II. Відповідне національне право

А. Загальні положення щодо протидії поганому поводженню

676

Додатки

30. Кримінальний кодекс Туреччини визнає застосування катування чи пога­не поводження злочинним діянням (статті 243 та 245).

31. Положення статей 151 та 153 Кримінально-процесуального кодексу Туреч­чини (КП К) передбачають можливість звернутися зі скаргою щодо таких діянь до прокурора або місцевих адміністративних органів.

Якщо прокурор Республіки дійде висновку, що немає підстав для порушення справи, про прийняте рішення має бути повідомлено особу, щодо якої проводи­лася перевірка, потерпілу сторону та скаржника (ст. 164 КПК). Скаржник має право заперечити це рішення перед головою суду присяжних (ст. 165 КПК) упро­довж двох тижнів з моменту повідомлення. Голова може або прийняти заперечен­ня та вирішити питання щодо провадження за кримінальним позовом (ст. 168 КПК), або відхилити його. У цьому останньому випадку провадження за кримінальним позовом може бути відкрито тільки після подання нових фактів чи доказів (ст. 167 КПК).

32. Якщо той, кому інкримінуються зазначені діяння, на момент їх вчинення був службовою особою і перебував при виконанні посадових обов'язків, попе­ реднє розслідування справи регулюється Законом 1913 р. про переслідування службових осіб, який визначає межі повноважень ratione personal органів проку­ ратури на цій стадії провадження. У таких випадках попереднє слідство, а отже, і повноваження відкривати кримінальне переслідування належать до виняткової компетенції відповідної місцевої адміністративної комісії (районної чи окружної, залежно від становища фігуранта у справі), очолюваної префектом чи його за­ ступником. У разі надання згоди на переслідування обов'язок розслідування справи покладається на прокурора.

Рішення зазначених комісій може переглянути Державна рада; якщо ж комісія вирішить не відкривати переслідування, то справа приймається до провадження у порядку обов'язку порушити справу.

B. Порядок тримання під вартою

33. На час, коли мали місце факти, що розглядаються, у статті 16 Закону № 2845 щодо процедури розгляду в суді державної безпеки справ за злочинними діяннями, які належать до зазначеної вище підсудності, було визначено, що будь-яка заарештована особа повинна постати перед суддею не пізніше ніж через 48 го­дин або, у разі вчинення правопорушень колективного характеру поза межами місцевості, де оголошено надзвичайний стан, упродовж двох тижнів, без ураху­вання часу, необхідного для припровадження затриманого до згаданого судді.

34. Стосовно допомоги адвоката, то ст. 144 КПК в частині, яка стосується цьо­го випадку, встановлює, що обвинувачений може зустрічатися та листуватися з адвокатом тільки після застосування запобіжного ув'язнення.

C. Чинне законодавство щодо кримінального провадження проти заявника в суді державної безпеки

35. Норми щодо складу та діяльності судів державної безпеки містяться і в Законі № 2845, який ці суди запровадив і який регулює процедуру провадження в них. Цей Закон спирається на ст. 143 Конституції. 18 червня 1999 р. Великі національні збори Туреччини внесли зміни до ст. 143 Конституції, виключивши членів військових трибуналів (суддів та прокурорів) зі складу судів державної без­пеки. Після цього, 22 червня 1999 р., до Закону № 2845 було внесено зміни відповідно до змін у Конституції.

36. Суди державної безпеки були встановлені Законом № 1773 від 11 липня 1973 року, відповідно до ст. 136 Конституції 1961 р. 15 червня 1976 р. Консти­туційний суд скасував цей Закон. Згодом Конституцією 1982 р. ці суди було

677

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

відновлено у складі судової системи. Визначення мотивів цього відновлення містить такий уривок:

«Можуть мати місце дії стосовно існування та стабільності держави, щодо яких, якщо їх було вчинено, є спеціальні повноваження для оперативного та най­кращого врегулювання. Саме для таких випадків видалося за необхідне передба­чити суди державної безпеки. Відповідно до принципів, властивих Конституції, заборонено створювати спеціальні трибунали, до компетенції яких належить роз­гляд таких діянь після їх вчинення. Ось чому Конституція передбачає суди дер­жавної безпеки, до компетенції яких належить відповідне переслідування за вчинення зазначених вище правопорушень. Оскільки окремі положення, що регулюють їхні повноваження, зафіксовані наперед, а їхня юрисдикція визначе­на раніше... ці суди не можуть бути кваліфіковані як трибунали, сформовані для розгляду того чи іншого діяння після його вчинення».

На час, коли відбувалися зазначені події, склад та діяльність цих судових уста­нов регулювалися наведеними нижче правилами.

1. Конституція

37. У конституційних положеннях, що регулюють питання організації судо­чинства, сказано:

Стаття 138 §1,2

«При виконанні своїх обов'язків судді є незалежними; вони приймають рішення відповідно до внутрішнього переконання, на основі Конституції, закону та права.

Ніякий орган, представник влади чи особа не може видавати наказів та при­писів судам і суддям щодо виконання ними суддівських повноважень, а також на­правляти послання на їхню адресу, давати їм рекомендації чи робити натяки».

Стаття 139 § 1

«Судді є незмінюваними, вони не можуть бути відправлені у відставку до до­сягнення віку, передбаченого Конституцією, якщо на це немає їхньої згоди...».

Стаття 143 § 1-5

«Запроваджується суд державної безпеки, уповноважений розглядати злочини проти Республіки, ознаки яких визначаються Конституцією, спрямовані проти територіальної цілісності держави чи неподільної єдності нації, проти вільного та демократичного порядку, так само як і злочини, які прямо стосуються внутріш­ньої та зовнішньої безпеки держави.

Суди державної безпеки складаються з голови суду, двох штатних членів суду двох членів суду на заміщення, прокурора та необхідної кількості його заступ­ників.

Голова суду, один штатний член суду, один член суду на заміщення та проку­рор обираються згідно з процедурою, визначеною спеціальним законом, із числа судців та прокурорів Республіки першого рангу. Один штатний член суду, один член суду на заміщення обираються з числа військових суддів першого рангу. За­ступники прокурора обираються з числа прокурорів системи прокуратури та військових суддів.

Голови, штатні члени та заступники прокурора... судів державної безпеки призначаються на строк чотири роки, який може бути поновлено.

Скарги щодо рішень судів державної безпеки розглядає касаційний суд...».

Стаття 145 § 4

«Військова юстиція

...особистий статус військових суддів... встановлений законом з повагою до незалежності суду, до гарантій суддям та до вимог щодо військової служби. Крім

678

Додатки

того, закон визначає відносини між суддями та військовим командуванням, які виникають під час виконання суддями їхніх завдань, відмінних від судових...».

2. Закон № 2845, яким засновуються суди державної безпеки та регулюється процедура провадження в них

38. На час, коли відбувалися зазначені події, відповідні положення Закону № 2845 визначали таке:

Стаття 1

«В адміністративних центрах провінцій... засновуються суди державної безпе­ки, уповноважені розглядати злочини проти Республіки, ознаки яких визнача­ються Конституцією, спрямовані проти територіальної цілісності держави чи не­подільної єдності нації, проти вільного та демократичного порядку, так само як і злочини, які прямо стосуються внутрішньої та зовнішньої безпеки держави».

Стаття З

«Суди державної безпеки складаються з голови суду, двох штатних членів суду, а також двох членів суду на заміщення».

Стаття 5

«Голова суду державної безпеки, як один [з двох] штатний член суду, один [з двох] член суду на заміщення обираються з числа суддів... що є цивільними осо­бами, інші штатні члени суду та члени суду на заміщення обираються з числа військових суддів першого рангу...».

Стаття 6 § 2, 3 та 6

«Призначення штатних членів суду та членів суду на заміщення, обраних з числа військових суддів, здійснюється відповідно до процедури, передбаченої за­коном про членів військових трибуналів.

Голова суду державної безпеки, штатні члени суду та члени суду на заміщення не можуть бути призначені на іншу посаду чи переведені в інше місце без їхньої згоди до спливу чотирирічного строку... крім випадків, передбачених цим зако­ном.

Якщо в результаті розслідування, яке згідно із законами з цих питань прово­диться щодо голови, штатного члена або члена на заміщення суду державної без­пеки, компетентні комісії або органи приймають рішення про необхідність змінити місце виконання службових обов'язків цією особою. Таке місце, як і службові обов'язки самі по собі... можуть бути змінені відповідно до процедури, передбаченої зазначеними законами».

Стаття 9 § 1

«Суди державної безпеки мають повноваження щодо провадження справ про злочини, які:

d) стосуються обставин щодо необхідності оголошення надзвичайного ста­ну—в регіонах, де режим надзвичайного стану було впроваджено згідно з поло­женнями статті 120 Конституції;

є) вчинені проти Республіки і ознаки яких визначаються Конституцією, спря­мовані проти неподільної єдності держави — як територіальної, так і єдності нації, — проти вільного та демократичного порядку, або ж якщо вони прямо сто­суються внутрішньої та зовнішньої безпеки держави».

Стаття 27 § 1

«Скарги щодо рішень судів державної безпеки розглядає касаційний суд».

Стаття 34 § 1, 2

679

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

«Статутний порядок і контроль щодо військових суддів, які залучені до засі­дань у судах державної безпеки... відкриття щодо них дисциплінарного розсліду­вання та застосування до них дисциплінарних стягнень, як і проведення слідства та переслідування з приводу порушення ними службових обов'язків... встанов­люються відповідними положеннями законів, що регулюють їхню професійну діяльність...

Зауваження касаційного суду, кваліфікаційні свідоцтва, видані уповноважени­ми особами органів юстиції... та слідчі справи щодо військових суддів... переда­ються до Міністерства юстиції.

Стаття 38

«У разі оголошення надзвичайного стану в межах судової округи в цілому або її частини за умови, що він не є єдиним судом у цій окрузі, суд державної безпе­ки в наведених нижче умовах може бути перетворений на військовий трибу­нал...».

3. Закон № 357 про військові суди

39. Відповідні положення Закону про військові суди визначали:

Стаття 7 (додаткова)

«Правоздатність офіцерів — військових суддів, призначених у суди державної безпеки на посади... штатних суддів та суддів на заміщення, щодо клопотання про службове підвищення та просування, про звання та вислугу років визна­чається на основі кваліфікаційних свідоцтв, що видаються згідно з наведеною нижче процедурою, відповідно до положень цього Закону та Закону № 926 про особовий склад збройних сил Туреччини:

а) Першою за ієрархією інстанцією вищого рівня, що має повноваження про­водити атестацію офіцерів, які є штатними суддями та суддями на заміщення, і видавати їм свідоцтва, є державний секретар з питань оборони; за ним іде міністр оборони».

Стаття 8 (додаткова)

«Члени... судів державної безпеки, які належать до військових судів... призна­чаються комісією у складі керівника з кадрових питань та юридичного радника штабу, керівника з кадрових питань та юридичного радника командування роду військ, до яких приписаний кандидат, а також начальника юридичного підрозділу Міністерства оборони...».

Стаття 16 § 1, З

«Призначення військових суддів... здійснене спільним наказом міністра обо­рони та прем'єр-міністра, підлягає схваленню Президентом Республіки відповідно до положень про призначення та службове переміщення військово­службовців...

<...>

Призначення на посаду військових суддів... здійснюється з урахуванням дум­ки касаційного суду, доповідей уповноважених осіб та кваліфікаційних свідоцтв, виданих начальником вищого рівня...».

Стаття 18 § 1

«Нарахування платні, її підвищення та різноманітні особисті права військових суддів... визначаються відповідно до нормативних вимог щодо офіцерського складу».

Стаття 29

«Заслухавши пояснення офіцерів, які є військовими суддями, міністр оборо­ни може накладати на них такі дисциплінарні стягнення:

680

Додатки

A. Попередження у вигляді письмового сповіщення заінтересованої особи про те, що вона має бути більш уважною при виконанні своїх службових обов'язків.

B. Догана у вигляді письмового сповіщення про те, що подібні дії чи поведінка розглядаються як помилкові.

Зазначені стягнення мають остаточний характер, інформація про їх накладен­ня вноситься до кваліфікаційного свідоцтва особи, а потім фіксується в особистій справі...».

Стаття 38

«Під час судового засідання військові судці... носять спеціальну форму одягу, як і їхні колеги з цивільних судів...».

4. Військовий кримінальний кодекс

40. Стаття 112 Військового кримінального кодексу Туреччини від 22 травня 1930 р. встановлює:

«Будь-який вплив на військові суди з використанням службового становища карається позбавленням волі до п'яти років».

5. Закон № 1602 від 4 червня 1972 р. про Вищий військовий адміністративний суд

41. Відповідно до статті 22 Закону № 1602, до повноважень першої палати Ви­ щого військового адміністративного суду належить розгляд клопотань про скасу­ вання та відшкодування завданої шкоди у зв'язку з оскарженнями щодо особис­ того становища офіцерів, особливо з питань службового просування.

ЩОДО ПРАВА

І. СТОСОВНО ПОРУШЕННЯ СТ. З КОНВЕНЦІЇ

42. Заявник посилається на статтю 3 Конвенції, в якій сказано:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському та такому, що при­нижує гідність, поводженню або покаранню». А. Попередні заперечення Уряду

43. Держава-відповідач посилається на невичерпання заявником національ­них засобів правового захисту. Як стверджує Уряд, 12 лютого 1993 р. заступник го­лови Асоціації з прав людини (м. Стамбул) звернувся до Міністерства юстиції зі скаргою щодо тривалості строку тримання під вартою певної кількості осіб, серед яких був і заявник. Ця скарга була відхилена рішенням від 19 липня 1993 p., що його виніс префект Стамбула за доповідною прокурора Республіки. Особливо слід зауважити, що ні заявник, ні його адвокат не подавали скарги щодо погано­го поводження.

44. Заявник стверджує, що він виконав вимогу щодо вичерпання національ­них засобів правового захисту, беручи до уваги, що 11 травня 1993 р. він подав скаргу. Цю скаргу було відхилено без призначення ґрунтовного розслідування.

45. Суд звертає увагу на те, що 11 травня 1993 р. заявник незалежно від голови Асоціації з прав людини (пункти 21 та 26 вище) подав скаргу на трьох працівників поліції, відповідальних за його тримання під вартою, з приводу застосування ни­ми «тортур». Потому прокурор передав цю скаргу до префектури м. Стамбула, яка призначила начальника управління служби державної безпеки дізнавачем у справі.

21 червня 1993 р. начальник поліції поінформував префектуру про результати розслідування і звернувся до неї з клопотанням про відхилення скарги. Стам­бульська префектура, яка не вважала за необхідне піддавати скаргу перевірці з бо­ку адміністративної комісії м. Стамбула, погодилася з клопотанням про її відхи­лення.

681

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

46. Слід підкреслити, що адміністративне рішення про відхилення скарги без її подальшого розгляду, винесене префектом Стамбула, не є рішенням про за­криття кримінальної справи у значенні ст. 165 Кримінально-процесуального ко­дексу чи Закону 1913 року (п. 32 вище). На відміну від двох видів рішень про за­криття кримінальної справи, які регулюються правовими нормами за цими акта­ми, в даному випадку йдеться про адміністративне рішення щодо закриття спра­ви без її перевірки прокуратурою чи відповідною адміністративною комісією. До того ж під час цього адміністративного розслідування матеріали справи залиша­лися недоступними для заявника та його представника, а адміністративне рішен­ня за результатами такого розслідування до його відома взагалі доведене не було (п. 24 вище).

47. У світлі викладеного вище Суд доходить висновку, що заявник задоволь­нив вимогу щодо вичерпання національних засобів правового захисту, оскільки адміністративними органами відхилено його скаргу без подальшого розгляду. От­же, попереднє заперечення Уряду не може бути взяте до уваги.

В. Обґрунтованість скарги

48. Посилаючись на медичний висновок, яким засвідчено наявність на його голові трьох шрамів від ран, п. Алтай стверджує, що його було піддано жорстоко­му поводженню, зважаючи на систематичне катування, якому його піддавали впродовж двох тижнів тримання під вартою у приміщеннях відділу боротьби з те­роризмом; протягом цього строку він був позбавлений допомоги захисника.

49. Суд передовсім нагадує, що для підпадання під дію статті 3 погане повод­ження має досягти мінімального рівня тяжкості. Оцінка цього мінімуму є за са­мою своєю природою відносною; вона залежить від сукупності обставин у справі, таких, як тривалість цього поводження або ж наслідки фізичного чи психо­логічного характеру, а також, в окремих випадках, від статі, віку та стану здоров'я потерпілого. Якщо особа перебуває у стані позбавлення свободи, застосування щодо неї фізичної сили тоді, коли вона не вдається до необхідних дій у відповідь, є посяганням на людську гідність і загалом становить порушення права, гаранто­ваного ст. З Конвенції (справа «Текін проти Туреччини» (Tekin c. Turquie) від 9 червня 1998 p., Requeil 1998-IV, с. 1517-1518, п. 52-53; справа «Лабіта проти Італії» (Labita с. Italie) [GC], № 26772/95, п. 120, CEDH 1999, та справа «Калок проти Франції» (Caloc c. France), № 33951/96, п. 84, CEDH 2000).

50. Для оцінки доказів Суд до цього часу в основному вдавався до критерію до­казовості «за відсутності розумних підстав для сумніву» (згадана вище справа Лабіти, п. 121). Однак така доказовість може випливати із сукупності ознак та не­спростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою. Якщо особі було завдано тілесних ушкоджень під час її тримання під вартою, ко­ли вона повністю перебувала під контролем службових осіб поліції, то будь-яке ушкодження, що з'явилося у цей період, дає підстави для вагомих фактичних презумпцій (справа «Салман проти Туреччини» (Salman с. Turquie) [GC]. № 21986/93, п. 100, CEDH 2000). Це покладає саме на Уряд обов'язок забезпечи­ти правдоподібне пояснення щодо походження цих ушкоджень і навести доводи, які встановлюють факти, що піддають сумніву твердження заявника, особливо якщо ці твердження підкріплені медичними довідками (див., зокрема, справи «Селмуні проти Франції» (Selmouni с. France) [GC], № 25803/94, п. 87, CEDH 1999, та «Берктай проти Туреччини» (Berktay с. Turquie), № 22493/93, п. 167. CEDH 2001).

51. У даному випадку Суд передовсім відзначає, що, як випливає із матеріалів справи, хоча п. Алтая й було заарештовано 2 лютого 1993 p., лікар оглянув його

682

Додатки

тільки 15 лютого 1993 p., тобто через два тижні з моменту арешту. У своєму вис­новку лікар констатував наявність на голові заявника трьох шрамів від поранень розміром один, два і три сантиметри, і ніхто не стверджував, що ці тілесні ушко­дження з'явилися ще до арешту заявника.

Як зазначив заявник у своїй скарзі від 11 травня 1993 р. (п. 21 вище), ці поранен­ня є наслідком жорсткого поводження, якому його піддали працівники поліції під час тримання його під вартою. У своєму оскарженні, поданому до касаційного су­ду, він стверджує, що його свідчення були отримані під примусом. Зі свого боку, представник заявника у своїх письмових скаргах наголошує, що довгий строк три­мання під вартою та відсутність допомоги адвоката у цей період дали працівникам поліції змогу допитувати його клієнта під примусом (п. 27 вище).

52. Уряд не подав пояснень щодо походження шрамів, виявлених у заявника.

53. За словами начальника Стамбульського управління служби державної без­пеки, якого префект призначив дізнавачем у справі, тілесні ушкодження п. Алтая були спричинені, по-перше, застосуванням поліцією сили при його арешті та. по-друге, внаслідок несподіваного інциденту, коли заявник спробував утекти і вдарився головою об двері (п. 23 вище).

54. Щодо застосування сили під час арешту Суд зазначив, що після цього заяв­ника не було піддано медичному огляду, за допомогою якого можна було встано­вити сліди поранень, якщо такі мали місце. З огляду на це слід нагадати, що якшо поранення п. Алтая були спричинені застосуванням сили при його арешті, саме на Уряд покладається обов'язок навести відповідні докази, а саме — медичну довідку і докладні протоколи, на підтвердження того, що застосування сили працівниками поліції було пропорційним і абсолютно необхідним (див., mutatis mutandis, справу «Рехбок проти Словенії» (Rehbock c. Slovenie), № 29462/95. п. 72-76; див. також справу «Рибіч проти Австрії» (Ribitsch c. Autrche) від 4 груд­ня 1995 p., серія А, № 336, с 25-26, п. 34). У справі, що розглядається, цього зроб­лено не було. Крім того, жоден із доказів, перевірених Судом, не встановлює факту завдання п. Алтаю при арешті ударів по голові, який міг би пояснити появу поранень на цій частині тіла. Водночас начальник поліції обмежився пояснен­ням, що наявність поранень у п. Алтая може бути викликана тільки пропор­ційним застосуванням сили.

55. Щодо спроби втечі під час допиту, то пояснення начальника поліції містять висновки, які не мають під собою ніяких встановлених фактів та не фіксують жодної дати появи тілесних ушкоджень. Крім того, ні заявник, ні Суд не були ознайомлені з протоколами свідчень працівників поліції, на яких ґрунтувалося це пояснення.

Важливою обставиною є те, що жоден національний орган, відповідальний за розслідування скарги п. Алтая, чи то прокурор, що отримав скаргу, чи то началь­ник поліції, якого префект Стамбула призначив дізнавачем у справі, не зробив жодної спроби заслухати заявника, який міг би навести свою версію подій.

Отже, слід нагадати, що у випадку, коли всі факти, про які йде мова, в сукуп­ності або здебільшого становлять виключну сферу обізнаності органів влади, як це має місце у справі осіб, що перебувають під контролем таких органів, версія скаржників є основним чинником визнання причин тілесних ушкоджень. Таким чином, органи влади повинні перевірити достовірність тверджень про погане поводження, співставивши результати медичного обстеження з версією скарж­ника.

56. Як підсумок, Суд зауважив, що докази не підтверджують заяви начальника поліції про те, начебто тілесні ушкодження були завдані під час арешту та/або по час спроби втечі.

683

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

За відсутності правдивого пояснення Суд визнав, що в цій справі встановле­ним фактом є те, що тілесні ушкодження, сліди яких було виявлено на тілі заяв­ника, стали наслідком поводження, відповідальність за яке несе Уряд.

57. Суд також відзначив, що заявника було взято під варту, коли його стан здо­ров'я був добрим, а згодом він зазнав тілесного ушкодження голови, одного з життєво важливих органів. Ці ушкодження були зафіксовані на чотирнадцятий день його перебування під вартою в поліції й викликали необхідність надання припису про непрацездатність на три дні. Протягом п'ятнадцяти днів перебуван­ня під вартою в поліції п. Алтай був позбавлений будь-якої можливості скориста­тися адвокатською допомогою та до чотирнадцятого дня — лікарською допомо­гою. Отже, він перебував в ізоляції та був залежним від співробітників поліції, тобто його становище було особливо вразливим.

58. У світлі викладеного вище та беручи до уваги всю сукупність даних, взятих до вивчення, Суд дійшов висновку, що те, яким чином поводилися із заявником під час тримання його під вартою, являло собою нелюдське поводження, заборо­нене ст. З Конвенції.

59. Таким чином, мало місце порушення ст. З Конвенції.

II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ П. З СТ. 5 КОНВЕНЦІЇ

60. Заявник оскаржує надмірну тривалість тримання під вартою і висуває твер­ дження про порушення ст. 5, яка у відповідній частині викладена так:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої зако­ном, і в таких випадках, як:

с) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчи­нення;

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового роз­гляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідан­ня».

61. Суд зауважує, що Уряд не надав пояснень з цього приводу.

62. У випадку, що розглядається, тримання під вартою п. Алтая почалося з мо­менту його арешту 2 лютого 1993 р. та закінчилося 16 лютого 1993 p., коли він по­став перед суддею-асесором суду державної безпеки (пункти 10 та 15 вище). От­же, тримання заявника під вартою продовжувалося п'ятнадцять днів.

63. У справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (Brogan et autres с. Royaume-Uni) (рішення від 29 листопада 1988 p., серія А, № 145-В, с 33, п. 62) Суд дійшов висновку, що строк тримання під вартою упродовж чотирьох днів та шести годин без судового контролю виходить за суворі межі такого три­мання, встановлені пунктом 3 статті 5, навіть якщо це мало на меті убезпечити суспільство від тероризму.

64. Раніше Суд уже неодноразово визнавав, що розслідування справ про теро­ристичні злочини, безсумнівно, наражається на певні проблеми для органів влади (див. згадану вище справу Броуґана та інших, с 33, п. 61, справу «Мюррей

684

Додатки

проти Сполученого Королівства» (Murrey et autres c. Royaume-Uni) від 28 жовтня 1994 p., серія А, № 300-А, с 27, п. 58, та справу «Дікме проти Туреччини» (Dikrr.e с. Turquie), № 20869/92, п. 64, CEDH 2000). Це не означає, однак, що ці органи мають «карт-бланш», з погляду статті 5, щодо арешту та взяття під варту підозрю­ваних осіб під прикриттям повного ефективного контролю з боку національних судів та, в останній інстанції, з боку контрольних органів Конвенції кожного ра­зу, коли вони вважатимуть за потрібне стверджувати, що мав місце прояв теро­ризму (див., mutatis mutandis, згадану вище справу Мюррея, с 27, п. 58).

65. Суд також нагадує про важливість статті 5 у системі Конвенції; вона закріплює фундаментальне право людини — захист особи від свавільних пося­ гань держави на її свободу. Судовий контроль такого втручання з боку органів виконавчої влади становить основну складову гарантії за п. З ст. 5, яка задумана для зменшення, наскільки це можливо, ризику прояву свавілля, а також для за­ безпечення верховенства права — одного з «основоположних принципів» «демо­ кратичного суспільства», на який «недвозначно посилається преамбула Кон­ венції» (див., наприклад, справу «Сакік та інші проти Туреччини» (Sakik et autres с. Turquie) від 26 листопада 1997 p., Requeil 1997-VII, с. 2623-2624, п. 44). Зреш­ тою, тільки судове втручання може привести до ефективного виявлення фактів поганого поводження та запобігання їм. Про такі факти заявив п. Алтай (п. 48 ви­ ще), і є ризик застосування подібного поводження до затриманих осіб, особливо з метою примусити їх до зізнання (див. згадану вище справу Дікме, п. 66).

66. Як підсумок, можна стверджувати, що тримання під вартою впродовж три­ надцяти днів без припровадження до судді, як це було в даному випадку, не відповідає поняттю негайності в сенсі наведеної вище судової практики. Отже, мало місце порушення п. З ст. 5 Конвенції.