Рада Європи європейський суд з прав людини рішення

Справа «Мельник проти України»

Страсбург, 28 березня 2006 р.

Європейський суд з прав людини виносить таке рішення:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу порушено на підставі заяви проти України, поданої до Суду відпо­відно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Кон­венція) громадянином України паном Олександром Васильовичем Мельником (заявник) 14 листопада 2000 р.

2. Заявник, якому було надано юридичну допомогу, був представлений адво­катом, паном Шульгіним, який працює в місті Вінниці (пан В. М. Шульгін є дер­жавним захисником, призначеним Всеукраїнським комітетом з захисту прав лю­дини у Вінницькій області (надалі — Комітет). Пан Шульгін також є членом Спілки юристів України). Український уряд (Уряд) представлено його Уповнова­женим пані Зоряною Бортновською, пізніше — пані Валерією Лутковською.

ФАКТИ

4. Заявник, Олександр Васильович Мельник, є українським громадянином, який народився 17 травня 1961 р. Наданий момент він відбуває покарання.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Кримінальне провадження проти заявника

5. У грудні 1990 р. М. О. Д. (приватна особа) знайшла пакет макової соломки. М. О. Д. за згоди заявника заховав цей пакет в домі заявника з метою подальшо­го продажу та придбання алкоголю.

6. 28 лютого 2000 р. капітан Вінницького районного підрозділу внутрішніх справ з боротьби з незаконним обігом наркотиків (БНОН) видав рішення про купівлю макової соломки у заявника на підставі інформації, отриманої з нероз-критих джерел. Це рішення було схвалено Вінницьким районним прокурором та головою управління Міністерства внутрішніх справ у Вінниці.

7. В ту саму дату С. І. С (псевдонім агента, що працює під прикриттям) отри­мав вказівки від працівників міліції придбати певну кількість макової соломки. Він також отримав 12 гривень¹ на цю купівлю.

8. В ту саму дату заявник та М. О. Д. були заарештовані за продажем нарко­тиків С І. С Макову соломку вагою 190 грамів було вилучено міліцією разом з міченими купюрами, отриманими заявником від С. І. С Органи міліції підготу­вали резолюції про оперативну закупку, віднайдення, виїмку та зваження речовини та резолюцію про акт огляду покупця. Протоколи було підписано в присутності двох свідків, як того вимагають відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу. Заявник та М. О. Д. не були затримані, їх було звільне­но під підписку про невиїзд.

738

Додатки

9. 9 та 10 березня 2000 р. слідчий Вінницького слідчого підрозділу районного відділення Міністерства внутрішніх справ у Вінниці («Підрозділ») допитав двох свідків (В. В. М. та П. Ю. М.). Ними були двоє працівників міліції БНОН, які ор­ ганізували купівлю і у подальшому заарештували заявника та М. О. Д.

10. 24 березня 2000 р. слідчий підрозділу поінформував заявника про те, що він має право мати захисника. Слідчий послався на статті 21, 44 та 45 Кримінально-процесуального кодексу Заявник заявив, що відмовляється від захисника і що та­ке його рішення не пов'язане з його фінансовою ситуацією.

11. Того ж дня слідчий підрозділу видав постанову про звинувачення заявника у причетності до купівлі, продажу та зберігання наркотичних речовин з наміром продати, що було сплановано групою осіб (ст. 229^і Кримінального кодексу). Слідчий допитував заявника як обвинуваченого.

12. Заявник стверджує, що в ході розслідування він та його родичі вимагали призначити захисника.

13. 25 квітня 2000 р. Вінницький районний суд провів попереднє слухання. Він визнав свою підсудність у даній справі та на вимогу заявника призначив слухан­ня на 22 травня 2000 р. Заявник поінформував суд про те, що він не хотів бути представлений адвокатом під час слухань, бо хотів себе представляти сам. Слу­хання було перенесене на вимогу М. О. Д.

14. 22 травня 2000 р. суд закінчив вивчення справи. Учасниками слухань були прокурор, заявник, М. О. Д., міліціонер-свідок з БНОН (С. В. В.) та Г. А. І., сусід заявника, який був свідком арешту та вилучення грошей працівниками міліції.

15. Протягом слухань суд прийняв рішення заявника про небажання пред­ставництва його інтересів адвокатом у суді. Суд також вирішив розглядати спра­ву за відсутності свідків обвинувачення (П. Ю. М. та В. В. М.), яких належним чином було поінформовано про дату та час слухань, але вони не з'явилися в суді. Суддя також поінформував заявника та його співучасника про те, що визнання провини може бути розглянуто судом як пом'якшуюча обставина.

16. 23 травня 2000 р. під час слухань заявник частково визнав провину в зви­нуваченнях проти нього. Зокрема, він заявив, що вважає себе винним у зберіганні макової соломки. В ході судового розгляду заявник знову відмовився від захисни­ка і заявив про бажання навести власні аргументи з причин, що не пов'язані з його важким матеріальним становищем.

17. Протягом слухань заявник та його співучасник не намагалися оскаржити свідчення та не зробили жодних заяв, за винятком тих, що стосуються визнання ними своєї провини та пом'якшення їх вироку. Того ж дня Вінницький районний суд звинуватив заявника у причетності до купівлі та володінні наркотиками з наміром їх продати, що було сплановано групою осіб (ст. 229^і колишнього Кримінального кодексу). Суд засудив його до п'яти років ув'язнення з конфіскацією власного майна. Зокрема, Вінницький районний суд встановив, що

«...в ході слухань [заявник] частково визнав свою вину...

...в ході попереднього слідства свідки (П. Ю. М.) та (В. В. М.) (офіцери міліції) пояснили, що (С. І. С.) мав придбати (соломку) в будівлі пана Мельника...

Провину відповідача... також доводять інші докази, зокрема акт купівлі, протокол обшуку покупця, протокол купівлі під прикриттям, протокол виїмки, протокол зважування (та) висновок судового експерта (щодо кількості сухого маку)...

...суд вважає, що в діях пана Мельника присутній наступний corpus juris, пе­редбачений ст. 229^і Кримінального кодексу: незаконне придбання (та) володіння з метою продажу, що сплановано групою осіб...».

739

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

18. 29 травня 2000 р. заявник подав апеляційну скаргу на вирок до Вінницько­го обласного суду. Зокрема він зазначив, що тільки зберігав макову соломку і що його вирок має бути м'якшим та без позбавлення волі.

19. 12 липня 2000 р. Вінницький обласний суд за відсутності заявника та в присутності прокурора відхилив апеляційну скаргу заявника та залишив у силі вирок від 23 травня 2000 р. Вирок став остаточним.

20. 24 жовтня 2000 р. Комітет переглянув клопотання дружини заявника, яка вимагала юридичного представництва інтересів свого чоловіка. Того ж дня Комітет призначив пана Шульгіна громадським захисником заявника.

21. 30 жовтня 2000 р. пан Шульгін подав скарги голові Вінницького районно­го суду з проханням дозволити перегляд матеріалів справи та зустріч із заявни­ком, щоб мати змогу підготувати апеляційну скаргу на вирок.

22. 2 листопада 2000 р. суддя Вінницького районного суду відмовив у задово­ленні заяви на підставі того, що закон не дозволяє громадському захиснику вчиняти подібні дії. Зокрема, суд поінформував пана Шульгіна:

«...Вінницький районний суд інформує вас про те, що заява від 30 жовтня 2000 р. про надання матеріалів кримінальної справи... та надання побачення з ним для захисту його інтересів в порядку нагляду не підлягає задоволенню, поскільки згідно із законодавством України громадський захисник є суб'єктом лише судового розгляду справи і закон не надає йому права оскаржувати вирок.

Крім того, у ст. 384 Кримінально-процесуального кодексу України... даний вичерпний перелік осіб, які мають право опротестовувати вироки, ухвали, поста­нови суду, що набрали законної сили, у главі 31 Кримінально-процесуального кодексу України... визначено підстави і порядок перегляду у порядку нагляду...».

В. Утримання заявника

23. 28 вересня 2000 р. з метою відбуття покарання заявника було доправлено до Вінницького СІЗО.

24. 29 вересня 2000 р. заявника було переведено до Вінницької в'язниці № 1, де він перебував з 29 вересня до 18 жовтня 2000 р.

25. Після прибуття до Вінницької в'язниці № 1 заявника оглянули лікарі з медичної частини в'язниці, які визнали заявника здоровим.

26. 2 жовтня 2000 р. заявник пройшов флюорографію. Цей огляд не виявив жодних ознак хвороби.

27. У період з 29 вересня по 18 жовтня 2000 р. заявник не скаржився адмі­ністрації в'язниці та не звертався з проханням відправити пошту третім особам.

28. У той же час у період між 18 жовтня та 31 жовтня 2000 р. заявника було пе­реведено з Вінницької в'язниці № 1 до Арбузинської установи № 316/83 Мико­лаївської області («Виправна установа № 316/83»).

29. 31 жовтня 2000 р. заявник прибув до виправної установи № 316/83. Проте його не було піддано медичному огляду з метою виявлення туберкульозу.

30. Заявника утримували у виправній установі № 316/83 з 31 жовтня 2000 р. до 23 квітня 2001 р. Заявника розташували у загальній камері № 10. Він мав окреме ліжко та необхідні меблі, йому було видано одяг та білизну. У камері, яка мала при­родну вентиляцію, великі скляні вікна та електрику, знаходилося ще 32 особи.

31. Протягом перебування заявника у цій установі його двічі навідували рідні: один раз його брат — 7 грудня 2000 p., другий — дружина 8 грудня 2000 р.

32. У період з жовтня 2000 р. до квітня 2001 р. адміністрація виправної устано­ви не зареєструвала жодної вихідної кореспонденції заявника. Більше того, в журналі реєстрації відвідувачів на 2000—2001 pp. не було зареєстровано прохань представника заявника про зустріч.

740

Додатки

33. 13 квітня 2001 р. вперше заявник попросив викликати лікаря до виправної установи № 316/83, скаржачись на переривчасте дихання та слизовий кашель. То­го ж дня заявника було оглянуто та зроблено флюорографію. В результаті цього обстеження лікар з центральної районної лікарні міста Арбузинська встановив заявнику діагноз запалення легенів з підозрою на рак легенів. З метою встанов­лення остаточного діагнозу було вирішено провести додаткову флюорографію грудної клітки.

34. 14 квітня 2001 р. було проведено флюорографію грудної клітки. Рентгено­лог центральної районної лікарні міста Арбузинська лікарні зробив висновок, що заявник страждає на рак легенів.

35. 19 квітня 2001 р. заявника було переведено до лікарні Даріївської виправ­ної установи № 10 для подальшого медичного огляду та лікування. У період з 19 квітня до 22 червня 2001 р. заявника лікували та проводили медичні огляди. Подальший діагноз — туберкульоз у початковій стадії.

36. 23 квітня 2001 р. заявника було переведено до Снігурівської виправної ус­танови № 5 в Миколаївській області («Виправна установа № 5», міжобласна лікарня для засуджених), де було підтверджено діагноз захворювання на туберку­льоз.

37. З 26 червня заявник лікувався стаціонарно у виправній установі № 5. Уряд стверджує, що заявник отримав все необхідне лікування, призначене за рекомен­даціями Міністерства охорони здоров'я.

38. 4 червня 2002 р. з огляду на покращення його стану здоров'я заявника бу­ло переведено на амбулаторне лікування. 3 11 серпня 2003 р. заявник отримував регулярне амбулаторне лікування з метою попередження рецидиву. Проте трива­ле лікування туберкульозу призвело до побічних ефектів, таких як погіршення зору та головокружіння.

39. З 12 березня 2004 р. заявника утримували у виправній установі № 5 з діаг­нозом клінічний туберкульоз.

40. Відповідно до журналу реєстрації вихідної кореспонденції виправної уста­нови № 5 заявник 12 листопада 2002 р. надіслав листа дружині. Більше жодної кореспонденції заявником надіслано не було.

41. 20 грудня 2001 р. заявник отримав дозвіл на побачення з братом на 24 го­дини.

42. Уряд стверджував, що в ході відбування покарання заявника не відвідува­ли адвокати або громадські захисники і не було жодних заяв з проханням про побачення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА А. Відповідне національне законодавство та практика відносно скарг відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції

1. Конституція України

43. Відповідні витяги з статей 59 та 63 Конституції України говорять про на­ ступне:

«Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. ...Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист...»

2. Кримінально-процесуальний кодекс (до внесення змін 21 червня 2001 р.)

44. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу передбача­ ють наступне:

Стаття 21

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист

741

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

«Підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, судця і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'ясняти їм пра­во мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав».

Стаття 45 ^і

Обов'язкова участь захисника

«Участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в роз­гляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою, крім випадків відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника у порядку, пе­редбаченому частиною другою статті 46 цього Кодексу».

Стаття 46

Відмова від захисника і його заміна

«Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який мо­мент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова допус­кається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або гро­мадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних.

В разі відмови від захисника особа, яка провадить дізнання, або слідчий скла­дає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову».

Стаття 47

Порядок призначення захисника

«Захисник... запрошується підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним, його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням чи на прохання підозрюваного, обвинуваченого і підсудного...»

Стаття 370

Істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону

«...Вирок в усякому разі належить скасувати:

...4) якщо справу розглянуто судом без участі захисника в тих випадках, коли за законом його участь обов'язкова».

В. Відповідне міжнародне право та інші матеріали стосовно умов тримання та туберкульозу

1. Постанови Кабінету Міністрів України

45. Постанова Кабінету Міністрів від 27 грудня 2001 р. № 1752 «Про норми харчування для осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікробактеріями туберкульозу» передбачає, що кожний дорослий засуджений, що хворіє на тубер­кульоз, повинен отримувати щоденно добовий раціон у 3,198 кілокалорій.

46. Постанова Кабінету Міністрів від 16 червня 1992 р. № 336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоля­торах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерст­ва внутрішніх справ» та Додаток № 1 до неї (Норма № 1 харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань) передбачає, що кожен засуджений повинен отримувати 3,026 кілокалорій (загальна норма) та 3,059.4 кілокалорій (норма дієтичного харчування).

2. Комітет з попередження тортур («КПТ»)

742

Додатки

47. Відповідні витяги з Другої Загальної Доповіді з діяльності КПТ, що охоп­ лює період з 1 січня до 31 грудня 1991 p. (CPT/Inf (92) 3 of April 1992), кажуть про наступне:

«43. Питання про те, яким є прийнятний розмір для камери (чи будь-якого іншого місця утримання/розташування), є важким питанням. Даючи таку оцінку, необхідно зважати на велику кількість факторів. Проте делегації КПТ усвідомили гостру потребу проведення жорсткого курсу в цій сфері. На даний момент кри­терієм, який використовується (що розглядається скоріше як базовий рівень, ніж мінімальний стандарт), є одиночна камера для перебування більше, ніж кілька годин: 7 м², 2 чи більше метри між стінами, 2,5 метри заввишки».

48. Відповідні витяги з 7 Загальної Доповіді Комітету з попередження тортур (КПТ/lnf (97) 10), що стосуються «перенаселення в'язниць» та «великої вмісткості спалень», передбачають наступне:

«28. Перенаселення в'язниць продовжує шкідливо впливати на пенітенціарні системи країн Європи та руйнує намагання покращити умови тримання. Нега­тивні наслідки перенаселення в'язниць вже було висвітлено в попередніх Загаль­них Доповідях. Оскільки сфера діяльності КПТ поширилася на європейський континент, Комітет зіткнувся з великою кількістю ув'язнень, що призвело до надзвичайного перенаселення в'язниць.

29. В багатьох країнах, які відвідав КПТ, зокрема в Центральній та Східній Європі, приміщення для в'язнів зазвичай являє собою загальні спальні великої вмісткості, в яких є всі чи майже всі необхідні умови існування, такі, як: ліжка, житлова площа, санітарні приміщення. КПТ протестує проти самого принципу існування подібних приміщень в закритих в'язницях, і цей факт посилюється тим, що зазвичай в цих спальнях в'язні утримуються за несприятливих умов скупчен­ня. Без сумніву, різні фактори, включаючи традиції утримання у в'язницях, зумов­люють в певних країнах перевагу багатоосібних приміщень у в'язницях над оди­ничними камерами. Проте цілком очевидно, що недоліків такого утримання, ко­ли десятки в'язнів живуть та сплять разом, набагато більше, ніж переваг.

Велика вмісткість спалень невідворотно тягне за собою позбавлення їх права усамітнитись в їх щоденному житті. Більше того, високим є ризик насильства та залякування. Такі жилі умови стимулюють розвиток злочинних субкультур та сприяють підтриманню єдності кримінальних угруповань. Це унеможливлює відповідний контроль з боку персоналу в'язниці, особливо у випадках завору­шень, зовнішніх втручань, що призводять до застосування сили. За таких умов відповідне розташування в'язнів, що базується на непоодиноких ризиках та не­обхідній оцінці, також стає мало можливим. Всі ці проблеми загострюються, ко­ли кількість утримуваних осіб перевищує доцільний рівень; далі це тягне за собою ситуацію, за якої погіршуються санітарні умови, такі як умивальники, недо­статнім є рівень вентиляції, що призводить для багатьох осіб до прикрих умов.

КПТ тим не менш має наголосити на тому, що зменшення кількості приміщень для багатьох осіб в бік менших приміщень має супроводжуватись заходами, які б дозволяли в'язням проводити певну частину дня за доцільним за­вданням поза межами приміщення, де вони мешкають».

49. Відповідні витяги з 7 Загальної Доповіді з діяльності КПТ, що охоплює період з 1 січня до 31 грудня 1996 p., CPT/Inf (97), опублікованої 22 серпня 1997 р. (з подальшими посиланнями на Другу Доповідь КПТ з 1 січня по 31 грудня 1991 p. [CPT/Inf (92) 3, paragraph 46]) говорять наступне:

«Перенаселена в'язниця призводить до скупчення та негігієнічного розташу­вання; неможливості усамітнитись (навіть під час справляння фізіологічних по-

743

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

треб); зниження діяльності поза межами камери через те, що кількість в'язнів пе­ревищує кількість персоналу та доступні можливості; перевантаження медичних умов; зростання напруги і, отже, насильства між в'язнями та в'язнями і персона­лом. І цей перелік не є вичерпним. КПТ дійшов висновку, що несприятливі наслідки перенаселення призводять до нелюдських та таких, що принижують гідність, умов тримання».

3. Доповідь КПТ від 2002 р. після відвідин України

50. Стосовно туберкульозу Доповідь Комітету з попередження тортур після відвідин України в 2002 p. (CPT/Inf (2002)23) говорить наступне:

«...в двох попередніх доповідях КПТ детально розглядала цю проблему, що впливає на пенітенціарну систему України. В 2000 р. стан справ у відвіданих закладах був таким же безнадійним, як і в минулому, коли велася боротьба з туберкульозом та лікуванням в'язнів, що страждали на цю хворобу.

КПТ звертається до української влади, щоб запевнити, що пенітенціарна си­стема знаходиться в стані втілення стратегії ефективного виявлення та боротьби проти туберкульозу, дотримуючись вже втілених рекомендацій (див. парагра­фи 153 та 154 Доповіді від 1998 р. та параграф 51 Доповіді від 1999 p., а також 104 параграф вище).

...Умови були сприятливими для поширення хвороби та становлять небезпеку для здоров'я: зокрема, не було доступу до денного світла чи свіжого повітря, рівень гігієнічних умов не є достатнім... Більше того, в світлі інших даних, отри­маних делегацією, Комітет рекомендує, щоб кожному хворому на туберкульоз дозволили проводити принаймні годину на відкритому повітрі.

...Рекомендації (щодо медичних послуг):

— має бути вжито необхідних заходів, щоб забезпечити відповідне постачання медикаментів до пенітенціарних установ, надзвичайно значення надається по­ стачанню медикаментів, необхідних для лікування туберкульозу (параграфи 104. 106 та 111);

• забезпечити, щоб в усіх пенітенціарних закладах кожен новоприбулий в'язень був належним чином обстежений лікарем якнайшвидше після його при­буття; за виключенням обставин, коли огляд має бути проведено в день прибуття до пенітенціарних закладів (параграф 108);

• українські владні органи мають забезпечити, щоб пенітенціарна система могла використати ефективні заходи запобігання та протидії туберкульозу, дотри­муючись наданих раніше рекомендацій (параграф 111);

• всім в'язням, що страждають на туберкульоз, має бути гарантована щонай­менше годинна прогулянка на відкритому повітрі (параграф 112)».

4. Доповідь Всесвітньої Організації здоров'я від 2004 р.

51. Відповідні витяги з доповіді Всесвітньої Організації здоров'я стосовно України кажуть наступне:

«...Туберкульоз є ще однією проблемою, на яку страждає Україна. Хоча захво­рювання на бацилу Кельметта-Герена зростає з 1993 р. на 93 % у порівнянні з кінцем 90-х років, зареєстрованих випадків побільшало вдвічі з часів незалеж­ності, з 32,2 випадків на 100 000 осіб в 1991 р. до 66,5 випадків на 100 000 осіб в 2000 р. і приблизно 91,3 випадків на 100 000 осіб в 2002 р. Ситуація є надзвичай­но критичною серед населення в'язниць, що складають 30 % всіх хворих на туберкульоз в Україні. Виявлено, що 14000 осіб з-поміж 200 000 населення в'яз­ниць хворі на туберкульоз, що дорівнює загальноприйнятому рівню 7 000 осіб на 100 000 осіб. Більше того, 40 % смертельних випадків у в'язницях спричинені за­хворюванням на туберкульоз. В той же час швидко зростає стійкий до ліків ту-

744

Додатки

беркульоз, що ставить нову проблему перед системою охорони здоров'я, оскільки його важче та дорожче лікувати. Дослідження, що надійшли з Черніго­ва, свідчать про те, що приблизно 50 % нових хворих на туберкульоз мають опір щонайменше до одного з препаратів; у 10-15 % випадках існує опір до декількох препаратів.

Погіршення ситуації з захворюванням на туберкульоз в Україні, що відзнача­лося раніше, завдячує багатьом факторам. Недостатність фінансування призво­дить до неможливості модернізувати та обладнати приміщення для лікування туберкульозу, зокрема підтримувати загальний рівень медичних послуг, що при­зводить до зниження доступу до послуг. Також продовженню зростання туберку­льозних покажчиків сприяла епідемія ВІЛ, 50 % дорослих, що померли від СНІДу у 1997 p., хворіли на туберкульоз. Наданий час 54 особи на 100 000 населення, які хворіють на туберкульоз, мають ВІЛ. Опір до багатьох препаратів для лікування туберкульозу було спричинено неадекватним лікуванням та через брак медично­го постачання. У відповідь на епідемію туберкульозу Міністерство охорони здоров'я прийняло Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002—2005 роки. Ця ініціатива отримала значну підтримку з боку Світового банку, який виділив 60 млн доларів США на Проект Контролю захво­рюваності на ВІЛ/СНІД».

5. Доповідь Світового банку щодо захворюваності на туберкульоз в Україні 52. Відповідні витяги з Стратегії Світового банку відносно фінансової допомо­ги країнам (СДК) свідчать про наступне (document no. 20723-UA, August 16, 2000): «...Україна має довгу історію ефективного контролю туберкульозу та інших інфекційних захворювань. Спеціалізовані лікарі та інші медичні працівники доб­ре треновані, система контролю за туберкульозом має довгу та славну історію. Проте система зіткнулася з фінансовими труднощами в період економічної не­стабільності. По всій країні, як у Міністерстві охорони здоров'я, так і у в'язницях, необхідно модернізувати обладнання по боротьбі з туберкульозом, особливо ла­бораторні умови, з тим, щоб випадки захворювання на туберкульоз були раніше виявлені та лікувалися більш ефективно. Амбулаторне лікування також потребує удосконалень з тим, щоб краще відслідковувався лікувальний режим. Детальний аналіз питань щодо захворювання на туберкульоз викладено в секції В.

...Епідеміологічна ситуація з захворювання на туберкульоз: в результаті всебічної та дієвої системи контролю за поширенням туберкульозу в 1990 р. Ук­раїна продемонструвала меншу кількість хворих на туберкульоз в теперішній період, 16,465 хворих з показником 32 випадки на 100 000 осіб. Також як і в бага­тьох нових незалежних державах, рівень захворюваності на туберкульоз надзви­чайно зріс в Україні з часів незалежності, після розпаду СРСР. До 1999 р. кількість хворих досягла 32,691, з показником 65, що вдвічі більше, ніж у 1990 р. Показник варіюється в залежності від адміністративної одиниці від 35,9 у Києві та у 72,9 у Запоріжжі. Близько 30 % всіх хворих на туберкульоз в Україні складають в'язні та люди, які утримуються в СІЗО. Проблеми перенаселення, поганого харчування, спізніла діагностика та недостатність медикаментів, які добре відомі в'язницям, погіршують ситуацію з захворюванням на туберкульоз. Близько 14 000 осіб з 200 000 в'язнів в Україні хворі на туберкульоз (загальноприйняте — 7 000 осіб на 100 000 осіб). Сорок відсотків смертельних випадків у в'язницях припадають на хворих на туберкульоз.

Опір організму лікам проти туберкульозу, що важче виявити та лікувати, швидко зростає. Попередні результати демонструють, що половина пацієнтів має опір принаймні до одного препарату, тоді як опір на ISONIAZID, RIFAMPICIN

745

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

(які відносяться до ліків, які найчастіше викликають опір, див. додаток II, технічні терміни) присутній в 10-15 % випадків захворювання.

...В цілому 75-80 % випадків захворювання припадають на вікову групу від 20 до 59 років. Пропорційне відношення хворих на туберкульоз чоловіків та жінок скла­дає 7 на 1. Показник хвороби зріс на 141 відсоток серед міського населення в період з 1990 р. до 1998 p., тоді як зріст цього показника серед сільського населення склав 67,2 відсотки. Випадки захворювання на туберкульоз діагностуються значно пізніше, на більш ускладнених стадіях хвороби, ніж в інших районах світу.

Комбінація факторів посилює епідемію. В період економічного занепаду медичні послуги не були стійкими. Доступність медичної допомоги знизилася та зростання рівня не лікування хвороби разом з децентралізацією послуг по регіонах та безоплатних диспансерів... призвели до епідемій туберкульозу та ВІЛ у. В 1997 р. близько 30 % дорослих, інфікованих на СНІД, та 50 % дорослих, що по­мирають від СНІДу, були також хворими на туберкульоз. Опір до багатьох ліків проти туберкульозу був спричинений неадекватним лікуванням та браком медич­ного постачання».

6. Доповідь Державного Департаменту США (2004)

53. Відповідні витяги з Доповіді Державного Департаменту:

«...Україна, показник захворювань на туберкульоз в якій становить 95 осіб щорічно на 100 000 осіб, посідає восьме місце в Європі та Євразії. Відповідно до Глобального контролю за туберкульозом ВОЗ: за Доповіддю ВОЗ 2004 в Україні за 2002 рік зареєстровано 47 000 випадків захворювання на туберкульоз. З них близько половини зараження через слину, 43 хворих на 100 000 осіб. В 2003 р. Національною Програмою за контролем туберкульозу (НТП) зареєстровано 40 271 випадків захворювання на SS+ з показником 76 осіб на 100 000 осіб, що майже дублює цей показник. В Україні існували суттєві перешкоди щодо імпле­ментації рекомендованої ВОЗ Програми терапії, Короткостроковий підхід, що є результатом усталеного застарілого медичного підходу до лікування туберкульозу та управління. Показники захворювань на туберкульоз також відбивають погіршення системи охорони здоров'я в Україні з моменту розпаду СРСР на початку 90-х років. Цей розпад сприяв поширенню інфекційних хвороб, включа­ючи туберкульоз та опір до ліків проти туберкульозу, в багатьох колишніх ра­дянських республіках. Україні не вдалося підтримати попередню інфраструктуру лікування туберкульозу, і вона потребує нових підходів у боротьбі зі зростанням проблеми туберкульозу».

ПРАВО

І. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ

А. Позиція представника заявника

54. Уряд зазначив, що пан Шульгін не подав жодного документа до Суду, який би доводив, що він є представником заявника під час провадження в Суді. Більше того, Уряд стверджував, що пан Шульгін не є «адвокатом, уповноваженим зако­ном практикувати в будь-якій з Договірних Сторін», оскільки він є суто громадсь­ким захисником, призначеним Всеукраїнським комітетом з захисту прав людини у Вінницькій області. Відповідно, Уряд запропонував вилучити заяву з реєстру справ через те, що її не було подано жертвою порушення Конвенції чи належним чином уповноваженим заявником. Уряд також зазначив, що оскільки довіреність було датовано 26 травня 2003 p., заяву має бути відхилено через те, що заявник не дотримався умови прийнятності в частині подання заяви протягом шестимісяч­ного строку, передбаченого Судом для подання заяв.

55. Заявник не погодився. Зокрема він стверджував, що він знав про заяву до

746

Додатки

Суду з моменту її подання (2 серпня 2001 р.) і погодився на його представництво в Суді паном Шульгіним. Проте він був не в змозі надіслати зазначений лист раніше, оскільки голова виправної установи № 316/83 відмовився посвідчити його підпис. Більше того, він подав до Суду довіреність від 26 травня 2003 p., посвідчену головою виправної установи № 5.

56. Суд нагадує, що відповідно до правила 36 Регламенту Суду, у випадку, ко­ли заявник обирає представництво юристом, замість того, щоб представляти свої інтереси самому, п. З правила 45 Регламенту Суду вимагає подачі довіреності чи письмових повноважень вчиняти дії самим представником (див. ухвалу у справі Willis and Others v. The United Kingdom (dec), № 49764/99, від 4 березня 2003 p.). Він зазначає, що певні документи, зокрема такі, як ордер адвокатського об'єднання, які чітко не зазначають той факт, що заявник наділив повноважен­нями представника захищати його інтереси в Європейському суді з прав людини, можуть означати, що представник має повноваження вчиняти будь-які правові дії, покликані покращити ситуацію заявника, включаючи подання заяви до Суду (див. ухвалу у справі Falkovych v. Ukraine, № 64200/00, від 29 червня 2004 р.). Суд також зазначає, що пан Шульгін діяв від імені заявника від самого початку про­вадження як його громадський захисник на підставі рішення Всеукраїнського Комітету з захисту прав людини у Вінницькій області від 24 жовтня 2000 р. Більше того, він намагався брати участь в кримінальному провадженні в якості громадсь­кого захисника заявника, що вбачається з матеріалів справи, та як його адвокат він має право представляти заявника в провадженні в Суді.

57. За цих обставин Суд вважає, що рішення від 24 жовтня 2000 р. та лист про надання повноважень від 26 травня 2003 р. є достатніми для набуття чинності довіреності та можливості представляти інтереси заявника в Конвенційному про­вадженні. Отже, заперечення Уряду стосовно непереконливості та недотримання шестимісячного строку мають бути відхилені.

В. Зловживання правом на подачу заяви

58. Уряд стверджував, що адвокат заявника умисно зазначив в поданих ним до Суду документах, зокрема в листі від 21 червня 2001 p., що заявник не міг оскар­жити рішення Вінницького районного суду, оскільки йому не було призначено адвоката і йому бракувало навичок захищати себе самостійно. Уряд зазначив, що заява, яка умисно базувалась на описі фактів, в яких було пропущено ключові події, в принципі, може являти собою порушення права на подання заяви в ро­зумінні п. З ст. 35 Конвенції. Отже, Уряд запропонував відхилити заяву заявника з цих підстав.

59. Представник заявника зазначив, що йому було надано лише обмежений доступ до кримінальної справи заявника і що заявник, який не має юридичних знань та досвіду, не міг захищати себе сам під час провадження в суді першої інстанції. Більше того, він додав, що його вимоги переглянути та вивчити справу було відхилено кілька разів.

60. Суд, зваживши на точки зору сторін та свою практику з даного питання (див. рішення у справі Al-Nashif v. Bulgaria, N° 50963/99, п. 89, від 20 червня 2002 р.), не вбачає в даній справі порушення з боку адвоката заявника права на подачу заяви, особливої уваги було надано обмеженню його права на доступ до матеріалів спра­ви. Отже, зауваження Уряду є безпідставними та мають бути відхилені.

С Нові скарги заявника, подані до Суду після направлення справи Уряду-відповідачу

61. Суд зазначає, що Конвенційні інститути мають повноваження перегляда­ ти, в світлі повноти вимог Конвенції, оскаржувані заявником обставини. На ви-

747

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

конання їх завдань Конвенційні інститути вільні законодавчо тлумачити факти справи, як встановлено в цьому світлі, в інший спосіб, ніж це зазначено заявни­ком, або, якщо в цьому є потреба, переглянути факти у свій спосіб. Більше того, вони мають брати до уваги не тільки первинну заяву, а й додаткові документи, по­кликані доповнити останню, щоб заповнити попередні прогалини та неточності (див. рішення у справі Ringeisen v. Austia, від 16 липня 1971 p., Series A № 13, с.с. 40-41, п. 98, порівняно з с 34, п. 79, та с. с. 39-40, пп. 96-97).

62. Суд зазначає, що нові скарги було подано після направлення справи Уря­ду та у відповідь на зауваження Уряду щодо прийнятності заяви, і вони базували­ся на порушенні п. 1 статті 8 Конвенції. Суд знову наголосив, що відповідно до його практики поняття «приватне життя» широке і не має вичерпного визначен­ня; воно може, залежно від обставин, розуміти моральну та фізичну цілісність особи (див. рішення у справі X and Y v. The Nethrelands, від 26 березня 1985 p., Series A № 91, с. 11, п. 22; Costello-Roberts v. The United Kingdom, від 25 березня 1993 p., Series A, № 247-C, cc. 60-61, пп. 34, 36). Суд наголошує, що стаття 8 мо­же поширюватися на ситуації позбавлення свободи та може розглядатися як на­дання захисту в умовах затримання, котрі не відповідають рівню суворості, перед­баченому ст. З Конвенції (див. рішення у справі Raninen v. Finland, від 16 грудня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-VTII, n. 63)*.

63. Проте, на думку Суду, ці скарги в світлі статті 8 Конвенції стосуються не умов тримання заявника, але порушення державою права заявника на вихідну кореспонденцію з в'язниці, ці скарги не випливають з його первинної заяви до Суду, поданої 5 років тому, які сторони вже прокоментували. Суд вважає, що та­ким чином не є доречним розглядати ці питання окремо на даній стадії (див. рішення у справі Nuray Sen v. Turkey, від 30 березня 2004 p., № 25354/94, п. 200; Skubenko v. Ukraine, № 41152/98, від 6 квітня 2004 p.).

II. ПРИЙНЯТНІСТЬ А. Стаття 3 Конвенції

64. Заявник скаржився, що він став об'єктом нелюдського та такого, що при­ нижує людську гідність, поводження: порушення ст. З Конвенції. Зокрема, він стверджував, що не отримував необхідного медичного лікування та допомоги при захворюванні на туберкульоз при відбуванні покарання. Він також скаржився на те, що умови тримання в різних пенітенціарних закладах були незадовільними (розмір камер, в яких його утримували, кількість осіб в них, ліжка та санітарні умови, вентиляція, харчування, щоденні прогулянки, доступ до природного світла та повітря та інше). Він зазначив, що йому не надавали приписаних йому ліків та необхідної медичної уваги при захворюванні на туберкульоз. Стаття З зазначає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що при­нижує гідність, поводженню або покаранню». 1. Позиції сторін

65. Уряд вважає, що заявник не вичерпав усіх національних засобів захисту, доступних для нього за українським законодавством, до подання заяви до Суду. Зокрема, Уряд посилався на рішення у справі «Геннадій Науменко проти України» (№ 42023/98, п. 136, від 10 лютого 2004 р.), в якому Суд дійшов виснов­ ку, що звернення до прокуратури в принципі є ефективним засобом захисту, пе­ редбаченим національним законодавством. В цьому рішенні Суд також дійшов висновку, що рішення стосовно скарг, поданих до органів прокуратури, можуть бути переглянуті національними судами. Далі Уряд стверджував, що заявник мав окрему можливість подати цивільний позов стосовно порушення його прав під

748

Додатки

час його утримання Державним департаментом з питань виконання покарань з метою отримання відшкодування за завдану моральну та матеріальну шкоду. Уряд посилався на статті 248^і, 248³, 248⁷ Цивільного процесуального кодексу України та статті 440^і, 441 та 455 Цивільного кодексу України. Уряд також зазначив, що доступність таких засобів захисту було підтверджено рішенням Черво-ногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 1 листопада 2001 ро­ку, який відхилив вимоги позивача щодо компенсації, але детально розглянув їх.

66. Заявник не погодився. 2. Оцінка Суду

67. Суд нагадав, що мають бути вичерпаними лише ті засоби захисту, які є ефективними. Це обов'язок Уряду, який стверджує про невичерпання національ­них засобів захисту, довести Суду, що засіб захисту був ефективним та доступним в теорії та на практиці. Після виконання цієї вимоги заявник має довести, що засіб захисту, запропонований Урядом, було вичерпано, або з певних причин він був невідповідним або неефективним за обставин справи, або існували певні об­ставини, які позбавляли заявника від обов'язку дотримання цієї вимоги (див. рішення у справі «Данкевич проти України», № 40679/98, п. 107, від 29 квітня 2003 p.). Суд підкреслює, що п. 1 ст. 35 Конвенції має застосовуватись з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму. Більше того, правило вичерпання національних засобів захисту не є абсолютним, та не має бути вжито автоматич­но. При розгляді того, чи було дотримано цього правила, необхідно зважити на існування формальних засобів захисту в правовій системі відповідної держави, на загальний правовий та політичний контекст, в яких вони діють, а також на особ­ливі обставини справи та на те, чи вдався заявник до всіх доступних засобів захи­сту (див. рішення у справі «Меріт проти України», № 66561/01, п. 58, від 30 берез­ня 2004 p.).

68. Суд підкреслює, що вирішальним питанням в оцінці ефективності засобу захисту стосовно скарги на погане поводження є можливість заявника подати скаргу до національних судів з цього питання з метою отримати пряме та своєчас­не відшкодування, а не суто непрямий захист прав, гарантованих ст. З Конвенції. Цей засіб захисту може бути превентивним та компенсаторним в інстанціях, де особи скаржаться на погане поводження під час утримання та умови утримання.

69. Щодо першого припущення Уряду, що позов має бути подано до органів прокуратури, які є відповідальними за дотримання законності виконання рішень у кримінальних справах, Суд зазначає, що це не можна розглядати в якості ефек­тивного та доступного засобу захисту, враховуючи те, що статус органів прокура­тури за національним законодавством не передбачає ефективних гарантій для не­залежного та безстороннього перегляду скарг заявника (див. рішення у справі «Меріт проти України», № 66561/01, п. 63, від 30 березня 2004 p.; mutatis mutandis рішення у справі «Невмержицький проти України», № 54825/00, п. 116, ECHR 2005-... (витяги), та «Салов проти України», № 65518/01, п. 58, від 6 вересня 2005 p.). Більше того, Уряд не довів, що звернення до прокуратури пропонує ви­щезазначене превентивне чи компенсаторне відшкодування за звинуваченнями у поганому поводженні та умовах тримання, що суперечать ст. З Конвенції.

70. Щодо інших скарг, які заявник міг подати, включаючи скарги до націо­нальних судів, Суд зазначив, що безсумнівно заявник скаржився лікарю пенітен­ціарної установи на свою хворобу, також адміністрація в'язниці була обізнана з фактом, що заявник страждає на туберкульоз. Отже, органи були достатньо обізнані з ситуацією заявника та мали можливість вивчити умови тримання та, якщо можливо, запропонувати компенсацію. Тоді як правдивим є твердження,

749

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

що заявник не використав можливостей, запропонованих Урядом, Суд зазначає, що проблеми, які постають з умов тримання, та недостатність відповідного медичного лікування мають структурну природу і стосуються не лише особистої ситуації заявника (див. ухвалу у справі «Калашников проти Росії», № 47095/99, від 18 вересня 2001 p.). Більше того, Уряд не продемонстрував, яке відшкодуван­ня національні суди чи інші державні органи могли запропонувати заявнику, зва­жаючи на економічні складності адміністрації в'язниці.

71. За цих обставин Суд вважає, що цю частину заяви не може бути відхилено з мотивів невичерпання національних засобів захисту. Не було виявлено інших мотивів стосовно неприйнятності заяви.

72. Суд вважає, що в світлі позицій сторін ця частина заяви зачіпає серйозні питання факту та права Конвенції, визначення яких вимагає вивчення суті.

B. Стаття 13 Конвенції

73. Заявник стверджував, що не мав в своєму розпорядженні ефективних засобів захисту в світлі ст. З Конвенції, як вимагає ст. 13 Конвенції. Цим положен­ ням передбачено наступне:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

74. У відповідь Уряд послався на свої подання вичерпання засобів національ­ного захисту (див. параграф 65 вище).

75. З огляду на відхилення Судом зауважень Уряду щодо використання націо­нальних засобів захисту, позов заявника відповідно до ст. 13 Конвенції має бути визнано прийнятним (див. параграфи 67—71 вище).

C. Пункти 1 та 3 (с) статті 6 Конвенції

76. Заявник скаржився відповідно до пунктів 1 та 3 (с) ст. 6 Конвенції (та не­ прямо на п. З (d) ст. 6 Конвенції), що його було позбавлено юридичної допомоги у суді першої інстанції. Заявник зазначив, що через відсутність адвоката він не мав змоги подати апеляцію на рішення Вінницького районного суду. Він ствер­ джує, що його право на доступ до суду, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, було пору­ шено. Він також скаржився відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, що працівники міліції, включаючи таємного агента (agent provocateur), підбурювали його на скоєння злочину шляхом оперативної закупівлі наркотиків, та на те, що їх дії позбавили заявника права на справедливий суд від початку. Посилаючись на це положення, він стверджував, що його звинувачення є несправедливим. Він також скаржився на те, що не мав відповідного часу та можливостей підготувати свій захист, і те, що певні свідки не були допитані під час судового розгляду. Відповідні положення передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінально­го обвинувачення...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

2. мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

3. захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисни­ка, вибраного на власний розсуд, або — за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосудця;

750

d) допитувати свідків обвинувачення або щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачен­ня...»

1. Зауваження сторін

77. Уряд стверджував, що цю скаргу має бути відхилено через невичерпання засобів національного захисту. Зокрема, Уряд стверджував, що заявник не пору­шив питання правового представництва в ході апеляційного провадження та не заперечив допит певних свідків або інші порушення його прав. Натомість заяв­ник просив про пом'якшення покарання.

78. Заявник заперечив це. Він зазначив, що він не міг захищати себе, оскільки не має спеціальних юридичних знань та юридичного представника. Таким чи­ном, він не міг ефективно оспорювати прийнятність доказів, наданих міліцією, чи відсутність правового представництва під час розслідування та судового роз­гляду. Більше того, його апеляція була складена в загальних термінах, з огляду на те, що він писав її сам, яка стосується лише вимоги відкласти винесення вирою. та звільнити його з-під варти. Заявник зробив висновок, що він був не в змозі до­тримати вимогу вичерпання національних засобів захисту без представника. оскільки позови є надто технічними та вимагали спеціальних юридичних знань.

2. Оцінка Суду

79. Суд зазначає, що заявнику не допомагав адвокат протягом кримінально­го провадження у справі. Вбачається, що заявник за власним бажанням відмо­вився від юридичного представництва, яке, в іншому випадку було б обов'язко­вим (ст. 45 колишнього Кримінально-процесуального кодексу; надалі — КПК: параграф 44 вище). Стосовно можливості подання апеляції до Вінницького об­ласного суду стосовно оскарження рішення Вінницького районного суду віл 23 травня 2000 р. щодо питання, порушеного сторонами, Суд зазначає, що національне право припускало можливість апеляції і заявник ним скористався. В своїй ухвалі Вінницький обласний суд відхилив вимогу заявника щодо пом'якшення вироку.

80. Суд зазначає, що українське право того часу зобов'язувало особу, яка вела слідство чи судовий розгляд, пояснити відповідачу його право на юридичне пред­ставництво (див. параграф 44 вище). Воно також зобов'язувало компетентні орга­ни видати письмове пояснення системі правової допомоги (ст. 21 КПК; пара­граф 44 вище). В ході судового розгляду ці пояснення мають бути включені до протоколу суду Відмову відповідача від правового представництва має бути зроб­лено у письмовому вигляді (ст. 46 КПК; параграф 44). КПК також передбачає, шо невідповідність цим вимогам може призвести до скасування цього рішення судом апеляційної інстанції, і справу може бути повернуто на новий розгляд до суду першої інстанції або на додаткове вивчення до слідчого органу (ст. 370 КПК: параграф 44).

81. Суд вважає, що цих процесуальних гарантій було дотримано в даній справі. Отже, не можна сказати, що заявника було позбавлено правової допомоги на будь-якій стадії провадження, оскільки він чітко відмовився від цього права. Бажання дружини заявника мати громадського захисника після того, як провад­ження було завершено, шляхом подання протесту (protest) не призвело до відмо­ви в юридичній допомозі стосовно визначення кримінального обвинувачення відповідно до ст. 6 Конвенції (параграфи 20—22 вище).

82. За цих обставин Суд підтримує заперечення Уряду, що стосується правово­го представництва, заявник жодного разу не порушував цього питання в національних органах. Отже, ця частина заяви має бути відхилена через невичер-

751

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

пання засобів національного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 ст. 35 Конвенції.

83. Суд також зважив на інші вимоги заявника відповідно до ст. 6, але не бачить доказів того, що він порушував ці питання на будь-яких стадіях, за формою чи по суті, в суді першої інстанції чи під час апеляційного провадження. За цих обставин Суд має відхилити їх з подібних мотивів, які вказано вище — невичерпання засобів національного захисту — відповідно до пунктів 1 та 4 ст. 35 Конвенції.

D. Стаття 34 Конвенції

84. Заявник скаржився, що держава порушила його ефективне право на апе­ ляцію. Зокрема, національні органи безпідставно відмовили адвокату заявника у побаченні з засудженим. Більше того, заявнику перешкоджали скаржитися до Європейського суду з прав людини стосовно справедливості судових проваджень у справі та умов утримання. Він посилався на ст. 34 Конвенції:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або гру­пи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих До­говірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».

85. Уряд спростував ці твердження. Уряд зазначив, що заявника не було поз­бавлено можливості звертатися до Європейського суду з прав людини стосовно справедливості судових проваджень у справі та умов утримання.

86. Суд наголошує на надзвичайній важливості дієвості операційної системи по­дання петиції, гарантованої ст. 34 Конвенції: заявник або потенційні заявники по­винні мати змогу вільно звернутися до Суду і не бути об'єктом жодного тиску з бо­ку органів влади з метою відкликання або зміни їх позовів (див. рішення у справах Akdivar and Others v. Turkey, від 16 вересня 1996 p., Reports 1996-IV, с 1219, п. 105; Kurt v. Turkey, від 25 травня 1998 p., Reports 1998-III, с 1192, п. 159).

87. В цьому контексті «тиск» включає не тільки прямий примус та залякуван­ня, а також інші непрямі дії чи контакти, покликані переконати чи відмовити за­явників підтримувати заяву у Суді, такі як: невиправдана загроза кримінального чи дисциплінарного переслідування проти законного представника (вищезгада­на справа Kurt, сс. 1192-1193, пп. 160, 164; рішення у справі Sarli v. Turkey, № 24490/94, пп. 85-86, від 26 травня 2001 p.).

88. В даній справі представник заявника зазначив, що його контактам із заяв­ником перешкоджала адміністрація в'язниці. Однак він не надав достатньо доказів щодо цього. Він надав 4 листи, два з яких з Вінницького районного суду від 25 березня та 2 квітня 2003 р., один —- з апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2003 р. та один з пенітенціарної установи № 316/83, в яких його інформували про неможливість доступу до кримінальної справи, оскільки він не мав повноважень, як вимагає КПК, чи про те, що заявника було переведено до іншої виправної установи.

89. Суд вважає, що ці відмови не можна вважати перешкодами в світлі ст. 34 Конвенції. Представник заявника отримав документи, необхідні для проваджен­ня в суді від канцелярії Суду. В цьому контексті Суд зазначає, що заявник мав змогу подати заяву та зауваження. Він також продовжував спілкуватися з Судом без жодних перешкод.

90. В світлі вищенаведеного Суд не вважає, що заявнику перешкоджали в здійсненні його права на подачу індивідуальної заяви. З цього випливає, що цю частину заяви має бути відхилено як таку, яка вочевидь необгрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

E. Висновки щодо прийнятності

752

Додатки

91. Суд вважає, що в світлі параграфів 71—71 та 75 вище позови заявника відповідно до статей 3 та 13 Конвенції має бути визнано прийнятними. Решту за­ яви визнати неприйнятною з підстав, зазначених вище (параграфи 83 та 90).

III. СУТЬ

А. Відповідність статті 3 Конвенції

1. Практика Суду

92. Суд нагадує, що ст. З Конвенції категорично забороняє тортури та нелюдське або таке, що принижує людську гідність, поводження чи покарання, незважаючи на обставини та поведінку жертви (див., наприклад, рішення у справі Labita v. Italy [GC], № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV). Погане поводжен­ня має відповідати мінімальному рівню суворості в рамках статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною; залежить від всіх обставин справи, таких як тривалість лікування, фізичний та психічний вплив та у деяких випадках стать, вік та стан здоров'я жертви (див., серед інших, рішення у справі Ireland v. The United Kingdom, від 18 січня 1978 p., Series A № 25, с 65, п. 162).

93. Позбавлення свободи часто тягне за собою приниження людської гідності. Ще не було сказано, що затримання після звинувачення як таке зачіпає питання, викладені в ст. З Конвенції. Також цю статтю не можна тлумачити як таку, що містить загальне зобов'язання звільняти особу за станом здоров'я чи доправляти її до цивільної лікарні для отримання специфічної медичної допомоги. Тим не менш, відповідно до цього положення держава має забезпечити особу умовами утримання, які б не порушували її людську гідність, щоб спосіб та метод виконан­ня міри покарання не зумовлювали страждання або труднощі такої міри, які б пе­ревищували неминучий рівень страждань в'язня та щоб з огляду на практичні ви­моги ув'язнення його здоров'я та добробут були забезпечені (див. рішення у справі Kudta v. Poland [GC], № 30210/96, пп. 92-94, ECHR 2000-XI). Оцінюючи умови утримання, треба брати до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні твердження заявника (див. рішення у справі Dougoz v. Greece, № 40907/98, ECHR 2001-И).

94. Наявні 3 складові, які необхідно розглядати стосовно сумісності стану здо­ров'я заявника та умов його утримання: 1) медичний стан в'язня; 2) адекватність медичної допомоги, яка надається в умовах утримання; 3) доцільність утримання з огляду на стан здоров'я заявника (див. рішення у справі Mouisel v. France, № 67263/01, пп. 40-42, ECHR 2002-IX).

2. Зауваження Уряду

95. Уряд зазначив, що твердження заявника стосовно відсутності належного харчування є безпідставними. Він стверджував, що під час тримання заявника в Вінницькій в'язниці № 1 його годували у відповідності з встановленою на той час законом нормою, в 2000 p., калорійністю 2846,73 кілокалорій. Пізніше він отри­мував їжу у відповідності до норм, затверджених Кабінетом Міністрів України від 27 грудня 2001 р. (див. параграф 45 вище). Середня енергетична цінність його їжі дорівнювала 3100—3150 кілокалорій надень.

96. Уряд стверджував, що, перебуваючи в пенітенціарній установі № 316/83, за­явника утримували разом з 15 іншими в'язнями в камері № 26 розміром в 44,7 кв. м. Кожен в'язень має 2,98 кв. м особистого простору. Камера належним чином провітрювалася свіжим повітрям, а в'язні мали доступ до денного світла. Заявник мав щоденні прогулянки на свіжому повітрі. Він також мав змогу приймати душ та прати одяг раз на тиждень. Уряд також додав, що заявник мав змогу робити фізичні вправи на подвір'ї в'язниці та проводити необмежений час на свіжому повітрі протягом годин, не призначених для сну. їжа, яку надавали заявнику, відповідала

753

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 16 червня 1992 р. № 336 (див. параграф 46 вище), з енергетичною цінністю 2900-3000 кілокалорій в день.

97. Уряд стверджував, що під час утримання в пенітенціарній установі № 5 заявник знаходився в загальній спальні № 1 з 12 іншими в'язнями. Заявник мав окреме ліжко та необхідні меблі. Спальня мала вільний доступ до сонячного світла через вікна розміром 1,2 на 1,5 метри, а також природну вентиляцію та електрику. Заявник мав змогу щоденно мати прогулянки та проводити необмеже­ ну кількість часу, окрім годин, призначених для сну.

3. Зауваження заявника

98. Заявник зазначав, що під час утримання в Вінницькій в'язниці № 1 від 29 вересня до 18 жовтня 2000 р. його утримували в камері № 26, розрахованій на 24 особи. Проте заявник стверджує, що в камері знаходилося близько 60 осіб, де­які з них були хворі на туберкульоз та СНІД. В'язні спали на металевих ліжках. В'язні спали в них почергово. Камера була брудною та заповненою паразитами, тарганами та клопами. Заявник не мав доступу до денного світла та свіжого повітря та мав приблизно 1—1,5 кв. м власного простору. Йому не надавалось на­лежне харчування.

99. Пізніше, за словами заявника, в період з 18 жовтня до 31 жовтня 2000 p., під час переведення з Вінницької в'язниці № 1 до пенітенціарної установи № 316/83 заявника було поміщено в відділ для сну, розрахований на 12-15 осіб. Спеціальні потяги, призначені для транспортування затриманих та засуджених, не мають доступу до денного світла та належного постачання питної води. З їжі заявник отримував лише хліб та воду. Він скаржився на те, що з його прибуттям до пенітенціарної установи № 316/83 його не було оглянуто лікарем на мож­ливість захворювання на туберкульоз.

100. Заявник скаржився, що під час утримання в пенітенціарній установі № 316/83 з 31 жовтня 2000 р. до 23 квітня 2001 р., до моменту його переведення до міжрегіональної лікарні з лікування туберкульозу для засуджених (пенітенціарна установа № 5), його денний раціон не відповідав його потребам чи встановленим нормам. Заявник зазначав, що більшість харчових продуктів над­ ходила від родичів засуджених. Зокрема, заявник отримав 20 посилок (до 10 кг кожна) протягом трьох з половиною років ув'язнення. Він не отримував ліків від своїх родичів з того моменту, оскільки це було заборонено. Більше того, перебу­ ваючи в лікарні пенітенціарної установи № 5, він страждав від низького рівня альбуміну, що доводить про неотримання заявником достатньої кількості м'яса, жиру, молока та ін. в денному харчуванні. Він зазначив, що держава встановила денну фінансову норму на харчування в'язнів, яка дорівнює 1,77 гривень (0,33 євро). Медичні витрати на утримання осіб, хворих на туберкульоз, склада­ ють 13 гривень (2 євро).

4. Оцінка Суду

101. Суд вважає, що наступні 3 складові скарг заявника відповідно до ст. З Конвенції потребують розгляду за суттю:

• по перше, скарги заявника на перенаселення у камерах в'язниці;

• по-друге, скарги заявника стосовно невиконання національними органами зобов'язання попереджати, діагностувати та лікувати туберкульоз в належний час:

• по-третє, скарги заявника стосовно відсутності належного харчування, вен­тиляції, щоденних прогулянок чи умов санітарії.

(а) Перенаселення камер в'язниці

102. В даній справі Суд зазначає, що протягом періоду утримання заявника в Вінницькій в'язниці № 1 з 29 вересня до 18 жовтня 2000 р. розмір його камери

754

Додатки

становив 44,7 кв. м. Уряд стверджує, що в камері утримувалось 15 в'язнів, заяв­ник — 60. Уряд та заявник стверджували, що кожен з затриманих мав 1—1,5 кв. м (за словами заявника) та 2,98 кв. м (за твердженнями Уряду) особистого просто­ру. Щодо умов тримання заявника в пенітенціарній установі № 316/83 з 31 жовт­ня 2000 р. до 19 квітня 2001 p., його утримували разом з 32 іншими в'язнями. Подібними були умови утримання заявника і в Снігурівській пенітенціарній ус­танові № 5. Під час його перебування в цих пенітенціарних установах він мав приблизно 2—2,5 кв. м житлового простору (як встановлено законодавством).

103. Суд не вважає за потрібне вирішувати суперечку між Урядом та заявником з приводу розміру камер. Подані цифри свідчать, що в будь-який час особистий простір заявника в камері становив 1—2,5 кв. м. В цьому зв'язку Суд нагадує, що КПТ встановлює 7 кв. м. на в'язня в якості приблизної бажаної норми розміру ка­ мери утримання (див. Другу Загальну Доповідь — CPT/Inf (92) 3, п. 43), тобто 56 кв. м для 8 в'язнів (див. параграф 47 вище). Таким чином, на думку Суду, каме­ ри, де утримували заявника, були постійно надто переповнені. Цей стан речей підіймає питання в рамках ст. З Конвенції (див. рішення Kalashnikov v. Russia, № 47095/99, п. 97, ECHR 2002-VI).

(б) Невиконання національними органами зобов'язання попереджати, діаг­ ностувати та лікувати захворювання заявника на туберкульоз

104. Суд зазначає, що з зауважень сторін вбачається, що у заявника виявлено захворювання на туберкульоз майже два з половиною місяці після того, як він вперше поскаржився на ускладнене переривчасте дихання та слизовий кашель (див. параграф 33 вище). Суд вважає, що неточність попереднього діагнозу від 13 та 14 квітня 2001 р. підтверджує скарги заявника щодо неадекватності наданої ме­дичної допомоги, невиявлення захворювання в короткий термін чи нездійснення ізоляції заявника та надання йому адекватного та своєчасного лікування (див. параграфи 33—34 вище).

105. Більше того, після прибуття до пенітенціарної установи № 316/83 заявника не оглянув лікар на предмет можливого захворювання на туберкульоз (див. пара­граф 20 вище). До затримання заявник не страждав на жодну з хвороб легенів (про що свідчить медичний огляд від 29 вересня 2000 p.; див. параграф 25 вище). Після встановлення діагнозу захворювання на туберкульоз в червні 2001 р. його оглядали більш регулярно та перевели до спеціальної пенітенціарної установи для в'язнів, які страждають на туберкульоз, де його лікували від цієї хвороби та для поперед­ження рецидиву до 11 серпня 2003 р. Стан здоров'я заявника почав покращуватися в жовтні 2001 р. Проте тривале лікування від туберкульозу призвело до побічних ефектів, таких, як погіршення зору та головокружіння (параграф 38 вище).

106. На думку Суду, вищезгадані обставини дозволяють зробити висновок, що заявник не отримав необхідної та своєчасної допомоги, з огляду на серйозність захворювання та наслідки для його здоров'я.

(в) Недостатність належного харчування, вентиляції, щоденних прогулянок та адекватних умов санітарії та гігієни

107. Суд вважає, що, незважаючи на те, що заявнику дозволено щоденні прогулянки на свіжому повітрі протягом години у в'язниці № 1 м. Вінниці, реш­ ту часу він утримувався у камері в рамках обмеженого особистого простору. Що­ до його утримання в пенітенціарній установі № 5 Суд зазначає, що заявник мав необмежений доступ до майданчиків для прогулянок на свіжому повітрі. Проте той факт, що заявник лише раз на тиждень мав змогу приймати душ та прати білизну, викликає занепокоєння щодо умов гігієни та санітарії з огляду на скуп­ чення в'язнів. Такі умови могли погіршити стан здоров'я заявника.

755

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

108. Щодо скарг заявника на невідповідне харчування Суд вважає, що сторо­ни погодились, що рівень харчування відповідає встановленим нормам. Через відсутність доказів протилежного Суд дійшов висновку, що заявник отримував належне харчування. Його їжа надходила посилками від родичів.

109. Беручи до уваги вищезгадані фактори, Суд дійшов висновку, що санітарні умови, в яких утримувався заявник, є незадовільними і вони спричинили погіршення стану здоров'я заявника.

(г) Висновки Суду

ПО. Суд вважає, що в даній справі відсутні ознаки того, що мав місце позитив­ний намір приниження заявника чи намір піддати його поводженню, що суперечить ст. З Конвенції. Проте відсутність подібної мети не виключає порушення статті № З Конвенції (див. рішення у справі Peers v. Greece, № 28524/95, п. 74, ECHR 2001-III). Суд вважає, що умови тримання заявника з 28 вересня 2000 р. до нинішнього часу (більше ніж 5 років) спричинили психічні та фізичні страждання, приниження його людської гідності та пробудження в ньому почуття приниженості.

111. В світлі вищенаведених висновків щодо перенаселення, невідповідного медичного лікування та незадовільних санітарних умов (параграфи 103,106 та 109 вище) Суд вважає, що тримання заявника протягом всього часу в подібних умо­ вах призвело до поводження, що принижує людську гідність.

112. Відповідно має місце порушення ст. З Конвенції. В. Відповідність ст. 13 Конвенції

113. Суд зазначає, що ст. 13 Конвенції гарантує доступність на національно­му рівні засобів захисту з метою посилення суті прав та свобод, що містяться у Конвенції, в будь-якій формі, за якої вони можуть бути захищені в національ­ному правовому порядку. Дія ст. 13, отже, полягає в тому, щоб національний засіб захисту відповідав суті «небезпідставної скарги» за Конвенцією та гаран­тував належну допомогу (див. рішення у справі Kudla v. Poland, цитоване вище, п. 157).

114. Межа зобов'язань Договірних Держав за ст. 13 коливається залежно від природи скарги заявника. В будь-якому випадку засіб юридичного захисту, якого вимагає ст. 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законодав­ством.

115. Беручи до уваги свої попередні висновки щодо вичерпання засобів національного захисту (параграфи 68-74 вище), Суд вважає, що Уряд не проде­монстрував можливість за українським законодавством для заявника скаржитися на умови тримання чи не довів того факту, що засоби захисту, які були йому до­ступні, були ефективними, наприклад, що вони могли попередити порушення права (виникнення чи продовження) чи що вони могли надати відповідне відшкодування.

116. Суд зробив висновок, що мало місце порушення ст. 13 Конвенції стосов­но відсутності ефективного та доступного засобу захисту відповідно до національного права стосовно задоволення скарг заявника на лікування та умови тримання.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

117. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якшо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише част­кове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справед­ливу сатисфакцію».

А. Шкода

756

Додатки

118. Заявник вимагав 3 000 000 грн (три мільйони гривень)¹ компенсації матеріальних збитків, що обчислено з вартості посилок, надісланих йому під час утримання. Він також вимагав 483 625 грн² в якості компенсації нематеріальної шкоди, включаючи втрату зарплатні та моральні страждання.

119. Уряд не погодився та зазначив, що ці вимоги надмірні та безпідставні.

120. Суд зазначає, що вочевидь мала місце помилка стосовно вимоги заяв­ника про відшкодування матеріальної шкоди, яку треба читати як 3000 грн³. Проте Суд нагадує, ще раніше було визначено, що заявник отримував відповідне харчування під час утримання (див. параграф 108 вище) і, отже, не було жодних порушень (див. параграфи 109 та 111 вище). Таким чином, Суд відхиляє вимогу заявника про відшкодування матеріальної шкоди (порівняйте рішення у справі «Невмержицький проти України», № 54825/00, п. 142, ECHR 2005-(...) витяги).

121. Щодо відшкодування нематеріальної шкоди Суд нагадав про порушення статей 3 та 13 Конвенції в даній справі. Зважаючи на свою практику та вирішую­чи на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10000 ЄВРО в цьому ас­пекті (див. рішення у справах Peers v. Greece, № 28524/95, п. 88, ECHR 2001-III, Khokhlich v. Ukraine, № 41707/98, п. 228, від 29 квітня 2003 p.).

В. Судові витрати

122. Заявник, зазначаючи, що його представник отримав 400 ЄВРО за схемою юридичної допомоги Суду, що пішло на покриття витрат на кореспонденцію та підготовку зауважень, вимагає додаткових сум для винагороди адвокату.

123. Уряд не погодився.

124. Суд зазначає, що безсумнівно заявник витратився на юридичні формаль­ності і поніс певні витрати на суму більшу, ніж допомога, яку він отримав. Зва­живши на наявну інформацію та вирішивши на засадах справедливості, Суд при­значає заявнику додаткових 500 ЄВРО на витрати.

С Відсотки в разі несвоєчасної сплати

125. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скарги заявника за статтями 3 та 13 Конвенції прийнятними та решту заяви неприйнятною;

1. Постановляє, що у цій справі було порушення ст. З Конвенції;

2. Постановляє, що у цій справі було порушення ст. 13 Конвенції;

3. Вирішує, що:

а) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові на­ступні суми, що мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача на день виплати:

і) 10 000 ЄВРО (десять тисяч ЄВРО) відшкодування нематеріальної шкоди;

іі) 500 ЄВРО (п'ятсот ЄВРО) відшкодування витрат;

ііі) будь-які податки, що можуть бути нараховані на зазначені вище суми;

¹ 488 335 євро.

² 787 23,6 євро.

³ 488,34 євро.

757

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

б) після закінчення вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахун­ку на вказану суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме протягом періоду неспла­ти, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Афанасьев проти України»

Страсбург, 5 квітня 2005 р. Європейський суд з прав людини прийняв таке рішення:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була порушена за заявою (№ 38722/02) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних сво­бод (Конвенція) громадянином України паном Олексієм Володимировичем Афа-насьєвим («заявник) 14 вересня 2002 р.

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв пан А. П. Бу-щенко, — адвокат, практикуючий у Харкові. Український Уряд («Уряд») пред­ставляли його уповноважені — пані В. Лутковська та пані 3. Бортновська.

3. Заявник стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебу­вання під вартою міліції на порушення ст. З Конвенції та що він не мав ефективних засобів правового захисту щодо цієї скарги, як того вимагає ст. 13 Конвенції.

4. Заява була спрямована до другої секції Суду (Правило 52 § 1 Регламенту Суду). Серед цієї Секції згідно з Правилом 26 § 1 була сформована Палата для розгляду цієї справи (ст. 27 § 1 Конвенції).

5. Рішенням від 8 червня 2004 р. Суд оголосив заяву прийнятною.

6. Уряд, але не заявник, надав зауваження щодо суті справи (Правило 59 § 1).

7. 1 листопада 2004 р. Суд змінив склад своєї Секції (Правило 25 § 1). Ця спра­ва була доручена новому складу другої секції (Правило 52 § 1).

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявник народився у 1964 р. і мешкає у місті Харкові, Україна.

9. 1 березня 2000 р. заявник був затриманий за підозрою у шахрайстві та до­ ставлений до Київського районного відділу міліції міста Харкова.

10. Заявник стверджує, що у районному відділі міліції йому наділи наручники і міліціонери вимагали, щоб він зізнався у злочині. Коли він відмовився, його декілька разів сильно побили. Кожного разу після побиття йому говорили, що якщо він не зізнається, його битимуть і далі. Коли його били останній раз, один з міліціонерів — Г. — вдарив заявника в ліве вухо, наслідком чого стали пухлина і ча­сткова глухота. Після побиття працівники міліції попередили заявника, щоб він «все обдумав» протягом ночі, а в іншому випадку його битимуть знову наступного дня.

11. Заявник стверджує, що на його тілі були численні подряпини та синці. 02.03.2000 p., коли міліціонери збиралися доставити його до ізоляторатимчасово-

758

Додатки

го тримання, то в ізоляторі відмовилися прийняти його через наявність числен­них тілесних ушкоджень.

12. 03.03.2000 р. заявника супроводили до лікарні, де він був оглянутий ліка­рем.

13. Того самого дня заявника перевели в ізолятор тимчасового тримання.

14. 4 березня 2000 р. проти заявника висунули обвинувачення, але відпустили під підписку про невиїзд згідно з рішенням прокурора Київського району міста Харкова.

15. З 5 березня до 7 квітня 2000 р. заявник проходив медичний огляд у відділі судово-медичної експертизи. Судово-медичний експерт зафіксував різноманітні ушкодження на тілі заявника. Серед ушкоджень були пошкодження лівого вуха, а також синці на тулубі, обличчі, лівій руці та лівій нозі (які Урядом кваліфіковані як легкі тілесні ушкодження). Експерт також зазначив приблизну дату, коли заяв­ник отримав ці ушкодження: від 5 до 7 днів до 7 березня 2000 р. Ці дати збігалися з періодом тримання заявника в Київському районному відділі міліції.

16. 13 квітня 2000 р. заявник звернувся до прокурора Харківської області з проханням порушити кримінальну справу проти міліціонерів щодо застосування до нього тортур. Заяву направили на розгляд до прокуратури Київського району міста Харкова.

17. 24 квітня та 18 травня 2000 р. заявник звернувся до прокуратури Київсько­го району з проханням інформувати його щодо результатів розгляду своєї заяви.

18. 24 квітня 2000 р. помічник прокурора Київського району міста Харкова прийняв постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину. У своїй постанові помічник прокурора зазначав, що 10 лютого 2000 р. проти заявника була порушена кримінальна справа. Заявник добровільно зізнався у вчиненні ним злочинів, за якими йому було висунуте обвинувачення, коли дізнався, що його спільники вже зізналися. До того ж, міліціонери були опитані щодо скарг заявника і повністю заперечували звинувачення проти них. Помічник прокурора зробив такий висновок:

«(...) незважаючи на те, що з акта судово-медичного освідування № 747/с від 5 квітня 2000 р. [випливає, що заявник отримав] легкі тілесні ушкодження, що потягли за собою короткочасний розлад здоров'я, жодних доказів завдання йо­му згаданих у акті тілесних ушкоджень працівниками міліції Київського район­ного відділу міліції м. Харкова не знайдено. Доводи [заявника], викладені у йо­го заяві, слід вважати вигаданими. У цей час йому достовірно відомо про те, що стосовно нього слідством знайдено достатньо доказів щодо вчинення їм зло­чинів, у яких він звинувачується. Він переслідує мету уникнути покарання, на яке заслуговує».

19. З червня 2000 р. заявник подав скаргу на цю постанову до Київського районного суду та оскаржив її до прокуратури міста Харкова. (Уряд вважає, що до прокуратури Харківської області заявник подав скаргу 3 липня 2000 р., а до су­ду — 14 вересня 2000 p., див. параграф 21 нижче).

20. 20 червня 2000 р. прокуратура міста Харкова повідомила заявнику про те, що вона відхилила його скаргу щодо скасування постанови від 24 квітня 2000 р.

21. 14 вересня 2000 р. заявник подав скаргу до Київського районного суду міста Харкова на постанову від 24 квітня 2000 р.

22. 19 жовтня 2000 р. Київський районний суд міста Харкова скасував поста­нову прокурора від 24 квітня 2000 р. і порушив кримінальну справу щодо вказа­них заявником працівників міліції за ч. 2 ст.166 Кримінального кодексу України (перевищення влади). Суд вирішив, що прокурор не розслідував причини, з яких

759

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

утворилися ушкодження в заявника, а також що відмова прокурора порушити кримінальну справу щодо згаданих працівників міліції була необґрунтованою.

23. Кримінальна справа була направлена до прокуратури Київського району. 10 листопада 2000 р. ця прокуратура звернулася до прокуратури Харківської об­ласті з проханням опротестувати постанову Київського районного суду від 19 жовтня 2000 р. до президії Харківського обласного суду у порядку нагляду. За­явника повідомили про це 26 січня 2001 р.

24. 25 квітня 2001 р. прокуратура Харківської області відхилила це прохання за відсутністю підстав для такого протесту і повернула справу до прокуратури райо­ну. Заявник був повідомлений про це листом від 27 квітня 2001 р.

25. Кримінальне розслідування було розпочате 28 квітня 2001 р. прокурором Київського району, але було припинене постановою від 3 вересня 2001 р. за відсутністю складу злочину. Тим не менше, як стверджував Уряд, між травнем та листопадом 2001 р. слідчий допитав кілька свідків, у тому числі працівників міліції та родичів заявника.

26. За скаргою заявника 29 жовтня 2001 р. прокуратура Харківської області скасувала постанову прокуратури Київського району і передала справу до проку­ратури міста Харкова. Остання в свою чергу 7 листопада 2001 р. передала справу до прокуратури Жовтневого району для подальшого попереднього розслідування.

27.13 листопада 2001 р. прокуратура Жовтневого району розпочала розслідування.

28. У листопаді та грудні 2001 р. були допитані ще кілька свідків та проведені очні ставки.

29. 20 листопада 2001 р. у ході розслідування була призначена судово-медична експертиза.

30. 4 грудня 2001 р. експерт зробила висновок, що в заявника виявлені тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості, що могли виникнути при обставинах, вказаних заявником.

31. 12 грудня 2001 р. була призначена додаткова судово-медична експертиза через неповноту першої.

32. Згідно з позицією Уряду, 25 лютого 2002 р. другий висновок експертів підтвердив, що заявник зазнав легких тілесних ушкоджень до його тримання у Київському районному відділі міліції.

33. За клопотанням адвоката заявника, один з медичних експертів був допита­ний у присутності адвоката 21 травня 2002 р. Того ж дня адвокат звернувся з кло­потанням здійснити повторну судово-медичну експертизу, оскільки, на його по­гляд, другому висновку бракувало будь-якого наукового обґрунтування, а, крім того, він суперечив іншим доказам у справі. І хоча прокурор одержав клопотання адвоката, тим не менше, відповіді на нього адвокат так і не отримав.

34. 28 березня 2002 р. після закінчення додаткового слідства прокуратура Жовтневого району прийняла постанову про закриття кримінальної справи за відсутністю складу злочину. (Заявника повідомили про це 16 квітня 2002 p.). Про­курор стверджував, між іншим, що працівники міліції на допитах заперечували звинувачення щодо них та пояснювали скарги заявника тим, що проти нього здійснювалось кримінальне розслідування. Прокурор далі стверджував, що свідчення Т. та О., що підтверджували скарги заявника, не можна брати до уваги, оскільки вони спільно із заявником звинувачувались у злочині. Прокурор також посилався на те, що за висновком судово-медичної експертизи ушкодження мог­ли бути завдані заявнику до того, як він потрапив до районного відділу міліції.

35. 16 квітня та 31 травня 2002 р. заявник та його адвокат.запросили у проку­рора району надати їм доступ до матеріалів справи. Листом від 10 червня 2002 р.

760

Додатки

прокурор відповів, що матеріали справи були спрямовані до прокуратури області на перевірку.

36. Після кількох скарг заявника та його адвоката до районної, обласної та Генеральної прокуратур прокуратура Харківської області 9 жовтня 2002 р. повідо­мила заявнику, що кримінальна справа стосовно стверджуваного перевищення влади працівниками міліції припинена, але справа щодо завдання легких тілес­них ушкоджень передана для подальшого розслідування.

37. Того ж дня, 9 жовтня 2002 р. прокуратура міста Харкова скасувала постано­ву від 28 березня 2002 р. та надіслала кримінальну справу до прокуратури Жовт­невого району для подальшого розслідування, яка 23 серпня 2002 р. поновила слідство.

38. Через суперечності у висновках попередніх судово-медичних експертиз проведення повторної експертизи було доручене Головному бюро судово-медич­них експертиз у місті Києві.

39. 2 червня 2003 р. прокуратура Жовтневого району одержала висновок експерта від 3 лютого 2003 р., в якому зазначалося, що заявник отримав тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості, які могли бути отримані за обставин, на які посилається заявник.

40. 25 червня 2003 р. прокуратура Харківської області наказала прокуратурі Жовтневого району завершити слідство якомога раніше.

41. 9 липня 2003 р. прокуратура Жовтневого району своєю постановою припи­нила кримінальне розслідування за відсутністю у діях працівників міліції складу злочину. Вона перекваліфікувала склад злочину на завдання середньої тяжкості тілесних ушкоджень невстановленими особами та передала кримінальну справу для розслідування до Київського районного відділу міліції.

42. Заявник оскаржив цю постанову до Жовтневого районного суду.

43. 15 листопада 2003 р. кримінальне розслідування було зупинене і було вирішено продовжити оперативні заходи з метою встановити винних осіб.

44. 31 грудня 2003 р. Жовтневий районний суд скасував постанову від 9 липня 2003 р. та передав справу для додаткового розслідування. Суд відзначив, зокрема, що органи розслідування не здійснили необхідних заходів, щоб встановити та до­питати незалежних свідків, враховуючи те, що свідчення заявника та працівників міліції суперечать одне одному.

45. 30 березня 2004 р. прокуратура Жовтневого району ухвалила постанову про припинення кримінальної справи проти працівників міліції, зазначених заявни­ком, та вирішила, що обставини завдання середньої тяжкості тілесних ушкод­жень потребують додаткового розслідування.

46. Розслідування продовжується до цього часу, оскільки винні ще не встановлені. II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Конституція України

47. Відповідне положення з Конституції України передбачає: Стаття 28

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому чи такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню....»

2. Кримінально-процесуальний кодекс

48. Стаття 4 Кодексу передбачає, що суд, прокурор або слідчий зобов'язані у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку вияв­ лення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

761

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

49. Стаття 22 Кодексу забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших неза­конних заходів.

50. Особа, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право заявити до обвинуваченого позов або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

3. Цивільний процесуальний кодекс

Стаття 221 Цивільного процесуального кодексу передбачає обов'язок суду зу­пинити провадження у справі в тому випадку, якщо її розгляд не може відбутися до розгляду іншої справи у цивільному, кримінальному чи адміністративному су­дочинстві.

4. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадяни­ нові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р.

52. Відповідний уривок із Закону передбачає: Стаття 2

«Право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим За­коном, виникає у випадках:

• постановления виправдувального вироку суду;

• закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні зло­чину;

• відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної спра­ви з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті;

— закриття справи про адміністративне правопорушення». ПРАВО

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ

53. Уряд стверджував, що скарги заявника мають бути визнані неприйнятни­ми, оскільки кримінальна справа, порушена на їх підставі, ще не завершена. У зв'язку з цим Уряд зазначив, що заявник і його адвокат беруть активну участь у цьому провадженні. Тож заява є передчасною, і заявник має дочекатися остаточного рішення на національному рівні, перш ніж звертатися із заявою до Суду

54. Заявник заперечував аргументи Уряду. Він стверджував, що на Україні всі заяви про катування зобов'язують прокурора провести кримінальне розслідуван­ня обставин. Тим не менше, в даному випадку розслідування тривало занадто довго, а самому заявнику та його адвокату перешкоджали ефективно брати участь в розслідуванні. Більше того, слідчі виявили своє небажання проводити належне та безстороннє розслідування його скарг.

55. Суд зазначає, що заперечення Уряду тісно пов'язані зі скаргами заявника за статтями 3 та 13 Конвенції. За таких обставин Суд приєднує попередні заува­ження до суті скарг заявника.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТ З КОНВЕНЦІЇ

56. Заявник скаржився на те, що зазнав поганого поводження під час затри­ мання і органи державної влади не здійснили ретельного та ефективного роз­ слідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що при­нижує гідність, поводженню чи покаранню».

А. Заявлене погане поводження під час затримання у міліції 1. Доводи сторін

762

Додатки

57. Уряд заявляв, що не існувало жодних доказів, які б свідчили, що заявник зазнав будь-яких ушкоджень у районному відділі міліції, перебуваючи у руках працівників міліції. Уряд посилався на суперечливі свідчення заявника стосовно подробиць побиття, про яке заявляв.

58. Заявник стверджував, що окрім його свідчень щодо часу та характеру його ушкоджень було достатньо доказів, у тому числі медичні висновки, щоб підтвер­дити його скаргу про те, що ці ушкодження могли бути спричинені лише під час його затримання у районному відділі. Також декілька свідків дали свідчення щодо стану його здоров'я до затримання. Заявник заперечував доводи Уряду про те, що він давав суперечливі свідчення щодо подробиць побиття. Єдина суперечність, якої він припустився, стосувалася прізвища одного з можливих винуватців, і це сталося через непорозуміння.

2. Оцінка Суду

59. Суд нагадує, що ст. З Конвенції втілює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона безумовно забороняє тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Зобов'язання Високих Договірних Сторін за ст. 1 Конвенції забезпечити кожному у межах своєї юрис­дикції права та свободи, визначені у Конвенції, якщо розглядати його у сукупності зі ст. З, вимагає, щоб держави вжили заходів, які забезпечать, аби особи у межах їх юрисдикції не зазнавали тортур або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження (див., mutatis mutandis, рішення Е. та інші проти Великої Британії (Е. and Others v. the United Kingdom), № 33218/96, § 88, 26 листопада 2002 p.).

60. Суд також нагадує, що погане поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб потрапити у сферу дії ст. З Конвенції. Оцінка цього мінімуму є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість повод­ження, його фізичні та/або психологічні наслідки і, у певних випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. Щодо особи, позбавленої свободи, застосування фізичної сили, яке не було вкрай необхідним через її власну поведінку, принижує людську гідність і є, за загальним правилом, порушенням права, передбаченого у ст. З (див. рішення Ассенов та інші проти Болгарії (Assenov and Others v. Bulgaria) від 28 жовтня 1998 p., звіти про рішення та постанови 1998-VIII, § 94).

61. Суд вважає, що у цій справі ступінь тяжкості ушкоджень, які встановлені судово-медичною експертизою на тілі заявника незабаром після його звільнення (див. параграф 15 вище), вказує, що ушкодження заявника були достатньо суттєвими, щоб утворити нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у значенні ст. З (див., наприклад, процитоване рішення Ассенов та інші проти Болгарії, § 95). Залишається лише вирішити, чи має держава бути визнана відповідальною за ст. З щодо цих ушкоджень.

62. Суд відзначає, що матеріали справи підтверджують, що заявник зазнав на­сильства під час свого затримання. Але заявник не надав жодних незалежних до­казів, здатних підтвердити його заяви, ніби ушкодження були завдані працівни­ками міліції. Не було жодного свідка події. За відсутності будь-яких незалежних свідків, які були присутні під час побиття, Суд вважає неможливим встановити, чи були ушкодження заявникові завдані працівниками міліції, як це ствер­джується.

63. Однак Суд вважає, що у сукупності медичні докази, свідчення заявника, факт його перебування у районному відділі міліції протягом трьох днів та відсутність будь-якого іншого вірогідного пояснення щодо походження ушкод­жень заявника викликають розумну підозру, що ці ушкодження могли завдати працівники міліції.

763

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

64. Суд нагадує, що держава відповідає за благополуччя осіб, взятих під варту, і органи влади зобов'язані захищати таких осіб. Пам'ятаючи про обов'язок ор­ганів влади звітувати щодо ушкоджень, завданих особам, що перебувають під їхнім контролем, Суд вважає, що нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, як у цьому випадку, не може звільнити державу від відповідальності за Конвенцією (див., mutatis mutan­dis, Есен (Esen) проти Туреччини, № 29484/95, § 28; Яз (Yaz) проти Туреччини, № 29485/95, § ЗО; Айше Тепе проти Туреччини, № 29422/95, 22 липня 2003 p.).

65. У світлі вищезазначеного та за відсутності жодного вірогідного пояснення Уряду щодо походження ушкоджень заявника, слід вважати, що заявник отримав ушкодження внаслідок нелюдського та такого, що принижує гідність, поводжен­ня, за яке Уряд має нести відповідальність.

66. Суд робить висновок, що тут було порушення ст. З Конвенції у цьому відношенні. В. Відповідність розслідування

1. Доводи сторін

67. Уряд доводив, розслідування стосовно тверджень заявника було розпочате негайно після подання ним скарги. На думку Уряду, під час розслідування було здійснено багато заходів, а повернення справи для додаткового розслідування прокурорами вищого рівня та судами свідчило про намір державних органів про­вести всебічне і об'єктивне розслідування.

68. Заявник стверджував, що попри обов'язок, покладений на них законом, слідчий і прокурор, які бачили заявника після побиття, виявили абсолютну бай­дужість стосовно його ушкоджень. Далі заявник стверджував, що розслідування проводилося неквапливо і тривало надто довго. Заявник також доводив, що за­тримка з допитом свідків мала згубні наслідки для розслідування, оскільки деякі з них вже не могли чітко згадати події. Заявник зауважив, що йому заважали ак­тивно брати участь у розслідуванні, якщо зважити на затримки з повідомленням йому про ухвалені процесуальні рішення та відмову надати йому повний доступ до матеріалів справи.

2. Оцінка Суду

69. Суд нагадує, що ст. З Конвенції створює позитивний обов'язок ефективно розслідувати заяви про погане поводження (процитоване вище рішення Ассенов та інші проти Болгарії, § 101-106). Однак питання, чи буде відповідним та не­ обхідним встановлювати процесуальне порушення ст. З, коли заявник також спи­ рається на ст. 13 Конвенції, залежатиме від обставин кожної справи.

У цій справі Суд встановив, що заявник зазнав нелюдського та такого, що при­нижує гідність, поводження, перебуваючи під вартою міліції, за яке Уряд має не­сти відповідальність за Конвенцією. А за таких обставин, Суд вважає, що його скаргу щодо відсутності ефективного розслідування органами влади щодо причин його ушкоджень більш доречно розглядати за ст. 13 Конвенції (порівняй, Ільхан (Ilhan) проти Туреччини, № 22277/93, §§ 89-92, ECHR 2000-VII).

III. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ

71. Заявник скаржився за ст. 13 Конвенції на відсутність ефективного засобу правового захисту щодо ст. З Конвенції.

72. Стаття 13 Конвенції передбачає:

«Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має пра­во на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

1. Доводи сторін

73. Уряд стверджував, що розслідування за скаргами заявника було правовим засобом захисту, який заявник використав ефективно.

764

Додатки

74. Заявник стверджував, що ст. 13 Конвенції була порушена, оскільки органи державної влади не змогли провести ефективне розслідування у його справі. Він посилався на свої доводи, згадані у параграфі 68 вище. Він також доводив, що національне законодавство не передбачає відшкодування за обставин його спра­ ви, оскільки його визнали винним у вчиненні злочину (див. параграф 52 вище). Заявник стверджував, що розгляд цивільної справи щодо відшкодування компен­ сації за спричинену шкоду в будь-якому разі залежав би від результату криміна­ льного розслідування, яке досі триває.

2. Оцінка Суду

75. Суд нагадує, що ст. 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Кон­венцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій си­стемі. Таким чином, ст. 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заяв­ника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається ст. 13, має бу­ти «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його ви­користання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення Айдин (Aydin) проти Туреччини від 22 вересня 1997 p., Звіти 1997-VI, сс. 1895-96, § 103 та Кайя (Кауа) проти Туреччини від 19 лютого 1998 p., звіти 1998-1, сс. 329-30, § 106). Суд також нагадує: коли особа робить небезпідставну заяву, що вона зазнала тортур або істотно поганого поводження з боку держави, поняття «ефективного засобу захисту» передбачає, між іншим, ретельне та ефективне розслідування, яке здатне призвести до встановлення та покарання відповідальних осіб, і включає ефективний доступ скаржника до про­цедури розслідування (див. рішення Текін (Tekin) проти Туреччини від 9 липня 1998 p., звіти 1998-IV, с 1517, § 52).

76. Суд відзначає, що за скаргою заявника, державні органи провели поверхо­ве розслідування і лише допитали можливих порушників. Вони прийняли заперечення працівників міліції за чисту монету та відмовили у порушенні кримінальної справи щодо них попри свідчення заявника та незаперечні тілесні ушкодження в нього. Кримінальне розслідування скарги заявника почалося лише через більш ніж рік після подій. Суд згоден із заявником у тому, що недоліки на початковій стадії розгляду його заяви суттєво вплинули на подальший хід розслідування загалом. Багато свідків були допитані лише через значний час (травень — листопад 2001 р.) та не могли чітко свідчити щодо подій у березні 2000 р. Суд також відзначає, що у двох випадках національні суди визначали суттєві недоліки у розслідуванні: більшість свідків були допитані лише після три­валої затримки, у той час як декілька інших свідків не були допитані взагалі. На думку Суду, ці недоліки самі собою дають достатні підстави для висновку, що органи влади не виконали своїх зобов'язань за ст. 13 Конвенції.

77. Щодо процедури відшкодування шкоди, Суд не вважає, що національне право щодо компенсації за незаконні слідчі дії (параграф 52 вище) стосується цієї справи, оскільки позов про відшкодування за шкоду, завдану злочином, може по­даватися як за Цивільним процесуальним, так і за Кримінально-процесуальним кодексами (див. параграфи 49-51 вище). Але такий позов має подаватися проти певної особи або осіб. Цей засіб захисту стає марним, якщо винна особа не вста­новлена і не звинувачена. Тож відсутність жодного результату у головному криміна-

765

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

льному процесі також заважала заявнику ефективно звернутися до цього засобу за­хисту, оскільки на практиці цивільний позов про компенсацію не міг бути розгля­нутий до остаточного встановлення фактів у триваючому кримінальному процесі.

78. Зважаючи на ці міркування, Суд відхиляє попередні зауваження Уряду що­ до необхідності для заявника дочекатися остаточного результату розслідування його заяв, та визнає, що було порушення статті 13 Конвенції у цьому відношенні.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

79. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає порушення Конвенції або її Протоколів та якщо національ­не право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, якщо необхідно, призначає справедливе відшкодування по­терпілій стороні».

A. Шкода

80. Суд підкреслює, що за Правилом 60 Регламенту Суду будь-яка вимога що­ до справедливого відшкодування має бути класифікована та надана у письмово­ му вигляді, разом з відповідними підтверджуючими документами, без чого Суд може відхилити вимогу загалом або частково.

(a) майнова шкода

81. Заявник не заявив жодних вимог за цим пунктом протягом встановленого строку; тож Суд не призначає відшкодування.

(b) немайнова шкода

82. Заявник вимагав 50 000 євро на відшкодування немайнової шкоди.

82. Уряд доводив, що вимога необгрунтована та непомірна. Уряд просив Суд присудити відшкодування немайнової шкоди на справедливій основі з урахуван­ня попередньої практики.

83. Суд, зважаючи на свій висновок щодо скарг заявника, вважає, що він на­певно зазнав певної немайнової шкоди через погане поводження під час затри­мання у міліції. Оцінюючи обставини на справедливій основі, Суд призначає відшкодування заявнику 6 500 євро.

B. Витрати

85. Заявник вимагав 10 100 доларів США (7 720 євро) на відшкодування витрат, що він поніс під час національних та конвенційних процедур.

86. Уряд доводив, що вимоги щодо кількості годин, витрачених адвокатом за­явника на підготовку заяви, як і на подальші письмові звернення до Суду, пе­ребільшені. Крім того, немає доказів того, що ці кошти дійсно були витрачені.

87. Суд нагадує, що для того, щоб витрати були включені до відшкодування за ст. 41, слід встановити, що вони дійсно та необхідно були витрачені, щоб за­побігти виникненню або виправити становище, яке було визнано порушенням Конвенції, та були обґрунтовані за розміром (див. Нільсен та Йонсен (Nilsen and Johnsen) проти Норвегії, № 23118/93, § 62, ECHR 1999-VIH).

Суд вважає, що ці вимоги не були виконані у цій справі. Він вважає, що адво­кат заявника перебільшив час, витрачений на підготовку справи. Він не впевне­ний, що витрати, що ніби відбивають більш ніж двісті годин ефективної роботи та складають 10 100 доларів США, були усі витрачені, або обґрунтовано витра­чені, у зв'язку із скаргою, поданою до Суду. Але, очевидно, що заявник мав певні витрати на правову допомогу, враховуючи заходи, здійснені його адвокатом на національному рівні, а також зауваження та інші подання, підготовлені адвока­том для Суду.

88. Враховуючи усі доречні фактори, Суд призначає 1 500 євро, які після відра­ хування 890 євро, які заявник отримав у якості правової допомоги від Ради Євро-

766

Додатки

пи, дорівнюються 610 евро щодо витрат, плюс будь-які податки, якими може оподатковуватись ця сума.

С. Пеня

89. Суд вважає відповідним, що пеня має базуватися на процентній ставці Європейського Центрального Банку, до якого слід додати три проценти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО

1. Відхиляє попереднє заперечення Уряду;

2. Визнає, що було порушення ст. З Конвенції;

3. Визнає, що було порушення ст. 13 Конвенції;

4. Визнає,

(a) що держава-відповідач має сплатити заявнику, протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до ст. 44 § 2 Конвенції, наступні суми:

(і) 6500 євро (шість тисяч п'ятсот євро) стосовно немайнової шкоди;

2. що згадані суми мають бути конвертовані у національну валюту відповідної держави за ставкою, що діє на день виплати;

3. що після перебігу згаданих вище трьох місяців і до виплати має сплачува­тись простий процент на згадані суми за ставкою, що дорівнює процентній ставці Європейського центрального банку протягом строку невиплати плюс три про­центи;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливого відшкодування.

767

Додатковий матеріал до розділу «Житлове законодавство»

Проект вноситься народними депутатами України

Пустовойтенком В. П. (реєстр, к. № 358), Резніком І. Й. (реєстр, к. № 135), Круком Ю. Б. (реєстр, к. № 140), Кругловим М. П. (реєстр, к. № 130), Костиню-ком Б. І. (реєстр, к. N° 279)

Житловий кодекс України

(Витяг)

Цей Кодекс регулює питання забезпечення реалізації права громадян на жит­ло, утримання та збереження житлового фонду, правовідносини фізичних і юри­дичних осіб, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в галузі житлових відносин.