільки майже всі країни світу є членами Світової організації тогівлі та погоджуються з Угодою щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, Всесвітня конвенція про авторське право таким чином втратила свою минулу значущість.

83.Договір ВОІВ про авторське право

Загальні положення. Договір ВОІВ про авторське право укла¬дений у Женеві 20 грудня 1996 р., введений у дію 6 березня 2002 р. Договір відкритий для участі держав - членів ВОІВ і Європейсь¬кого співтовариства. Асамблея, заснована Договором, може прий¬няти рішення про допуск інших міжурядових організацій до участі в Договорі.  Договір ВОІВ про авторське право становить собою черго¬вий етап розвитку Бернської конвенції. Його було підготовлено з метою регулювання нових відносин, що виникли у зв'язку з сучасними технологіями і новими, не врегульованими раніше правами.  Цей Договір є спеціальною угодою - у розумінні ст. 20 Берн¬ської конвенції про охорону літературних і художніх творів - до¬говірних сторін, які є країнами Союзу. ДАП не пов'язаний з інши¬ми договорами, крім Бернської конвенції, і не обмежує права й обов'язки за будь-якими іншими договорами.  ДАП і Бернська конвенція. Згідно з ДАП будь-яка договірна сторона (навіть якщо вона не зв'язана положеннями Бернської конвенції) повинна дотримуватися положень статей 1-21 і До¬даткового розділу Паризького акта 1971 р. Бернської конвенції, які регулюють матеріальні права. Жодна держава, яка не забезпе¬чує рівня охорони, встановленого Бернською конвенцією, не може приєднатися до ДАП.  Об'єкти охорони. Серед об'єктів, які охороняє авторське пра¬во, у Договорі згадано:  • комп'ютерні програми, незалежно від способу та форми їх втілення (ст. 4). Комп'ютерні програми охороняють як літературні твори в розумінні ст. 2 Бернської конвенції;  • компіляції даних або іншої інформації (бази даних) у будь-якій формі, які за відбором і розташуванням змісту становлять собою результат інтелектуальної творчості (ст. 5). Охорона сто¬сується лише баз даних як таких і не поширюється на самі дані або інформацію, не зачіпає будь-яке авторське право щодо самих даних або інформації, яку містять бази даних. Якщо база даних не становить собою результат інтелектуальної творчості за відбором і розташуванням змісту, вона перебуває поза сферою дії Договору ВОІВ про авторське право.  Права авторів. Договір розглядає такі права авторів: право на розповсюдження, право на прокат і право на доведення до загального відома.  Право на розповсюдження (ст. 6), тобто виключне право дозволяти доведення до загального відома оригіналу та примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі права власності. При цьому в кожної з держав-учасниць залишається можливість визначити умови, на яких після першого продажу або іншої передачі права власності на оригінал чи примірник твору, здійсненої з дозволу автора, відбуватиметься так зване вичерпання права на розповсюдження. Тобто після того як примірник правомірно надійшов до цивільного обігу, автор втрачає право подальшого контролю за долею цього примірника засобами авторського права. Право на прокат (ст. 7), тобто виключне право дозволяти комерційний (або так званий цивільно-правовий) прокат для публіки оригіналів і примірників таких видів творів:  • комп'ютерних програм (за винятком тих випадків, коли сама програма не є основним об'єктом прокату, тобто, наприклад, вона Доповнює певне обладнання, для роботи якого потрібне певне програмне забезпечення);  • кінематографічних творів (але тільки в тих випадках, коли комерційний прокат призводить до широкого копіювання таких творів, що завдає суттєвої шкоди виключному праву на відтворення);  • творів, втілених у фонограмах, як визначає національне законодавство договірних держав (за винятком країн, у яких з 15 квітня 1994 р., тобто з моменту підписання Угоди ТК.ІР5 діє система виплати справедливої винагороди за такий прокат).  Право на доведення до загального відома (ст. 8), тобто виключ¬не право дозволяти будь-яке сповіщення за допомогою дротово-або бездротового зв'язку, включаючи можливість для публіки ([доступу до творів із будь-якого місця і в будь-який час за влас¬ним вибором. Останнє положення охоплює, зокрема, інтерактивне сповіщення за запитом через систему Інтернету або УЕВ-ТУ.  Строк охорони фотографічних творів. Строк охорони фото графічних творів згідно з Договором співпадає із загальним стро¬ком охорони авторського права за Бернською конвенцією (про¬тягом життя автора та 50 років після його смерті), а положення ст. 7 (4) Бернської конвенції (яка встановлює строк охорони не менш як 25 років з часу створення фотографічного твору) не за¬стосовують.  Захист від обходу існуючих технічних засобів. Договір зобов'язує сторони передбачати відповідну правову охорону й ефективні засоби правового захисту від обходу існуючих технічних засобів (наприклад, кодування), які використовують володільці авторського права у зв'язку зі здійсненням своїх прав і які обме¬жують дії щодо творів, не дозволені авторами (правоволодільцями) або законом (ст. 11).  Захист електронної інформації про управління правами. Сто рони згідно з договором також зобов'язані передбачити у своєму законодавстві відповідні ефективні засоби правового захисту, спрямовані проти:  • здійснюваного без дозволу усунення або зміни будь-якої електронної інформації про управління правами;  • розповсюдження, імпорту з метою розповсюдження, пере¬дачі в ефір або доведення до загального відома без дозволу творів (або примірників творів) за умови, що особа, яка здійснює зазна¬чені дії, знає, що в них без дозволу була усунена або змінена електронна інформація про управління правами.  Йдеться про інформацію, яка ідентифікує твір, автора твору, володільця будь-якого права на твір або інформацію про умови використання твору та будь-які цифри і коди, у яких подана така інформація (ст. 12).  Зобов'язання сторін. Договір зобов'язує кожну сторону відпо¬відно до своєї правової системи вживати заходи, необхідні для забезпечення виконання Договору, тобто заходи, що дозволяють ефективно протидіяти будь-якому акту порушення і передбачені Договором. До них належать тимчасові заходи запобігання порушенню і засоби утримання від подальших порушень.  Адміністративні положення Договору. Договір засновує Асамблею, головним завданням якої є розгляд питань збереження і розвитку Договору. Адміністративні функції за Договором виконує Міжнародне бюро ВОІВ.  Україна є членом Договору ВОІВ про авторське право від дня введення його в дію - 6 березня 2002 р. 

84. Договором ВОІВ з виконання і фонограм (ДВФ) передбачаються певні права двох видів бенефіціарів: виконавці (актори, співаки, му­зиканти тощо) і виробники фонограм (фізичні або юридичні особи, які беруть на себе ініціативу і несуть відповідальність за запис звуків).

Вони є об'єктом одного й того самого Договору, оскільки значна частина прав, наданих на основі ДВФ виконавцям, — це права, по­в'язані з їх записаними, чисто звуковими виконаннями (які є пред­метом фонограм).

Що стосується виконавців, то ДВФ надає виконавцям чотири ви­ди майнових прав на їх виконання, записані на фонограми (не аудіо­візуальні записи, такі як кінофільми): право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми доступ­ними. Кожне з них є винятковим правом, що підпадає під певні об­меження і винятки.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників фонограми за допомогою про­дажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналу і примірників фонограми для публіки, як визначено в націо­нальному законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти до­ведення до загального відома по проводах або засобами безкабель­ного зв'язку будь-якого записаного на фонограму виконання таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до за­писаного виконання з будь-якого місця і в будь-який час на їх влас­ний вибір. Це право охоплює, зокрема на запит, інтерактивне дове­дення до відома через «Інтернет».

ДВФ надає три види майнових прав виконавцям щодо їх неза-писаних («живих») виконань: право на ефірне мовлення (крім ви­падку повторного ефірного мовлення), право на сповіщення дія за­гального відома (крім випадку, коли виконання є виконанням на радіо або телебаченні) і право на запис.

Договір надає виконавцям також немайнові права: право вимагати ідентифікації як виконавця і право заперечувати проти будь-якого спотворення або іншої зміни, яка заподіює школу репутації виконавця.

Що стосується виробників фонограм, то ДВФ надає їм чоти­ри види прав (усі майнові) на їх фонограми: право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми до­ступними.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загаль­ного відома оригіналу і примірників фонограми за допомогою про­дажу або іншої передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат ори­гіналу і примірників фонограми для публіки, як визначено в націо­нальному законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994 року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти до­ведення до загального відома фонограми по проводах або засобами безкабельного зв'язку таким чином, щоб представники публіки мог­ли здійснювати доступ до фонограми з будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір. Це право охоплює, зокрема на запит, ін­терактивне доведення до відома через «Інтернет».

Що стосується як виконавців, так і виробників фонограм, то ДВФ зобов'язує (з різними винятками і обмеженнями) кожну Договірну Сторону надавати громадянам інших Договірних Сторін щодо прав, які осібно надаються Договором, такий самий режим, який вона на­дає своїм громадянам («національний режим»).

Крім того, Договір передбачає, що виконавці та виробники фоно­грам користуються правом на одноразову справедливу винагороду за пряме або непряме використання фонограм, опублікованих з комер­ційними цілями, для ефірного мовлення або будь-якого сповіщення для загального відома.

Проте Договірна Сторона може обмежити або — за умови, що во­на робить застереження до Договору — виключити це право.

Якщо Договірна Сторона робить застереження, інші Договірні Сторони мають право відмовитися від надання Договірній Стороні, яка робить застереження, національного режиму («взаємність»).

ДВФ зобов'язує також, що термін повинен становити принаймні 50 років і що володіння правами та здійснення прав, передбачених Договором, не можуть бути пов'язані з дотриманням якої-небудь формальності.

Договір зобов'язує Договірні Сторони передбачати засоби право­вого захисту від обходу технічних засобів (наприклад, кодування), що використовуються в зв'язку із здійсненням своїх прав і проти усунення або зміни інформації, такої як зазначення певних даних, які ідентифікують виконавця, виконання, виробника фонограми і фонограму, необхідної для управління (наприклад, ліцензування, збір і розподіл гонорарів) згаданими правами.

ДВФ зобов'язує Договірну Сторону вжити відповідно до її пра­вової системи заходів, необхідних для забезпечення дії Договору. Зокрема, законодавство Договірної системи повинне передбачати за­ходи, що дають змогу вчиняти ефективні дії проти будь-якого акта порушення прав, передбачених Договором. Ці дії повинні включати термінові і профілактичні заходи запобігання порушенням.

ДВФ засновує Асамблею Договірних Систем для розгляду питань, що стосуються збереження і розвитку Договору, і доручає Міжна­родному бюро ВОІВ виконання адніністративних функцій у зв'язку з Договором. ДВФ відкритий для держав-членів ВОІВ і Європейсь­кого товариства.

Асамблея, заснована цим Договором, може після набрання ним чинності приймати рішення про допуск інших міжурядових орга­нізацій до участі в Договорі.

ДВФ набере чинності після подання ЗО державами документів про ратифікацію або приєднання. Ці документи повинні бути здані на збе­рігання Генеральному директору ВОІВ, який є депозитарієм Договору.

85.Договір про патентну кооперацію (PCT).

Договір про патентну кооперацію (РСТ) підписаний у Вашингтоні 19 червня 1970 p., переглянутий 2 жовтня 1979 р. і 3 лютого 1984 р. Держави-учасники цього Договору (Договірні Держави) утворюють Союз для співробітництва у галузі подачі заявок на охорону винаходів, проведення за ними пошуку та експертизи, а також надання спеціальних технічних послуг. Договір про патентну кооперацію визначає спеціальну процедуру розгляду міжнародних заявок на охорону винаходів. Заявка на охорону винаходів у будь-якій договірній державі може подаватися відповідно до цього Договору як міжнародна заявка. Міжнародна заявка повинна містити заяву, опис винаходу, один або кілька пунктів формули винаходу, одне або кілька креслень (якщо це необхідно) і реферат. Міжнародна заявка має бути складена встановленою мовою, відповідати встановленим вимогам щодо її оформлення, а також щодо єдності винаходу. Безперечно, заявка має бути оплачена встановленим збором. Міжнародна заявка здебільшого подається до національного відомства, яке виступає як приймаюче відомство. У Західній Європі це — Європейське патентне відомство та інші регіональні відомства. Після формальної перевірки і встановлення дати міжнародного подання одержуюче відомство пересилає один примірник міжнародної заявки до Міжнародного бюро ВОІВ («реєстраційний примірник»). Другий примірник («копія для пошуку»)надсилається до Міжнародного пошукового органу. Третій примірник залишається в одержуючого відомства, яке збирає всі передбачені Договором збори і переказує збір за пошук до Міжнародного пошукового органу, а міжнародний збір — до Міжнародного бюро. Подана міжнародна заявка стає об'єктом «міжнародного пошуку», який може здійснюватися одним із національних патентних відомств (Австралії, Австрії, Іспанії, Китаю, Російської Федерації, США, Японії), яким надано статус міжнародного пошукового органу, а також Європейським патентним відомством. Міжнародний патентний пошук має своєю метою виявити всі відомості, що стосуються міжнародної заявки на винахід, починаючи від 1920 р. Для цього мають бути використані всі доступні джерела. Результати міжнародного пошуку подаються у звіті про міжнародний пошук, який передається заявникові через чотири-п'ять місяців від дати подання міжнародної заявки. Звіт про цей пошук надає заявникові можливість правильно оцінити свої шанси. Звіт про міжнародний пошук включається до міжнародної публікації міжнародних заявок. Міжнародна публікація служить двом основним цілям: розкрити сутність винаходу науково-технічній громадськості і встановити обсяг охорони, яку передбачається одержати. Міжнародна публікація здійснюється Міжнародним бюро у формі брошури, що містить титульний лист з бібліографічними даними, поданими заявником, а також присвоєний Міжнародним пошуковим органом індекс Міжнародної патентної класифікації (МПК), реферат, опис, формули, креслення і звіт про міжнародний пошук. Якщо формули міжнародної заявки виправлені, то публікуються як заявлені, так і виправлені формули. Після одержання заявником звіту про міжнародний пошук він має зважити, чи варто йому проводити міжнародну попередню експертизу, яка проводиться лише за заявою заявника. Міжнародні органи попередньої експертизи призначаються Асамблеєю Союзу РСТ з числа Міжнародних пошукових органів, за винятком Іспанського відомства з патентів і товарних знаків. Вибране відомство, яким є національне відомство держави чи національне відомство, що діє від імені держави, вибраної заявником, одержує результати міжнародної попередньої експертизи через Міжнародне бюро. Після публікації міжнародної заявки, але не пізніше 19 місяців від дати пріоритету, Міжнародне бюро розсилає міжнародну заявку зазначеним відомствам. Подальший розгляд міжнародної заявки буде залежати від волі заявника. На підставі одержаних результатів міжнародної попередньої експертизи заявник має вирішити питання про доцільність подальшого розгляду заявки. Адже система РСТ є .тільки системою упорядкування подання міжнародної заявки, а не видачі патенту. Видача патенту є виключно функцією зазначених відомств, тобто національних відомств тих держав-членів Договору, в яких заявник передбачає одержати охорону свого винаходу.

86. Договір про патентне право (РLТ)

Договір про патентне право (англ. Patent Law Treaty) — багатосторонній договір у галузі патентного права, підписаний 1 червня 2000 року у місті Женева (Швейцарія) 53 країнами та Європейською Патентною Організацією. Мета цього договору - впорядкування формальної процедури для визначення дати подачі заявки на патент, а також форми та змісту цієї заявки.

За станом на червень 2007 року, країнами-членами цього договору, для котрих він є чинним, є 14 країн. Набрав чинності і став обов’язковим для України Договір про патентне право (PLT). Це сталося 28 квітня 2005 року у зв’язку з приєднанням до нього у січні цього року десятої країни — Румунії. Раніше договір ратифікували Молдова, Киргизстан, Словенія, Словаччина, Нігерія, Україна, Естонія, Данія, Хорватія.

Зазначений договір, який адмініструє Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), прийнято 1 червня 2000 року у Женеві. Його метою є гармонізація процедури надання патентів та підтримання їх чинності в державах-членах шляхом встановлення т.зв. мінімальних стандартів. Ці стандарти включають дати подання заявок, форми, часові рамки та правила подання електронних заявок.

Разом з тим, PLT не стосується т.зв. суттєвих питань патентного права. Наразі ВОІВ розглядає можливість прийняття іншої угоди, яка б їх урегулювала, однак держави-члени поки не домовилися ні про рівень ні про природу майбутньої гармонізації, повідомляє видання Managing Intellectual Property.

Україна приєдналася до PLT 31 березня 2003 року. Як повідомив заступник директора Укрпатенту Анатолій Горнісевич, чинний Закон України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» в основному відповідає положенням PLT. Разом з тим, за його словами, Договір містить нові положення, зокрема:

а) для встановлення дати подання заявки посилання на раніше подану заявку, зроблене при поданні заявки мовою, прийнятою відомством, замінює опис і будь-які креслення;

б) заявник, власник або інша заінтересована особа може самостійно (не через представника) вчиняти дії у зв’язку з поданням заявки для встановлення дати її подання, сплатою збору, будь-яка іншою процедурою, встановленою Інструкцією до Договору, видачею відомством розписки або повідомлення щодо будь-якої із вищезазначених процедур;

в) неповідомлення відомством заявника, власника або іншу заінтересовану особу про невиконання певної вимоги не звільняє особу від обов’язку виконати цю вимогу.

87. Договір про закони щодо товарних знаків (ТLT)

Договір про закони про товарні знаки (Договір TLT) підписаний у 1994 році в Женеві і набрав чинності з 1 вересня 1996 року.

Станом на травень 1998 року учасниками Договору є 18 держав. Головна мета Договору зробити національні і регіональні системи реєстрації товарних знаків зручнішими для користувачів. Це здійс­нюється шляхом спрощення і гармонізації процедур, що забезпечує надійність охорони знаків.

Більшість положень Договору пов'язані з процедурою, яку по­винно здійснювати національне патентне відомство. Процедура по­ділена на три фази: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації, а також продовження реєстрації. Договір не передбачає створення Со­юзу, керівного органу і формування бюджету.

Після ратифікації Договору Верховною Радою України з серпня 1996 року наша держава стала однією з п'яти перших країн, на те­риторії яких набрав чинності цей важливий Договір.

88. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків та Протокол до Мадридської угоди

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (англ. Madrid Agreement Concerning the International Registration of Marks) - це міжнародна угода, укладена в Мадриді 14 квітня 1891 року, за якою набула чинності Мадридська система міжнародної реєстрації знаків. Ця угода також відома просто як Мадридська угода.

На вересень 2009 країнами-членами Мадридської угоди є 84 країни

Мадридська система міжнародної реєстрації знаків є первісною міжнародною системою, яка полегшує процес реєстрації торговельних марок у багатьох країнах світу.

Мадридська система є системою, що має централізоване керування, та дозволяє через одну процедуру реєстрації отримати правовий захист торговельної марки у декількох країнах, котрі також підписали Мадридську угоду. Така реєстрація є набагато ефективнішою, ніж реєстрація торговельної марки у кожній з цих країн окремо. Мадридська система керується Міжнародним бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності. До того як була створена Мадридська система, не існувало жодного шляху зареєструвати торговельну марку один раз, щоб отримати її правову охорону у всьому світі.

Мадридська система базується на двох угодах: Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків та Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків.

Юридичні та фізичні особи країн, що підписали Мадридську угоду або Протокол, можуть забезпечити в усіх інших країнах-членах Мадридської системи охорону своїх торговельних марок шляхом подачі заяв на ці знаки у Міжнародне Бюро Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності, котре здійснює таку реєстрацію. Міжнародна реєстрація торговельної марки має таку ж силу, що й заява про її реєстрацію, подана у кожній з вказаних країн за національною процедурою. У випадку необхідності збільшення числа країн, у котрих забезпечується охорона знаку, заявник може зробити заяву про територіальне розширення.

Усі зареєстровані знаки щомісячно публікуються французькою мовою у журналі «Les Marques Internationales».

89. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (Римська конвенція)

Римська конвенція 1961 — міжнар.-правовий документ, прийнятий державами — учасницями Дип. конференції, скликаної Міжнар. союзом з охорони літ. і худож. творів, МОП та ЮНЕСКО 26.Х. 1961 у м. Римі (Італія). Набула чинності 18.У 1964. Станом на 2000 учасницями Конвенції є понад 50 країн. Складається з 34 статей. Конвенція спрямована на охорону прав виконавців і забороняє незаконне відтворення, дублювання чи мовлення їхніх виступів. У ст. З наведено визначення осн. вживаних у документі понять. Так, виконавці—це «актори, співаки, музиканти, танцюристи або інші особи, які грають роль, співають, читають, декламують, виконують або якимось іншим чином беруть участь у виконанні літературних або художніх творів». Виробник фонограм — це «фізична або юридична особа, яка першою здійснює звуковий запис виконання або інших звуків». Без дозволу виконавця не можна записувати його публіч. виступ (ст. 7). Конвенція передбачає також охорону суміжних прав, тобто прав, споріднених з автор, правом (ст. 8, 9, 19). При цьому виконавець твору не вважається його автором. Конвенція встановила принцип «національного режиму», згідно з яким іноземці мають такі самі права та обов'язки, що і гр-ни конкр. країни (ст. 2). Цей принцип поширюється на виконавців, виробників фонограм та організації мовлення. Строк охорони відповідних прав, за Конвенцією, — 20 років (ст. 14).

90. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення фонограм

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р.

Прийняття цієї Конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зумовлено зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі. Конвенція визначила чіткі поняття: 1) «фонограма» — виключно звуковий запис звуків; 2) «виробник фонограми» — будь-яка фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі; 3) «копія» — матеріальний носій, що містить звуки, записані безпосередньо чи опосередковано з фонограми, і який містить всю або значну частину звуків, записаних на цій фонограмі; 4) «розповсюдження серед публіки» — будь-який акт, засобом якого копії безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці взагалі або будь-якій її частині.

Кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадане виробництво чи ввезення здійснюються з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки.

Строк охорони прав виробників фонограм визначається національним законодавством кожної держави-учасниці Конвенції.

Держави-учасниці Конвенції можуть у своїх національних законодавствах передбачати і певні обмеження прав виробників фонограм, що можуть бути такими, які встановлені цим законодавством для авторів творів. Проте обов'язкові ліцензії можуть бути передбачені лище у тому разі, якщо дотримані такі умови: — відтворення призначається для використання виключно для навчання або наукових досліджень; — ліцензія дає право відтворення лише на території держави-учасниці, компетентні органи якої надали ліцензію і вона не поширюється на експорт копій; — відтворення, здійснене на підставі ліцензії, зумовлює право на справедливу винагороду, що визначається зазначеним органом з урахуванням, поряд з іншим, кількості копій, що будуть вироблені.

Норми цієї Конвенції не можуть бути витлумачені таким чином, що обмежують або завдають шкоди охороні інтересів авторів-вико-навців, виробників фонограм або органів радіомовлення. Кожна із держав-учасниць визначає межі дії охорони інтересів авторів-вико-навців, виступи яких записані на фонограму, а також умови, за яких вони можуть користуватися такою охороною. Держава-учасниця не зобов'язана дотримуватися норм Конвенції щодо фонограм, які були записані до набуття чинності цією Конвенцією на території даної держави.

Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності збирає і публікує інформацію щодо охорони фонограм. Кожна держава-учасниця безвідкладно повідомляє Міжнародному бюро про усі нові закони та офіційні тексти, що стосуються охорони фонограм.