Теорія солідаризму

Ідеї солідаризму отримали значне поширення наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Їхньою теоретичною основою була соціологічна доктрина, погляд Огюста Конта на суспільство як на єдине ціле.

Поняття «солідарність», висунуте засновником соціології Огюстом Контом, одержало розвиток у книзі французького соціолога Еміля Дюркгейма «Про поділ суспільної праці» (1893). Е. Дюркгейм прагнув довести, що класова структура суспільства обумовлена поділом праці, тому, оскільки поділ праці неминучий і суспільно необхідний, то класи (у тому числі буржуазія й робітничий клас у сучасному суспільстві) повинні спільно й солідарно трудитися в системі суспільного виробництва. Ті ж ідеї розвивалися в книзі французького політичного діяча Л. Буржуа «Солідарність» (1897). Виступаючи проти індивідуалістичних доктрин XVIII та ХІХ ст.ст., Л. Буржуа затверджував, що реально існують не індивіди й не держава, узяті самі по собі, а асоціації людей, зв’язаних фактом спільного життя. Оскільки кожен учасник асоціації одержує користь від суспільного життя, на ньому лежать обов’язки перед іншими людьми, перед суспільством, перед попередніми поколіннями, перед нащадками. Для підвищення почуття обов’язку людей перед суспільством він вважав за необхідне доповнити Декларацію прав «Декларацією обов’язків», покликаної зміцнити загальне усвідомлення солідарності.

Леон Дюгі (1859-1928) у книзі «Держава, об’єктивне право й позитивний закон» (1901), а також у наступних працях писав, що основою суспільства є нерівність людей, що приводить до поділу суспільства на класи, кожний з яких виконує соціально необхідну функцію. Цим обумовлена соціальна солідарність, що розуміє як «факт взаємної залежності, що з’єднує між собою».

Норма солідарності стоїть вище за державу і позитивні закони, які служать її здійсненню: «Норма права покладає на всіх обов’язок не робити нічого, що суперечить суспільній солідарності, і робити все для розвитку цієї солідарності».

Л. Дюгі, спираючись на ідеї французьких соціологів О. Конта, Е. Дюркгейма, Л. Буржуа, розвинув концепцію соціальної солідарності. В теорії Л. Дюгі зв’язки, що поєднують людей у суспільстві, є узами соціальної солідарності. Суспільство ділиться на класи, кожен з яких виконує свою місію, свою соціальну функцію по забезпеченню солідарності і гармонії в суспільстві.

Факт суспільної солідарності, говорив Л. Дюгі, породжує норму соціальної справедливості: «Не робити нічого, що порушує соціальну справедливість, і робити все можливе для її реалізації й збільшення». Соціальна норма солідарності становить основу всього об’єктивного права – вважав Л. Дюгі. Юридична норма – це «верхній шар» соціальної норми. Л. Дюгі стверджує, що право випливає безпосередньо із соціальної солідарності й тому важливіше за державу. Юридична норма виникає спонтанно в умовах суспільних взаємозв’язків. Законодавець лише констатує, але не створює її. В цьому аспекті теорія Л. Дюгі пов’язана із соціологічною юриспруденцією.

Норма соціальної солідарності створює для індивіда лише право виконувати «соціальний обов’язок», певну соціальну функцію, відповідно до положення якої дана особа займає в системі суспільної солідарності й немає інших прав.

Держава накладає руку на власність, що повинна виконувати соціальну функцію. Л. Дюгі говорив, що власність соціалізується й перестає бути абсолютним правом і трансформується для власника в соціальний обов’язок. Л. Дюгі посилався на те, що закріплене Цивільним кодексом Наполеона (1804) поняття власності (права «найбільш абсолютним чином» користуватися й розпоряджатися речами) у сучасну епоху застаріло – на власнику лежить ряд обов’язків і обмежень, покладених суспільством; результатом втручання публічної влади в майнові відносини стала «соціалізація приватної власності». Однак власність все-таки залишається приватною.

Кожен клас поєднується за професійною ознакою в професійні союзи. Відносини між класами регулюються не законами, а договорами. Об’єднання синдикатів у федерацію приведе до децентралізації політичної влади, до політичного й правового плюралізму. Влада буде розподілятися між різними синдикатами, до яких перейде вся практична робота зі здійснення соціально-економічних і соціально-політичних завдань.

«Злочином є проповідувати боротьбу класів, – писав Л. Дюгі, – і я думаю, що ніяким чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а навпаки, до режиму координації й ієрархії класів».

Л. Дюгі визнавав і схвалював мирний, ненасильницький синдикалістський рух, що має метою приборкання егоїзму приватних підприємців і розумні межі вимогам найманих робітників.

Виступаючи проти індивідуалістичних доктрин, Л. Дюгі особливо люто нападає на ідеї рівності й природних прав людини, висунуті в революційну епоху й закріплені в Деклараціях прав людини і громадянина. Люди не рівні від природи, займають відповідно до цього різні положення в суспільстві й повинні мати різне, а не однакове правове становище. Що стосується прав особистості, то Л. Дюгі взагалі заперечує це поняття. Неодноразово посилаючись на Огюстена Конта, він закликав замінити поняття суб’єктивного права поняттям соціальної функції, тотожного обов’язку «виконувати ту роботу, до якої зобов’язує соціальна норма».

Звертаючись до теорії держави, Л. Дюгі критикує погляди Есмена, Єллінека та інших ліберальних державознавців, відкидаючи «метафізичні» концепції суспільного договору й державного суверенітету. «Догма суверенітету», «містичне преклоніння перед більшістю» є, на його думку, основою деспотизму, про що свідчить приклад якобінської диктатури. Л. Дюгі взагалі заперечував суверенітет як ознаку державної влади. Правовою підставою публічної влади, за теорією Л. Дюгі, є тільки здійснення соціальної слідарності.

Л. Дюгі приділяв велику увагу позитивним обов’язкам держави. Він вважав, що нормі солідарності відповідають закони про охорону здоров’я, соціальне забезпечення, охорону праці та ін. Прийняття цих законів, міркував Л. Дюгі, свідчить про соціалізацію права.

У вченні про право Л. Дюгі відходить від принципів і понять юридичного позитивізму. Ставлячи норму соціальної солідарності вище від держави й створеного нею права, Л. Дюгі стверджував, що закон, який не відповідає цій нормі, не існує. Численними прикладами практики він доводив, що багато нових відносин та інститутів не вміщаються у вузькі рамки старої юридичної техніки. Л. Дюгі схвалював судові рішення, які, хоча й суперечать «заборонним застарілим текстам», але відповідають, на його думку, суспільній солідарності.

Теоретики поставилися до ідей Л. Дюгі скептично. Декан Тулузького університету Моріс Оріу бачив у концепції Л. Дюгі «проповідь одного з видів анархізму й до того ж найнебезпечнішого із всіх». Однак вплив теорії Л. Дюгі на політико-правову ідеологію й практику був глибоким і довготривалим.