Навчальний матеріал

2.3.1. Розділення західної і східної церков.

Внутрішнє життя християнства, внутрішньо церковні відносини відображали в собі хід політичної історії. Політичне і культурне розділення Римської імперії на захід і схід (III— IV ст. н. е.) привело і до поступового відособлення західної і східної церков. На Заході у зв'язку із занепадом, а потім скасуванням влади імператора і розпадом імперії (близько 476 р.), незвичайно виріс авторитет глави церкви — римського єпископа, що одержав найменування Папа. На Сході, де імперія збереглася, патріархи церков (константинопольський, антиохійський, олександрійський і єрусалимський) не могли одержати такої влади. Вони майже і не намагалися вийти з-під опіки імператорів. Під час іконоборчого руху у Візантії (VIII—IX ст.) незалежності церкви було завдано особливо сильного удару: щоб позбавити її всякої самостійності і ще більше підпорядкувати собі, імператори забороняли поклоніння іконам (тим самим ослабляючи привабливість церковних обрядів для віруючих) і конфісковували церковно-монастирські землі. Правда, шанування ікон було потім відновлено (842 р.), але землі не були повернені церкви, і самостійність її була остаточно підірвана.

Саме тому східні патріархи не могли підкорятися владі римського папи. Останній, проте, все більш наполегливо домагався на першість у всьому християнському світі. Організаційні і догматичні розбіжності між східною і західною церквами, що відображали політичну боротьбу, поступово накопичувалися і привели нарешті до формального розриву між цими церквами (1054 р.).

Відчуженість між римсько-католицькою і православною церквами збереглася донині, хоча колишні криваві зіткнення між їх прихильниками припинилися. Папська курія не раз намагалася, ціною дрібних поступок в обрядах, підпорядкувати собі східні церкви. Так виникали унії: Флорентійська 1439 р., Брестська 1596 р. Остання охоплювала частину західнобілоруського і західноукраїнського населення і переслідувала мету міцніше підпорядкувати його католицькій Польщі, але ця унія не пом'якшила релігійної ворожнечі, а ще більше підсилила її; вона проіснувала до кінця 40-х років XX ст.

2.3.2. Виникнення інквізиції.

Класова боротьба в європейському середньовіччі привела до появи ряду сект і єресей, в яких виражався стихійний протест проти церковного гніту. Такі були павликияне у Візантії (VII—IX ст.), богомоли — в Болгарії (X—XIII ст. і пізніше), патарени, катари, альбігойці, вальденси і ін.— у західних країнах (XI—XIII ст.).

Ідейною основою всієї цієї єресі було успадковане від маздеїзму дуалістичне вчення про відвічний антагонізм доброго і злого: весь матеріальний світ і тіло людини — створення злого духу (Сатанаїла), а душа людини і все духовне створені добрим богом. Вважаючи, таким чином, весь матеріальний світ злом, єретики проповідували повернення до суворої аскетичної простоти життя перших християн, заперечували церкву і її обрядовість. Пануюча церква укупі з феодальною державною владою нещадно пригнічувала всі ці прояви стихійної опозиції народних мас.

Для їх викорінювання папська курія створила в кінці XII ст. особливий церковний суд — свячену інквізицію. Єретиків або навіть тільки підозрюваних в єресі по простих доносах віддавали суду інквізиторів, які звичайно після звірячих тортур спалювали обвинувачених на багатті. З XIII ст. інквізиція була віддана в руки чернечого ордена домініканців. Інквізитори переслідували разом з єретиками, також «відьом» і «чаклунів». У 1487 р. була складена книга «Молот відьом» — керівництво для розшуку і судового переслідування відьом і інших ворогів церкви. В період панування інквізиції були спалені або замучені сотні тисяч ні в чому не повинних жертв. Особливо лютувала інквізиція в Іспанії («королівська» інквізиція з 1478 р.).

Інквізиція