Консерватизм

У процесі глобалізації політичної ідеології поєднуються навіть антагоністичні у свій час правові і політичні ідеї, концепції, доктрини та уявлення всіх часів і народів. Наприклад, принципові положення лібералізму про свободу ринку і обмеження державного втручання сьогодні розглядаються як консервативні. Термін «консерватизм»²⁴ з’явився лише у ХІХ ст., його ідеї сягають у Середньовіччя. Зародження в епоху Середньовіччя консерватизму тісно пов’язане з ім’ям автора фундаментальної праці «Шість книг про державу», професора права університету Тулузи (Франція) Жана Бодена, який обстоював ідею монархії, обмеженої законами. Найгіршою формою державного устрою, на його думку, є демократія. Водночас він опускав ідею змішаної форми правління, коли королівський абсолютизм співіснує зі становим представництвом у вигляді Генеральних Штатів.

Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був і Арман Жан д. Плессі Рішельє (1585-1642). Він вважав, що сила держави має спиратися на регулярну армію, в якій чини слід надавати лише залежно від доблесті та відданості державі. А на практиці значно підірвав військові можливості представників регіональної знаті, зруйнувавши укріплення в їхніх замках, які відтоді перестали бути фортецями.

Його наступник – кардинал католицької церкви Джуліо Раймондо Мазаріні (1602-1661), рекомендований свого часу Рішельє королю Людовіку ХІІІ, продовжив реалізацію планів свого попередника щодо перетворення Франції на могутню абсолютну монархію. Концепція абсолютизму Дж. Мазаріні полягала в політиці підтримки церкви, за що остання мала захищати королівський абсолютизм.

Р. Філмер у праці «Патріарх: захист природної влади королів проти неприродної свободи народу» (1637-1638) виводив джерела влади монарха від влади батька, яка стала абсолютною від Бога. Відтак прагнення підданих до свободи є гріхом. А на думку С. фон Пуфендорфа, державу створено як з ініціативи Бога, так і за згодою людей. Його ідеал – абсолютна монархія, яка допускає запровадження станових зборів представників – Ради для вирішення важливих питань. Піддані в такому разі мають коритися монархові, а кріпацтво вважається добровільною угодою.

Із поваленням монархії у Франці настав новий етап формування консерватизму. Едмунд Берк (1729-1797), член англійського парламенту й один із керівників британської партії консерваторів, вважав революції злочином, виступав за еволюційні реформи монархії та пристосування її до нових умов. Він був прихильником меншого втручання держави в економічну та соціальну сфери, в питання виховання у родині, загалом за формування здорового індивідуалізму, що було поступкою лібералізму.

Ідеолог ультрароялістів (традиціоналістів) Луї Габріель Амбруаз віконт де Бональд (1754-1840) у своєму творі «Теорія політичної і релігійної влади» (1796) різко виступив проти революції. У його концепції абсолютна монархія є найдосконалішою формою державного правління, яка не потребує законів. Ідеалом для Луї Бональда тому була середньовічна монархія. А відтак він заперечував конституції, виступав проти суспільного договору, поділу влади, законодавства.

Схожі ідеї знаходимо у Джозефа де Местра (1753-1821), який вбачав причини демократичних революцій не лише в атеїзмі, а й у недосконалій природі людини взагалі. Саме тому, на його думку, й потрібна жорстка релігія та абсолютна монархія.

Окремі ідеї консерватизму зустрічаються і у мислителів кінця XVIII – ХІХ ст. – Г. Гегеля (ідеал – конституційна монархія з двопалатним парламентом і поділом влади); А. Шопенгауера (вважав народ натовпом; виступав за необмежену абсолютну монархію; говорив, що держава необхідна для протидії егоїзмові людського роду, якому необхідний привілейований клас вождів (аристократії)); Ф. Ніцше (вважав, що від демократії можуть врятувати «люди нової віри», тобто аристократія).

У сучасному консерватизмі у світі зазвичай виокремлюють три течії: традиціоналізм, лібертаризм та неоконсерватизм (або ліберал-консерватизм). Вони тісно переплітаються, взаємодіють між собою, зберігаючи особливості еволюції, створюють неоднорідну єдність – сучасний консерватизм. Іноді виділяють авторитарний консерватизм, який пов’язують з фашизмом.

Традиціоналістичну течію консерватизму, котра історично була першою, яка заклала початок теорії консерватизму, пов’язують із згаданими вже Е. Берком, Ж. де Сестром, Л. де Бональдом. В ХХ ст. головним теоретиком цього напряму став Р. Керк, який опублікував у 1953 р. книгу «Консервативне мислення».

У ХХ ст. Р. Керк, розвиваючи традиціоналістські принципи, писав, що в революційні епохи люди бувають захоплені новизною, але потім вони втомлюються від неї і їх тягне до старих принципів. Історія трактується ним як циклічний процес. Тому на певному витку консервативний порядок повертається знову.

Консерватори-традиціоналісти прагнуть забезпечити широкий національний консенсус, апелюючи до традиційних уявлень і забобонів, авторитету і релігії. У 80-ті роки ХХ ст. Р. Керк виділив наступні принципи традиціоналістського консерватизму: віру в порядок більш високого рівня, ніж людська здатність пристосовуватися, і переконання в тому, що економіка переходить в політику, політика в етику, етика в релігійні поняття. Важливим союзником традиціоналістського консерватизму виступають в останні десятиліття «нові праві».

Лібералістська течія в консерватизмі (лібертаризм), на думку його представників, наслідує класичну ліберальну традицію XVIII-ХІХ ст.ст. як істинну. Провідні представники лібертаризму Ф. Гаєк, М. Фрідман, Дж. Гілдер, І. Крістол, Л. Бауер доводять, що ерозія вільного підприємництва, індивідуальної сімейної відповідальності веде до стагнації бідності, що необхідне відродження класичної традиції лібералістського індивідуалізму і вільної ринкової економіки. На їх думку на зміну «вмираючому соціалізму» прийшов відроджений класичний лібералізм. Прихильники лібералістського консерватизму розглядаються нерідко як частина нового інтелектуального руху, «Нового Просвітництва», що являється продовженням Шотландського просвітництва. Представники останнього – Д.Юм.А. Фергюссон, А. Сміт, Дж. Міллар, У. Робертсон. Це просвітництво відрізнялося тим, що виходило з існування «комерційного суспільства», в якому у результаті вільного суспільного договору встановлювався порядок «господар-працівник» як модель соціальних зв’язків.

Лібертаризм, як і консерватизм в цілому, розглядав людину перш за все як «недосконалу істоту», зв’язану рамками природних «меж», виступив захисником традиційних принципів вільного підприємництва, вимог порядку і законності, висунув аргументи проти ідеї держави загального благоденства і пов’язали їх з ідеєю «універсального морального закону».

Лібертаристи впевнені в тому, що основою свободи є приватна власність, що необхідна соціальна ієрархія, повага і віра в традиції народу є важливою характеристикою державної політики.

Неоконсерватизм. Негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції ХХ ст., криза лібералізму, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизм (ліберал-консерватизм). З’являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д’Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга), Значного поширення набули праці Е. Еволи, який синтезувавши різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунув свою «доктрину пробудження». Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків.

В умовах, коли, на думку неоконсерваторів, потрібна активніша політика, ефективною і прийнятною може стати модель елітарної або обмеженої демократії. Як відзначає американський неоконсерватор І. Крістол, мета консерватизму – це «консервативна держава добробуту».

Кінець ХХ ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям і нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів – представників елітних прошарків суспільства, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей.

Продовжуючи розвивати традиційний постулат консерваторів про те, що влада є передумовою всіх свобод, неоконсерватори надають першочергове значення законові і порядку, авторитету і дисципліні, бачать силу державної влади у її професіоналізмі та моральності. У міжнародних відносинах на перший план виступають національні інтереси, які реалізуються, перш за все, через економічну зацікавленість.

Саме у 70-х роках ХХ ст. Даніел Бел, Ірвінг Крістол та Натан Глуер заснували журнал “The Public Interest”, який став рупором цієї ідейної течії.

Неоконсерватизм представлений також такими іменами як Л. Штраус, Б. Броді, Е. Нортон.

У консерватизмі виділяють також кілька його типів. Один із перших, який утверджував абсолютну монархію, як традиційну форму правління, був поширений у Європі аж до ХІХ ст. (наприклад, французький консерватизм); інший тип консерватизму (німецький) має своїм ядром ідею культурної єдності, яка тісно пов’язана із органічною концепцією держави, яка не підпорядкована жодним моральним законам. На цих обох типах консерватизму базується авторитарний консерватизм. Так званий британський консерватизм з’явився після скасування абсолютної монархії з початком соціально-економічних реформ (характеризується ідеями змішаної форми правління та скептицизмом). Американський тип консерватизму поєднує американський традиціоналізм з ліберальними ідеями.

Представники майже всіх національних варіацій консерватизму намагаються привести нові аргументи на користь традиційного для нього синтезу індивідуалізму і авторитету держави, індивідуальної свободи і загальної волі.

Проте, різні напрями та форми консерватизму мають і спільні риси: визнання існування загального морально-релігійного порядку та недосконалості людської природи; переконання в природженій нерівності людей і в обмежених можливостях людського розуму, ствердження необхідності жорсткої соціальної та класової ієрархії й надання переваги уставленим суспільним структурам та інститутам.

Людина у цій концепції – це істота, керована власними пристрастями, бажаннями, інстинктами і дуже малою мірою розумом.

Оскільки людина від природи егоїстична, то потрібна державна і соціальна регламентація життя людини, інакше людські пристрасті і бажання можуть вийти з-під контролю. Суспільство повинно бути обмеженим, що забезпечує світ від хаосу і безладу. Консерватори є прихильниками правового підходу і розуміють право як систему обмежень, заборон, які стримують пристрасті та бажання егоїстичних індивідів.

Джерелом права є звичаї, традиції предків (а не принципи чи природні права), перевірені часом, у відповідній формі сформульовані елітою нації в якості універсального регулятора суспільних відносин. На противагу лібералам, консерватори наголошують не на правах особи, а на її обов’язках перед суспільством, державою, церквою, сім’єю.

Природа людини і суспільство утворюють єдине ціле, оскільки суспільство є не простою сукупністю індивідів, а живим організмом, що формує людську особистість з окремих бажань та інстинктів. Суспільство не створюється внаслідок будь-якого договору, а навпаки – люди отримують вічне суспільство (як і націю) у спадщину з минулого і повинні зберегти його недоторканим для майбутнього.

Людська особистість формується нацією, мовою, культурою і державними інституціями. Роблячи вибір між особою і суспільством, консерватори віддають перевагу суспільству. Суспільство, згідно з консерватизмом, має ієрархічну структуру: від родини до держави. Стабільність цієї ієрархії дозволяє людині знайти своє місце в житті.

Держава не є витвором людської думки чи волі, а природною цілісністю, продуктом історії. Між індивідом та державою існують природні й органічні зв’язки. Держава тісно пов’язана із суспільством як засіб для досягнення спільної мети суспільства. За допомогою законів держава підтримує порядок у суспільстві. Розуміння консерватизмом позитивної ролі держави є дещо суперечливим. Більшість схильна вважати, що через вади людської природи є потреба у сильній державі на чолі з сильним президентом. Батьківський чи патерналістичний устрій влади передбачає постійний нагляд за суспільним добробутом, починаючи з родини, щоб створити політичні й економічні умови для розвитку особистості.

Разом з тим настійними є намагання консерватизму захистити особу від влади політиків чи бюрократів, до котрих ця ідеологія ставиться із застереженням. Розуміючи, що акумуляція влади підсилює вияви вад людської природи і може призвести до сваволі й необмеженої тиранії, консерватизм підтримує будь-які механізми, що сприяють децентралізації державного апарату, тому при «виборі» форми державного устрою консерватори надають перевагу федерації і не мають застережень до сильного місцевого самоврядування.

Базуючись на ідеї ієрархічного устрою суспільства, консерватизм скептично ставиться до демократії. Влада має бути у руках правлячої еліти. Але якщо раніше традиційний консерватизм бачив у цій ролі аристократів, то сучасний консерватизм спирається на власників майна і на тих, хто має підприємницький хист. Стосовно влади більшості консерватори мають застереження, вважаючи її владою натовпу.