56. Основні ідеї програмних документів Кирило-Мефодіївського братства та їх історичне значення.

Кирило-Мефодіївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

57. Русифікаторська політика царизму, Валуєвський циркуляр і Емський указ.

Головною силою української нації об'єктивно була українська мова. Уже за царювання Миколи І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою. Політично неблагонадійним уважався всякий, хто виявляв інтерес до українських старожитностей, історії, літератури. В Московському університеті знайшлися професори, які серйозно запевняли, що українська мова є тією ж російською, що зіпсована польською.

Царський уряд посилив цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову витіснили з освітніх навчальних закладів і державних установ, русифіковували міста, куди з російських губерній чиновники охоче приїздили на "тепленькі посади" в адміністративно-управлінські установи.

18 липня 1863р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забороняв друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування і української художньої літератури. Навчання українською мовою визначав як політичну пропаганду. Валуєвський указ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелігенції у масове явище.

Проте цього було замало царату. В середині 70-х років XIXст. в Петербурзі створили таємну урядову комісію, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства. У 1876 р. Олександр II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театральні виступи українською мовою, публічні читання, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, робити переклади з іноземних мов.

Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва "Україна" ніде не фігурувала, тільки "Малоросія". З бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського акту було ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету.

У перший же рік свого вступу на престол (1881) новий російський цар Олександр III вирішив внести - деякі зміни щодо національного питання в Україні. Отже до раніше дозволених для друкування українською мовою творів художньої літератури та історичних документів додали ще й словники, але вимагалося все це друкувати обов'язково російською абеткою. Щодо сценічних вистав українською мовою, то тепер дозвіл на них мали право давати губернські власті. 1886 р. всім чиновникам, прибулим працювати в Україну з Росії, підвищили платню. 1892 р. спеціальним наказом цензорам нагадали про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору. 1894 р. нагадано про заборону імпорту українських книжок. 1895 р., незалежно від змісту, заборонялись до друку українські дитячі читанки. Саму назву "Україна" царська цензура замінила у друкові на принизливе "Малоросія". Коли ж на розгляд Київської цензури надійшов рукопис граматики української мови, цензор не схотів навіть переглянути його і написав беззастережну резолюцію: "Не можна ж дозволяти до друку граматики тієї мови, яка приречена на небуття".