Теорія «держави загального благоденства»

Виникла на противагу теорії держави – нічного сторожа. «Сконструйована» шведським економістом, юристом Г. Мюрдалем (1898-1987) у праці «Азіатська драма: Наступи бідності народів» (1968). Автор підкреслює, що головною причиною низького розвитку країн є неповне використання власних трудових ресурсів у зв’язку з незацікавленістю людей у праці, а зовсім не брак іноземного капіталу. Г. Мюрдаль вважає, що для держави загального благоденства необхідна корінна реконструкція традиційного суспільства, де панує архаїчне господарство, застарілі інститути і погляди. У зв’язку з цим автор критикує численні теорії «економічного зростання», які проголошують принцип «автоматичної зміни» суспільного життя цих народів внаслідок технічної модернізації.

Під впливом книги Г. Мюрдаля була розроблена стратегія задоволення основних потреб, рекомендована експертами ООН, а її автор у 1974 році за аналіз взаємозалежності економічних і соціальних явищ удостоєний Нобелівської премії.

Поєднавши традиції лібералізму ХІХ ст. та соціалістичних теорій, базуючись на аналізі фактичного матеріалу, Г. Мюрдаль зробив спробу вивести новий принцип створення держави загального благоденства. Ідеї про визначну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в цій теорії, авторами якої, крім Г. Мюрдаля, були також Дж. Стречі, А. Пігу.

Згідно з теорією держави загального благоденства основними умовами існування такої держави є: забезпечення прийнятого цивілізованого рівня життя особи; встановлення максимального рівня доходів; зменшення різниці між заробітними платами різних професійних груп; гарантування повної зайнятості; регулювання економіки; існування державного сектору в промисловості.

Держава загального благоденства виражає інтереси всіх верств населення і шляхом відповідного оподаткування перерозподіляє національний дохід на користь бідних.

Теорія соціальної правової держави

В останні десятиліття ХХ ст. такі фактори, як економічний спад, старіння населення, подорожчання медичного обслуговування та ряд інших призвели до змін в соціальній політиці багатьох держав. Ідеї «держави загального благоденства» піддаються критиці. Основним аргументом противників держав подібного типу виступає дороговизна і марнотратність їх соціальної політики. Технологія активного втручання держави в економіку, яка служила основою для реалізації принципів «держави загального благоденства», перестає спрацьовувати.

Не зважаючи на думку західних експертів, що ідеали «держави загального благоденства» значною мірою застаріли і суперечать нинішній дійсності, жодна з країн не відмовляється від них повністю. У свідомості людей ще дуже сильною є установка на державну турботу і спроби скоротити соціальні витрати зустрічають серйозний супротив.

Витоки соціальної держави сягають глибин віків. Ще в античному Римі існували первісні форми суспільної підтримки бідних. Однак, історики схиляються до того, що справжні елементи соціальної держави з’явилися більше ста років тому, коли в Німеччині та інших європейських країнах було запроваджено соціальне страхування різних ризиків втрати доходів працівників. Саме ж поняття «соціальна держава» введено у науку в 1850 р. Лоренцом фон Штейном. Він підкреслював, що соціальна держава «зобов’язана підтримувати абсолютну рівність у правах для різних суспільних класів, для окремої само визначеної особистості за допомогою своєї влади. Вона зобов’язана сприяти економічному та суспільному прогресу усіх своїх громадян, бо розвиток одного виступає умовою розвитку іншого…» Проте, ідея соціальної держави не змогла б бути втіленою в життя в не правовій та недемократичній державі. Як право є первинним стосовно держави взагалі, так і правова держава є первинною стосовно соціальної. Суверенну, політико-територіальну організацію публічної влади, яка ґрунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканності її прав, свобод та законних інтересів, називають правовою державою. Вона є необхідною умовою, найважливішою засадою вільного існування людей у демократичному суспільстві, здійснюваного не на ґрунті патерналістської опіки громадян з боку держави, а на їхній майновій та правовій суверенності і захищеності законом, коли не держава дарує громадянству права й майно, а громадянин дотримується встановлених державою правил через те, що делегує їй свою частку суверенітету, виходячи з власних інтересів. Правовою вважається та держава, в якій визнається пріоритет права людини перед правами будь-якої спільноти, права народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадянського регулювання є інтереси особи. Ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності (на відміну від неправової держави, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода). Для правової держави важливо, щоб були справедливі закони, що регулюють усі необхідні сторони суспільного життя, щоб вони виконувалися, щоб виконавча влада займала своє місце і не намагалася возвеличитись над парламентом і судом, а суд користувався дійсною незалежністю та безперечним авторитетом у суспільстві. Держава має бути зв’язана законами, нести відповідальність перед кожною особою, а особи, їх об’єднання мають, у свою чергу, виконувати правові норми, підкорятися встановленому в державі порядку. Отже, сутність правової держави полягає це й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави і громадян один перед одним. Це означає визнання громадянами авторитету права, законослухняності, згоду і готовність людей жити й чинити так, щоб не утискувати інтереси інших.

Поняття «соціальна правова держава» з’явилось у 1930 році, його запропонував Г. Геллер і дав його трактування. Центральною ідеєю соціально-правової держави стає акцентування прав громадянина на соціальні гарантії з боку держави. Значний внесок у розвиток концепції соціальної правової держави зробив наш співвітчизник, вище вже згаданий, академік Богдан Кістяківський, який обґрунтував приналежність головних соціальних прав до природних, засадничих, невід’ємних прав людини. Категорією, що об’єднує їх, згідно з Б. Кістяківським, є право на гідне людське існування. Зв’язок соціальної держави з її правовою природою є найважливішим кроком закріплення за нею соціальних функцій. Соціальні функції держави не просто набули правових засад, але й стали провідними для держави, у свою чергу трансформуючи її правову основу. Особисті права людини стали наріжним каменем всієї правової системи держави, визнаючи через виборче право владу, через громадянські права політичну природу держави та соціальні обов’язки і через соціальні права її соціальні функції. Таким чином, відбулася остаточна передача соціальних функцій від суспільства до держави.

Після Другої світової війни модель «соціальної держави» обирали для себе найбільш економічно успішні держави з усталеними ринковими та демократичними традиціями. Коли в конституціях ряду західноєвропейських країн з’явилося поняття «соціальна держава», багато дослідників вважали, що обов’язки її зводяться лише до проголошення соціально-економічних прав громадян на працю, відпочинок, соціальне забезпечення і до розподілу пенсій та інших соціальних виплат. Але згодом утвердилося розуміння того, що соціальна держава покликана вирішувати значно ширше коло питань: створювати умови для забезпечення громадян роботою, забезпечувати людям прожитковий мінімум, сприяти збільшенню кількості дрібних і середніх власників, охороняти найману працю, піклуватися про освіту, культуру, охорону здоров’я тощо. З’ясувалося, що, крім власне соціальної політики, соціальну орієнтацію повинна мати вся економічна політика, не перекреслюючи при цьому конкуренцію й економічну свободу. Соціальна держава бореться не проти багатства, а проти злиднів, заохочуючи соціальну функцію приватної власності.

Нині в більшості індустріальних країн політики вже не піддають сумніву саму ідею соціальної держави, дискусія точиться лише навколо «меж соціальної держави», тобто спроможності держави фінансово забезпечувати соціальні гарантії та розвивати соціальну сферу. Сучасні західні держави розрізняються, головним чином, за відносним ступенем опори на ринок та державне регулювання в реалізації концепції соціально орієнтованої економіки Саме за цим критерієм більшість авторів класифікують соціальні держави. Еволюційний розвиток і становлення соціальної держави дозволяє визначити три її типи і сформулювати їхні головні характеристики: ліберальна або англосаксонська, консервативна або континентально-європейська та соціал-демократична або скандинавська.

Перша модель, яка застосовується у Великій Британії, Австралії, Канаді, США, Швейцарії, забезпечує рівні соціальні шанси громадянам та виходить із залишкового принципу фінансування малозабезпечених, стимулюючи активний пошук роботи ними самими. Тобто, в ліберальній моделі все підпорядковане ринку, а соціальні функції є змушеною поступкою, яка продиктована необхідністю стимулювати трудову мотивацію та забезпечувати відтворення робочої сили.

Друга модель, що застосовується у Німеччині, Австрії, Бельгії, Ірландії, Італії, Нідерландах, Фінляндії і Франції, виходить із необхідності забезпечити рівновагу патерналістських заходів влади з адресними програмами підтримки різних професійних та майнових грум і прошарків. Вона нібито забезпечує рівновагу між ринками та соціальними цілями. Цю модель позначають як корпоративну.

Третя модель, класичним прикладом використання якої є Швеція, застосовується також у Данії та Норвегії, стимулює рівні соціальні права громадян і забезпечує їх однаковими соціальними умовами та пільгами, гарантуючи справжню рівність соціальних умов. Скандинавський тип соціальної держави характеризується універсалізмом і перерозподілом доходів за допомогою системи прогресивного оподаткування населення. Отже, соціально-демократична модель передбачає домінування соціальних завдань над вимогами ринку.

Окремі автори виокремлюють також японський тип соціальної держави, що відрізняється патерналізмом на рівні підприємства.