Розділ IV прикінцеві положення
Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2007 року.
Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.
Частину 2 ст. 4 Житлового кодексу Української РСР (Відомості Верховної Ради УРСР, 1983 p., додаток до № 28, ст. 573; Відомості Верховної Ради України, 1993 p., № 24, ст. 258) доповнити абзацом шостим такого змісту:
«квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення)».
4. Кабінету Міністрів України:
протягом року з дня набрання чинності цим Законом розробити і внести на розгляд Верховної Ради України загальнодержавну програму розвитку соціального житла;
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити прийняття відповідно до своєї компетенції нормативно-правових актів, що випливають із цього Закону;
забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.
5. Органам місцевого самоврядування до 1 січня 2008 р. провести інвентари зацію та облік житла, яке може використовуватися як соціальне.
794
Додатковий матеріал до розділу «Законодавство про працю»
Проект Трудового кодексу України
(Витяг)
ТРУДОВИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
Книга перша Загальні положення
Глава 1. Основні положення
Стаття 1. Мета і завдання Трудового кодексу України
Метою Трудового кодексу України є визначення основних засад реалізації передбачених Конституцією України трудових прав і гарантій працівників, створення належних умов праці, забезпечення захисту інтересів працівників і роботодавців.
Завданням цього Кодексу є правове регулювання відносин, визначених у ньому (трудові відносини), створення необхідних правових умов для досягнення оптимального узгодження інтересів сторін трудових відносин.
Стаття 2. Відносини, що регулюються Трудовим кодексом України 1. Цей Кодекс регулює відносини щодо: реалізації права на працю; працевлаштування; умов праці;
організації та управління працею;
професійного навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації; забезпечення договірного регулювання умов праці; відповідальності роботодавців і працівників; вирішення трудових спорів;
нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства; розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів; інших питань, визначених цим Кодексом. Стаття 3. Основні засади правового регулювання трудових відносин 1. Правове регулювання трудових відносин здійснюється на засадах: 1) свободи праці, що включає право на працю, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується;
795
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
заборони примусової праці;
заборони дитячої праці;
заборони дискримінації у сфері праці та забезпечення особам, які зазнали такої дискримінації, права на звернення до суду про визнання факту дискримінації та її усунення, а також відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дискримінації;
забезпечення повної зайнятості працівників та їх захисту від безробіття;
забезпечення права працівників і роботодавців на свободу об'єднання для захисту своїх прав та інтересів;
поєднання державного і договірного регулювання трудових відносин;
рівності прав і можливостей працівників, у тому числі тендерної рівності, шляхом забезпечення єдності та диференціації умов праці;
забезпечення працівникам державних гарантій у сфері праці;
гарантування працівникам своєчасної та в повному розмірі виплати заробітної плати, що забезпечує достатній життєвий рівень для них та їх сімей;
створення належних, безпечних і здорових умов праці та відпочинку;
створення працівникам рівних можливостей щодо їх професійного зростання, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації;
забезпечення права працівників на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
гарантування права на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, у тому числі забезпечення права працівників на страйк;
забезпечення судового захисту трудових прав, честі та гідності учасників трудових відносин;
здійснення нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства;
сприяння веденню колективних переговорів з метою укладання колективних договорів і угод;
захисту від незаконного звільнення;
забезпечення права працівників на участь в управлінні юридичною осо-бою-роботодавцем.
Стаття 4. Недопущення дискримінації у сфері праці
1. Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пе реконань, статі, етнічного та соціального походження, віку, стану здоров'я, інва лідності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ- СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.
Дискримінація за ознакою статі включає сексуальні домагання, що виражаються у формі небажаної словесної, несловесної або фізичної поведінки сексуального характеру з метою або наслідками приниження честі та гідності (створення атмосфери залякування, ворожості, приниження або образ).
2. Не вважаються дискримінацією у сфері праці передбачені цим Кодексом та законами обмеження прав і можливостей або надання переваг працівникам за лежно від певних видів робіт, які стосуються віку, рівня освіти, стану здоров'я, статі, інших відповідних обставин, а також необхідності посиленого соціального та правового захисту деяких категорій осіб. Законами і статутами господарських товариств (крім акціонерних), виробничих кооперативів, фермерських госпо дарств можуть встановлюватися переваги для їх засновників (учасників) і членів
796
Додатки
при наданні роботи, переведенні на іншу роботу та залишенні на роботі при вивільненні.
Стаття 5. Заборона примусової праці
1. Забороняється застосування примусової праці, тобто праці, для якої особа не запропонувала добровільно своїх послуг і виконання якої вимагається від неї під погрозою покарання, застосування насильства тощо, у тому числі:
як засобу політичного впливу чи виховання або як засобу покарання за наявність або висловлювання певних політичних поглядів чи ідеологічних переконань;
з метою підтримання трудової дисципліни;
як методу мобілізації працівників та використання праці для потреб економічного розвитку;
як засобу будь-якої дискримінації;
як засобу покарання за участь у страйках.
2. Не вважається примусовою працею:
військова або альтернативна (невійськова) служба, якщо робота має суто військовий чи службовий характер;
робота, яка виконується особою за вироком чи рішенням суду за умови, що вона виконується під наглядом і контролем відповідного органу державної влади;
робота, що виконується відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан.
Стаття 6. Регулювання трудових відносин
1. Трудове законодавство регулює трудові відносини, визначені цим Кодексом. Акти трудового законодавства обов'язкові для застосування на всій території
України, якщо ними не передбачено інше.
Відносини, пов'язані з проходженням військової служби у Збройних Силах України та в інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях, регулюються трудовим законодавством у межах, передбачених відповідними спеціальними законами.
Відносини, пов'язані з проходженням служби в органах внутрішніх справ, податковій міліції, Державній кримінально-виконавчій службі України, пожежній охороні, регулюються трудовим законодавством, якщо інше не передбачено спеціальними законами.
Законами України можуть встановлюватись особливості застосування трудового законодавства до окремих категорій працівників (державні службовці, дипломатичні працівники тощо).
Проходження альтернативної (невійськової) служби регулюється трудовим законодавством за винятками, передбаченими спеціальним законом.
Праця осіб, які відбувають кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі, регулюється трудовим законодавством у частині, передбаченій спеціальним законом.
Праця осіб, яким у порядку кримінального покарання чи адміністративного стягнення призначено відбуття виправних робіт, регулюється трудовим законодавством за винятками, передбаченими спеціальним законом.
7. Відносини священнослужителів та осіб, які займають виборні посади в релігійних організаціях, регулюються трудовим законодавством у випадках, якщо це передбачено статутом або іншими внутрішніми документами релігійної орга нізації.
8. Трудове законодавство не застосовується в разі, якщо:
робота виконується фізичною особою — суб'єктом підприємницької діяльності самостійно;
797
Енциклопедичний
довідник
майбутнього
адвоката
робота виконується членами особистого селянського господарства в цьому господарстві.
9. Трудове законодавство не застосовується (крім законодавства про охорону праці) у разі, якщо:
фізична особа виконує обов'язки члена наглядової ради акціонерного товариства, виконавчого органу господарського товариства, інших відповідних органів управління юридичних осіб, якщо ці обов'язки виконуються на інших підставах, ніж трудовий договір;
фізична особа виконує обов'язки за цивільним договором, який передбачає виконання нею певної роботи на користь іншої сторони договору.
10. У разі якщо в судовому порядку встановлено, що цивільним договором фактично регулюються трудові відносини, до них застосовуються норми цього Кодексу та інших нормативно-правових актів трудового законодавства.
Стаття 7. Регулювання трудових відносин громадян України, які працюють за межами України
1. Громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю у період тимчасового перебування за кордоном, якщо це не суперечить законодавству України і країни перебування.
2. Трудовим законодавством регулюються трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, у разі, якщо:
громадяни працюють в органах дипломатичної служби України за кордоном;
громадяни уклали з роботодавцями, які є резидентами України, трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі у відокремлених підрозділах резидентів, якщо це не суперечить законодавству країни, на території якої виконується робота;
це передбачено законами та міжнародними договорами України.
Трудові відносини громадян України, які уклали трудові договори про виконання роботи за кордоном з роботодавцями — нерезидентами України (далі — іноземні роботодавці), регулюються законодавством держави, в якій виконується робота, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України та укладеним трудовим договором.
Права та законні інтереси громадян України, які тимчасово працюють за кордоном, захищаються угодами, що укладаються між Україною та іншими державами.
Стаття 8. Регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні
Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, мають право займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить законодавству України і країни походження.
Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством та міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законів призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.
3. Трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні, регулюються трудовим законодавством, якщо інше не передбачено зако нами чи міжнародними договорами України.
4. Трудовим законодавством не регулюються трудові відносини: іноземців та осіб без громадянства, які працюють у складі дипломатичних
798
Додатки
представництв іноземних держав або представництв міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами;
іноземців та осіб без громадянства, які уклали з іноземними роботодавцями трудові договори про виконання роботи в Україні, якщо інше не передбачено цими договорами або міжнародними договорами.
Стаття 9. Регулювання трудових відносин громадян України, які працюють в Україні за трудовими договорами з іноземними роботодавцями
1. Трудові відносини громадян України, які працюють в Україні за трудовими договорами з дипломатичними представництвами іноземних держав, міжнародних організацій в Україні, у тому числі їх представництв, іноземними роботодавцями, регулюються законодавством України, якщо інше не передбачено законами та міжнародними договорами України.
Стаття 10. Обчислення строків, пов'язаних з трудовими відносинами
1. Строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюють ся роками, місяцями, тижнями, днями і можуть бути визначені цивільним зако нодавством, колективним договором та рішенням суду.
До строків звернення до органів з розгляду трудових спорів застосовуються положення цивільного законодавства щодо перебігу строків позовної давності.
Обчислення строків, з якими цей Кодекс пов'язує виникнення трудових прав і обов'язків, розпочинається з календарної дати, якою визначено початок виникнення таких прав і обов'язків.
Обчислення строків, з якими цей Кодекс пов'язує припинення трудових прав і обов'язків, розпочинається з наступного дня після календарної дати, якою визначено закінчення таких прав і обов'язків.
4. Строки, що обчислюються роками, місяцями, закінчуються у відповідне число останнього року, місяця. У разі якщо закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на місяць, який не має відповідного числа, відповідний строк закінчується в останній день цього місяця. Строк, що обчислюється тижня ми, закінчується у відповідний день тижня.
До строків, що обчислюються календарними тижнями чи днями, зараховуються також дні державних та релігійних свят і вихідні дні.
До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.
Строк, що визначений у півмісяця, розглядається як строк, який обчислюється днями, і при цьому дорівнює п'ятнадцяти дням.
Якщо останній день відповідного строку припадає на день державного або релігійного свята чи вихідний день або на день, у який відповідно до встановленого режиму роботи не працюють служби чи працівники, щодо яких можуть здійснюватися дії протягом зазначеного строку, днем закінчення строку вважається найближчий, що настає за ним, робочий день.
Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі якщо ця дія має бути вчинена в установі. то строк спливає тоді, коли в цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції. Письмові заяви та повідомлення, здані до відділення поштового зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.
799
Додатковий матеріал до розділу «Господарське законодавство»
Інформаційний лист Верховного Суду України
від 26 грудня 2005 р. № 3.2. -2005
(Про розмежування компетенції між господарськими
і адміністративними судами)
Верховний Суд України
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ
від 26 грудня 2005 р. № 3.2.-2005
Голові Вищого господарського суду України
Д. М. Притиці
Матеріали господарських справ свідчать про неоднозначність судової практики щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами. З метою забезпечення єдності судової практики слід враховувати наступне.
Аналіз нині діючої редакції Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) не дозволяє сформулювати загальне правило, відповідно до якого відбуватиметься розмежування компетенції між адміністративними та господарськими судами. До вирішення цієї проблеми на законодавчому рівні пропонується при визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські врахувати таке:
1. Визначення поняття «справа адміністративної юрисдикції» наведено у ст. З КАС України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Тобто, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
800
Додатки
У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.
Стаття 17 КАС України встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів, щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатись категорії спорів, визначені в пунктах 1,3,4 вказаної статті, а саме:
а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності;
б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої ком петенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;
в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановле них законом.
У всіх наведених категоріях спорів передбачено, що хоча б однією із сторін такого спору повинен бути суб'єкт владних повноважень.
2. Поняття «суб'єкт владних повноважень» визначено у ст. З КАС України — це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повно важень.
Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказаних владних управлінських функцій (щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору), то такий суб'єкт не знаходиться «при здійсненні управлінських функцій», та не має встановлених нормами КАС України необхідних ознак суб'єкта владних повноважень.
Виходячи з вищезазначеного критерію, можна виокремити певні категорії справ, розгляд яких відповідно до статей 1,4,17 КАС України має здійснюватись у порядку адміністративного судочинства:
а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рі шень, дій чи бездіяльності у яких такий суб'єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов'язує цих осіб вчиняти певні дії, утримуватись від вчинення певних дій, нести відповідальність. При цьому особи згідно з нормами чинного законо давства України зобов'язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб'єкта владних повноважень;
б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконан ня адміністративних договорів.
3. Стаття З КАС України адміністративний договір — це дво- або багатосто роння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.
Якщо ж суб'єкти (в тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повно-
801
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
важень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК України, під час укладання такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов'язків за договором, можуть відмовитись від його укладання, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов'язковими для адміністративного договору, а кожний суб'єкт такого договору виступає як рівний один до одного.
4. Частиною 2 ст. 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства (наприклад, стаття 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» встановлює, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення).
Необхідно звернути увагу, що пріоритет визначення підвідомчості справ адміністративної юрисдикції належить Вищому адміністративному суду України, який відповідно до положень ч. З ст. 125 Конституції України є вищим судовим органом для спеціалізованих адміністративних судів.
У зв'язку з викладеним, запропонований проект рекомендацій президії Вищого господарського суду України є неприйнятним.
Прошу даний інформаційний методичний лист довести до відома апеляційних та місцевих господарських судів.
Голова Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України І. Б. Шицький
802
Додатковий матеріал до розділу «Кримінальне право»
Верховний Суд України
УЗАГАЛЬНЕННЯ
Узагальнення практики призначення судами кримінального покарання
від 1 січня 2002 р.
Практика призначення судами кримінального покарання
Прийняття нового Кримінального кодексу України (далі — КК) та набрання ним чинності з 1 вересня 2001 р. стали кроком у напрямі гуманізації вітчизняного кримінального законодавства, зокрема щодо призначення видів та мір кримінального покарання. Запровадження таких видів покарання, як арешт та обмеження волі, розширило коло альтернативних покарань, а отже, і можливості більш індивідуалізованого підходу до призначення засудженому виду й міри кримінального покарання.
Застосування нового КК потребує від суддів України усвідомлення необхідності зміни підходів до питань призначення покарання. Тому з метою вивчення практики застосування мір кримінального покарання судами України з урахуванням положень нового КК у Верховному Суді України було проведено узагальнення з цих питань, у ході якого опрацьовано статистичні дані Міністерства юстиції України (далі — Мін'юст), Міністерства внутрішніх справ України, відповідні узагальнення з цього питання, надані апеляційними судами України, та інформацію щодо стану злочинності у Федеративній Республіці Німеччина, отриману з Посольства України у ФРН.
Ефективність покарання визначається тим, наскільки воно є законним, обґрунтованим і справедливим. Правильне призначення покарання є не тільки важливим засобом боротьби зі злочинністю, а й запорукою зміцнення правопорядку і запобігання вчиненню нових злочинів засудженими та іншими особами.
Статтею 62 Конституції України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Загальні засади призначення покарань визначено у ст. 65 КК 2001 p., де зазначено, що суд призначає покарання в межах, установлених санкцією статті Особ-
803
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ливої частини КК, якою передбачено відповідальність за вчинений злочин у точній відповідності з положеннями Загальної частини КК. При призначенні покарання суд на підставі норм враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особливого значення ці положення набувають при забезпеченні виховної та превентивної функції покарання, що є неодмінною умовою ефективної боротьби зі злочинністю, рівень якої в Україні залишається високим.
Статистичні дані свідчать, що порівняно з 1990 р. злочинність за останні 11 років зросла майже вдвічі: у 1990 р. було зареєстровано 369,8 тис. злочинів, а в 2001 р. — 503,7 тис.
Ріст злочинності не в останню чергу зумовлений несприятливими соціально-економічними умовами нашої країни, які й сьогодні залишаються досить складними. Низький рівень життя населення характеризується передусім невідповідністю між прожитковим мінімумом, який на сьогодні становить 342 грн на місяць на одну особу, та розміром мінімальної заробітної плати — відповідно 165 грн. Отже, бідність значної частини населення України є однією з причин зростання злочинності.
Разом з тим у 2001 р. порівняно з 2000 р. кримінальна обстановка в країні в цілому дещо стабілізувалася. Знизилися загальна кількість зареєстрованих злочинів та рівень злочинності на 10 тис. населення. У 2001 р. було зареєстровано 503,7 тис. злочинів, що на 9 % менше, ніж у 2000 p., а рівень злочинності зменшився з 110,9 до 101,8 %. У загальному масиві злочинності питома вага зареєстрованих тяжких та особливо тяжких злочинів становить 41,7 % (209,8 тис).
Проте позитивні зрушення в криміногенній обстановці не набули ще стійкого характеру. В окремих регіонах країни ситуація залишається напруженою.
Із загальної кількості осіб, що вчинили злочини, 70,5 % становлять працездатні особи, які на момент вчинення злочину ніде не працювали і не навчалися (2000 р. - 67,3 %).
У 2001 р. за вироками, що набрали та не набрали законної сили, засуджено 217 437 осіб, у тому числі за вироками, що набрали законної сили, — 162 860 (за тяжкі злочини — 67 441 особу).
Дані судової статистики свідчать, що в Україні кількість засуджених за останні 11 років зросла зі 104 199 осіб у 1990 р. до 162 860 - у 2001 p., або на 56,3 %, у тому числі до позбавлення волі — з 35 947 до 60 576 осіб, або на 68,5 %. Загальна кількість засуджених у 2001 р. порівняно з 2000 р. (засуджено 230 903 особи) зменшилася на 29,5 %, як і кількість засуджених за тяжкі злочини, — з 95 160 осіб до 67 441 (на 29,1%).
До позбавлення волі в 2001 р. було засуджено 60 576 осіб, що становить 37,2 % від загальної кількості засуджених.
Хоча зі статистичних даних вбачається зменшення загальної кількості засуджених, рівень злочинності в Україні залишається досить високим. Нестабільна соціально-економічна ситуація в державі, велика диспропорція між розміром заробітної плати та цінами на продукти харчування, основні товари для населення, а також: велика кількість безробітних — усе це створює сприятливі умови для росту злочинності. Тому ефективність боротьби зі злочинністю залежить не тільки від роботи правоохоронних органів, а й від покращання соціально-економічного становища в державі.
Практика призначення покарання у виді позбавлення волі
Статистичні дані свідчать, що такий вид покарання в Україні є найбільш поширеним у практиці призначення кримінальних покарань.
804
Додатки
Позбавлення волі полягає в примусовій ізоляції засудженого на визначений строк або довічно в спеціально призначених для цього установах. Воно поєднане з істотним обмеженням прав громадян — свободи пересування, вибору роботи і роду діяльності, спілкування із сім'єю та іншими особами, здійснення деяких цивільно-правових угод тощо. Ізоляція засудженого від суспільства та правові обмеження, які настають у зв'язку з цим, і визначають карну дію даного покарання. Міра покарання визначається тривалістю строку позбавлення волі, який призначається судом.
При вирішенні питання про призначення покарання у виді позбавлення волі суди повинні виходити з того, що головною метою при цьому є не покарання за вчинений злочин, а виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів і засудженими, й іншими особами.
Вивчення практики призначення покарань показало, що суди, призначаючи засудженим вид і міру кримінального покарання, в основному додержують принцип індивідуалізації покарання та враховують тяжкість вчинених злочинів. Про це свідчить і той факт, що, за даними статистики, за тяжкі злочини в 2001 р. було засуджено 67 441 особу, а до позбавлення волі із загальної кількості засуджених — 60 576 осіб, що становить 90,1 %.
У структурі кримінальних покарань частка осіб, яким було призначено покарання у виді позбавлення волі, становить 37,2 % — позбавлено волі понад 60 тис. засуджених.
Державний департамент України з питань виконання покарань наголошує, що Україна є державою, де найбільше серед країн Європи застосовується покарання у виді позбавлення волі. Тому виправно-трудові установи переповнені, не вистачає коштів, які асигнуються державою на харчування та утримання ув'язнених.
Для порівняння можна констатувати, що у ФРН майже до 80 % засуджених застосовуються такі покарання, як майнові стягнення. Однак у Німеччині немає інституту адміністративної відповідальності за правопорушення. Там правопорушення, які законами України визнаються адміністративними, підпадають під ознаки кримінальних діянь. Законодавством Німеччини за такі діяння, що не становлять великої суспільної небезпечності, передбачена і в багатьох випадках застосовується відповідальність у виді майнових стягнень.
Якщо врахувати, що в Україні (поряд із 162 860 засуджених у 2001 р. за вчинення злочинів) 1018 822 особи були притягнені до адміністративної відповідальності, то частка засуджених до позбавлення волі становитиме 5,1 % від загальної кількості осіб, до яких були застосовані кримінальні покарання та адміністративні стягнення.
У цьому контексті доцільним буде навести аналіз стану злочинності в Німеччині (інформацію одержано з Посольства України у ФРН).
Кількість зареєстрованих у Німеччині в 2001 р. злочинів (враховуючи і діяння, за які в Україні передбачено адміністративну відповідальність) становила 6 363 865. При цьому їх кількість порівняно з 2000 р. збільшилась на 1,6 %.
Спостерігається значне зростання економічної злочинності. Зокрема, «біло-краваткова» злочинність збільшилася за один рік на 23 % і в 2001 р. становила 111 627 випадків. Набула поширення і комп'ютерна злочинність: 2001 р. зареєстровано 79 283 таких злочинів (на 39,9 % більше).
У структурі злочинності в 2001 p., як і в минулі роки, переважали крадіжки: зареєстровано 2 971 727 таких злочинів, або 46,7 % від їх загальної кількості. При цьому крадіжок з обтяжуючими обставинами було зареєстровано 1 457 375 (23,2 %), а крадіжок без таких обставин — 1 496 352 (23,5 %).
805
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Кількість злочинів, пов'язаних із корупцією, становить майже 4 тис. випадків, 745 з яких зареєстровано за фактом одержання хабара.
Зросла також кількість злочинів, пов'язаних із наркотиками. Всього в 2001 р. зареєстровано 246 518 злочинів, що на 0,9 % більше, ніж у 2000 р. Однак і в 2000 р. кількість таких злочинів зросла на 7,8 % порівняно з 1999 р.
Збільшилася (на 2,9 %) кількість випадків заподіяння небезпечних та тяжких для життя тілесних ушкоджень, які становлять 2/3 злочинності, пов'язаної з насильством. У 2001 р. поліція Німеччини розслідувала 120 тис. таких злочинів.
Зростає злочинність, пов'язана із сексуальними зловживаннями щодо дітей. У 2001 р. таким чином було використано 15 117 дітей. На 5,2 % збільшилася кількість зґвалтувань та інших тяжких сексуальних злочинів (усього 15 400 злочинів, з яких 34 — зі смертельними наслідками).
Аналіз даних щодо стану злочинності у Німеччині та в Україні дає змогу відзначити, що в обох країнах, незважаючи нарізне соціально-економічне становище, рівень злочинності є досить високим. У структурі злочинності двох держав переважають корисливі злочини.
Деякі види злочинів, зокрема у сфері використання комп'ютерів, є для України порівняно новим явищем, тоді як у Німеччині комп'ютерна злочинність набуває загрозливого характеру.
Статистика Німеччини відображає також дані щодо вчинення злочинів на її території громадянами інших країн. Зокрема, у 2001 р. в цій країні вчинили злочини 17 210 громадян України (за такими показниками Україна займає п'яте місце), а найбільше злочинців було серед громадян Туреччини — 116 791 особа.
Розкриття злочинів у Німеччині в 2001 р. було на рівні 53,1 % і залишилося сталим порівняно з минулими роками. Усього було розкрито 3 379 618 злочинів із 6 363 865 зареєстрованих. Такі дані об'єктивно характеризують можливості правоохоронних органів цієї країни, нормально сприймаються німецьким суспільством і не є підставою для критики з боку ЗМІ.
Одним з аспектів, який, зокрема, впливає на структуру та обсяги злочинності, є вік, з якого можливе настання кримінальної відповідальності. У розвинених країнах світу немає єдиного критерію визначення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Є країни, де зазначений вік осіб є набагато меншим, ніж у нашій країні. Про гуманний підхід до призначення покарань в Україні свідчить встановлений законодавством, зокрема ст. 22 КК 2001 p., вік, з якого можливе притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Згідно з цією нормою, такій відповідальності підлягають лише особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.
Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності тільки за деякі види злочинів, визначені в ч. 2 ст. 22 КК, що становлять особливу суспільну небезпечність, а саме — за умисне вбивство, умисне тяжке та середньої тяжкості тілесні ушкодження, диверсію, бандитизм, терористичний акт тощо.
Якщо протиправне діяння вчинено неповнолітнім у віці до 14 років, до нього застосовуються примусові заходи виховного характеру на підставі ч. 2 ст. 97 КК 2001 p., найсуворішим з яких є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи на строк, що не перевищує трьох років (ст. 105 КК).
У деяких країнах, на відміну від України, встановлено інший, набагато менший вік, з якого можливе не лише притягнення до кримінальної відповідальності, а й призначення покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк.
У законодавстві країн — членів Ради Європи чіткої загальної норми стосовно
806
Додатки
мінімального віку кримінальної відповідальності немає. Наприклад, законодавством Англії та Уельсу передбачено низький віковий рівень настання кримінальної відповідальності — вісім років. А в таких державах, як Кіпр, Ірландія, Ліхтенштейн і Швейцарія, кримінальна відповідальність настає ще з більш молодого віку, і це не суперечить відповідним міжнародним документам, у тому числі Конвенції про права дитини (ратифікована Україною 27 лютого 1991 p.).
Прикладом призначення неповнолітнім суворого покарання у виді позбавлення волі є рішення Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд) у справах «Т. проти Сполученого Королівства» і «V. проти Сполученого Королівства» від 16 грудня 1999 р.* У цих справах було установлено, що громадяни Великої Британії, що народилися в 1982 p., були засуджені в листопаді 1993 р. за викрадення і вбивство дворічного хлопчика. На час вчинення злочину їм було по 10 років і 11 — на час відкритого розгляду справи, який відбувався в Суді корони і привернув до себе велику увагу преси та громадськості. Після засудження винних було ув'язнено на невизначений строк — «доти, доки забажає її величність».
У поданій до Європейського суду скарзі засуджені (заявники) зазначали, що з огляду на їх неповнолітній вік відкритий судовий процес над ними в Суді корони і каральний характер їх засудження становили порушення гарантованого ст. З Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція) права не бути підданими нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Європейський суд дійшов висновку, що, хоч Англія та Уельс і належать до нечисленної категорії європейських юрисдикцій, в яких зберігається низький віковий рівень настання кримінальної відповідальності, вік 10 років не можна вважати таким, що значно відрізняється від вікового критерію настання кримінальної відповідальності, який існує в інших європейських державах.
У цьому рішенні Європейського суду також зазначено, що держави зобов'язані з урахуванням положень Конвенції вживати заходів щодо забезпечення захисту населення від насильницьких злочинів, і нормами останньої державам не заборонено дитину чи молоду особу, яку було засуджено за вчинення тяжкого злочину, піддавати ув'язненню на невизначений строк, який за необхідності може бути подовжено в інтересах захисту населення.
Зазначені засуджені відбувають покарання вже протягом шести років — починаючи з листопада 1993 р. Враховуючи всі обставини справи, у тому числі вік заявників та умови ув'язнення, Європейський суд не вважає цю тривалість покарання такою, що являє собою нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження.
Засудження на невизначений строк ув'язнення, «доти, доки забажає її величність», безперечно, відповідає англійському праву і не є свавільним.
Відхилено було і ту частину скарги, де зазначалося, що судовий процес відбувався три тижні у відкритому режимі в Суді корони, тобто в суді для дорослих, із додержанням усіх формальностей.
У нашій країні за вчинення злочину в такому віці неповнолітній взагалі не може бути притягнений до кримінальної відповідальності.
Зі змісту ст. 102 КК 2001 р. випливає, що новим законодавством встановлено обмеження призначення покарання у виді позбавлення волі неповнолітнім, на відміну від КК 1960 p., що також свідчить про більш гуманний, ніж раніше, підхід закону до призначення мір кримінального покарання засудженим особам.
Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 2000. — №
С. 54-60
807
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Так, особам, які до вчинення злочину не досягли 18 років, призначене судом покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати строк більше 10 років, а у випадках засудження їх за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, — позбавлення волі призначається на строк до 15 років.
Встановлено обмеження й у призначенні позбавлення волі за злочини середньої тяжкості (не більше чотирьох років), за тяжкі злочини (не більше семи років).
За вчинення злочину невеликої тяжкості вперше позбавлення волі неповнолітньому взагалі не може бути призначено. За злочин невеликої тяжкості, вчинений повторно, покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати двох років.
Відповідно до ст. 64 КК 2001 p., довічне позбавлення волі до осіб, котрі вчинили злочини у віці до 18 років, не застосовується.
Наведене свідчить про те, що суди в основному правильно призначають вид і міру кримінального покарання засудженим за тяжкі насильницькі злочини. Разом з тим трапляються випадки призначення судами необгрунтовано м'якого покарання.
Суд, застосовуючи до С. ст. 44 КК, зазначив, що виключними обставинами є неповнолітній вік засудженого та сприяння в розкритті цього злочину.
Відповідно до ст. 65 КК 2001 р. та ст. 39 КК 1960 p., якими передбачено загальні засади призначення покарання, суд визначає покарання в межах, установлених санкцією статті закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, та в точній відповідності з положеннями Загальної частини цього Кодексу.
Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законодавством, умовне засудження, відстрочка виконання вироку мають застосовуватися за наявності виняткових обставин справи та з урахуванням особи винного. КК України 1960 р. містив значну кількість статей, санкції яких були занадто суворими: статті 86і, 164, 168 та ряд інших. Новий КК, який набрав чинності з 1 вересня 2001 p., певною мірою зняв зазначені проблеми.
Саме цим зумовлювалося широке застосування судами норм законодавства, які давали можливість засудити людину умовно, надати їй відстрочку виконання вироку або призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Така тенденція зберігалась і в минулому році, хоч і мало місце незначне зменшення кількості осіб, до яких застосовувалися статті 44,45, 46і КК 1960 р. та статті 69, 75 КК 2001 р.
Аналіз практики застосування судами статей 45, 46і КК 1960 р. та ст. 75 КК 2001 р. свідчить про досить широке їх застосування. У кожному конкретному випадку суди призначають покарання із застосуванням цих статей виходячи з обставин справи, а також враховуючи дані про особу винного, чи відшкодовано шкоду, заподіяну злочином, тощо. Разом з тим непоодинокими є випадки, коли суди, необгрунтовано застосовуючи статті 44,45,46і КК 1960 р. та статті 69,75 нового КК, призначають несправедливі покарання.
На нашу думку, це було зумовлено недостатністю альтернативних видів покарань у КК 1960 р. У зв'язку з цим часто виникали ситуації, коли за злочин невеликої або середньої тяжкості з урахуванням даних про особу засудженого застосування позбавлення волі було недоцільним.
Додержання судами вимог статей 42, 43 КК 1960р. та статей 70, 71 КК 2001 р.
Відповідно до ст. 71 КК 2001 p., якщо засуджений після постановления вироку, але до повного відбування покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
808
Додатки
Суди в основному додержують вимоги законодавства. Разом з тим трапляються випадки порушення цих вимог.
Виконання судами вимог ст. 65 КК2001 р. та ст. 39 КК 1960р.
Аналіз судової практики показав, що суди в основному додержують вимоги ст. 39 КК 1960 р. та ст. 65 КК 2001 р. Проте іноді мають місце випадки порушення цих вимог. Суди не завжди враховують обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання, іноді у вироку не дано належної юридичної оцінки цих обставин, внаслідок чого призначаються необгрунтовано м'які або занадто суворі міри кримінального покарання.
Іноді суди призначають невиправдано суворі міри покарання.
Змінюючи вирок суду і застосовуючи до засудженої ст. 45 КК, судова палата з кримінальних справ апеляційного суду Донецької області обгрунтовано послалась на те, що суд, призначаючи покарання, не врахував розміру викраденого, наявність на утриманні засудженої неповнолітньої дитини, а також каяття засудженої у вчиненому і відшкодування заподіяної шкоди.
Трапляються казуси, коли суди всупереч ч. З ст. 67 КК 2001 р. визнають такими, що обтяжують покарання, обставини, які не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК.
Оскільки ст. 67 КК 2001 р. не містить саме таких обставин, що обтяжують покарання, Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України ухвалою від 23 січня 2001 р. змінила цей вирок, виключивши з нього посилання на згадані обставини як на такі, що обтяжують покарання.
Проблемні питання призначення кримінального покарання
Статистичні дані Мін'юсту та матеріали, що надійшли від апеляційних судів, показали, що суди в основному виважено підходять до питання призначення засудженим виду й міри кримінального покарання. З прийняттям нового КК та набранням ним чинності суди одержали можливість більш диференційовано підходити до питання призначення покарання.
Разом з тим є чимало проблем у застосуванні судами деяких видів покарань, визначених новим КК. Статтею 51 КК 2001 р. передбачено такі принципово нові види покарань, як обмеження волі та арешт. Крім того, ст. 75 КК 2001 р. передбачено звільнення від відбування покарання з випробуванням осіб, засуджених до обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років та інші покарання, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Деякі суди вважають за необхідне підвищити максимальну межу санкції ч. 2 ст. 115 КК до 25 років позбавлення волі, оскільки трапляються випадки, коли позбавлення волі на строк до 15 років є необгрунтовано м'яким покаранням, а довічне позбавлення волі — занадто суворим. Зокрема, цієї позиції додержуються судді апеляційних судів Вінницької та Запорізької областей.
Деякі суди ставлять такі запитання: про які обставини, що пом'якшують покарання, йдеться у ст. 69 КК 2001 р. і чи необхідно посилатись у вироку на те, що ці обставини визнаються судом винятковими, тобто такими, які дають право на призначення покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої відповідною статтею КК?
На нашу думку, оскільки ст. 69 КК не містить посилань на винятковість обставин, які мають враховуватись при призначенні покарання нижче від найнижчої межі, питання про їх винятковість втратило свою актуальність. Разом з тим умовами застосування положень цієї статті є наявність кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Узагальнення показало, що суди в основному призначають засудженим законні, обгрунтовані та справедливі покарання. Випадки призначення необ-
809
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ґрунтовано м'яких або занадто суворих мір покарання є наслідком насамперед недбалого ставлення деяких судців до питань розгляду кримінальних справ. Проблеми, які постають перед судами з приводу призначення таких альтернативних покарань, як обмеження волі та арешт, більшою мірою зумовлені відсутністю реального механізму їх виконання. Проблематичним, з огляду на соціально-економічне становище держави, є й реальне виконання таких покарань, як штраф та виправні роботи.
Суди, призначаючи засудженим покарання у виді позбавлення волі, мають належним чином мотивувати висновок про необхідність застосування до засуджених осіб саме позбавлення волі. Особливо де стосується справ про злочини, санкція за вчинення яких є альтернативною і передбачає, крім позбавлення волі, й інші види покарань.
Таким чином, підводячи підсумок, слід зазначити, що ефективність кримінального покарання та диференційований підхід до його призначення залежать як від правильного застосування судами норм законодавства, усвідомлення суддями необхідності нових підходів у питаннях призначення покарання, так і від покращання соціально-економічного становища у державі.
810
Зміст
9. Господарське законодавство З
Поняття, зміст і загальні принципи господарської діяльності. Обмеження в здійсненні господарської діяльності. Ліцензування, патентування та квотування господарської діяльності З
Конкуренція у сфері господарювання. Природні монополії. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію 6
Суб'єкти господарювання. Утворення та державна реєстрація суб'єкта господарювання. Установчі документи.
Загальний порядок ліквідації 11
9.4. Види та організаційно-правові форми підприємств. Майно підприємств. Об'єднання підприємств.
Державні та комунальні підприємства 13
9.5. Поняття і види господарських товариств. Порядок їх створення та державна реєстрація. Установчі документи. Припинення діяльності господарських товариств.
Надання адвокатом правової допомоги з цих питань 17
9.6. Поняття підприємства колективної власності. Господарська діяльність кооперативів. Загальні умови створення виробничого кооперативу та припинення його діяльності.
Членство у виробничому кооперативі 23
9.7. Приватні підприємства. Селянське (фермерське) господарство. Поняття орендного, іноземного підприємства та підприємства
з іноземними інвестиціями 25
Поняття об'єднання підприємств. Види та організаційно-правові форми об'єднань підприємств. Промислово-фінансові групи. Холдингові компанії 26
Громадянин як суб'єкт господарювання.
Особливості статусу благодійних та інших неприбуткових
організацій у сфері господарювання 28
811
Зміст
9.10. Правовий режим майна суб'єктів господарювання. Джерела його формування. Підстави виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.
Гарантії та захист їх майнових прав ЗО
9.11. Використання природних ресурсів у сфері господарювання. Особливості правового режиму використання
природних ресурсів 33
9.12. Використання у господарській діяльності прав
інтелектуальної власності. Комерційна таємниця 34
9.13. Цінні папери, їх види, умови і порядок випуску. Державне регулювання ринку цінних паперів. Корпоративні права, їх зміст. Здійснення корпоративних прав держави.
Реєстр корпоративних прав держави 36
Господарські зобов'язання, їх види, підстави виникнення. Виконання та припинення господарських зобов'язань. Надання адвокатом правової допомоги суб'єктам господарювання 39
Істотні умови господарського договору. Загальний порядок укладання господарських договорів.
Галузі та види господарської діяльності.
Загальні засади відповідальності учасників господарських
відносин. Спеціальний режим господарювання 43
9.16. Зовнішньоекономічна діяльність та її правове регулювання. Суб'єкти і види зовнішньоекономічної діяльності. Іноземні інвестори та види іноземних інвестицій.
Правова допомога адвоката у цих сферах 47
9.17. Система господарських судів України, їх компетенція і підвідомчість. Міжнародний комерційний арбітраж.
Робота адвокатів у таких судах ; 51
9.18. Досудове врегулювання господарських спорів: суть, значення, порядок, строки, наслідки. Робота адвоката в таких справах.
Судові витрати 54
9.19. Право на звернення до господарського суду. Форма та зміст позовної заяви. Сторони і треті особи
в господарському процесі, їх права та обов'язки 57
9.20. Докази у господарському процесі. Подання доказів. Робота адвоката на цій стадії.
Виконання в Україні рішень іноземних господарських судів 60
9.21. Розгляд справ по суті у господарських судах. Робота адвоката під час судового розгляду.
812
Зміст
Виконання на території іноземних держав рішень
господарських судів України 61
9.22. Оскарження рішень, ухвал господарських судів.
Строки, порядок, наслідки. Перегляд рішень господарських судів
за нововиявленими обставинами. Виконання рішень
господарського суду. Робота адвоката
на цих стадіях господарського процесу 65
10. Законодавство про працю 72
10.1. Конституційне право на працю.
Основні трудові права працівника 72
10.2. Співвідношення міжнародних угод про працю
і законодавства України 73
10.3. Колективний договір: сторони, зміст, строк дії та порядок укладення.
Спори, які виникають при його укладенні та виконанні.
Правова допомога, яку може надати адвокат
при розв'язанні таких спорів 80
10.4. Трудовий договір: строки та порядок його укладення. Трудовий контракт. Трудові спори, що випливають
з трудових договорів, та участь адвоката
в наданні правової допомоги у таких справах 82
10.5. Підстави і порядок розірвання трудової угоди. Трудові спори з цих питань та правова допомога адвоката
у таких справах 85
10.6. Порядок звільнення працівників. Пільги та компенсації звільненим працівникам. Правова допомога,
яку може надати адвокат у таких справах 91
10.7. Робочий час та час на відпочинок. Види робочого часу,
облік робочого часу. Компенсація за роботу у вихідні та святкові дні.
Правова допомога адвоката у випадках виникнення спорів
з цих питань 93
10.8. Право на відпустку. Види і тривалість відпусток.
Участь адвоката у справах, що виникають при порушенні прав, пов'язаних з відпусткою 97
10.9. Оплата праці, її правове регулювання. Строки виплати заробітної платні. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Правова допомога адвоката при вирішенні спорів з цих питань 104
10.10. Підстави і вимоги матеріальної відповідальності робітників за шкоду, що заподіяна підприємству діями робітника.
813
Зміст
Надання адвокатом правової допомоги
у таких справах 109
10.11. Трудова дисципліна. Стягнення, які застосовуються до працівників, порядок їх застосування і зняття.
Правова допомога адвоката у таких спорах 112
10.12. Правове регулювання праці жінок і молоді. Гарантії
при прийомі на роботу і звільнення цієї категорії працівників.
Надання адвокатом правової допомоги при порушенні прав
цих працівників 113
10.13. Індивідуальні трудові спори. Позасудовий порядок і строки розгляду трудових спорів. Правова допомога адвоката
у вирішенні цих спорів 116
10.14. Розгляд трудових спорів у судах. Строки звернення до суду і зміст заяв щодо суті трудового спору.
Правова допомога адвоката з представництва у суді 120
10.15. Охорона праці та її правове регулювання. Відповідальність власника за шкоду, яка заподіяна з його вини працівникові.
Правова допомога адвоката у таких справах 123
10.16. Обов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинило втрату працездатності. Правова допомога адвоката
при розв'язанні таких спорів 129
10.17. Застосування праці неповнолітніх. Трудові спори за участю неповнолітніх. Правова допомога адвоката
у випадках порушення трудових прав неповнолітніх 145
10.18. Гарантії і компенсації у трудових правовідносинах. Спори, що можуть виникати з цих питань.
Правова допомога адвоката при розв'язанні таких спорів 147
10.19. Відрядження та його правове регулювання. Компенсація витрат працівників по відрядженню. Документи, що надаються працівником на підтвердження
витрат по відрядженню 149
10.20. Професійні спілки. їх участь у захисті прав працівників при виникненні спорів у правовідносинах між власником підприємства і працівником.
Межі втручання у розв'язання трудових спорів 152
10.21. Пільги ветеранам війни та праці, інвалідам. Правове регулювання надання пільг і переваг для цих категорій робітників. Розв'язання спорів з надання пільг та участь адвоката
у таких спорах 156
814
Зміст
10.22. Нагляд за дотриманням законодавства про працю. Органи, що здійснюють такий нагляд, їх компетенція. Можливості адвоката у використанні контролюючих органів при наданні правової допомоги працівникам у трудових правовідносинах 171
11. Житлове законодавство 172
11.1. Конституційне право на житло та допомога адвоката
при вирішенні спорів, пов'язаних з питаннями житла 172
11.2. Житлові приміщення та житлові фонди. Органи управління житловим фондом.
Форма участі громадян в управлінні житловим фондом 174
11.3. Реалізація права громадян України на житло. Порядок реалізації. Віковий ценз на придбання в особисту власність
та отримання житла в наймання та оренду.
Правова допомога адвоката у таких справах 186
Підстави для визнання громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Порядок обліку, надання житлових приміщень у будинках державної, комунальної і колективної власності. Правова допомога адвоката із захисту житлових прав громадян 187
Ордер на житлове приміщення та його правове значення. Підстави та порядок визнання ордера недійсним. Правові наслідки визнання ордера недійсним.
Ведення таких справ адвокатом .189
11.6. Договір наймання та оренди житлового приміщення. Предмет договору, форма та порядок його укладення. Використання житлових приміщень у будинках державної, комунальної та колективної власності.
Провадження адвокатом справ цієї категорії 190
11.7. Норма житлової площі при наданні громадянину житлового приміщення. Право на додаткову житлову площу
окремих категорій громадян 191
11.8. Плата за користування житловим приміщенням та за комунальні послуги. Житлові субсидії. Правова допомога адвоката
у цих питаннях 192
11.9. Зміна договору наймання житлового приміщення
в будинках державної, комунальної та колективної власності. Провадження таких справ адвокатом 193
11.10. Підстави розірвання договору наймання житлового приміщення. Правова допомога адвоката при вирішенні таких спорів .194
815
Зміст
11.11. Порядок і підстави виселення з житлових приміщень. Спори, що виникають з таких питань, і надання адвокатом
правової допомоги при розгляді таких справ у суді 194
11.12. Виселення з наданням іншого житлового приміщення, виселення без надання іншого житлового приміщення, виселення у разі визнання ордера недійсним.
Правова допомога адвокатом у таких справах 195
Обмін житлових приміщень. Примусовий обмін житлових приміщень. Надання адвокатом допомоги у таких справах 196
Бронювання житлового приміщення. Підстави та порядок оформлення бронювання. Ведення таких справ адвокатом 198
Визнання особи, яка втратила право на використання житлового приміщення. Провадження адвокатом справ цієї категорії 200
Приватизація державного житлового фонду. Поняття приватизації. Об'єкти приватизації.
Порядок надання квартир (будинків) у власність громадянам.
Надання правової допомоги адвокатом
з цих питань 200
11.17. Використання службових житлових приміщень.
Поняття службового житлового приміщення. Порядок надання
квартир у службових житлових приміщеннях
та оплата за їх використання.
Порядок зупинення користування службовим житловим
приміщенням. Провадження таких справ адвокатом 206
11.18. Використання житлових приміщень у гуртожитках. Порядок надання в користування приміщень у гуртожитках. Оплата за мешкання у гуртожитку. Надання адвокатом
правової допомоги з цих питань 208
11.19. Правове становище житлово-будівельних кооперативів. Право громадян на вступ у ЖБК і отримання в ньому житлового приміщення. Права та обов'язки члена ЖБК та членів його сім'ї. Виселення з будинків ЖБК.
Правова допомога, яку може надати адвокат у таких справах 212
11.20. Використання житлових приміщень у квартирах (будинках) приватного житлового фонду. Виселення членів сім'ї власника квартири (будинку). Правова допомога адвоката
у цій категорії справ 213
11.21. Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадянина на житлове приміщення.
Правова допомога адвоката у таких справах 217
816
Зміст
11.22. Відповідальність за порушення житлового законодавства.
Правова допомога адвоката у цих справах 230
12. Законодавство про шлюб та сім'ю 232
Завдання Сімейного кодексу України 232
Загальні принципи регулювання сімейних відносин 232
Здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов'язків. Захист сімейних прав та інтересів. Провадження адвокатом
справ, що випливають із сімейних відносин 233
12.4. Шлюб, його укладення та розірвання. Права та обов'язки подружжя.
Провадження справ, пов'язаних із розірванням шлюбу 234
12.5. Визнання шлюбу недійсним: підстави, порядок
та правові наслідки. Спори, пов'язані з цими питаннями,
юридична допомога адвоката 239
Особисті немайнові права та обов'язки подружжя 241
Право особистої власності подружжя. Загальна сумісна власність подружжя. Провадження адвокатом справ з питань розподілу загального майна та інші майнові спори 242
Права та обов'язки подружжя з утримання одне одного. Провадження адвокатом справ зі стягнення аліментів
на утримання одного з подружжя 244
12.9. Шлюбний договір: його зміст, порядок укладення,
правове значення, внесення змін в умовах договору, розірвання.
Визнання шлюбного договору недійсним.
Використання адвокатом шлюбного договору
при розірванні шлюбу 247
12.10. Права та обов'язки матері, батька і дитини.
Виявлення походження дитини 248
12.11. Провадження адвокатом справ, пов'язаних зі спорами
про визнання батьківства чи про оспорювання батьківства 248
12.12. Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей. Підстави позбавлення батьківських прав.
Ведення адвокатом таких справ у суді 251
Майнові права батьків і дітей. Роздільне майно батьків і дітей. Право загальної сумісної власності батьків і дітей 256
Аліментні обов'язки батьків стосовно дітей. Порядок стягнення аліментів, розмір, участь батьків у додаткових витратах на дитину. Провадження адвокатом справ, які виникають зі спорів
817
Зміст
про стягнення аліментів на неповнолітніх
та на повнолітніх непрацездатних дітей 257
Усиновлення: поняття, порядок оформлення усиновлення, особи, які можуть стати усиновителями; правові наслідки усиновлення. Усиновлення дітей громадян України іноземними громадянами. Участь адвоката у справах такої категорії 261
Недійсність усиновлення. Відміна усиновлення.
Правові наслідки цих дій 267
Опіка та піклування над дітьми. Діти, над якими встановлюється опіка та піклування. Порядок оформлення опіки та піклування. Юридична допомога у таких справах 268
Патронат над дітьми 269
Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї й родичів. Допомога адвокатів і вирішення спорів про участь діда, бабусі, прабабусі та прадіда, братів і сестер, мачухи,
вітчима у вихованні дитини 271
12.20. Обов'язки з утримання інших членів сім'ї та родичів.
На яких родичів закон покладає обов'язок утримувати малолітніх
та неповнолітніх дітей. Юридична допомога у таких справах 271
12.21. Реєстрація актів громадянського стану та правове становище органів, які її проводять. Ведення адвокатом справ, пов'язаних
з актами громадянського стану. 273
12.22. Допомога адвоката громадянам, які бажають змінити прізвище,
ім'я та по батькові 277
13. Законодавство про адміністративні правопорушення 280
13.1. Адміністративне правопорушення й адміністративна відповідальність. Відмежування адміністративного правопорушення від злочину.
Юридична допомога в адміністративних справах 280
13.2. Адміністративне стягнення, його види. Накладення адміністративного стягнення. Правове становище адвоката
у адміністративній справі 282
13.3. Адміністративна юрисдикція. Підвідомчість справ
про адміністративні правопорушення. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення 285
13.4. Поняття провадження у справах про адміністративне правопорушення та його стадії 291
818
Зміст
Протокол про адміністративне правопорушення. Робота адвоката з протоколом про адміністративне правопорушення при наданні юридичної допомоги 293
Адміністративне затримання: органи, які правомочні його здійснювати, строки, відмежування від адміністративного арешту та затримання й арешту за кримінально-процесуальним законодавством. Ведення адвокатом справ, пов'язаних
з адміністративним затриманням 296
Застосування примусу та вогнепальної зброї при затриманнях. Закон України «Про міліцію» 298
Особистий огляд, огляд речей і вилучення речей
та документів уповноваженими органами 302
13.9. Розгляд справ про адміністративне правопорушення. Особи, які беруть участь у провадженні про адміністративне правопорушення. Участь адвоката у ньому 304
13.10. Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці
та здоров'я населення. Ведення адвокатом таких справ 306
13.11. Адміністративні правопорушення, що посягають на власність. Ознаки відмежування їх від злочинів проти власності.
Ведення адвокатом таких справ 309
13.12. Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії
та культури. Ведення адвокатом таких справ .310
13.13. Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії.
Ведення адвокатом таких справ 315
Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Ведення адвокатом таких справ 317
Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку.
Ведення адвокатом таких справ 318
Адміністративні правопорушення у галузі житлових прав громадян житлово-комунального господарства та благоустрою. Ведення адвокатом таких справ 322
Адміністративні правопорушення у галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, у галузі фінансів
і підприємницької діяльності. Ведення адвокатом таких справ 323
13.18. Адміністративні правопорушення у галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації.
Ведення адвокатом таких справ 332
819
13.19. Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку.
Ведення адвокатом таких справ 334
Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління. Ведення адвокатом таких справ 336
Постанова у справі про адміністративне правопорушення,
її оскарження, опротестування, роль у цьому адвоката 350
13.22. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Робота адвоката у цій стадії 352
14. Бюджетне, податкове та митне законодавство 357
14.1. Бюджетна система України, бюджетний устрій, бюджетний процес
і його учасники. Бюджетні призначення 357
Класифікація доходів бюджету. Правове регулювання доходів бюджетів усіх рівнів. Класифікація видатків бюджету 362
Система оподаткування України. Закон України
«Про систему оподаткування», його зміст і значення 367
Правове становище державної податкової адміністрації (інспекції). Закон України «Про державну податкову службу в Україні» 369
Оподаткування прибутку підприємств. Правова допомога підприємствам при веденні справ
з оподаткування прибутку підприємств 373
14.6. Податок на додану вартість, акцизний збір та інші непрямі податки. Правова допомога суб'єктам оподаткування
при веденні таких справ 376
14.7. Прибутковий податок із громадян. Неоподаткований мінімум доходів громадян.
Правова допомога громадянам платникам податків 384
14.8. Податок із транспортних засобів, юридична допомога
адвоката у таких справах 388
14.9. Правове регулювання місцевих податків та зборів,
юридична допомога адвоката 390
Державне мито. Нормативно-правові акти, які регулюють стягнення державного мита 399
Обов'язкові платежі в бюджет від адвокатської практики. Нормативна база для цих платежів 401
Відповідальність за порушення податкового законодавства. Ведення адвокатом таких справ 403
14.13. Оскарження рішень державних органів, які уповноважені застосовувати заходи відповідальності за порушення податкового законодавства. Надання адвокатом юридичної допомоги
в таких категоріях справ 405
14.14. Законодавство про митну справу. Правове становище митних органів. Митний кодекс України.
Ведення адвокатом справ про контрабанду 412
Порядок переміщення цінностей через митний кордон та їх митне оформлення. Оскарження постанов про порушення митних правил. Правова допомога адвоката у таких справах 418
Поняття захисника згідно з нормами Митного кодексу України. Мета і порядок адміністративного затримання
у випадках порушення митних правил.
Правова допомога адвоката у таких випадках 424
14.17. Відповідальність за порушення митного законодавства. Види стягнень за порушення митних правил.
Ведення адвокатом таких справ 424
Правове регулювання бухгалтерського обліку в Україні 429
Правове регулювання аудиторської діяльності. Випадки обов'язкового проведення аудиторських перевірок. Використання аудита в адвокатській діяльності 432
Законодавство про валютне регулювання і валютний контроль, його сутність та відповідальність за його порушення.
Ведення адвокатом таких справ 434
14.21. Правове регулювання грошового обігу в Україні.
Право грошової емісії. Правове становище Національного банку України 436
14.22. Правове становище органів державного казначейства
та їх функції 437
15. Законодавство про довкілля (земельне, водне, про надра тощо) ... .441
15.1. Суб'єкти права власності на землю. їх права, обов'язки.
Захист права власності на землю 441
15.2. Право та види власності на землю. Спільна й сумісна власність на землю. Порядок і умови отримання землі
у приватну власність 445
15.3. Позбавлення права власності на землю та на право користування землею. Порядок розгляду спорів і правова допомога адвоката
у таких справах 446
15.4. Органи, які розглядають земельні спори.
Строки і порядок їх вирішення. Правова допомога адвоката
при розгляді справ цієї категорії 449
15.5. Плата за землю. Земельний податок. Застава земельних ділянок і земельні торги. Спори з цих питань, порядок вирішення,
правова допомога адвоката 450
Приватизація землі. Спори з цих питань і порядок їх вирішення. Правова допомога адвоката у таких справах 453
Підстави припинення прав на землю та вилучення земельних ділянок.
Розгляд спорів з цих питань та правова допомога адвоката 456
15.8. Відшкодування збитків у зв'язку з викупом та примусовим відчуженням земельних ділянок: порядок, розміри, умови, спори з приводу відшкодування збитків. Правова допомога адвоката
у цих справах 461
15.9. Відповідальність за порушення ветеринарно-санітарних норм, її види, органи, уповноважені розглядати справи
про правопорушення у галузі ветеринарної медицини,
порядок розгляду. Юридична допомога адвоката 463
15.10. Правове регулювання використання ядерної енергії і відповідальність за порушення у цій галузі.
Юридична допомога адвоката 467
15.11. Правове регулювання захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання, відшкодування завданої шкоди.
Порядок надання юридичної допомоги адвокатом 474
15.12. Правове регулювання використання лісових ресурсів
і користування земельними ділянками лісового фонду 477
15.13. Вирішення спорів у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів. Правова допомога адвоката
у таких категоріях справ 480
15.14. Відповідальність фізичних і юридичних осіб за шкоду, заподіяну лісовому господарству, її компенсація
та відшкодування. Юридична допомога адвоката
в цих справах 481
15.15. Водокористування: суб'єкти, види і порядок. Умови скидання зворотних вод у водні об'єкти, юридична допомога адвоката
у таких справах 482
15.16. Вирішення спорів з питань використання і охорони вод
та відтворення водних ресурсів. Правова допомога адвоката 490
Відповідальність за порушення водного законодавства. Юридична допомога у цій категорії справ 490
Правовий статус територій, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Юридичний захист громадян,
що проживають на цій території, їхні пільги, гарантії 491
15.19. Правовий статус громадян, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Юридична допомога
цій категорії громадян 496
15.20. Правове регулювання використання надр в Україні. Надання надр у користування, права та обов'язки
користувачів надр. Плата за користування надрами 501
15.21. Вирішення спорів з питань користування надрами і юридична допомога у таких справах.
Відповідальність за порушення законодавства про надра 507
15.22. Правове регулювання використання водойм в Україні.
Спори з цих питань і юридична допомога адвокатів 508
Додатковий матеріал до розділу
«Історія адвокатури. Правове становище адвокатури
та адвокатська діяльність» 513
Про присяжних повірених і приватних повірених 513
Постанова ВУЦВК
від 2 жовтня 1922 р.
Положення про адвокатуру 520
Закон України
від 19 грудня 1992 р. № 2887-XII
Про адвокатуру 521
Указ Президента України
від 2 грудня 2002 р. № 1121/2002
Про День адвокатури 527
Постановление Верховного Суда Украины
от 1 октября 2002 г 527
Державна податкова адміністрація України Лист
від 14 березня 2006 р. № 1530/Г/17-0415
Щодо порядку оподаткування доходів від здійснення
індивідуальної адвокатської діяльності
(Витяг) 530
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України Роз'яснення
від 10 лютого 2006 р. № IV/18-3.1
Про можливість надання органам державної
податкової служби відомостей щодо адвокатів 531
Порядок та умови добровільного соціального страхування громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, заснованою на особистій власності та виключно їхній праці, і адвокатів 533
Пенсійний фонд України Лист
від ЗО вересня 2003 р. № 04/8423/Р-4
Щодо сплати збору на обов'язкове
державне пенсійне страхування адвокатами 535
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України Роз'яснення
від 18 лютого 2005 р. № IV/9-2-5
Про збереження статусу адвоката при переході
на спрощену систему оподаткування 536
Державна податкова адміністрація України Лист
від 19 квітня 2005р. № 3678/Л/17-3115
Щодо оподаткування доходів приватних нотаріусів
та можливості здійснення адвокатської діяльності
за спрощеною системою оподаткування 357
Кабінет Міністрів України Постанова
від 14 травня 1999 р. №821
Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів
з надання громадянам правової допомоги
в кримінальних справах за рахунок держави 538
Кабінет Міністрів України Постанова
від 27 квітня 1993 р. № 302
Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань 540
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України Постанова № IV/16-2
від 16 листопада 2005 p.
Про внесення змін до Програми і Порядку складання
кваліфікаційних іспитів 541
Порядок
Складання кваліфікаційних іспитів у регіональних
кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури 542
Програма
Складання кваліфікаційних іспитів у регіональних
кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури 546
Програма
Складання письмового кваліфікаційного іспиту 546
Програма
складання усного кваліфікаційного іспиту 549
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України Рішенням ІV/28-1.8
від 2 лютого 2007 р.
Про внесення змін до Програми і Порядку
складання кваліфікаційних іспитів 565
Додатковий матеріал до розділу
«Правила адвокатської етики» 567
Загальний кодекс правил
для адвокатів країн Європейського Співтовариства
(Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць
на пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р.)
(Витяг) 567
Основні положення про роль адвокатів
(Прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам
у серпні 1990 р.) 575
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України Постанова
від 17 березня 2005 р. № IV/10-2
Про подання Верховного Суду України щодо необгрунтованого
відкладення розгляду справ через адвокатів 579
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України
Правила адвокатської етики 580
Додатковий матеріал до розділу
«Конституційне законодавство» 607
Пленум Верховного Суду України Постанова
від 1 листопада 1996 р. № 9
Про застосування Конституції України
при здійсненні правосуддя 607
Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника)
від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000
Справа № 1-17/2000 613
Ухвала Конституційного Суду України
про відмову у відкритті конституційного провадження у справі
за конституційним зверненням громадянина США
Глотова Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення
положень статей 42, 43 Конституції України,
Закону України «Про адвокатуру» і статті 1 Закону України
«Про підприємництво» та визнання неконституційними положень
статей 2, 17 Закону України «Про адвокатуру»
від 1 жовтня 2002 р. № 51-у/2002
Справа № 2-53/2002 619
Додатковий матеріал до розділу
«Цивільне законодавство» 622
Пленум Верховного Суду України Постанова
від 28 вересня 1990 р. № 7
Про застосування судами законодавства,
що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян
та організацій 622
Верховний Суд України Роз'яснення
від 4 серпня 2001 р.
Правові позиції щодо розгляду судами окремих
категорій цивільних справ 627
Додатковий матеріал до розділу
«Сімейне законодавство» 635
Пленум Верховного Суду України Постанова
від 15 травня 2006 p. № З
Про застосування судами окремих норм
Сімейного кодексу України при розгляді справ
щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів 635
Додатковий матеріал до розділу
«Кримінально-процесуальне законодавство» 642
Закон України
від 1 грудня 1994 р. № 226/94-ВР
Про порядок відшкодування шкоди, завданої
громадянинові незаконними діями органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури і суду 642
Пленум Верховного Суду України Постанова
від 11 лютого 2005 р. № 1
Про деякі питання, що виникають під час розгляду
судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого,
прокурора про порушення кримінальної справи 646
Пленум Верховного Суду України Постанова
від 24 жовтня 2003 р. № 8
Про застосування законодавства, яке забезпечує право
на захист у кримінальному судочинстві 648
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України Роз'яснення
від 18лютого 2005р. № IV/9-2-7
Про обов'язковість виконання адвокатами вимог статті 47
Кримінально-процесуального кодексу України 655
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України Роз'яснення
від 18лютого 2005р. № IV/9-2-Ю
Про деякі аспекти допуску адвокатів до захисту
у кримінальних справах, у яких окремі матеріали
є державною таємницею 656
Верховний Суд України
Судова палата у кримінальних справах Узагальнення
(Витяг)
Практика дотримання судами строків провадження
у кримінальних справах щодо підсудних,
які тримаються під вартою 657
Верховний Суд України Лист
від 1 лютого 2004 р.
Про практику застосування судами законодавства,
що регулює закриття кримінальних справ 668
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Алтай проти Туреччини»
Страсбург, 22 травня 2001 р 674
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Морріс проти Об'єднаного Королівства» 688
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Міллан-і-Торнес проти Андорри»
Страсбург, 6 липня 1999 р 691
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини Рішення
Страсбург, 25 квітня 1983 р. 695
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Менешева проти Росії»
Страсбург, 9 березня 2006 р 706
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Горшков проти України»
Страсбург, 8 листопада 2005 р 720
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Волосюк проти України»
Страсбург, 29 червня 2006 р 731
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Мельник проти України»
Страсбург, 28 березня 2006 р 738
Рада Європи
Європейський Суд з прав людини
Рішення
Справа «Афанасьев проти України»
Страсбург, 5 квітня 2005 р 758
Додатковий матеріал до розділу
«Житлове законодавство» 768
Житловий кодекс України
(Витяг) 768
Закон України
від 12 січня 2006 р. № 3334-IV
Про житловий фонд соціального призначення 778
Додатковий матеріал до розділу
«Законодавство про працю» 795
Проект Трудового кодексу України
(Витяг) 795
Додатковий матеріал до розділу
«Господарське законодавство» 800
Інформаційний лист Верховного Суду України
від 26 грудня 2005р. № 3.2.-2005
(Про розмежування компетенції між господарськими
і адміністративними судами) 800
Додатковий матеріал до розділу
«Кримінальне право» 803
Верховний Суд України
Узагальнення практики призначення судами кримінального покарання
від 1 січня 2002 р 803
Довідкове видання
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката