Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Fedushak-Paslavska_G_M_2008_-_Istoriya_politich....doc
Скачиваний:
18
Добавлен:
15.11.2018
Размер:
1.88 Mб
Скачать

Теорія інституціоналізму

Склалась як один із напрямів соціологічної юриспруденції.

В основі теорії інституціоналізму, згідно з якою держава є одним із інститутів, який організовує соціальне життя за допомогою влади, лежать ідеї, висловлені Морісом Оріу (1859-1929). Він вважав, що важливими засобами надання стійкості існуючому режимові є зміцнення і розвиток у суспільстві інститутів: власності (речовий інститут), торгових організацій, держави, профспілок (корпоративні інститути) і т.д.

Як особливий вид інститутів М. Оріу вирізняв корпорації. Це, на його думку, інститути, що володіють внутрішньою свободою, яка дозволяє їм самим переслідувати свою мету, виконувати свої функції та робить із них живі індивідуальності. Корпорація сама розробляє й переглядає свої статути. Це – суспільна організація, яка володіє певною автономією. Іншу категорію інститутів складають інститути-речі, позбавлені автономії. Деякі з інститутів існують віками, тривалі періоди історії, зазнаючи час від часу тих чи інших змін, інші виникли нещодавно і мають нетривалу історію існування (наприклад, кредитні спілки, кооперативи і товариства). «Необхідно організувати державу так, говорив М. Оріу, щоб враховувалися вага, вплив, значення різних інститутів». «Держава, – за визначенням М. Оріу, – це юридична персоніфікація нації, приведеної до впорядкованого і урівноваженого режиму». Проблему співвідношення держави та інших соціальних інститутів вчений вирішив за допомогою формули: «перша серед рівних». Настав час, за уявленням М. Оріу, «розглядати державу не як суверенітет, але як інститут інститутів».

У інститутах-корпораціях мислитель вбачав важливіший засіб інтеграції суспільства. Корпоративна соціальна організація, заявляв він, є найвищою з можливих типів організацій, оскільки вона відповідає людській сутності, створеній за образом і подобою Бога. На зміцнення існуючого ладу скеровано і вчення М. Оріу про урядову владу, яку він поділяв на три види: виборчий корпус, парламент і виконавчу владу (глава держави, міністри).

Виборчий корпус мислитель протиставляв народу, який є, на його думку, натовпом, позбавленим будь-якої організації. Виборчий корпус тим і відрізняється від народу, що він є організований. Виборцям залишається тільки виразити свою довіру тому чи іншому кандидатові, приєднатися до нього. Такою, на думку М. Оріу, повинна бути організація органічної, корпоративної демократії, яка забезпечить стійкість державного режиму.

Загалом, в рамках т.зв. раннього інституціоналізму склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правових; 3) емпіричний (кон’юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм представлений Торстеном Вебленом (1857-1929). У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Саме з цих позицій він критикує утилітаристів і особливо засновника утилітаризму Є. Бентама, який усі суспільні відносини розглядав з погляду їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети. Т. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналістичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, таку, що є результатом спостережень за людською діяльністю. Він критикує ортодоксальних економістів за те, що вони зводять економічні інтереси тільки до суто грошових та ігнорують людину, виключивши її з економічного аналізу.

Соціально-правовий інституціоналізм Заснований Джоном Роджерсом Комонсом (1862-1945) («Правові основи капіталізму» /1924/, «Інституціальна економіка. Її місце в політичній економії» /1934/, «Економічна теорія колективних дій» /1950/). Як і Т. Веблен Дж. Комонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Т. Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Дж. Комонса такими є юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім’я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інституціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним способом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливостями його розвитку в США, зокрема відсутністю кодифікації (відповідних кодексів) так званого загального права. За цих умов рішення судових органів, особливо Верховного суду, мали обов’язкову силу щодо всіх аналогічних справ.

Дж. Комонс формулює «юридично-мінову концепцію» суспільного розвитку, суть якої полягає в тому, що в онові розвитку лежать мінові відносини, зображуючи у Дж. Комонса як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства: сім’я, тредюніони, акціонерні компанії і навіть держава. Відносини між роботодавцем і працівником теж є угодою рівноправних членів суспільства.

Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає в себе три моменти: конфлікт, взаємодію, вирішення. Це означає, що всі суспільні конфлікти, усі суперечності можна розв’язати. Запорукою цьому є юридичне регулювання правил «угоди». Дж. Комонс допускає не лише мирне врегулювання конфлікту, а й примусове: методи фінансового контролю, фінансового примусу тощо.

Конфлікт може і мусить розв’язувати також держава, зокрема через встановлення судовими органами так званої розумної цінності. У концепції Дж. Комонса категорія «розумної цінності» посідає велике місце. Він навіть заявляє, що політична економія – це наука про процеси, які ведуть до встановлення «розумної цінності». Економічна наука повинна займатися аналізом мети, якої, шукаючи добробуту, прагне людина.

«Розумна цінність» є результатом втручання судових органів у вирішення конфліктів між окремими підприємцями, а також загальним принципом регулювання ними економічного життя, тобто «торжеством колективного розуму» над індивідуальним.

Дж. Комонс трактує власність не як економічну категорію, а як юридичний «титул власності». У цього власність поділяється на три категорії: речову, неречову (борги і боргові зобов’язання) і невідчутну (цінні папери).

Загалом Дж. Комонс прагнув «розумного» правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник економічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях.

Кон’єюнктурно-статистичний інституціоналізм заснований учнем Т. Веблена Уеслі Клер Мітчелом (1874-1948). Політична економія в нього – це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Факторами впливу на економіку він вважає фінанси, грошовий обіг, кредит тощо. Він прихильник державного регулювання економіки. Одним із важливих методів регулювання за У. Мітчелом є планування. З допомогою планування він сподівався вирішити складні економічні й соціальні проблеми суспільства.

Розгляд цих напрямів у політико-правових вченнях ще раз підтверджує існування нової фази в їх розвитку, коли проблеми права, держави та явищ, з ними пов’язаних, переплітаються з суто психологічними, економічними, соціологічними тощо категоріями.

Новий інституціоналізм підкреслює більш самостійну роль політичних інститутів у політичному процесі. Цей напрям є цікавим ще тим, що від «класичного» інституціоналізму його відрізняє насамперед більш широке трактування поняття «інститут», велику увагу він звертає на теорію розвитку й використання значної кількості методів аналізу. Неоінституціоналісти не обмежуються простим змалюванням інститутів, а намагаються виявити «незалежні змінні величини», які визначають політику й адміністративну поведінку. Неоінституціоналістів хвилює питання: чи впливає форма правління (парламентська чи президентська) на поведінку політичних акторів, чи вона являє собою лише формальні відмінності. Деякі неоінституціоналісти концентрують увагу також на результатах діяльності інститутів, але обминають питання етичних основ поведінки акторів, їх інтереси, неформальні відносини між суб’єктами політичного процесу.

Подолати недоліки інституційного підходу спробував біхевіоризм. Із його появою пов’язана справжня революція в галузі політичних досліджень (1930-ті рр.) Основний розквіт біхевіористського напряму припав на 1950-1960-ті рр., коли він займав одну з провідних позицій у соціальних науках. Основоположниками й послідовниками біхевіористського підходу до аналізу політичних процесів були насамперед представники Чиказької школи політичної науки: Б. Берельсон, П. Лазерсфельд, Г. Лассуел, Ч. Мерріам, Л. Уайт та інші. Основну увагу вчені приділяють не політичний інститутам (наприклад, державі), а механізмам здійснення влади. Предметом їх аналізу була політична поведінка на індивідуальному й соціально-агрегованому рівні (в групах, соціальних інститутах і т.д.) У полі зору опинилось чимало аспектів політичного процесу, пов’язаних із політичною поведінкою, зокрема такі, як: голосування на виборах, участь в інших різноманітних формах політичної активності, в тому числі в неконвенціональних формах (демонстрації, пікети і т.д.), лідерство, діяльність груп інтересів і політичних партій та навіть суб’єктів міжнародних відносин.

Спробою подолати недоліки біхевіоризму став розвиток структурно-функціонального підходу. Засновником цього підходу вважається Т. Парсонс, який поклав початок системному погляду на політичний процес. Структурно-функціональний підхід акцентує увагу на структурі та функціях політичної системи, а також на особливостях їх взаємодії як факторах формування політичного процесу.

Представники структурно-функціонального аналізу (Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Девіс, У. Мур) соціальний порядок вважають результатом злагодженого функціонування суспільства, його підсистем заради цілого як своєрідної системної якості (нормативного порядку, злагоди, стабільності, соціальної рівноваги, консолідації тощо). Т. Парсонс соціальний порядок визначав як такий, що заснований на підтримці та прийнятті соціальних норм і цінностей. Для Р. Нісбета соціальний порядок постає як своєрідний тип відносин між людьми, які (відносини) характеризуються високим рівнем особистої близькості, соціального взаємозв’язку, моральної єдності й спадкоємності в часі. Тобто порядок розглядається як основа стабільності та каркас соціальної будівлі, умова конструктивного реформування та розумного стримування суб’єктивістських амбіцій, подолання соціальної зневіри та недопущення безладдя. Натомість, спокій тлумачиться як своєрідний соціальний баланс між індивідуалізмом, взаємодією людей та індивідуальною активністю, високою мірою особистих взаємосимпатій з одночасною повагою до особистості (розумний егоїзм).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]