Теорія поліцейської держави

Ідеологічною основою поліцейської держави була евдемонічна філософія. Видатний її представник Х. Вольф вбачав мету держави в здійсненні народного щастя. Останнє розумілося в безмежному і вкрай невизначеному сенсі. На першому плані, втім, його матеріальна сторона: майнове благополуччя і достаток абсолютно у всьому. Визнаючи щастя метою особистого і державного життя, Х. Вольф і його школа засобом досягнення цієї мети вважали самоудосконалення особи і держави. Для Х. Вольфа мораль була наукою про досягнення індивідом свого щастя, політика була теоретичним обґрунтуванням досягнення щастя державою. Ідеологи і практики поліцейської держави вважали, що щастя можна досягти завдяки регламентації всього і вся, оскільки сподіватися на те, що індивід може сам розуміти, що для нього, а отже, і для держави є хорошим, а що поганим, заняття марне. Реалії поліцейської держави не залишали ніякої надії на прояв ініціативи особи, все, що важливе для держави, входить в орбіту адміністративної, управлінської діяльності і не може бути надане вільному розсуду і самостійності індивіда.

Особливість поліцейської держави, що зазвичай не береться до уваги, полягала якраз у тому, що вона прагнула до благоденствування громадян, усунення убогості, неуцтва, інших соціальних проблем, правда, вельми своєрідними методами. У теорії держава цього типу намагалася зробити життя кожної людини гідним як в матеріальному, так і в духовному сенсі. У зв’язку з цим не слід зводити суть поліцейської держави тільки до голого насильства, як це майже завжди має місце. Один з теоретиків поліцейської держави І.-Г.-Г. Юсті писав, що бідність «спокушає людей до багатьох пороків». Благополуччя, в першу чергу матеріальне, оголошувалося природним правом людини. У ліберальній теорії (особливо у І. Канта) ця думка стає об’єктом нещадного остракізму. Дійсно, там, де немає свободи, де динамічний елемент історії (особа) приноситься в жертву державі і суспільству в ім’я так званого загального блага, суспільство приречене на застій і стагнацію.

У поліцейській державі урядова діяльність практично завжди визначається не стільки правовими нормами, скільки міркуваннями «користі і доцільності». У поліцейській державі влада з погляду змісту виступає як дріб’язкова, настирлива опіка над обивателями, а з погляду форми має незаконний і позазаконний характер. При здійсненні своїх численних завдань поліцейська держава вимушена була створити і дійсно створила величезний чиновницький апарат – бюрократію, який був покликаний проводити в життя волю «отця нації», вождя. Звичайно жодна держава не може існувати без особливого класу управлінців і сучасний досвід державного будівництва тільки підтверджує цю тезу. Проте історія поліцейської держави показує, як легко бюрократія перетворюється на відособлену касту, що живе поза суспільними інтересами. Тому перед обличчям всемогутньої поза- і над законної адміністрації індивід безправний. Він є об’єктом влади, але не суб’єктом прав.

У поліцейській державі не менше, ніж в правовій, хоч би в теорії, піклувалися про дотримання законності. Світова історія, у тому числі і сучасна, якраз свідчить про те, що сковані, тоталітарні держави відрізняються посиленою охороною своїх юридичних приписів. Інша справа, що ці приписи не мають жодного зв’язку ні з теорією природного права, ні з категорією свободи та індивідуальності людської особи, ні з іншими постулатами, що мають нескороминуще, гуманістичне значення. Саме тому в поліцейській державі стала можливою дифузія тоталітарних ідей в позитивне право, та і в доктрину теж.

Поліцейська держава боїться незалежного приватного власника, підприємця, вона йому не довіряє, оскільки власність приносить незалежність і самостійність. Силовий перерозподіл власності, жорсткий контроль за нею зорієнтовані на досягнення благородної мети – формування суспільства з якимось усередненим стандартом життя, що не знає убогості і над багатства. Разом з тим подібні ідеї майже завжди приводять тільки до одного – суспільства колективної бідності. Поліцейська держава, навіть якщо в ній є елементи ринкової економіки, в основі своїй заперечує головну умову економічного прогресу. А вона полягає в тому, щоб кожен міг вільно переслідувати свій економічний інтерес (А. Сміт).

Поліцейська держава характеризується примусовою однодумністю. Одне з найважливіших прав людини – свобода слова і переконань – приноситься в жертву «політичній стабільності», Поліцейська держава не терпить лібералізму не тільки економічного, але і політичного, ідеологічного, культурного і т.п. Держава повинна бути організована в монолітний союз, пройнятий психологією єдності, де кожен його член усвідомлює свої обов’язки по відношенню до держави і свої інтереси готовий підпорядкувати загальній справі. Людина в поліцейській державі вимушена маскувати свої переконання, щоб не стати жертвою репресій. Величезний репресивний і цензурний апарат уніфікує систему цінностей і інтересів. Разом з тим поліцейська держава живе як би у двох вимірах, у двох площинах. Верхівка прагне нав’язати низам цілком прийнятні життєві орієнтири, такі, як чесна праця, порядність, мир, злагода і т.п. Сама ж політична еліта вважає за краще жити за іншими правилами і канонами. Поліцейські держави завжди проявляли яскраво виражену тенденцію до самоізоляції, до ворожнечі стосовно інших держав і культур. До певного моменту народні маси перебувають в щасливому невіданні, поки лицемірство і фарисейство стають дуже помітними. При невеликому ослабленні політичної влади від минулої єдності не залишається і щонайменшого сліду.

З сучасних позицій про поліцейську державу судять не по тому, що вона робить і яку програму вона виконує, а по тому, якими способами і засобами вона досягає поставлених цілей. Іншими словами, ключовим моментом для характеристики того або іншого політичного союзу є вже не зміст, а форма здійснення його функцій, або ще ширше – політико-правовий режим.

Правова держава зв’язана правовим законом і свої владні функції здійснює в правових формах. Для поліцейської держави по суті поза правова форма є чи не головною, і при тих або інших обставинах відкидаються за непотрібністю і без того хиткі юридичні процедури.