58. Ідейні витоки «хлопоманства», громадівського руху в підросійській Україні Антоновича. Драгоманов.

Хлопоманство — народницько-культурна течія української інтелігенції на Правобережній Україні 1850-ті—60-ті роки 19 століття, яка прагнула зближення з народом. Ідеологом хлопоманства був Володимир Антонович — який накреслив і програмові його засади. Відповідаючи на закиди з польського боку в зраді і ренеґатстві, Володимир Антонович відкидав «шляхетський порядок і ієзуїтизм, противний духові нашого народу й шкідливий для його життя...» («Моя исповедь»), закликав полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народности, колись покинутої предками і активно працювати для народу, щоб спокутувати гріхи своїх батьків перед цим народом.

Із 1859 хлопомани працювали у Київській Громаді; допомагали закладати недільні школи, співпрацювали з редакцією «Основи». Під час літніх вакацій хлопомани організували мандрівки по Україні («ходження в народ»), щоб пізнати край і його людність.

Культурно-освітня діяльність хлопоманів викликала обвинувачення з боку російських публіцистів у політичних зв'язках із польським повстанням 1863-1864, хоч хлопомани вважали його чужою справою. У висліді репресій російської влади («Валуєвський циркуляр») хлопомани припинили свою діяльність, але брали участь у діяльності Київської Громади та в інших громадських заходах, але без організованого оформлення.

В. Антонович та його однодумці прийшли до переконання, що українському народові чужими є цілі польської радикальної інтелігенції щодо відновлення польської шляхетської державності з приниженим у ній становищем українського селянства.

Свою стратегічну мету хлопомани вбачали у ліквідації царизму, кріпацтва, встановленні демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співіснування росіян, українців, поляків. А розпочати здійснення своїх задумів вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної і суспільно-політичної свідомості.

Хлопомани вважали, що саме поширення освіти і культури взагалі. а не революційний рух — єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу.

У другій половині XIX ст. кращі сили української інтелігенції були зосереджені в Петербурзі. Сюди на постійне проживання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіївського товариства— П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров. Тут оселився Т. Шевченко, якому царизм не дозволив повернутися в Україну. У цей час у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок.

Драгоманов Михайло Петрович очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 18 75 р. був звільнений з університету. В1875 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя.