2.3.5. Православ'я. Розкол в російській церкві.
У Східній і Південно-східній Європі зміцнилося греко-православне (православне) віросповідання, що розповсюдилося з Візантії. Православ'я дотримуються дотепер греки, болгари, серби, Чорногорія, велика частина македонців, румуни. У Росії, куди християнство проникло в X ст. (хрещення Русі при князі Володимирі, 988 р.), православ'я стало пануючою, офіційною релігією. Окрім росіян, білорусів, українців, православ'я було також релігією Молдавії, карелів, комі, мордва, більша частина марі, удмуртів і народів Сибіру. На Кавказі — грузин, частини осетин, абхазів і ін. Православна церква ідейно підтримувала царську монархію і фактично цілком їй підкорялася. Московські митрополити, що очолювали російську церкву, а з 1589 р. патріархи зрідка намагалися добитися хоч би деякої незалежності від держави, але безуспішно. Петро I остаточно позбавив церкву навіть видимості самостійності, відмінивши патріаршество і поставивши во главі церкви святіший синод із слухняних царю ієрархів (1721г.). Православне духівництво перетворилося на простих «чиновників в рясах».
Глухий протест народних мас проти феодального гніту, освяченого церквою, часом виливався в рухи проти казенної церкви. Звідси ще середньовічні секти — єресі: стригольники (XIV—XV ст.), „жидовствуючі” (XV ст.). Широкий рух церковного розколу середини XVII ст., направлений проти церковної політики патріарха Никона. Проти виправлення їм богослужебних книг і інших реформ виступила маса нижчого духівництва і мирян. Розбіжності між старообрядцями і никоніанами стосувалися не догматів, а обрядових дрібниць: старообрядці наполягали на складанні не трьох, а двох перстів для хресного знамення, співали «алілуя» не три, а двічі («сугуба алілуя»), писали не «Іісус», а «Ісус» і ін. Але за ці «дрібниці» фанатики старообрядності йшли безстрашно в посилання, на страту, на самоспалення.
В.І.Суріков «Бояриня Морозова»
Старообрядність, проте, не залишилася єдиною, воно теж розкололося: більш примирливо настроєні групи — багаті люди, утворили толк, попівства, вони мали своїх священиків, визнавали законність царської влади; радикальніші елементи — в більшості селяни — складали безпопівскі толки, вони навідріз відмовлялися від спілкування з никоніанами, не підкорялися державній владі, царя вважали антихристом, пануючу церкву — антихристовою, єретичною. Уряд і пануюча церква жорстоко переслідували «розкольників» (старообрядців), і ті ховалися в лісах Заволжя, Півночі, в Сибіру. Старообрядність було узаконено тільки в 1905 р.
З XVIII ст. у Росії стали виникати секти нового типу, в яких знову-таки смутно відображалася незадоволеність селян і інших верств населення поміщицьким самодержавно-поліцейським і церковним гнітом. Ще в першій половині XVIII ст. виникла секта «божих людей» (христововірів, хлистів, як їх глузливо називали супротивники), що заперечували весь офіційний догматизм, церковну обрядовість і ін. Замість богослужіння вони встановили радення з екстатичними танцями; при цьому на деяких учасників радення «накочував святий дух», і вони починали несамовито пророкувати (пережиток шаманства). У другій половині XVIII ст. від христововірів відокремилися скопці — фанатики, що вимагали повного знищення гріховних плотських ваблень і що для цього піддавали себе і інших які вступали в секту кастрації.
Крім цих містичних сект виникали раціоналістичні: засновники їх намагалися тлумачити християнське віровчення у дусі «розуму». Такими були духобори (з 50-х років XVIIIст.), молокани («духовні християни»; з 1765), «ільїнці» (з середини XIX ст.) і ряд інших. У цих сектах виявилося, з одного боку, стихійне прагнення селян до патріархального громадського побуту (вони не визнавали приватної земельної власності і ін.), з іншою — смутне прагнення до вільного капіталістичного розвитку; але у всіх випадках в сектантстві відображався глухий протест проти казенно-церковної опіки, проти поборів.
З середини XIX ст. до Росії почали проникати і західноєвропейські (протестантські) секти: штундисти, меноніти, пізніше баптисти і ін. Вони нерідко зближувалися з чисто російськими сектами, а частіше їх витісняли.