Елітарні та технократичні теорії

Елітарні та технократичні теорії є новою традицією в дослідженні демократії, які відрізняються від мрій просвітників XVIII ст. про справедливий і розумний суспільний устрій та від класичної ліберальної ідеології, зорієнтованої на гарантування індивідуальних свобод, на безумовне визнання цінності демократичного політичного режиму.

Особливістю цих теорій є те, що вони звертаються до процесу здійснення влади, технології влади в умовах демократії.

Засновниками теорії вважають Г. Моску (1858-1941) та В. Парето (1848-1923).

Італійський політолог Г. Моска у працях «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Елементи політичної науки» (1896) зазначав, що у всіх суспільствах є два класи: 1) клас тих, що управляють, і 2) клас тих, ким управляють. Політичне керівництво (адміністративне, військове, релігійне, економічне і моральне) завжди здійснюється організованою меншістю. Така влада організованої меншості над неорганізованою більшістю є неминучою.

Стосовно складу цієї меншості Г. Моска виставляє певні вимоги: відповідна матеріальна, інтелектуальна і навіть моральна перевага, тобто властивості, які цінують в суспільстві. Крім того, в концепції мислителя зазначено три риси, які необхідні для потрапляння в політичний клас: військова доблесть, багатство і священство. А відтак він виділяє три форми аристократії: військова, фінансова і церковна. Крім перерахованих вище рис, великого значення надається здібності до управління.

Клас управлінців може поповнюватися шляхом спадкування (аристократичний спосіб); виборів (демократичний спосіб); кооптації, тобто прямого призначення нових осіб у правлячий клас. Кооптація може відбуватися і за рахунок най здібніших до управління активних представників нижчого класу.

Г. Моска (а за ним і В. Парето) вважає застарілим класичний поділ форм правління на різні види монархій і республік. Взявши за критерій не зовнішні особливості організації влади, а аналізувати типи політичної організації суспільства. Г. Моска виділяє чотири таких типи: місто-держава, феодальна держава, бюрократична держава, сучасна представницька держава.

Італійський соціолог В. Парето у «Трактаті загальної соціології» (1916) зазначає про неоднорідність людського суспільства. На його думку, люди відрізняються фізично, морально та інтелектуально. Сукупність груп індивідів, які відзначаються високими показниками у будь-якій сфері В. Парето називає елітою. З еліти в цілому належить виділити правлячу еліту, яка складається із тих індивідів, які ефективно беруть участь в управлінні. Відтак, суспільство ділиться на дві страти: 1) на тих, хто управляє, і 2) на тих, ким управляють.

Дослідження елітарної суті політичної влади здійснював соціолог Р. Міхельс (1876-1936). У праці «Соціологія політичної партії в умовах демократії» (1911) він зазначає, що пряме народовладдя у сучасному суспільстві є неможливим, а демократичне правління приводить до поступового виокремлення управлінської еліти (меншості), її відриву від маси, прояву олігархічних тенденцій і обмеженню демократії, «демократія приводить до олігархії, перетворюється в олігархію».

М. Вебер (1864-1920) також стверджував, що бюрократизація державного апарату приводить до елітизму. В результаті тривалого розвитку чиновництво перетворилось у сукупність висококваліфікованих спеціалістів духовної праці, які підпорядковані не особі правителя, а раціональним правилам.

На основі ідей про зростання ролі експертів, спеціалістів (тобто технократів) в управлінні суспільством в епоху НТР виникають технократичні теорії, згідно з якими технократам належать не тільки знання, але і влада. Загалом, ідеї технократії мають елітарний характер і конкурують з демократичними теоріями.

Згідно з концепцією М. Дюверже (нар. 1917 р.) НТР, втручання держави в економіку, розвиток соціальної функції держави є причинами посилення позицій технократів. Навіть більше, ці фактори сприяють виникненню після Другої світової війни нового режиму – технодемократії.

У праці американського економіста Дж. Гелбрейта «Нове індустріальне суспільство» (1966) йдеться про конвергенцію капіталізму та соціалізму, в результаті чого виникає «нове індустріальне суспільство» з єдиною соціально-політичною «плановою системою», основними компонентами якої є корпорації та держава. Держава ж стає «виконавчим комітетом техноструктури».

Американський соціолог Д. Бел (нар. 1919 р.), зазначаючи, що нове постіндустріальне суспільство («Майбутнє постіндустріальне суспільство» /1973/), яке прийшло на зміну індустріальному суспільству (що у свою чергу замінило аграрний тип соціальної організації), базується на обробці даних, управлінні та інформації. Робоча сила тут зайнята переважно у сфері послуг, тобто не у матеріальному виробництві. У новому типі суспільства переважає взаємодія «людина-людина», в той час як у доіндустріальному – «людина-природа», а в індустріальному – «людина-штучна природа».

«Оскільки постіндустріальне суспільство підвищує значення технічного компоненту знань, воно примушує жерців нового ладу – вчених, інженерів, технократів – конкурувати з політиками або ставати їх союзниками», – стверджує Д. Бел. Вчені все активніше залучаються у політичний процес, що дає змогу створити нову «інтелектуальну технологію» прийняття рішень.

На основі поєднання елементів теорії еліт і теорії плюралістичної демократії у 70-80-х рр. ХХХХ ст. виникла теорія елітарної демократії (С. Келлер, О. Штамлер, Д. Рісмен). Її основне положення – при владі перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Після війни у США утворилося кілька елітарних шкіл, яким притаманна «ціннісна» інтерпретація еліти.

Ціннісні уявлення про еліти лежать в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше – елітарної демократії). Теорія елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній точки зіткнення.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт.

Теорія елітарної демократії, розроблена Й. Шумпетером (американським економістом), К. Ман геймом, розглядає демократію як правління еліт за згодою народу. Пересічний громадянин прихильниками цієї теорії трактується як некомпетентний у політиці, здатний піддаватися ідеологічному впливові, маніпулюванню, неврівноважений, схильний до егалітаризму. Тому виразником демократичних цінностей проголошується еліта. Розвиток демократії пов’язаний не з розширенням прямої участі мас в управлінні державою, а у створенні дієвих механізмів рекрутування ефективної еліти, що є підконтрольною населенню.