2.7.5. Розколи і секти.

Хоча іслам якоюсь мірою і об'єднував людей на основі спільності релігії, але ні національні, ні тим більше, класові суперечності в країнах ісламу зовсім не зникли, навпаки, вони поступово все загострювалися. Це знайшло віддзеркалення в різних течіях мусульманської релігії, в розколах і сектах.

Найкрупніший (і один з раніших) розкол був викликаний появою шиїзму («шия» по-арабськи — партія, секта, схизма). Нерідко вважають, що в русі шиїзму, виявилася незадоволеність і боротьба персів (як персидських феодалів, так і селян) проти завойовників — арабів, тобто що це була свого роду релігійна оболонка національного антиарабського руху в Ірані. Це частково і вірно, але такий характер шиїзм прийняв не відразу, а лише згодом. Почалася ж справа з внутрішньої боротьби серед арабів — з боротьби за владу між наступниками Мухаммеда. Четвертий халіф — Алі був кровним родичем пророка — його двоюрідним братом і зятем; прихильники Алі (шия-Алі, тобто партія Алі) не визнавали законності попередніх халіфів, оскільки вони були не з роду пророка, а були «вибрані» релігійною общиною, тобто просто узурпували владу. Боротьба за владу прийняла форму суперечки про спадкоємність влади в халіфаті. Партія Алі зазнала поразки, Алі був убитий, але прихильники його надалі зміцнилися в Ірані і Іраку, і там шиїзм широко розповсюдився як вираз протесту проти влади Арабського халіфату. Алі і його сини Хасан і Хусейн лягли мучениками за віру. На пам'ять цього шиїти щорічно справляють траурне свято шахсей-вахсей, при якому доведені до екстазу фанатики наносять собі рани гострою зброєю або іншими такими ж дикими способами виражають свою релігійну відданість пам'яті мучеників.

Головна ідея шиїзму — віра у те, що законним наступником пророка Мухаммеда — імамом — може бути тільки його родич-нащадок, а «вибрані» общиною (що насправді захопили в ній владу) халіфи незаконні. У зв'язку з цим шиїти відкидають сунну, складену при перших халіфах з переказів про пророка.

Але шиїзм не залишився єдиним, усередині нього виникли різні течії. Пануючою стала течія, що визнає одинадцять законних імамів — нащадків Алі, дванадцятий імам ніби то ще в IX ст. таємничо сховався і десь перебуває невидимо, проте повинен в кінці появитися як рятівник — махди. Ця найбільш поширена в шиїзмі течія особливо зміцнилася в Ірані і з початку XVI ст. (при династії Сефевідів) стала там офіційною державною релігією.

Інші відгалуження шиїзму налічують значно менше послідовників і є сектами. Така секта ізмаїлітів (на ім'я Ізмаїла, її засновника; VIII ст.), поширена нині в гірських районах Афганістану, Бадахшана і ін. Ізмаїліти вірять у те, що в їх імаму послідовно утілюється «світова душа». Цей імам утворює спадкову династію «Агаханов», які ведуть світське, розкішне життя і збирають звідусіль дань з членів секти. В учення ізмаїлітів влилося багато ідей з домусульманських релігійно-філософських систем Азії і з місцевих народних вірувань.

Від ізмаїлітської секти відокремилася в IX ст. група карматів — демократична секта, члени якої, переважно селяни і бедуїни Аравії, встановлювали спільність майна. Керівники секти намагалися з'єднати мусульманське віровчення з ідеями неоплатоників і гностиків, вони розглядали людину як мікрокосм, що відбувся з божества. Секта карматів існувала до XI ст.

Від того ж ізмаїлізма відбрунькувалася секта ассассинів, що сполучала містицизм з фанатичною боротьбою за віру проти немусульман. У роки хрестових походів ассассини були самими ярими ворогами хрестоносців (до речі, від назви секти походить французьке слово «assassin» — вбивця).

Нарешті в XI ст. від того ж кореня відокремилася група послідовників халіфа Хакіма. На ім'я видного ватажка секти Ізмаїла ад Даразі послідовники секти дотепер відомі як друзи (у Лівані).

На відміну від шиізму, ортодоксальний іслам, що охопив більшість мусульман миру, називається суннізмом, прихильники його визнають законність сунн.

На думку суннитів, імамом може стати той, кого вибрав Аллах і народ.

Суннізм теж не залишився цілком єдиним. У VIII—IX ст. у ньому виникла мутазилітська течія. Мутазиліти прагнули тлумачити мусульманське віровчення в раціональному дусі, доводили «справедливість» бога, наявність вільної волі у людини, визнавали Коран книгою, написаною людьми, а не створеною богом. Мутазілітів підтримували деякі халіфи (IX ст.), що шукали в цій секті опору для своєї слабіючої влади. Але незабаром (кінець IX ст.) реакційне фанатичне духівництво узяло верх в халіфаті, мутазилітів стали переслідувати. Зміцнилося вчення про вічність, «несотворенності» Корану. Проте ідеї мутазилітів залишили слід на подальшому розвитку мусульманського богослов’я.

У VIII—IX ст. у правовірному мусульманському богослов’ї склалися чотири школи: ханифітів, шафиїтів, маликітів і ханбалітів (на ім'я їх засновників). Остання з цих шкіл була пройнята духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів, вона зміцнилася серед відсталого бедуїнського населення Аравії; близька була до неї і школа маликітів, що одержала панування в Північній Африці. Інші дві школи, що розповсюдилися в культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення учення. Особливої взаємної відчуженості і ворожнечі між прихильниками цих чотирьох богословських шкіл немає. У тих же VIII—X ст. в ісламі виник містичний, напівчернечий рух - суфізм (від слова «суфі» — груба шерстяна тканина, сірячина). Воно зародилося в надрах шиїзму, але проникло і в середу суннитів. У суфійськім віровченні позначився вплив ідей маздеїзму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не надавали великого значення зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством. Деякі суфії доходили до пантеїстичного світогляду (бог — у всьому світі, весь світ — прояв або еманація бога) і тим самим віддалялися від грубо антропоморфного уявлення про Аллаха, яке дане в Корані. Суфії надавали особливе містичне значення іменам божим що зустрічаються в Корані. Містико-пантеїстичний рух суфізму спочатку піддався гонінням з боку мусульманських фанатиків-ортодоксів, але поступово обидві сторони пішли на поступки. Послідовники суфійського учення стали утворювати ордени мандруючих ченців — дервішів — на чолі з шейхами, або ішанами. Ці ордени були визнані законними і у суннітів, і у шиїтів. Дервіші, хоча вони і давали чернечу обітницю бідності, на ділі незабаром перетворилися на шарлатанів, що обирають і одурюють легковірний народ, керівники ж дервішів, ішани, в свою чергу обирають своїх послушників — мюридів. Деякі ордени дервішів застосовують в своїх молебствах екстатичні танці та інші чисто шаманські способи спілкування з божеством. Надається велике значення містичному вигуку: «Ху!»

З суфізмом був історично пов'язаний рух тариката. Це поняття спочатку означало благочестивий шлях життя для спілкування з богом (слово «тарикат» по-арабськи шлях). Але згодом тарикатом стали називати учення фанатиків, що проповідували «священну війну» проти християн і інших невірних.

Під прапором тариката вели, наприклад, війну на Кавказі (Кази-мулла, Шаміль) проти росіян. Бойову силу тариката складали мюріди — послушники, що сліпо покоряються своєму мюршиду — духовному наставнику. Звідси рух Шаміля іноді називали мюридизмом.

У новітній час ускладнення соціально-економічних і політичних умов, загострення класової боротьби викликали появу нових сект в ісламі. Серед бедуїнів Аравії в XVIII ст. виник рух ваххабитів (послідовників Мухаммеда ібн Абдель Ваххаба), в якому відобразився стихійний протест кочівників проти багатства і розкоші міських купців і багачів. Ваххабіти, продовжуючи традиції суворої ханбалітської школи, вимагали повернення до патріархальної простоти життя перших століть ісламу, строгого виконання наказаних обрядів і заборон, знищення розкоші, боролися з європейськими культурними впливами, не визнавали культу святих, поклонялися тільки одному богу. Після жорстокої боротьби з супротивниками ваххабіти до початку XX ст. узяли верх в державі Неджд (Внутрішня Аравія), а потім підпорядкували собі Хіджас з Містами меккою і Мединою. У державі Саудівської Аравії, що об'єднала обидві області, ваххабитизм зробився пануючою релігією.