Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Fedushak-Paslavska_G_M_2008_-_Istoriya_politich....doc
Скачиваний:
15
Добавлен:
15.11.2018
Размер:
1.88 Mб
Скачать

Соціологічна юриспруденція

На відміну від правового позитивізму, який вважав завданням науки формально-логічне вивчення права, соціологічна юриспруденція звертається до умов функціонування, дії права, до процесу його реалізації, системи правовідносин, поведінки людей у сфері права, тобто до вивчення «живого права». Соціологічна юриспруденція охоплює різні напрями, які не сприймають нормативне розуміння права. Іноді називають „функціоналізмом”. Значну роль у розвитку соціологічної юриспруденції відіграв рух „вільного права” (представники – Є. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені та ін.), який протиставляв „живе право” праву в законах. „Живе право” створюється „союзами”. Є. Ерліх твердить, що кожна профспілка, банк, об’єднання підприємців та ін. створюють своє право. Приписи держави лише невелика частина права. Основну ж його масу творить „живе право”. На противагу неопозитивізму, соціологічний напрям вважає, що норми, записані в законі, ще не є правом; значно важливішим є «живе право», котре виникає у житті. Тому на першому плані фігура судді як «творця права».

Якщо є прогалина в праві чи приписи застаріли, суддя не пов’язаний жорстко державними приписами і може шукати норму „живого права” та на її підставі виносити рішення. Звідси ж і рух „вільного права”. Представники цього руху фактично прирівнювали суддю до законодавця, наділяючи його функцією правотворчості.

Філософською основою „соціологічної юриспруденції” є філософія прагматизму, згідно із якою істинним є те, що корисне, а стосовно права – правомірне те, що корисне.

Соціологічна юриспруденція розмірковує над питанням як діє право, залишаючи мало уваги питанню що таке право.

Право „розчиняється” в інших соціальних факторах, прирівнюється до інших соціальних норм, до правозастосувальних актів і т.п.

Одними із напрямів соціологічної юриспруденції є інституціоналізм, представники якого виходять із тієї реальності, що поряд із державою у суспільстві існують ще й інші інститути (організації), кожен з яких творить своє право та реалізм – зменшують роль закону, вважаючи закон порожньою посудиною, яку може заповнити суддя.

Значний вклад у становлення соціологічної юриспруденції вніс німецький юрист, професор Рудольф фон Єрінг (1818-1892) своїми творами «Дух римського права на різних ступенях його розвитку» (1852-1865), «Боротьба за право» (1872), «Ціль в праві» (1877-1883).

Розрізняють дав періоди його творчої діяльності на ґрунті політико-юридичної теорії. Перший – приблизно до середини 50-х років ХІХ ст. В цей час він притримувався установок «юриспруденції понять», вважаючи своєю головною справою виведення (дедукцію) положень права, вбачаючи в поняттях головне джерело знань. Прихильники даного напряму в науці права вважали (говорячи словами Р. фон Єрінга), що «поняття продуктивні, вони комбінуються і виготовляють на світ нові поняття».

Другий період еволюції його поглядів розпочинається з середини 50-х років ХІХ ст. Р. фон Єрінг приступає до розробки «юриспруденції інтересів». Тепер він надихається тією думкою, що культ логічного для юриста-теоретика недоречний, оскільки правознавство не математика, і в ньому пріоритет повинен належати не логіці. Не власне логіка повинна бути об’єктом правознавства, але життєві цінності, реальні інтереси людей. Р. фон Єрінг все більше звертає увагу не на логічні і навіть не на психологічні аспекти права, а на його соціолого-прагматичні, утилітаристські моменти. Уподібнюючи право з живим організмом, Р. фон Єрінг додає йому «всі якості продукту природи: єдність в множині, індивідуальність, зростання з себе і т.д.». Зростання або розвиток права з самого себе якраз і вимагає історичного підходу до нього. Необхідність саме такого підходу обґрунтовується і показується у «Дусі римського права». Крім того він відзначає: «Кожен організм може піддатися подвійному дослідженню: анатомічному і фізіологічному; перше має своїм предметом його складові частини і їх відносини один до одного, тобто його структуру, друге – його функції. Ми маємо намір піддати право обом цим дослідженням».

Реалізовуючи цей намір, Р. фон Єрінг робить особливий наголос на розкритті функцій права, оскільки він вважає, що в будь-яких організмах функції є носіями їх цілей. Організм права не є винятком. У свою чергу, цілі Р. фон Єрінг приписує значення правотворчого чинника. Головним у міркуваннях є теза: «Мета є творець всього права».

Телеологічне трактування права веде Р. фон Єрінга до постановки питання про суб’єкта, про творця права. Право, за Р. фон Єрінгом, виходить «з рук» суспільства, яке він інтерпретує як сферу «сумісної дії людей, об’єднаних загальними цілями; у цій сфері кожен, діючи для інших, діє також для себе, а діючи для себе, тим самим діє і для інших». «Держава – єдине джерело права».

Саме право характеризується Р. фон Єрінгом з різних боків. Інтереси суспільства в цілому складають зміст права. За однієї неодмінної умови – їх захисту, гарантування державою. Право є захищений державою інтерес. Зустрічається у Р. фон Єрінга і дещо інше формулювання того, що утворює зміст права: «Право є сукупність життєвих умов суспільства в широкому сенсі, що забезпечуються зовнішнім примусом, тобто державною владою».

Приведені Єрінгові формулювання є критикою вольової теорії права, що панувала в німецькому правознавстві першої половини ХІХ ст.

Природа права не властива зсередини йому самому, а надається державою: «Критерій права полягає у примусі», Головною є теза про органічність державного примусу в праві. Право виявляється зобов’язаним державі не тільки своїм походженням, але ще і способом існування.

Держава є організація соціального примусу. Ця організація не тільки породжує право, забезпечує його існування, але і управляє ним.

«Право без влади є пустий звук, позбавлений всякої реальності, бо тільки влада, яка проводить в життя норми права, робить право тим, чим воно є».

Суто «державницьке» розуміння права Р. фон Єрінгом поєднується у нього з визнанням необхідності створювати простір для економічної діяльності індивідів, забезпечувати їх юридичну рівність, поважати закріплені за ними політичні права, він висловлюється за незалежність і незмінність суддів, за їх відповідальність тільки перед законом, за тверду дисципліну і законність у суспільстві, за строгий і стабільний порядок, оскільки тільки за таких умов можливий цивілізований суспільно-політичний устрій, нормальне правове спілкування, справедливість. Афоризм: «Нехай восторжествує справедливість, хоч і загине мир!» він змінює життєстверджуючим закликом: «Нехай торжествує справедливість, щоб процвітав мир!».

Там, де обставини примушують державну владу робити вибір між суспільством і правом, «вона не тільки уповноважена, але і зобов’язана пожертвувати правом і врятувати суспільство».

Р. фон Єрінг переносить на ґрунт правознавства концепцію боротьби як універсального принципу буття органічного світу. Вона отримала в другій половині ХІХ ст. широку підтримку в європейських наукових колах: дарвінівська теорія боротьби за існування, ідея класової боротьби у історії і соціології. Полемізуючи з історичною школою права (Савін’ї, Пухта), що вчила розуміти освіту і розвиток права як непомітний, безболісний і мирний процес, подібний до становлення і еволюції мови, Р. фон Єрінг («Боротьба за право») прагне довести щось протилежне: «Життя права є боротьба, боротьба народів, державної влади, станів, індивідів», «кожне право в світі має бути здобуто боротьбою», «боротьба є робота права» і т.д.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]