Теорія плюралістичної демократії

Теорія «плюралістичної демократії», яка з’явилася у ліберально-демократичному напрямі, була найвпливовішою у 60-70-х рр. ХХ ст., хоча термін «плюралізм» введено у політичний обіг у 1915 р. англійським соціалістом Г. Ласкі (1893-1950).

Згідно з вченням Г. Ласки, сучасний тип держави зародився в епоху Реформації, коли світські правителі, отримавши перемогу над церквою, зосередили в своїх руках всю повноту влади, поступово державна влада піддалася бюрократизації і перетворилася на централізовану ієрархічну систему управління, обслуговуючу інтереси приватних власників. Г. Ласкі називав таку державу моністичною. Представницькі установи (парламент і органи місцевого самоврядування) принципово справи не міняють, оскільки вони включені в єдину систему інститутів, що захищають власників.

Справжнє утвердження свободи теоретик пов’язував зі встановленням нового суспільного устрою – промислової демократії. На зміну централізованої організації влади прийде «плюралістична держава», в якій систему установ, побудованих за територіальним принципом, доповнять органи представництва професійних інтересів – виробничі асоціації (наприклад, корпорація залізниць), профспілки, об’єднання діячів культури і освіти, незалежні церкви. Тим самим відбудеться дисперсія (розсіяння) державного суверенітету: політична влада розпорошиться між численними об’єднаннями, що представляють різні соціальні інтереси.

Аргументуючи ці положення Г. Ласкі піддав критиці попередні вчення про державний суверенітет (Ж. Бодена, Т. Гоббса); загальну волю держави (Ж.-Ж. Руссо) і право як вираз волі суверена (Дж. Остін), які непомірно звеличують державу. Будь-яка асоціація, віддаючи накази своїм членам, створює для них право, яке відрізняється від законів держави швидше рівнем, ніж типом. Так само важко провести відмінність між владою держави і владою інших асоціацій, крім відмінності їх рівнів».

Не погоджувався Г. Ласкі і з концепціями правової держави. Для того, щоб стати правовою, сучасній державі необхідно визнати і забезпечити своїм громадянам такі природні права людини, як право на прожитковий мінімум і достатнє дозвілля, право об’єднуватися для спільних соціальних дій.

Інше трактування ідеї політичного плюралізму одержали в неоліберальних доктринах (найбільш рані концепції: інституціоналізм М. Оріу у Франції, теорія груп тиску А. Бентлі в США). Закликаючи державу до проведення активної економічної політики, неоліберали в той же час передбачали, що вона здатна обернутися режимом «найбільшого сприяння» для окремих підприємців і корпорацій. З урахуванням цього ідеологи неолібералізму знаходили додаткові засоби, які перешкоджали б державному втручанню перерости відведені йому рамки гаранта стабільного розвитку економіки. Вирішальна роль серед таких засобів належала політичному забезпеченню приватних інтересів, нейтралізації державної влади автономними соціальними інститутами.

Видатними представниками її є: К. Левенштайн, Р. Даль, Д. Рісмен, Р. Дарендорф, Р. Аллен, М. Дюверже. Теорія плюралізму отримала широке розповсюдження насамперед в американській політичній науці.

Відповідно до теорії плюралістичної демократії класи у сучасному суспільстві зникли. Сучасне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» – прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних).

Для відображення інтересів створюються відповідні зацікавлені групи – «групи тиску». Це професійні спілки, асоціації підприємців, релігійні, спортивні та культурні об’єднання. Кожна «група тиску» діє у власних інтересах, а не керується спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, які вони представляють, «групи тиску» беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання у політичні партії та суспільно-політичні організації, прагнуть одержати доступ до засобів масової інформації з метою формування громадської думки.

Механізм політичної влади, прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результат взаємодії різних політичних сил, їх конкуренції, «вільної гри», що сприяє виявленню «загального інтересу». Політична система розглядається к певний баланс між економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна з них не має монополії на владу. Відбувається «дифузія» політичної влади між урядовими і неурядовими інститутами. Різні суспільні інтереси максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізму здійснюється народовладдя.

Проголосивши головною рушійною силою політики у сучасній демократичній державі так звані «групи тиску», прихильники теорії плюралістичної демократії піддають критиці інститут класичної демократії – більшість. Конкуруючи між собою, ці групи ніби в кінцевому результаті врівноважують одна іншу, завдяки чому забезпечується деяка демократичність правління, неможливість встановлення диктатури тією чи іншою групою, враховуючи «тиранію більшості».

Аналізуючи теоретичний доробок представників плюралістичної концепції демократії, можна виділити наступні й найбільш загальні положення даної концепції:

• суспільство складається з численних груп, які об’єднані особливими спільними економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

• групи постають головними суб’єктами політики, вони намагаються вплинути на владу;

• визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових рішень;

• в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади – фірми, університети, партії тощо;

• політична воля народу, виражена у рішеннях влади, являє собою компроміс між різними груповими інтересами;

• держава виступає як нейтральний арбітр між суперниками – групами інтересів, а власне державні структури децентралізовані таким чином, щоб забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Таким чином держава при «плюралістичній демократії» є лише знаряддя узгодження інтересів різних груп, нейтральний арбітр між конкуруючими політичними групами, покликаний не допустити переваги одних над іншими, тобто охороняти умови вільної політичної конкуренції.

Плюралізм можливий лише в суспільстві, заснованому на приватній власності, індивідуалізмі, конкуренції. Основна функція плюралізму – легітимація різноманітності, спрямована на утвердження свободи висловлювати й захищати свої інтереси для усіх соціальних і політичних груп, що не перебувають поза законом, тобто діють у межах конституції.

Хоч і проголошується залучення якнайбільшої кількості громадян до «груп тиску», більшість із людей приречена на пасивність у політичному процесі.

Наприкінці 70-80-х рр. ХХ ст., у зв’язку із занепадом популярності теорія «плюралістичної демократії», деякі її давні прихильники перейшли на позиції теорії елітарної демократії (Г. Парсонс, Р. Даль).