26. Роль гв держави в історії Європи хіі-першій пол.. Хіv ст.

Галицько-волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мереживом, і чоботи з зеленого сап'яну". Воїни, які супроводили князя теж бу;ш пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї". Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків". Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом,..". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю. Події культурного і політичного життя у Галицько-волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав. У той же час в Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою. На заході Галицько-волинська Русь була форпостом східнослов'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Уіорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галіщько-Волинські землі зазнавали істотних культурних виливів своїх західних сусідів; завойовані духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-Волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

27. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Рольі місце в Литовській державі українських земель

В процесі приєднання українських земель до Великого князівства Литовського історик О.Д.Бойко виокремлює кілька періодів. Кожний з яких мав певні особливості.

Перший етап (1340-1362 рр.) - проникнення литовців на українські землі. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовга об'єдналися у єдину державу - Велике князівство Литовське. За часів правління Міндовга (1230-1263 рр.) головним об'єктом литовської експансії стали західноруські (білоруські) землі.

У часи його наступника - Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалося приєднання (у 30-ті роки ХІV ст.) українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип'ятьської та інших. У 1340 р. син Гедиміна Любарт стає галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва - Волинь.

Пізніше, у 50-ті роки ХІV ст. скориставшись слабкістю Золотої Орди (у 1362 р. вона розподається на дві частини з кордоном на Волзі), литовці починають активно наступати на Придніпров'я. Цей наступ очолив брат Любарта - великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.), який проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу) розгромило татарські війська, - Київщина, Поділля і Переяславщина остаточно відійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі (столиця - Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українці та білоруси.

Другий етап (1362-1385 рр.) - утвердження литовського правління. В історичній науці існують різні погляди щодо характеру литовської експансії, природи та сутності самої держави. Радянська історіографія розглядала литовську присутність на українських землях як «колоніальні загарбання», як поневолення українського народу. Частина українських істориків вважають литовців визволителями колишніх земель з-під Золотої Орди (щоправда, «визволителі» надовго залишилися на «визволених» землях).

Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тут збереглася стара система управління, в якій лише руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.Ураховуючи те, що власне литовські землі становили лише приблизно 10% Великого князівства Литовського, а литовці перебували на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовські правителі проводили досить ліберальну політику. Діяли за принципом «старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Про це свідчать, зокрема наступні процеси:

- литовці за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті займати адміністративні посади. При цьому українська знать, зберігаючи свої володіння й обіймаючи посади відчувала себе співгосподарями у державі. - руська (українська й білоруська) мова стала офіційною державною мовою литовської держави;

- руською мовою велося все діловодство, складалися офіційні документи і писалися літературні твори;

- в основі державної правової системи (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) лежали звичаєві писані норми українського права, тобто «Руської правди» та ті норми, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі;

- зберігалися міцні позиції руського православ'я у Литовській державі. Зокрема, князь Ольгерд та майже всі (10 із 12) його сини були православними;

- литовці запозичили у русинів досвід військової організації, будування і укріплення фортець, налагодження податкової системи формування структури князівської адміністрації тощо.

Таку ситуацію О.Д.Бойко називає «ослов'янення» литовських правителів. Однак, на практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судочинством, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. В той же час, Литва внесла суттєві зміни в устрій українських земель: вона відібрала владу українських князів і передала її своїм намісникам, а невдовзі, починаючи з правління Ягайла (1377-1392 рр.), у литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції до централізації влади.

Третій етап (1385-1480 рр.) - посилення централізму у Литовській державі і ліквідація залишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.).

28. Велике князівство Литовське – прототип федеративної держави

Велике князівство Литовське - держава, що існувала у Східній Європі в 13-18 ст. В 30-40-х рр. 13 ст. князь Міндовґ об'єднав частину литовських племен у державу - Велике князівство Литовське. За Гедиміна (1316-41) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л., утвердження спадковості князівської влади. В 14 ст. до складу В.к.Л. увійшли білоруські землі, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Чернігівщина. В.к.Л. стало однією з найбільших держав Європи. Це була федерація великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя. З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Жемайтійське і Руське, що відбивало велику роль українських, білоруських і російських земель у його розвитку в 14 ст. Ці землі становили 9/10 його території, мали великий економічний потенціал. Князівські литовські роди сприйняли їх політичну культуру, закони, звичаї, мову, релігію, зливалися з місцевою аристократією руських земель. Руська еліта в 14 ст. поділяла панівні позиції у В.к.Л. з литовською знаттю.

Політичний та державний устрій В.к.Л. формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступа-ли землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та По-ділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних заво-йовницьких зусиль новий державний організм являв со-бою вельми неординарний суб'єкт історії -- державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та ук-раїнці»¹. Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ВКЛ) трактують до

кінця ХV ст. федерацією окремих земель під верховенством великого князя

Литовського. До початку ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія, а з 1501 р.

–парламентська шляхетська республіка