Лібералізм

Лібералізм – це політична та ідеологічна течія, яка об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкий суспільно-політичній вжиток термін був введений на початку ХІХ ст. французькими просвітниками, а на середину ХІХ ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму вважають Б Констана та А. де Токвіля. До фундаторів ліберальної ідеології відносять англійських мислителів Дж. Локка, А. Сміта, Є. Бентама, французьких вчених Ш.-Л. Монтеск’є, Ф. Гізе, німецьких – І. Канта, В. Гумбольта, американських – Т. Джеферсона, Д. Медісона та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М. Драгоманов, Б. Кістяківський та ін.

Основними ідеями лібералізму є можливості людського розуму є необмежені; індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи; рівність усіх громадян перед законом; принципи політичного плюралізму; розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво найважливіші рушії суспільного прогресу; свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова; ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя; свобода вибору роду занять; запровадження загального виборчого права.

Соціально-економічною основою класичного лібералізму була політика laissez-faire, що панувала у розвинених країнах Західної Європи з кінця XVIII і у ХІХ ст. та головним у якій було положення, що свобода надається для того, щоб міг розвиватися природний порядок.

Як відомо, лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обгрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку. Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки ХІХ ст. є Б. Костан, А. Токвіль, Є. Бентам, Дж.С. Міль.

Вже згаданий Бенжамен Анрі Констан де Ребек, який вважався духовним батьком європейського лібералізму, розрізняв політичну і особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Для народів передових країн тогочасної Західної Європи політична свобода вже не має колишнього значення. Для них свобода – це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади.

Криза класичного лібералізму виявилась на рубежі ХІХ-ХХ ст.ст. з настанням монополітичного етапу розвитку капіталізму, коли монополістичні об’єднання витісняли з ринку дрібні й середні підприємства, вони банкрутували, а це призводило до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття. З’явилися пропозиції про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і в результаті вони сформували низку нових важливих принципів лібералізму, які склали соціальний лібералізм. Насамперед йшлося про реальне забезпечення соціальних прав людей на: працю, відпочинок, добробут, охорону здоров’я, освіту. Постало питання про необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини. Соціальний лібералізм привів до створення неолібералізму.

В основу новоутвореної форми лібералізму – неолібералізму – покладені ідеї англійського економіста Дж. М. Кейнса. Серед неолібералів – Ф. Гаєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф.Д. Рузвельт. Основні ідеї неолібералізму: до функцій держави відноситься захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку; соціальний захист громадян (безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення); забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави – забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму – необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини.

Неолібералізм, який прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст., увібрав у себе такі основні ознаки класичного лібералізму: обстоювання ідей природного порядку та природних прав; підтримка політики вільної торгівлі; заперечення будь-якого розширення державного регулювання; розвиток автономного місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів.

Англійський економіст, державний діяч лорд Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) у статті «Кінець laissez - faire» (1926) висловив провідну ідею свого бачення капіталізму ХХ ст. - ним мав стати «керований капіталізм». У наступних працях, зокрема «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936), він виклав оригінальну теорію, що отримала назву кейнсіанської. Дж. Кейнс зазначав, що економіка, яка спиралася на принцип laissez - faire, уже віджила, породивши такі небезпечні явища, як безробіття, несправедливий розподіл прибутків, що стало причиною соціально-політичних катаклізмів. Підґрунтям того, на його думку, була неправильна інвестиційна політика. Дж. Кейнс вказував: «…Будь-які зміни в інвестиціях, що не компенсуються відповідними змінами у споживанні, приведуть, звичайно, і до зміни зайнятості…».

Вирішення питання неолібералізму зайнялися німецькі неоліберали, які в період між двома світовими війнами зіткнулися з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом керованої примусової економіки.

У ґенезі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тотального ладу з керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань.

Німецький неолібералізм є своєрідним варіантом теорії державного регулювання, але з більшим, ніж у кейнсіанстві акцентом на підтримці конкурентного ринкового механізму.

Основоположником неолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен (1891-1950). В роботі «Основи національної економічної теорії» (1940) на базі веберівської методології «ідеальних типів» він висунув положення про існування двох типів господарства - «вільного ринкового» і «керованого». Однак жоден тип господарства не може існувати «у чистому вигляді». З погляду В. Ойкена будь-яка форма господарства виникає не стихійно, а формується свідомими діями при провідній ролі держави. Основу неоліберальної методології В. Ойкена складає концепція німецької історичної школи про «національне господарство» як втілення «національного духу».

Концепція В. Ойкена виявилася могутнім засобом формування нового світогляду, орієнтованого на вільний і організований ринок. Вона підготувала проведення нової політики Л. Ерхардом.

Після другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування в Західній Німеччині (ФРН). Тут, починаючи з 1948 р., ці ідеї придбали статус державної доктрини уряду Аденауера – Ерхарда.

Людвіг Ерхард (1897-1977) також був представником німецького неолібералізму. Ефективна економічна політика Л. Ерхарда, що забезпечила високі темпи росту, орієнтувалася на формування соціального ринкового господарства з такими ознаками:

1) особлива роль держави. В основі господарської системи є вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але економічний порядок не встановлюється сам по собі, його здатна встановити держава. Вона повинна затвердити правила поведінки й активно проводити їх у життя, а не займатися господарсько-виробничою діяльністю;

2) важливою функцією держави є вироблення і проведення специфічної соціальної політики. Ця політика спрямована на встановлення економічного, соціального і політичного порядку, тому що вони тісно взаємозалежні. В міру розвитку соціальна політика висувала проблеми забезпечення зайнятості, подолання регіональних розходжень у рівнях доходів, більш повної соціальної забезпеченості, удосконалення форм участі робітників у керуванні підприємствами;

3) розвиток конкуренції як фактора системи порядку. Для цього необхідна боротьба з монополізмом, сприяння дрібному і середньому підприємництву, створення кожній людині умов для прояву її здібностей. Конкуренція забезпечує економічний прогрес, ріст продуктивності, є інструментом забезпечення самостійності господарювання.

Таким чином, теорія соціального ринкового господарства передбачає свідоме конструювання конкурентного механізму шляхом уведення чіткого законодавства, трудових і соціальних гарантій, проведення розумної зовнішньої економічної політики.

Відомі німецькі теоретики неолібералізму В. Репке, А. Ростов та інші очолили критику будь-якого прояву монополізму заради волі і гуманізму. В. Ойкне і його послідовники у Фрайбурзькому університеті з того ж 1948 р. почали випуск щорічника «Ордо», що зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово «ордо», обране В. Ойкеном, перетворилося в збірне поняття, що символізує «природний лад вільного ринкового господарства». Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом «школи Ойкена» стала навіть іменуватися «ордолібералізмом».

Одним із засновників неолібералізму є австрійський економіст, представник англійської школи неолібералізму Ф. Гаєк (1899-1992). Він є одним з головних ідеологів англійської школи неолібералізму. Разом з тим Ф. Гаєк залишився вірним ідеї високої цінності принципів економічного лібералізму. Головним принципом він проголошує пріоритет волі людини. Воля – це відсутність якого-небудь обмеження чи примусу з боку держави. Воля допускає розвиток індивідуалізму. Індивідуалізм, що став основою європейської цивілізації, говорить Ф. Гаєк, – це не егоїзм і не самозакоханість, це насамперед повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе у світі. Система приватної власності – найважливіша гарантія волі не тільки для тих, хто її має, але і для тих, у кого її нема.

Розглядаючи індивідуалізм і колективізм, Ф. Гаєк доходить висновку про те, що закони індивідуальної етики є загальними й абсолютними, а в колективістській етиці верховним неминуче стає принцип «ціль виправдує засоби». Ціль завжди задає ватажок, а члени колективу повинні бути здатні на все, тому керівництво колективами рідко залучає людей з високими моральними переконаннями. Соціалізм, який розірвав зв’язок з ідеалами лібералізму, виховав фашизм і розчистив йому дорогу до влади. Виникла тоталітарна система. У деяких демократичних країнах формується регульоване суспільство. Чим більше суспільство регулюється, тим більше в ньому прошарок людей, що володіють привілеєм гарантованого доходу. «Репутація і соціальний статус починають визначатися не незалежністю, а застрахованістю», – говорить Ф. Гаєк. Міняється система соціальних цінностей, суспільство втрачає умови для розвитку.

«Те, що в наші дні менше поважається і рідше виявляється в духовному житті, – пише Ф. Гаєк, – незалежність, самостійність, готовність йти на ризик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згода добровільно співпрацювати з ближнім – це, по суті, саме ті достоїнства, на яких базується індивідуалістичне суспільство».

Розглядаючи демократичний устрій суспільства, Ф. Гаєк застерігає від впливу коаліції організованих інтересів, тобто визначених груп людей, порівняно невеликих чисельно, але добре організованих, котрі можуть нав’язати свою волю більшості населення, використовуючи цілком законні демократичні методи. У числі таких груп можуть виступати союзи промисловців, профспілки, аграрні союзи, представники військово-промислового комплексу і т.д. Метою цих груп тиску на уряд є одержання якихось привілеїв для своєї коаліції стосовно іншої маси населення. Принциповий вихід з положення Ф. Гаєк знаходить в обмеженні влади держави. «Щоб зберегти особисту волю, потрібно обмежити усяку владу довгостроковими принципами, схваленими народом». Йдеться про те, що владу державних органів управління слід підкорити владі загальних правил, вироблених не цими органами. Лише обмеживши у такий спосіб владу парламенту й уряду, можна обмежити владу організованих груп над суспільством. Держава повинна бути позбавлена можливості потурати груповим інтересам Ф. Гаєк вважає, що потрібно сформувати виборний інститут, що виробить кодекс справедливості, що забезпечує довгострокові інтереси більшості населення.