Реалістична школа права

Вихідні методологічні та політичні позиції прихильників соціологічного напряму були близькими до іншого напряму в юриспруденції – реалістичного. Правові реалісти (К. Ллевеллін (1893-1959) і Дж. Френк (1889-1957), які довели до логічного кінця основні положення соціологічної юриспруденції. Однією з основних відмінностей між соціологами і реалістами є ставлення до правової норми. Для реалістів норма права є конкретне рішення компетентного органу в конкретній справі. Тому центр правових досліджень було перенесено реалістами на вивчення діяльності й поведінки суддів і службових осіб адміністративного апарату. Саме тут, твердив Ллевеллін, створюється право. «Дія, що торкається спірних випадків, їх правового вирішення, – писав він, – є діяльністю правовою, а люди, які провадять цю діяльність (чи судді, чи шерифи, чи судові чиновники, чи юристи) є офіційними виразниками права. Те, що ці люди вирішують у спірних випадках, і є, згідно з моїми поглядами, правом».

Отже, реалісти ототожнювали право з конкретною практикою суддів і службовців. При цьому, на відміну від Ерліха і Паунда, вони не тільки протиставляли закон і правопорядок, а й заперечували нормативний характер права в цілому. Для них норма права – тільки конкретне рішення компетентного органу в конкретній справі. Норми, – писав, зокрема, Френк, – залежно від того, чи сформульовані вони суддями чи іншими органами, чи містяться вони в законах, прецедентах або в інших приписах, є не правом, а лише одним із багатьох джерел, що на них спирається суддя, коли творить право для справи, яку розглядає. Своєю чергою, таке рішення аж ніяк не створює норм для подальших рішень. Погляд на право як на впорядковану систему Френк оголосив основним правовим міфом, який перешкоджає пристосуванню права до потреб життя.

Відмові від розуміння права передовсім як сукупності встановлених у законодавчому порядку загальнообов’язкових правил поведінки кореспондує заперечення точно зафіксованих законом суб’єктивних прав громадян. Для індивідів, твердять вони, будь-які суб’єктивні права, юридичні повноваження не існують до судового або іншого відповідного рішення, а виникають після видання певних актів судових, державно-адміністративних органів.

Відтак реалісти центральним завданням юриспруденції вважають не комплексне вивчення системи правових норм, а розгляд способів постановлення рішень у правових спорах. «Розкріпачуючи» суддів і адміністраторів від «тиранії» юридичних норм, реалісти вихваляють емоції, інтуїцію, психоаналіз і та ін. як головні засоби вироблення рішень, які мають правовий характер. Рішення постановляється згідно з емоційним спонуканням, а правові норми і логіка відіграють другорядну роль.

Органічна теорія

Органічна теорія як течія соціологічного позитивізму. Розвиток державно-правових концепцій другої половини ХІХ – початку ХХ ст. відбувався під впливом стрімких процесів практично в усіх сферах суспільного життя країн Західної Європи. Виникають теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія права, антидемократичні політико-правові вчення. У другій половині ХІХ ст. на грунті соціологічного позитивізму виникає органічна теорія держави і права. Представниками цієї теорії були Блюнчлі, Спенсер, Вормс, Шеффле, Прейс та ін. Проте ще Платон, Аристотель, Гобс порівнювали державу з живим організмом.

Відповідно до органічної теорії людство виникає як результат еволюції тваринного світу – від нижчого до вищого. Подальший розвиток призвів до об’єднання людей у процесі природного добору (боротьба із сусідами) у єдиний організм – держава, в якій уряд виконує функції мозку, керує всім організмом, використовуючи, зокрема, право як передані мозком імпульси. Нижчі класи реалізують внутрішні функції (забезпечують його життєдіяльність), а панівні класи – зовнішні (оборона, напад).

Держава виникає одночасно із своїми складовими частинами – людьми, і буде існувати доти, поки існує людське суспільство. Державна влада – це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму.

Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства та держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології.

З точки зору прихильників органічної теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання іншим органам. Ці ідеї набули широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».

Одним із визначних представників органічної школи в соціології був Альберт Шеффле, відомий німецький економіст та політик. У вступі до першого тому своєї другої великої праці «Будова і життя соціального тіла» мислитель розглядає межі соціологічних знань, єдність, схожі і відмінні риси соціальних, органічних і неорганічних явищ. А. Шеффле аналізує елементи соціального організму: зовнішнє середовище, населення, сім’ю, як соціальні клітини, які виконують роль соціальних тканин.

Другий том цієї книги присвячений вивченню закону соціального розвитку. Цей закон такий, як і в усьому органічному світі – закон природного відбору, адаптації та спадковості, перемоги вищих і складніших форм життя над нижчими примітивними. Соціальний прогрес А. Шеффле полягає в тому, що жорстока, заснована на фізичній силі, боротьба за існування витісняється благороднішими формами змагання, що елементи права і моралі займають все більше місця в соціальній організації.

Організатором соціологічної науки у Франції був Рене Вормс. Він активно пропагував нову науку, закладену О. Контом. У 1893 р. Р. Вормс опублікував книгу «Організм і суспільство», в якій проводив аналогію між суспільством і організмом, підкреслюючи, однак, і розбіжності між ними. Мислитель підійшов до розуміння надіндивідуальної сутності соціальної реальності, всі частини якої пов’язані загальною свідомістю. Найвищим проявом цієї свідомості, стверджував Р. Вормс, є національні відчуття. Головним в суспільстві є не конфлікт, а солідарність, не боротьба, а життєві зусилля.

Однак найвидатнішим представником органічної теорії права був англійський філософ і соціолог-позитивіст Герберт Спенсер (1820-1903), який сформулював її в остаточному вигляді. Отримавши інженерну освіту, Г. Спенсер, як і О. Конт, більше запозичив з природознавства, ніж з філософських чи психологічних книг.

Концепція природних прав стала основою, на якій Г. Спенсер побудував свою політичну філософію. Вона була сформульована ним у першому його великому творі «Соціальна статика». Її основна ідея полягає в існуванні природного закону, який спрямований на реалізацію кожним індивідом своїх здібностей у прагненні до поставленої мети. Свобода є тим первинним правом людини, на якому будується вся система громадянських прав у державі – політично організованому суспільстві.

Як різні аспекти загальної свободи, мислитель визнає «вторинні» громадянські права, якими в першу чергу є право на фізичну недоторканність, свободу пересування, свободу обміну і договору, на користування природними ресурсами, на власність та репутації, на свободу переконання та віросповідання тощо. Філософ вважав, що всі ці права є природного походження і належать людині незалежно від діяльності законодавця, а тому соціальні установи і політична організація суспільства не створюють навіть цих «вторинних» прав. Вони покликані їх юридично оформлювати і забезпечувати.

Мислитель однак дещо і обмежує приватну власність на землю. Він говорить, що приватне володіння територією, яка є дуже обмеженою, позбавило б інших рівної свободи користуватися нею. Проте всі інші форми власності, на його думку, повинні користуватися юридичним захистом, а будь-які спроби уряду перерозподілити власність суперечать закону рівної свободи.

Людство є недосконалим і тому потребує державної влади в суспільстві. Але за вченням Г. Спенсера, ця влада є завжди злом. За суттю вона є насильством, тобто заперечує індивідуальну свободу.

Уряд – всього лиш тимчасовий соціальний інститут, необхідний тільки в період, коли людина переходить від окремішності до спілкування, від варварства до цивілізації. «Для лихої людини уряд істотно необхідний, для доброї непотрібний». Уряд – це обмеження, яке зіпсований народ накладає на самого себе, бо закон є непотрібним для доброго суспільства.

Через те, що влада є уособленням зла, кожна людина завжди має право розірвати свої зв’язки з державою – має право «ігнорувати» її, відмовитися від обов’язку матеріально підтримувати її та від її захисту. При цьому «рівна свобода» інших не буде порушена. В «Основах соціології» філософ наголошував, що в майбутньому поступово послабиться роль держави, а важливі функції виконуватимуться органами, які не входять до складу державної організації. Це послужить грунтом для зникнення держави в історії, і вільна воля кожного буде гармонійно погоджуватися з вільною волею решти членів суспільства.

Г. Спенсер виступав проти надмірного втручання держави у сферу соціальних відносин, вважаючи, що таке втручання гальмує прогресивний розвиток суспільства, і тому відводив уряду досить обмежену роль – забезпечення вільної дії природних законів.

У всій живій природі існує жорстокий порядок, за якого непристосовані гинуть і поступаються місцем сильнішим особам, здатним до адаптації, пристосування до змінних умов середовища. Цей порядок, за словами Г. Спенсера, діє і в людському суспільстві, в якому усунення слабких сильними є проявом «доброчинності вищого порядку». Тому Г. Спенсер критикував державну благодійність, вважаючи, що таким способом стримується процес очищення суспільства від найменш придатних.

Слід відзначити, що закон «виживання найбільш придатних» було сформульовано Г. Спенсером ще за вісім років до того, як на світ з’явилася відома праця Чарльза Дарвіна «Походження видів у спосіб природного добору або збереження сприятливих пород у боротьбі за життя».

Г. Спенсер вважав, що з усіх природничих наук саме біологія здатна дати ключ до пізнання загальних принципів організації, функціонування і розвитку людського суспільства. До біології Г. Спенсер звертався вже в роботі над «Соціальною статикою». Саме в цій праці його міркування побудовано навколо сформульованого ним закону «виживання найбільш придатних». Під терміном «суспільний організм» слід розуміти не просто метафору, а певну об’єктивну реальність – спільність принципів суспільства та індивідуального біологічного організму. Відповідно до його теорії, держава, як і усяке живе тіло, грунтується на диференціації та спеціалізації.

Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

У тритомній праці «Основи соціології» мислитель підкреслював наявність схожості у принципах організації (структури) і розвитку (еволюції) суспільства та біологічного організму, існування в усій живій природі закономірності переходу від простого до складного (інтеграція), від однорідного до різнорідного (диференціація) та від невизначеного до визначеного.

В результаті перенесення законів життя тварин на людське суспільство, тобто біологізації соціальних явищ виникає теорія насильства (завоювання) австрійського соціолога, представника соціал-дарвінізму в соціології Л. Гумпловича (1838-1909).