IV. Щодо застосування ст. 41 конвенції

78. У статті 41 Конвенції зазначено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише част­кову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедли­ву сатисфакцію».

A. Шкода

79. Пан Алтай вимагає, без визначення суми, справедливої сатисфакції щодо шкоди, яку йому було завдано.

80. Уряд своїх міркувань не подав.

81. На думку Суду, заявник зазнав такої моральної шкоди, що самої лише кон­статації цим рішенням факту порушення не буде достатньо для її відшкодування. У зв'язку з цим Суд одноголосно встановив суму компенсації у розмірі 100 000 французьких франків, конвертованих у турецькі ліри за курсом на день винесення рішення.

B. Судові витрати

82. У своїх застереженнях, поданих 7 серпня 1999 p., заявник звернувся до Су­ду з клопотанням про відшкодування витрат, яких він зазнав у зв'язку з провад­женням у Суді, без визначення їх розміру.

83. Уряд своїх міркувань не подав.

84. Суд вважає, що п. Алтай зазнав певних витрат у зв'язку з провадженням справи в Суді. Керуючись принципом справедливості та з огляду на існуючу в цій ділянці практику органів Конвенції, Суд вважає розумним присудити йому суму в розмірі 10 000 французьких франків, конвертовану в турецькі ліри за курсом на день винесення рішення, як компенсацію судових витрат.

С Відсотки у разі несвоєчасної сплати

85. Суд постановляє передбачити нарахування відсотків у разі несвоєчасної сплати за ставкою 4,26 % річних від суми у французьких франках.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Відхиляє попередні заперечення Уряду.

2. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено п. З ст. 5 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції.

687

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

5. Постановляє, що немає підстав розглядати інші скарги, які стосуються п. 1 та п. З (с) ст. 6 Конвенції.

6. Постановляє, що:

a) держава-відповідач упродовж трьох місяців з дня, коли рішення стає оста­ точним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, повинна сплатити заявникові такі су­ ми компенсації, конвертовані у турецькі ліри:

і) 100 000 (сто тисяч) французьких франків — за моральну шкоду; іі) 10 000 (десять тисяч) французьких франків — за судові витрати, без ураху­вання суми, що може бути виплачена як податок на додану вартість;

b) ці суми підлягають збільшенню за простою річною ставкою 4,26 % почина­ ючи зі спливу зазначеного вище строку та до моменту виплати.

5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Морріс проти Об'єднаного Королівства»

У рішенні, ухваленому у Страсбурзі 26 лютого 2002 р. у справі «Морріс проти Об'єднаного Королівства», Європейський суд з прав людини (далі — Суд) поста­новив, що:

• мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основ­них свобод (право на справедливий судовий розгляд) щодо окремих скарг заяв­ника стосовно загальної характеристики системи військових судів;

• було відсутнє порушення ч. 1 чи п. «с» ч. З ст. 6 Конвенції щодо інших скарг заявника.

Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд вказав, що саме по собі визнання факту порушення становить достатню компенсацію моральної шкоди, завданої заявни­ку, і призначив сплатити йому 30 тис. евро у відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник, пан Дін Морріс, є громадянином Об'єднаного Королівства, наро­дився у 1975 р. і проживає у м. Колчестері.

Заявник стверджував, що він став об'єктом знущань під час служби у кава­лерійському підрозділі Британської армії. За словами п. Морріса, наприкінці ли­стопада 1992 р. його сильно вдарили у голову, що призвело до падіння з коня, внаслідок чого він зазнав ще сильнішого удару. 26 лютого 1993 p., маючи на меті уникнути подальших знущань, заявник залишив територію військової частини без дозволу. 16 жовтня 1996 р. заявника було заарештовано й обвинувачено у дезертирстві. 13 березня 1997 р. військове керівництво віддало заявника до Військового суду.

Заявник звернувся до Військового департаменту правової допомоги у кримінальних справах із клопотанням про надання йому юридичної допомоги Це клопотання спочатку було відхилено. Однак пізніше йому було запропонова­но сплатити 240 фунтів стерлінгів за надання такої допомоги. Заявник відмовив­ся від такої пропозиції. Тому під час судового розгляду справи інтереси заявника представляв призначений військовим керівництвом офіцер з його підрозділу.

688

Додатки

Військовий суд відбувся 28 травня 1997 р. До складу суду входили постійний президент суду (армійський полковник, який призначався на визначений строк), два армійських капітани і цивільний суддя з достатньою юридичною освітою. За­явник визнав себе винним, його було засуджено до звільнення з армії та дев'ятимісячного ув'язнення. Офіцер, котрий представляв його інтереси, помил­ково пояснив йому, що у випадку подання ним апеляції, котру не буде задоволе­но, на нього чекає ще довший термін позбавлення волі.

31 травня 1997 р. заявник найняв адвоката, який звернувся із заявою до Військо­вої ради, котра виступала наглядовою інстанцією щодо усіх рішень, постановлених військовими судами. У заяві, зокрема, йшлося про те, що заявнику не було забез­печено належне юридичне представництво під час судового розгляду, а також про те, що факт вчинення нападів на заявника не був належним чином представлений суду Офіцер, який захищав заявника під час розгляду справи, направив у Військо­ву раду письмове пояснення того, чому він порадив заявникові визнати себе вин­ним. Вказана заява, однак, була відхилена. Звернення заявника із проханням прий­няти Апеляційним військовим судом його апеляції теж було відхилено.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ч. 1 ст. 6 Конвенції, заявник оскаржував саму структуру військових судів в Об'єднаному Королівстві. Він, зокрема, стверджував, що Суд, який складається переважно із військових офіцерів, не може вважатися незалеж­ним і неупередженим при розгляді обвинувачень, висунутих щодо військово­службовців. Особливо це стосувалося справ про обвинувачення у порушенні військової дисципліни. Заявник наголошував на ролі «наглядової інстанції» у си­стемі військових судів і вказував на істотний вплив армії на процес формування складу військових судів. Заявник також оскаржував поведінку офіцера, який представляв його інтереси. Крім того, посилаючись на п. «с» ч. З ст. 6 Конвенції, заявник оскаржував незабезпечення йому належного правового представництва під час розгляду його справи Військовим судом.

Суд зауважив, що зміни у систему військових судів, запроваджені законом від 1996 p., пройшли довгий шлях до моменту їх практичної імплементації. Посади офіцерів, які віддавали обвинувачених до суду і приводили до присяги свідків та об­винувачених, було ліквідовано, функції, що їх виконували ці посадові особи, було розмежовано. Аналогічно було розмежовано функції обвинувачення та відправ­лення правосуддя. Зважаючи на це, Суд не вважав, що скарги заявника щодо струк­тури військових судів взагалі доводять факт порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Поряд з тим, повертаючись до порушеного заявником питання про те, чи склад військового суду відповідає вимогам ч. 1 ст. 6 Конвенції, Суд вважав за не­обхідне дослідити статус постійного президента Військового суду та двох інших офіцерів, які засідали у його складі.

Постійний президент Військового суду був призначений у січні 1997 р. і пови­нен був перебувати на посаді протягом чотирьох років і восьми місяців до верес­ня 2001 р. Він не перебував у службовій підпорядкованості військового керівництва. Законодавство не передбачало гарантій від дострокового звільнення президента Військового суду з посади, та поряд з тим не було відомо жодного ви­падку дострокового звільнення цієї посадової особи. Суд дійшов висновку, що наявність у складі Військового суду постійного президента не ставить під сумнів незалежність такого органу. Аргументами на користь такого висновку слугують як «фактичні» гарантії від дострокового звільнення, так і відсутність зв'язку між займаною президентом посадою та його подальшим просуванням по службі, а також відносна відокремленість його посади від військової вертикалі влади. Все

689

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

це означало, що, на відміну від офіцерів, які призначалися судовими засідателя­ми для вирішення лише однієї справи, президент військового суду користувався істотними гарантіями незалежності.

Решта військовослужбовців, як входили до складу Військового суду, не при­значалися на певний період часу Вони виконували свої суддівські функції за по­требою (ad hoc). З огляду на це, вони усвідомлювали, що після участі у відправ­ленні правосуддя мають повернутися на звичайну військову службу. Суд все ж не вважав, що сам по собі факт призначення військовослужбовців судовими засіда­телями за принципом ad hoc дає достатні підстави дійти висновку про невідповідність військових судів вимозі незалежності суддів, що її закріплено у ч. 1 ст. 6 Конвенції. Цей факт лише засвідчує необхідність з'ясування питання про наявність певних гарантій відсутності зовнішнього впливу на таких військово­службовців під час відправлення ними правосуддя.

Суд визнав наявність у даній справі певних гарантій, про які йшлося вище. До них, зокрема, слід віднести присутність у складі Військового суду цивільного судді, роль і повноваження якого значно зросли після прийняття у 1996 р. закону, котрий уже згадувався вище. Іншою гарантією слугувала наявність у складі тако­го суду посади постійного президента. Суд також наголосив на існуванні законо­давчо закріплених гарантій щодо забезпечення підсудному юридичного захисту, жорстких правил відбору членів військових судів та обов'язку останніх складати присягу перед виконанням функцій правосуддя.

Суд, однак, дійшов висновку про недостатність вищенаведених гарантій, як­що йдеться про необхідність виключити будь-яку можливість впливу з боку військового командування на двох молодших офіцерів — членів Військового суду. Він, зокрема, зауважив про те, що ці офіцери не мали юридичної освіти та були підпорядковані статутним вимогам щодо військової дисципліни. Суд також наголосив на відсутності нормативної заборони іншим військовослужбовцям справляти вплив на членів військового трибуналу. Усі наведені міркування набу­вали ще більшого значення, коли мова йшла про справу, в якій підсудний обви­нувачувався у порушенні вимог військової дисципліни. У цьому сенсі статус членів військового суду вирізнявся від статусу членів журі присяжних у звичай­ному суді.

Що ж до скарг заявника стосовно ролі так званої наглядової інстанції, то Суд з'ясував, що до її повноважень входило скасування вироків, постановлених військовими судами. Більше того, вказана інстанція могла дійти будь-яких вис­новків щодо факту встановлення вини підсудних, а також мала право на зміну ви­років (крім випадків погіршення становища останнього).

Враховуючи вищенаведене, Суд дійшов висновку, що сам факт існування «несудового» органу, який здійснює наглядові функції щодо військових судів, су­перечить вимогам ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд вважав, що істотні недоліки розгляду справи заявника судом першої інстанції, про які йшлося вище, не могли бути виправлені на стадії апеляційного розгляду справи, оскільки подання заявником так званої апеляції не означало перегляду справи по суті. Сама апеляція мала наслідком ухвалення Військовим апеляційним судом рішення про відмову у розгляді вимог заявника.

Беручи до уваги усі наведені міркування, Суд дійшов висновку про те, що за­уваження заявника з приводу невідповідності Військового суду вимогам незалеж­ності є обґрунтованими, а тому мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд також зауважив, що заявнику пропонувалася юридична допомога за умо­ви сплати ним 240 фунтів стерлінгів. Суд не вважав таку пропозицію недоречною

690

чи неправомірною, особливо враховуючи рівень заробітної платні заявника. Суд відзначив, що у разі прийняття заявником згаданої пропозиції його інтереси у Військовому суді були б представлені незалежним юристом. Заявник, однак, відхилив пропозицію Військового департаменту правової допомоги у криміналь­них справах навіть ще до отримання відповіді останнього стосовно зміни окремих умов згаданої пропозиції відповідно до запиту представника заявника.

Врешті-решт Суд не визнав підставними скарги заявника щодо відсутності не­залежності у його військового представника. У будь-якому випадку Суд дійшов висновку, що представник заявника виконував свої обов'язки належним чином, за винятком помилкового пояснення можливих результатів незадоволення апеляційної скарги заявника.

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Міллан-і-Торнес проти Андорри»

(Affaire Millan і Tomes с. Andorre)

Страсбург, 6 липня 1999 p.

Європейський суд з прав людини постановляє рішення:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою проти князівства Андорра, поданою до Євро­пейської комісії з прав людини (Комісія), відповідно до положень колишньої ст. 25 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенція), громадянином Андорри паном Жоаном Міллан-і-Торнесом (Joan Millan і Tomes) 7 серпня 1996 року.

Заявника представляла адвокатська фірма «Кабрерізо-Міньо-Монегаль-Рас-каньєрес» міста Андорра ла Велла. Уряд Андорри (Уряд) представляла пані І. Тор Фаус, постійний представник князівства Андорра при Раді Європи.

ЩОДО ФАКТІВ

І. Обставини справи

7. Протягом 1995 р. заявник зав'язав дружні стосунки з X. П. Останній був особисто знайомий з А. Ж., спільно з яким він здійснював перевезення тютюну з Андорри до Франції та Іспанії. З цією метою А. Ж. відрядив до Андорри авто­мобіль, який було зареєстровано на ім'я заявника.

8. 22 березня 1995 p., близько десятої години вечора, заявник та X. П. прибули до місця проживання А. Ж. Згодом вони втрьох вирушили до місця, відомого піл назвою «Коль д'Ордіно». Під час поїздки між X. П. та А. Ж. відбулася сварка Прибувши до «Коль д'Ордіно», X. П. почав вимагати в А. Ж. вийти з машини і продовжити з'ясовування стосунків у сусідньому лісі. Водночас він вийняв з багажника рушницю 22-го калібру і зарядив її. У лісі X. П. кілька разів вистрілив у А. Ж. і остаточно добив його двома пострілами впритул.

9. Як стверджує заявник, свідок події, він, підкорившись погрозам X. П.. до­поміг йому сховати тіло, а пізніше спалити машину, в якій переховува-ш тіло

691

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

А. Ж. Відразу після цих подій X. П., іспанець за походженням, поїхав з Андорри, а заявник був затриманий поліцією.

10. Проти заявника було висунуто обвинувачення в приховуванні місця вбив­ства та видано постанову про його запобіжне ув'язнення.

11. Після відкритого судового розгляду на змагальній основі, в якому заявник використовував правову допомогу захисника, суд присяжних Андорри рішенням від 22 листопада 1995 р. визнав заявника винним у злочинному переховуванні жертви вбивства за обтяжувальних обставин і засудив його до шести років ув'яз­нення. Під час провадження заявник звернув увагу на дві обставини: по-перше, його не може бути засуджено, оскільки іспанський суд не засудив головного ви­нуватця злочину, і, по-друге, суддя-слідчий відмовився використати необхідні до­даткові докази, а саме: направити судове доручення представникам відповідних іспанських органів влади допитати X. П.

12. Заявник оскаржив судове рішення у Верховному суді Андорри. Він нарікав на помилки в розгляді доказів, на недостатню увагу, приділену експертним вис­новкам психіатричних обстежень, порушення презумпції невинуватості. Рішен­ням від 3 квітня 1996 р. Верховний суд Андорри постановив, що справу виріше­но, і відхилив оскарження. Було підкреслено, що вирок суду першої інстанції містить у собі точні та об'єктивні описи доведених фактів, а крім того, зауважено, що експертиза не може суттєво впливати на рішення суду, який зобов'язаний бра­ти до уваги всі наявні факти та докази. У кінцевому підсумку Суд встановив, що висновки психіатричного обстеження заявника були повною мірою враховані суддями у першій інстанції.

13.3 огляду на порушення права на захист, принципу рівності перед законом, права на справедливий судовий розгляд, а також порушення ст. 10 Конституції Андорри (право на справедливий судовий розгляд), заявник звернувся до проку­ратури з проханням дозволити застосувати оскарження empara в Конституційно­му суді Андорри.

14. Умотивованим рішенням від 26 квітня 1996 р. Генеральний прокурор князівства Андорра відхилив прохання про застосування empara, вважаючи йо­ го необгрунтованим. Генеральний прокурор насамперед наголосив: з огляду на те, що заявник не поновив своєї скарги у формі апеляції до Верховного суду, він не може використовувати оскарження empara стосовно відхилення його тверд­ жень, що його не мають права судити доти, доки в Іспанії не розпочнеться процес над головним винуватцем. Оскільки йдеться про скаргу, спричинену порушенням права на справедливий судовий розгляд, Генеральний прокурор зауважив, що заявник не подав оскарження до апеляційного суду. Крім того, заявник мав можливість навести суду всі необхідні, на його думку, докази на свою користь.

II. Внутрішнє право, яке стосується справи

15. Конституція Андорри

«Розділ III. Основні права людини та громадянські свободи

(...) Стаття 10

1. Кожен має право на судовий захист, на отримання обґрунтованого законно­го вироку, а також на справедливий судовий розгляд безстороннім судом, вста­новленим законом.

2. Кожному гарантовано право на захист та використання правової допомоги захисника, право на судовий розгляд упродовж розумного строку, на презумпцію невинуватості, право не зізнаватися проти власної волі у вчиненні злочину, пра-

692

Додатки

зо не давати свідчень проти себе та право на використання ефективних засобів захисту протягом кримінального судового провадження.

3. Законом передбачені випадки, коли заради дотримання принципу рівності В дове провадження має бути безоплатним.

(...)

Розділ VII. Гарантії прав та свобод

Стаття 41

1. Законом забезпечується захист прав і свобод, викладених у розділах III і IV, у звичайних судах, відповідно до надзвичайного судового процесу, який в будь-якому випадку передбачає дві інстанції.

2. Закон встановлює виняткові процедури оскарження в Конституційному суді (оскарження етрага) дій органів державної влади, які можуть зашкодити лравам, зазначеним вище.

Розділ VII. Щодо правосуддя Стаття 93

1. Прокуратура має стежити за дотриманням законності та виконанням за­конів, а також за забезпеченням незалежності судів при здійсненні захисту прав громадянина і загальних інтересів.

2. Членами прокуратури можуть бути особи, які відповідають тим самим умо­вам, що й судді. Члени прокуратури призначаються Вищою радою юстиції за про­позицією Уряду на строк повноважень 6 років.

3. Прокуратуру очолює Генеральний прокурор держави, який діє згідно з принципами законності, єдності та внутрішньої ієрархії.

Розділ VIII. Щодо Конституційного суду Стаття 98

До компетенції Конституційного суду належить: (...)

с) процедура конституційного захисту (оскарження етрага). Стаття 102

Суб'єктами оскарження в Конституційному суді дій органів державної влади, що порушують основні права (оскарження етрага), є: (...)

с) Прокуратура — у разі порушення основного права на судовий розгляд». 16. Кваліфікований закон про Конституційний суд від 3 вересня 1992 р. «Стаття 94

1. Якщо одне з прав, зазначених у ст. 10 Конституції, було порушене під час або внаслідок судового чи досудового розгляду, особа, права якої порушено, має розкрити ці порушення перед судовими органами, застосовуючи заходи та оскар­ження, передбачені законом.

2. У разі, коли всі законні засоби захистити порушене конституційне право не дали результату, заінтересована особа може звернутися до прокуратури через 6 ро­бочих днів від дати оголошення останнього негативного рішення з письмовим проханням щодо застосування апеляційного оскарження етрага (...).

3. Прокуратура має постановити своє рішення через 6 наступних робочих днів, якщо, згідно зі ст. 102 Конституції, застосування оскарження є прийнятним. Це рішення оскарженню не підлягає.

4. Якщо рішення позитивне, оскарження етрага має бути подане через 20 ро­бочих днів віддати останнього рішення про відхилення оскарження. Співзаявни-ками виступають прокуратура та особа, заінтересована у розгляді справи про порушення конституційного права (...)».

693

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

17. 22 квітня 1999 р. Парламент Андорри ухвалив кваліфікований Закон про внесення змін до кваліфікованого Закону про Конституційний суд від 3 липня 1993 р. Новий закон було опубліковано в Офіційному бюлетені князівства Андор­ ра 19 травня 1999 p., і наступного дня він набрав чинності. Відповідно до ст. 2 цього Закону, було внесено поправку до ст. 94, згідно з якою особа, конституційні права якої було порушено, може звернутися із скаргою безпосередньо до Консти­ туційного суду. Згідно з п. 2 перехідного положення, особи, яким прокуратура відмовила в застосуванні оскарження empara, можуть подати скаргу до Консти­ туційного суду через 15 днів від дати набрання чинності зазначеним законом.

ЩОДО ПРАВА

18. Заявник, посилаючись на порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, скаржиться, що заборона Генерального прокурора Андорри вдатися до оскарження empara позба­вила його доступу до Конституційного суду.

19. 15 червня 1999 р. постійний представник князівства Андорра при Pax Європи передала документ (каталонською та французькою мовами), підписаний 1 червня 1999 р. Урядом Андорри та захисником заявника:

«Після зустрічі,

з одного боку, пана Естаніслау Сангри Кардони, міністра внутрішніх справ, який представляє князівство Андорра згідно з угодою від 23 грудня 1998 p., і, з другого, пана Жана Мішеля Расканьєреса, захисника (адвокатська фірма міста Андорра ла Велла, вулиця Де ле Каналь, 7, поверх 5), який представляє пана Жоана Міллан-і-Торнеса,

обидві сторони, визнаючи важливість узятих ними зобов'язань, повідомляють, шо:

A. 7 серпня 1996 р. пан Расканьєрес, як адвокат пана Жоана Міллан-і-Торне- са, подав до Європейського суду з прав людини зареєстроване 25 лютого 1997 р під номером 35052/97 оскарження рішення прокуратури Андорри від 26 квітня 1996 р. про неприйнятність оскарження empara.

B. 17 листопада 1998 р. Європейський суд з прав людини постановив рішення про прийнятність висунутого законним представником пана Міллана оскаржен­ ня заборони прокуратури Андорри звернутися до Конституційного суду з оскам женням empara.

C. 11 січня 1999 p. сторони звернулися до Європейського суду з прав людинж (першої секції) з проханням надати двомісячну відстрочку з метою остаточно до­ сягти дружнього врегулювання, враховуючи той факт, що Уряд видав проект но­ вого Закону про Конституційний суд, який має бути переданий на розгляд і: Парламенту Андорри.

D. 11 березня 1999 р. сторони звернулися до Європейського суду з прав людини (першої секції) з проханням про нову, тримісячну, відстрочку з метою ос­ таточно досягти дружнього врегулювання, враховуючи той факт, що булш опубліковано проект нового кваліфікованого закону про Конституційний суд у парламентському бюлетені.

E. 19 травня 1999 р. в Офіційному бюлетені князівства Андорра (№ 27) були опубліковано новий кваліфікований Закон про внесення змін до кваліфіковано­ го Закону про Конституційний суд, який дозволяє панові Міллану звернутися із Конституційного суду з оскарженням без згоди прокуратури.

Враховуючи викладене вище, сторони

погоджуються:

і) з думкою Жана Мішеля Расканьєреса, представника пана Жоана Міллан-:-Торнеса, що справу, яка є об'єктом оскарження, поданого до Європейського суду з прав людини (першої секції), і зареєстрована під номером 35052/97, вирішеної

694

Додатки

що він не звертатиметься до державних або міжнародних судових органів стосов­но фактів, якими вмотивовувалося це оскарження.

іі) звернутися до Європейського суду з прав людини з проханням закрити справу.

ііі) що цю угоду має бути передано панові де Сальвія, Секретареві Європейсь­кого суду з прав людини, для того щоб Суд, якщо він погодиться з цим, оголосив справу закритою.

На знак згоди вони скріплюють цей документ, видрукуваний у трьох примірниках на лицьовому боці двох сторінок не гербового паперу, підписами внизу останнього аркуша, а також візують інші сторінки. Учинено з єдиною ме­тою, у день та в місці, зазначених вище».

20. У тому ж листі постійний представник князівства Андорра при Раді Євро­пи звернулася до Суду з проханням припинити провадження.

21. Суд визнав дружнє врегулювання справи, досягнуте Урядом та паном Міллан-і-Торнесом. У зв'язку з цим було зауважено, що Закон про Консти­туційний суд, який замінив кваліфікований Закон від 3 липня 1993 p., набравши чинності 20 травня 1999 p., дав змогу підсудним звернутися до Конституційного суду з оскарженням етрага без попереднього дозволу прокуратури. Далі наголо­шено, що згідно з пунктом 2 перехідного положення зазначеного закону особи, яким було відмовлено в застосуванні оскарження етрага, можуть звернутися з та­ким оскарженням через 15 днів після того, як закон набере чинності.

22. Проте Суд, відповідно до своїх обов'язків, зазначених в кінці п. 1 ст. 37 Конвенції, може постановити рішення продовжити провадження, якщо є сумніви, що зазначене врегулювання ґрунтується на принципі поваги до прав людини, визнаних Конвенцією або її протоколами (пункт 3 правила 62 Регламенту Суду). Але це не стосується випадків, аналогічних справі, про яку йдеться.

23. Отже, справа має бути вилучена з реєстру.

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Страсбург, 25 квітня 1983 р.

Європейський суд з прав людини постановляє таке рішення: ПРОЦЕДУРА

ФАКТИ

І. Обставини справи

7. Пан Пакеллі, громадянин Туреччини, 1937 року народження, проживає в Туреччині. З 1964 по 1976 рік жив у Федеративній Республіці Німеччини.

8. До Федеративної Республіки Німеччини він приїхав у лютому 1964 p., вла­штувався на роботу у фірму «Ауді-НСУ» (Audi-NSU) в Некарзулмі, де пропрацю­вав два з половиною роки. Згодом він кілька разів міняв місце роботи: був механіком в одній із фірм у Некарзулмі, менеджером у ресторані, незалежним страховим і кредитно-будівельним маклером. Останній вид діяльності, який передбачав ведення переговорів та укладання з турецькими робітниками

695

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

контрактів, пов язаних, наприклад, зі страхуванням життя та заощадженнями, за власними словами заявника, забезпечував йому дуже добрий заробіток.

9. 31 травня 1972 р. Хейлброннський районний суд засудив пана Пакеллі за злочин, передбачений Законом про наркотики, до десяти місяців ув'язнення з відстроченням виконання вироку. 12 березня 1973 р. Хейлброннський регіональ­ ний суд апеляцію заявника відхилив.

На даний час матеріали цієї справи в Суді не розглядаються.

10. Кримінальні провадження у цій справі розпочалися 1974 р.

Пана Пакеллі було заарештовано 7 травня за підозрою у вчиненні ще одного злочину, пов'язаного з наркотиками. 4 вересня йому було офіційно призначено адвоката, а саме — пана Вінгертера з Хейлбронна.

11. Судовий процес розпочався у Хейлброннському регіональному суді 7 квітня 1976 р. і продовжувався 8, 14, 23 і 30 квітня. Заявника захищав пан Вінгертер та іноді пан Раушенбуш, працівник цієї самої фірми.

30 квітня суд засудив пана Пакеллі до двох років і трьох місяців ув'язнення за по­рушення Закону про наркотики та за ухилення від сплати податків. Було встановле­но, що навесні 1972 р. обвинувачений нелегально ввіз до Німеччини, сховавши у своїй машині, шістнадцять кілограмів конопляної смоли турецького походження.

12. З травня 1976 р. пан Вінгертер подав апеляцію щодо правових питань. У своєму меморандумі від 5 серпня, вказуючи підстави для апеляції, він посилав­ ся, зокрема, на ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу, де зазначається, що не може здійснювати захист кількох обвинувачених в одній справі той самий ад­ вокат (див. п. 26 нижче). Пан Вінгертер пояснив, що спершу він представляв ше одну особу, яка проходила у цій справі і яку, згідно з висновком регіонального суду, було визнано співучасником пана Пакеллі.

10 серпня 1976 р. пана Пакеллі було звільнено, і він повернувся до Туреччини.

22 жовтня федеральний державний обвинувач звернувся до суду з клопотан­ням про відхилення апеляції на тій підставі, що її подав адвокат, який, за його власним зізнанням, не мав права представляти свого заявника.

19 листопада пан Раушенбуш подав апеляцію від свого імені і водночас заяву з проханням продовжувати захист заявника у позачерговому порядку. 21 грудня 1976 р. федеральний суд визнав апеляцію прийнятною. Державний прокурор не заперечував проти такого перебігу справ.

13 січня 1977 р. регіональний суд, у відповідь на клопотання пана Раушенбу-ша від 19 листопада 1976 р. про призначення його офіційним адвокатом захисту: зажадав від нього докладної аргументації підстав для апеляції. Через два тижні суд звільнив пана Вінгертера від виконання його обов'язків.

13. У меморандумі від 26 січня 1977 р. пан Раушенбуш на тридцяти чотирьох сторінках виклав свої міркування стосовно допущених процедурних порушень-Він навів дев'ятнадцять помилок, більшість із яких стосувалася рішень Хейл-броннського регіонального суду, — зокрема, про відмову призначити експерта та викликати свідків для допиту чи опитування. Останнє з перелічених ним рішень стосувалося ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу: зауважуючи, що пан Вінгертер у попередньому провадженні захищав іще одного підсудного, якому регіональний суд 21 червня 1974 р. виніс обвинувальний вирок як співучасникові пана Пакеллі, пан Раушенбуш стверджував, що практика використання спільно­го адвоката для захисту двох осіб в одній справі суперечить інтересам обох обви­нувачених (див. пункт 26 нижче).

14. 14 березня 1977 р., у відповідь на апеляцію пана Раушенбуша, державній обвинувач при регіональному суді заявив, що вона неприйнятна для розгляду.Він

696

Додатки

стверджував, що ст. 146 забороняє панові Раушенбушу, так само як і панові Вінгертеру, виконувати в цій справі обов'язки офіційно призначеного адвоката. 23 березня пан Раушенбуш оскаржив висновок регіонального обвинувача. Зокре­ма, адвокат наголошував на тому, що оскільки він ніколи не здійснював захисту співучасника пана Пакеллі, ст. 146 не може бути застосована до нього.

20 квітня федеральний державний обвинувач зажадав від регіонального обви­нувача пояснень щодо оцінки поданої паном Пакеллі апеляції. На його погляд, те, що її визнано неприйнятною, викликало щонайменше сумнів.

12 серпня державний обвинувач при Хейлброннському регіональному суді подав свої додаткові міркування, датовані 1 серпня; копію їх було направлено па­нові Раушенбушу. Відповідно до практики в таких питаннях (Інструкція № 162 до Кримінально-процесуального кодексу і процедури накладення адміністративних штрафів), у зауваженнях щодо кожної скарги наведено копії відповідних документів зі справи, зокрема запитів, зроблених адвокатом заявника протягом судового розгляду, і рішень стосовно них, ухвалених регіональним судом. Щодо застосування ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу державний обвинувач посилався на свої попередні зауваження, зокрема від 14 березня.

15. 13 жовтня 1977 р. федеральний суд, за клопотанням федерального держав­ного обвинувача, призначив слухання цієї справи на 29 листопада. 17 жовтня, про це було повідомлено пана Раушенбуша та його клієнта, який повернувся з Туреч­чини.

16. 24 жовтня пан Раушенбуш подав заяву з проханням офіційно призначити його адвокатом заявника на час слухання 29 листопада.

Наступного дня голова 1-ї кримінальної палати федерального суду відхилив прохання. На його думку, обвинувачений, який був на свободі, не має права на офіційно призначеного адвоката на час слухання апеляції щодо правових питань. На цьому етапі провадження закон не вимагає від підсудного особистої присут­ності чи бути представленим адвокатом (пункт 2 і 3 ст. 350 Кримінально-проце­суального кодексу; див. пункт 22 нижче). Що ж до недотримання процедурних правил та інших матеріально-правових скарг, то апеляційний суд має право сам перевірити оскаржувані рішення на підставі письмової аргументації, що містила­ся в апеляції. Перегляд цих фактів з ініціативи апеляційного суду не підлягає жодному обмеженню. Голова кримінальної палати зазначив, що в цьому разі ні факти справи, ні посталі з неї правові питання не виправдовують офіційного при­значення адвоката, на чому наполягає пан Раушенбуш.

У запереченнях, заявлених 7 листопада 1977 p., пан Раушенбуш посилався на рішення федерального суду від 19 жовтня 1977 р. (див. п. 22 нижче), в якому ствер­джується, що, крім випадків, передбачених законом, правова допомога має нада­ватися на період слухання апеляцій з правових питань, коли ці апеляції стосують­ся «серйозних» справ і коли заявник у такій справі неспроможний оплатити по­слуги адвоката. Він стверджував, що пан Пакеллі перебуває саме в такому стано­вищі, оскільки після винесення остаточного вироку на нього чекає вислання. Пан Раушенбуш цікавився, чи потрібні суду докази на підтвердження матеріальної скрути заявника. За словами пана Раушенбуша, пан Пакеллі явно не мав змоги оп­лачувати адвокатські послуги. Пан Пакеллі приїхав до Федеративної Республіки Німеччини як сезонний робітник і повернувся в Туреччину після тривалого пере­бування в Хейлброннській в'язниці. Зрозуміло, що він не мав заощаджень.

Пан Раушенбуш висловив прохання передати справу, в разі потреби, до пала­ти для винесення рішення. 10 листопада голова 1-ї кримінальної палати феде-

697

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

рального суду підтвердив своє рішення від 25 жовтня про відмову розглянута заяву. Він зазначив, що згадане судове рішення від 19 жовтня 1977 р. стосується справи, яку не можна порівнювати зі справою заявника.

17. Судове слухання відбулося 29 листопада 1977 р. за відсутності заявника і пана Раушенбуша. Із протоколу видно, що федеральний суд заслухав суддю, який виступав як доповідач, і доводи посадової особи з управління федерального дер­ жавного обвинувача на користь відхилення апеляції. Після обговорення, яке відбулося за зачиненими дверима, суд того самого дня виніс рішення відхилити апеляцію.

У судовому рішенні, з одного боку, йшлося про те, що апеляція є прийнятною, оскільки ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу не забороняла панові Рау-шенбушу представляти пана Пакеллі перед федеральним судом, з другого — шо вимоги цієї статті не було виконано в суді першої інстанції, оскільки пан Вінгер-тер уже захищав співучасника заявника у попередньому провадженні. Однак, федеральний суд, посилаючись на рішення своєї 3-ї кримінальної палати (див. пункт 26 нижче), додав, що апеляція з правових питань, яка ґрунтувалася на ви­могах цієї статті, могла бути прийнятною тільки у випадку, якби представництво кількох обвинувачених одним і тим самим адвокатом виявилося несумісним з обов'язками захисника в конкретних обставинах цієї справи. А в даному разі не було встановлено наявності конфлікту інтересів.

Федеральний суд відхилив решту скарг: деякі, після докладного розгляду; визнано безпідставними, інші — розглянуто поверхово і визнано недостатньо обґрунтованими.

Судове рішення, обсягом десять сторінок, вручено панові Раушенбушу 21 грудня 1977 р.

18. У січні 1978 р. пан Вінгертер подав апеляцію до федерального Консти­ туційного суду. Він стверджував, що було допущено порушення статей 1, 2, З, 6J 20 та п. 1 ст. 103 Основного Закону, і знову посилався на факти, які його колега: пан Раушенбуш виклав федеральному суду 7 листопада 1977 р. (див. п. 16 више». Пан Вінгертер наголошував, що саме завдяки адвокатові захисту пан Пакеллі мав змогу скористатися своїм правом бути почутим: адже пан Пакеллі проживав в Туреччині, не мав достатніх коштів і достатнього рівня володіння німецькою мо- вою. Крім того, правові питання, які потребували розгляду, були надзвичайно складні, про що можна було судити з обсягу меморандуму, який містив перелік підстав для апеляції (див. п. 13 вище), та з рішення федерального суду про прове­ дення слухання. Отже, панові Пакеллі потрібно було надати можливість вислови­ ти свою думку щодо аргументів федерального державного обвинувача. Пал Вінгертер підкреслював, що наслідки несприятливого для пана Пакеллі судового рішення самі по собі могли б стати підставою для офіційного призначення адво­ ката захисту. Адже відхилення апеляції означало для заявника втрату можливості працювати в Німеччині, що спричинилося б до розриву шлюбу і руйнування сім'ї.

Пан Вінгертер, наполягаючи на наданні заявникові правової допомоги, вияв-J ляв готовність на першу ж вимогу Конституційного суду подати необхідні довідки І щодо фінансової неспроможності клієнта.

10 травня 1978 р. Конституційний суд у складі трьох суддів постановив не про­водити слухання апеляції за відсутністю достатніх підстав для цього. На думку суддів Конституційного суду, рішення голови 1-ї кримінальної палати федераль-ного суду цілком обґрунтоване. Більше того, справа, якщо розглядати її в

698

Додатки

контексті згаданого рішення від 19 жовтня 1977 р., не належить до категорії «серйозних» (див. п. 16 вище і 22 нижче). Нарешті, пан Пакеллі міг би залишити­ся у Федеративній Республіці Німеччини і бути присутнім на слуханні у феде­ральному суді, отримавши, в разі потреби, допомогу перекладача.

19. Після арешту 7 травня 1974 р. пана Пакеллі тримали під вартою до 10 серп­ ня 1976 p.: частково — на умовах запобіжного затримання, частково — в рахунок відбування строку ув'язнення, до якого його було засуджено.

II. Відповідне законодавство 1. Офіційно призначені адвокати

20. Якщо обвинувачений не обрав собі адвоката, то захисника має призначи­ ти суд першої інстанції у випадках (їх перелічено в п. 1 ст. 140 Кримінально-про­ цесуального кодексу), коли:

• судовий розгляд у першій інстанції відбувається в апеляційному або регіо­нальному суді;

• особа обвинувачується в злочині, який переслідується за обвинувальним актом;

• у результаті судового провадження може бути прийняте рішення про забо­рону обвинуваченому займатися професійною діяльністю;

• обвинувачений є глухим або німим;

• обвинувачений є інтернованим — за наказом або із санкції суду — упродовж щонайменше трьох місяців, і його не було звільнено щонайменше за два тижні до початку судового розгляду;

• постало питання про необхідність тримати обвинуваченого під вартою для перевірки його психічного стану;

• у суді має розглядатися питання про запобіжне ув'язнення;

• вже було прийнято ухвалу, якою попередньому адвокатові захисту заборо­няється брати участь у судовому провадженні.

Адвоката захисту може бути призначено і в інших випадках — з ініціативи суду або на прохання обвинуваченого, — якщо в цьому є необхідність з огляду на серйозність діяння, що розглядається, фактичну чи юридичну складність справи, або якщо обвинувачений не має змоги захищати себе особисто (п. 2 ст. 140).

21. Суд першої інстанції може офіційно призначити адвоката не лише на період судового провадження, а й на час письмового провадження щодо будь-якої апеляції з правових питань. У разі необхідності суд першої інстанції має спеціально призначити адвоката на такий період.

22. Обвинувачений, якого тримають під вартою, не має гарантованого права бути присутнім на слуханні апеляції з правових питань — чи то в апеляційному, чи то у федеральному суді (статті 121 та 135 судового кодексу), але може бути представлений адвокатом (п. 2 ст. 350). Якщо обвинувачений, якому відмовлено в присутності на судовому слуханні, не обрав для себе адвоката, на його прохан­ня голова відповідного суду має призначити йому захисника (п. З ст. 350).

Обвинувачений, який перебуває на свободі, на слуханні згаданої апеляції мо­же захищати себе особисто або скористатися послугами адвоката (п. 2 ст. 350). У цьому разі, згідно з прецедентною практикою федерального суду, для захисту обвинуваченого адвоката може бути призначено тільки на підставі п. 2 ст. 140 (див. п. 20 вище), через те, що п. 1 ст. 140 не застосовується до слухань апеляцій з правових питань (том 19, с 258-263).

Крім того, федеральний Конституційний суд постановив, що адвоката за ра­хунок держави захисту суд може призначити з власної ініціативи лише у серйоз­них справах і в разі, якщо обвинувачений неспроможний оплатити послуги захисника, якого він сам обрав (том 46, с 202-213).

699

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

2. Слухання апеляцій з правових питань

23. Суд має право відхилити апеляцію з правових питань, не розглядаючи її на слуханнях, тільки в разі, якщо:

• вважає апеляцію неприйнятною (п. 1 ст. 349 Кримінально-процесуального кодексу);

• розглянувши аргументовану заяву державного обвинувача, одностайно по­становляє, що апеляцію недостатньо обґрунтовано (п. 2 ст. 349); і

• одностайно постановляє, що апеляція, подана в інтересах обвинуваченого, є достатньо обґрунтованою (п. 4 ст. 349).

За всіх інших обставин, перш ніж ухвалити рішення, суд має провести слухан­ня (п. 5 ст. 349). Адже з усіх слухань у федеральному суді лише десять відсотків стосуються апеляцій з правових питань у кримінальних справах.

У разі якщо державний обвинувач подає заяву з проханням відхилити апе­ляцію на підставі її недостатнього обґрунтування, він повинен ознайомити з: своєю аргументацією апелянта. Останній може оскаржити подання протягом двох тижнів (п. З ст. 349).

24. Згідно з п. 1 ст. 350 обвинувачений та його адвокат мають бути поінформо­вані про дату і місце слухання справи. У разі якщо зв'язатися з обвинуваченим не­можливо, достатньо надіслати повідомлення його адвокатові.

25. Слухання апеляції розпочинається зі звернення доповідача. Далі слухають державного обвинувача, обвинуваченого та його адвоката. Апелянт завжди звер­тається до суду першим. Останнім має слово обвинувачений (ст. 351).

3. «Спільний адвокат захисту»

26. Згідно з попереднім варіантом ст. 146 Кримінально-процесуального кодек­ су, що був чинний до 31 грудня 1974 р., один адвокат мав право, якщо це не супе­ речило інтересам захисту, представляти у справі кількох обвинувачених. Це над­ звичайно ускладнювало роботу судів, оскільки виявити чи встановити наявність конфлікту інтересів дуже непросто. Тому в 1974 р. статтю 146 було запропонова­ но змінити: у новій редакції, яка набрала чинності 1 січня 1975 p., стаття не доз­ воляє здійснювати захист кількох обвинувачених одним спільним адвокатом.

Однак, згідно з постановами федерального суду (3-ї кримінальної палати) ел 27 лютого і 13 жовтня 1976 p., апеляція з правових питань із посиланням на пору­шення статті 146 може бути успішною тільки в разі, якщо використання при за­хисті спільного адвоката фактично суперечить інтересам захисту (том 26. с 291-298; том 27, с 22-24). Ухвалюючи рішення 29 листопада 1977 р. у пі! справі, 1-а кримінальна палата виходила саме з цих прецедентів (див. п. 17 bhizz Уряд стверджував, що відтоді таке їх тлумачення було прийнято всіма криміналь­ними палатами федерального суду.

ПРОВАДЖЕННЯ

27. У своїй скарзі пан Пакеллі стверджував, що він став жертвою порушенні п. 1 ст. 6 та пункту 3 (с) цієї статті Конвенції. За його словами, він не мав достатнїх коштів для оплати послуг найманого адвоката, а інтереси правосуддя вимагати, щоб йому було призначено адвоката, який би представляв його у федеральному суді. Він також стверджував, що не має змоги повернутися до Федеративної Ре :- публіки Німеччини, щоб особисто представляти свою справу, через відсутність дозволу на проживання і коштів для оплати перекладача.

16 травня 1980 р., на підставі декларації про доходи від 9 вересня 1979 ри. засвідченої компетентними органами, панові Пакеллі було надано безоплатну правову допомогу.

....

700

Додатки

ЩОДО ПРАВА

29. Заявник скаржиться, що федеральний суд відмовився призначити пана Раушенбуша його офіційним адвокатом на час судового провадження стосовно апеляції з правових питань та на слухання 29 листопада 1977 р. Він стверджує, що це суперечить принципам, закріпленим у пункті 3 (с), а також п. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд не погодився, що ці положення можуть бути застосовані в даній справі, і вважає цей факт встановленим (див., рішення у справі Делкорта від 17 січня 1970 p., серія А, № 11, с 13-15, п. 25, 26; рішення у справі Артіко від 13 травня 1980 p., серія А, № 37, с 15-18, 31-38). Однак, як слушно зауважив Уряд, поря­док застосування цих положень залежить від конкретних обставин судового провадження (див. згадане рішення у справі Делкорта).

І. Стверджуване порушення п. З (с) ст. 6

30. У пункті 3 (с) ст. 6 зазначається:

«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;...».

Уряд доводив, що, керуючись зазначеними принципами, не можна стверджу­вати, що заявник у цій справі потребував безоплатної правової допомоги, оскільки пан Пакеллі мав змогу сам захищати себе особисто на слуханні його справи федеральним судом. Докладної аргументації такої позиції Суд від Уряду не отримав.

31. Пункт 3 (с) ст. 6 гарантує особі, обвинуваченій у кримінальному правопо­ рушенні, три права: право захищати себе особисто, використовувати допомогу адвоката на свій власний вибір і, за певних умов, одержати правову допомогу безоплатно. Для поєднання цих фраз в англійському тексті Конвенції використо­ вується розділовий сполучник «or» («чи/або»), тимчасом як у французькому тексті його еквівалент «ои» використовується лише між фразами, які містять пер­ ше і друге право, а далі використовується сполучник «et» У збірнику «Travaux preparatoires» немає пояснення цієї лінгвістичної різниці. У ньому йдеться лише про те, що під час остаточного розгляду проекту Конвенції, напередодні її підпи­ сання, комітет експертів «вніс у текст перекладу певну кількість формальних та лінгвістичних виправлень», у тому числі і заміну «і» (and) на «або» (or) в англійському варіанті формулювання п. З (с) ст. 6 (Збірник «Travaux preparatoires», том IV, с. 1010). Якщо зважати на об'єкт і мету цього положення, яке має забезпе­ чити ефективний захист прав обвинуваченого (див. згадане рішення, у справі Артіко, серія А, № 37, с 16, п. 33; див також, mutatis mutandis, рішення у справі Адольфа від 26 березня 1982 p., серія А, № 49, с 15, п. 30, та рішення у справі «Санді Тайме» від 26 квітня 1979 p., серія А, № 30, с 30, п. 48), то його французь­ кий варіант заслуговує на більшу довіру. Суд погоджується з Комісією в цьому питанні. Отже, «особа, обвинувачена в кримінальному правопорушенні», яка не бажає захищати себе сама, повинна мати змогу скористатися правовою допомо­ гою адвоката, якого вона сама вибрала для свого захисту Якщо ця особа не має достатніх коштів для оплати допомоги захисника, то вона має право, згідно з Конвенцією, отримати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтере­ си правосуддя.

А. Відсутність достатніх коштів для оплати правової допомоги

701

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

32. Аргументація Уряду щодо цього твердження заявника про те, що він це має достатніх коштів для оплати правової допомоги адвоката, обраного ним для сво­го захисту, нічим не підтверджується. Навпаки, у регіональному суді він заявив, що працюючи у Федеративній Республіці Німеччини він мав добру платню. Су­дячи з висновків, які містяться в судовому рішенні від ЗО квітня 1976 р. (див. пункт 11 вище), він також мав чималий прибуток від торгівлі наркотиками. Крім того, невдовзі після повернення до Туреччини заявник розпочав комерційну діяльність.

33. На думку Суду, питання про спроможність пана Пакеллі оплачувати послу­ги захисника не відігравало ніякої ролі у прийнятті рішення: відмова задовольни­ти прохання призначити пана Раушенбуша захисником заявника ґрунтувалася лише на тому факті, що голова 1-ї кримінальної палати федерального суду не вва­жав цю справу такою, що потребує, згідно з німецьким законодавством, правової допомоги адвоката захисту (див. п. 16 вище). Тому не можна стверджувати, шо Уряд втратив своє право оспорювати перед органами Конвенції, у контексті п. З (с) ст. 6, доводи заявника про його незаможність.

34. Однак, потрібно визнати, і це зробив представник Комісії, що сьогодні практично неможливо довести, що в 1977 р. пан Пакеллі не мав коштів для опла­ ти послуг адвоката. Втім збереглися деякі докази, які свідчать, що фінансове ста­ новище пана Пакеллі тоді справді було скрутним. Отже, немає підстав для припу­ щення, що пан Раушенбуш не зміг би отримати згаданої довідки. З цього приво­ ду потрібно взяти до уваги і те, що перед поверненням до Туреччини 1976 р. його клієнт два роки перебував під вартою у Федеративній Республіці Німеччини (див. пункти 15 і 19 вище). До того ж у 1979 р. пан Пакеллі надав Комісії звіт про свої доходи і довідки від турецьких компетентних органів, складений на підставі декларації про майно і доходи, яку він подавав попереднього року для оподатку­ вання. Ці документи свідчили про те, що заявник, бувши дрібним підприємцем, мав доволі скромні достатки. На підставі цих даних, які до того ж не оспорювали­ ся Урядом, Комісія вирішила надати йому безоплатну правову допомогу (див. пункт 27 вище).

Зрозуміло, що цих даних недостатньо для того, щоб спростувати всі підстави, для сумніву в неспроможності заявника оплачувати адвокатські послуги у згада­ний період. Втім, зважаючи на його пропозицію довести федеральному суду, що він справді не мав таких коштів, а також на відсутність конкретних фактів, які б свідчили про протилежне, Суд вирішив, що було виконано першу з двох умов, пе­редбачених у п. З (с) ст. 6.

В. Інтереси правосуддя

35. Заявник вважає, що інтереси правосуддя вимагали офіційного призначен­ ня пана Раушенбуша адвокатом заявника на час слухання його справи федераль­ ним судом 29 листопада 1977 р.

Уряд не погодився з такою позицією і висунув контраргументи. А саме: пан Пакеллі мав адвоката захисту протягом письмового етапу провадження. Щодо предмета слухань, то він обмежувався апеляцією заявника з правових питань, оскільки оспорювалося рішення суду від ЗО квітня 1976 р. лише на підставі вияв­лених заявником процесуальних помилок. Питання, запропоновані до розгляду, не були складними, і висновки щодо них не могли спричинити серйозних нега­тивних наслідків, оскільки не передбачали переоцінки рішення суду, яке оскар­жується, у сенсі його суворості. До того ж пан Пакеллі міг представляти свок: справу сам. Нарешті Комісія неправильно зрозуміла роль федерального держав­ного обвинувача. В його компетенцію входила незалежна і безстороння оцінка

702

Додатки

підстав для апеляції з правових питань і, зокрема, забезпечення однакового застосування закону й додержання норм прецедентної практики. Отже, його роль дуже подібна до ролі генерального прокурора у касаційному судовому провад­женні у справі Делкорта (Бельгія).

36. По-перше, Суд, як і Комісія, зазначає, що ця справа була однією з небага­тьох, у якій федеральний суд проводив слухання: таке трапляється лише у десяти відсотках апеляцій з правових питань у кримінальних справах (див. п. 23 вище). У цьому конкретному випадку федеральний суд фактично був зобов'язаний ор­ганізувати усне провадження, оскільки апеляція виявилася прийнятною, а дер­жавний обвинувач не вимагав відхилити її як явно необгрунтовану (ст. 349 Кримінально-процесуального кодексу; див. п. 23 вище). З цього випливає, що слухання мало велике значення для рішення, яке мав ухвалити суд. Умовою спра­ведливого судового розгляду є додержання норми, яка вимагає проведення усно­го судового провадження за участю обох сторін.

37. Оскільки заявник обмежився твердженням про наявність процесуальних помилок (п. 2 ст. 344 та п. 1 ст. 352 Кримінально-процесуального кодексу), феде­ральний суд мав ухвалити постанову саме на підставах, які він докладно виклав у своєму меморандумі (див. п. 13 вище). Однак, якби адвокат пана Пакеллі був присутній у суді, останній мав би можливість дати пояснення щодо своїх скарг, надати, у разі необхідності, відповідну додаткову інформацію та аргументи у письмовій формі. Наприклад, він мав би змогу прокоментувати заяву судді, який виступав як доповідач (ст. 351 Кримінально-процесуального кодексу; див. п. 25 вище). Така можливість участі заявника в судовому провадженні була б дуже важливим чинником, адже апеляція являла собою об'ємний документ, який тор­кався дев'ятнадцяти різних питань.

Крім того, як слушно зауважила Комісія, одна із скарг була пов'язана із засто­суванням ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу в її новій редакції. Треба визнати, що 3-я кримінальна палата федерального суду 1976 р. вже ухвалила рішення, в якому йшлося про те, що апеляція з правових питань обґрунтована на підставі цієї статті, могла б мати успіх лише в разі, якщо використання спільного адвоката суперечило інтересам захисту обвинувачених (див. п. 26 вище). Пан Ра-ушенбуш не оспорював такого тлумачення. Він намагався довести, що в даній справі наявний конфлікт інтересів. До того ж було очевидно, що рішення, яке мав ухвалити федеральний суд, стане певним внеском у судову прецедентну практи­ку. За свідченням Уряду, прецедентна практика з цього питання залишалася незмінною з часу ухвалення рішення від 29 листопада 1977 р. про відхилення апе­ляції заявника. Уряд визнав, що усні дебати навколо тлумачення ст. 146 мали б для такої практики певне значення.

38. За цих обставин зрозуміло, що особиста присутність апелянта не компен­сувала б відсутності його адвоката: без послуг правника-практика пан Пакеллі був би не в змозі позитивно вплинути на вирішення правових питань, зокрема щодо застосування ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу. Суд погод­жується з Комісією у цьому питанні.

39. Нарешті, Суд наголошує на тій важливій обставині, що розгляд апеляції у цій справі протягом усього слухання проводився без участі обох сторін. Навіть під час письмового провадження державний обвинувач при Хейлброннському регіональному суді у своїй відповіді на апеляцію, подану паном Пакеллі, якого тоді представляв пан Раушенбуш, не подав жодних зауважень стосовно підстав для апеляції (див. пункт 14). Що ж до федерального обвинувача і незалежно від його конкретної ролі в апеляційному провадженні німецьке законодавство надає

703

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

апелянтові можливість оспорювати його доводи (п. З ст. 349 Кримінально-проце­суального кодексу; див. п. 23 вище). Отже, якби федеральний суд не ухвалив рішення провести слухання, федеральний обвинувач подав би свої доводи у пись­мовій формі і повідомив би їх апелянтові, який мав би таким чином можливість вивчити їх і, в разі необхідності, висловити свої міркування щодо них, на чому ос­танній слушно наголошував у своїй скарзі.

Можливість спростовувати аргументи державного обвинувача пан Пакеллі повинен був мати і впродовж слухання. Відмовившись надати йому адвоката за­хисту, федеральний суд позбавив його можливості впливати на результат судово­го процесу на етапі усного провадження у справі. Ця можливість не була б втраче­на у разі проведення судового провадження цілковито у письмовій формі.

40. З огляду на ці обставини, Суд, як і Комісія, вважає, що інтереси правосуд­ дя все-таки вимагали надання заявникові правової допомоги протягом слухань у федеральному суді.

С. Висновок

41. Допущено порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції.

II. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6

42. Щодо фактів, про які йшлося, заявник також посилався на п. 1 ст. 6, яким передбачається таке:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висуну­того проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розум­ного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збе­реження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократично­му суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

Стосовно цього Уряд не висунув жодного окремого аргументу.

Суд, так само як і Комісія, вважає, що положення п. З (с) ст. 6 відображають конкретне застосування загального принципу справедливого судового розгляду, викладеного у пункті 1 (див. рішення у справі Девіра від 27 лютого 1980 p., серія А, № 35, с 30, п. 56). Отже, питання про те, чи було виконано вимоги, закріплені в пункті 1, не має для справи заявника суттєвого значення; воно поглинається питанням про те, чи було виконано вимоги п. З (с). Виявлення факту порушення пункту 3 (с) звільняє Суд від необхідності додатково розглядати справу в кон­тексті п. 1 (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі Девіра, серія А, № 35. с 30—31, п. 56).

III. Застосування ст. 50

43. Пан Пакеллі вимагав справедливої сатисфакції згідно зі ст. 50. Він звертав­ся до Суду з проханням: по-перше, скасувати рішення федерального суду віл 29 листопада 1977 р. і зажадати від Уряду офіційно відмовитися від деяких своїх висновків, які, на його думку, мали расистський чи дискримінаційний характер: по-друге, компенсувати йому моральну шкоду в розмірі, достатньому, на думк> Суду, в його справі; по-третє, відшкодувати судові витрати, зазнані ним у зв'язку з провадженням у федеральному Конституційному суді, сума яких, за його слова­ми, складає 668,96 німецької марки.

44. Уряд не погодився з цими вимогами пана Пакеллі, вважаючи, що відмові федерального суду офіційно призначити адвоката не завдала заявникові ніяко:

704

Додатки

шкоди і його скарги щодо такого судового рішення не мають під собою підстав. Щодо судових витрат, пов'язаних із провадженням у Конституційному суді, то Уряд не встановив фактів на підтвердження того, що зазначена паном Пакеллі сума відповідає реальним витратам.

45. Суд вважає, що з огляду на викладені обставини він готовий прийняти рішення щодо цього питання (перше речення п. З правила 50 Регламенту Суду).

Стосовно першої вимоги заявника, Суд зазначає, що відповідно до Конвенції він не має повноваження ні скасувати рішення федерального суду, ні зажадати від Уряду відмовитися від викладених у ньому висновків, які були оскаржені заявни­ком (див., mutatis mutandis, рішення у справі Маркса від 13 червня 1979 p., серія А, № 3, с 25, п. 58, і справу Дюджеона від 24 лютого 1983 p., серія А, № 59, с 8, п. 15). Не висловлюючи думки щодо цих висновків, Суд додає, що їх не можна розглядати як наслідок порушення пункту 3 (с) статті 6.

46. Як слушно зауважив Уряд, пан Вінгертер у своїй заяві взагалі не торкався питання про моральну шкоду. Немає жодних доказів і того, що відсутність адво­ката захисту спричинилася до безпорадності та ізоляції пана Пакеллі (див. згада­не рішення у справі Артіко, серія А, № 37, с 21, п. 47), оскільки він повернувся до Туреччини ще в серпні 1976 р. У будь-якому разі сам факт визнання порушен­ня у цьому рішенні є достатньою компенсацією стверджуваної моральної шкоди (див., mutatis mutandis, рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Мейєра від 18 жовтня 1982 p., серія А, № 54, с 8, п. 16).

47. Судові витрати, відшкодування яких вимагав заявник, були зазнані ним внаслідок спроб домогтися від федерального Конституційного суду відновлення справедливості у зв'язку з порушенням вимог пункту 3 (с) статті 6 (див. згадане рішення у справі Дюджеона, серія А, № 59, с 9, п. 20). Однак Уряд, не оспорюю­чи цього факту, стверджував, що зазначені витрати лягли на адвоката заявника, а не на самого заявника. Пан Вінгертер відмовився від компенсації. До того ж, на підставі передбаченого законом обмеження, він уже не має права на повернення йому боргу.

Пан Пакеллі справді не заплатив своєму адвокатові за представництво у феде­ральному Конституційному суді: пан Вінгертер надіслав йому повідомлення про належний за правову допомогу гонорар лише 7 лютого 1982 р. За його словами, він намагався відстрочити оплату заявником наданих йому послуг з огляду на скрутне фінансове становище останнього. У меморандумі від 16 червня 1980 p., поданому до Комісії, пан Вінгертер наголошував, що він іще не отримав згаданого гонорару і не наполягав на його сплаті, знаючи про відсутність коштів у заявника.

Втім, ні ці заяви, ні інші документи, надані Суду, не містять переконливих до­казів того, що пан Вінгертер відмовився від компенсації. Як слушно зауважив представник Комісії, не дивно, що пан Вінгертер, знаючи про фінансову скруту свого клієнта, вирішив відкласти розв'язання цього питання на пізніший термін (див. рішення у справі «X проти Сполученого Королівства» від 18 жовтня 1982 p., серія А, № 55, с 18, п. 24). З цього приводу Суд зазначає — а раніше це зробив представник Комісії, — що при розгляді справи стосовно прав людини адвокат, погодившись надавати позивачеві правову допомогу, повинен керуватися виключно загальними інтересами, навіть якщо останній не має змоги оплатити надані послуги.

Що ж до передбаченої законом норми, яка обмежує право пана Вінгертера на відшкодування понесених ним витрат, вона не є предметом державної політики, і посилатися на неї може лише сам пан Пакеллі.

23 7-627

705

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

Керуючись принципом справедливості, Суд постановляє вважати розумною суму 668,96 німецької марки, що її зажадав захисник як компенсацію за неотри-маний гонорар та понесені витрати.

З огляду на викладене вище, Суд одностайно

1. Постановляє, що допущено порушення п. З (с) ст. 6 Конвенції;

2. Постановляє, що немає необхідності розглядати справу додатково в кон­тексті пункту 1 статті 6;

3. Постановляє, що держава-відповідач має виплатити заявникові компен­сацію за судові витрати у розмірі шістсот шістдесят вісім німецьких марок і дев'яносто шість пфенігів (668,96). Решту вимог щодо справедливої сатисфакції Суд відхиляє.

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Менешева проти Росії»

Страсбург, 9 березня 2006 р.

Європейський суд з прав людини ухвалює таке рішення: ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою проти Російської Федерації, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобол росіянкою Ольгою Євгенівною Менешевою (далі — заявниця) 20 червня 2000 р.

2. Російський уряд був представлений уповноваженою особою Російської Федерації у Європейському суді з прав людини П. Лаптєвим.

3. Заявниця нарікала на неналежне поводження міліції, відсутність ефектив­ного розслідування її скарг щодо цього, на незаконний арешт і тримання та на відсутність ефективних засобів правового захисту щодо цих скарг.

ФАКТИ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявниця народилася в 1979 р. Проживає в Батайську Ростовської області.

8. 11.02.99 міліція розпочала розслідування справи щодо вбивства, в якій пра­воохоронці вважали Л. підозрюваним. Вважалося, що Л. був хлопцем заявниці.

10. Того ж дня міліція вирішила провести пошук Л. у домі заявниці.

11. 12.02.99, близько опівночі, міліція прибула до квартири заявниці для про­ведення обшуку. Проте, оскільки вони не мали ордера на обшук, заявниця їх не впустила.

12. Наступного дня, 13.02.99, близько 16.30, три міліціонери в цивільному одязі очікували на заявницю біля її дверей. Один з них пред'явив посвідчення майора С. і звернувся з вимогою, щоб їх пустили до квартири. Оскільки вони не мали ордера, заявниця знову відмовилася. Правоохоронці наполягали, і заявни­ця гаряче сперечалася з ними. Упродовж суперечки обидві сторони висловлюва­ли погрози та ображали одне одного. Зрештою, майор наказав заарештувати заяв­ницю. Його підлеглі П. та Б. схопили її, перевернули догори ногами і, продовжу-

706

Додатки

ючи залякувати, кинули в машину без міліцейських ознак. У боротьбі заявницю штовхнули до дверей і вона поранила ногу та голову. Вона також вдарилася голо­вою об машину, коли її кидали туди. По дорозі майор С погрожував заявниці — говорив, що він поб'є її сім'ю та пограбує її квартиру під час обшуку.

13. Заявницю доставили в Желєзнодорожне відділення міліції в Ростові-на-Дону. Заявницю не поінформували, чому її сюди доставили. Відповідно до по­дальших пояснень уряду було необхідно скласти офіційний звіт щодо опору нею працівникам міліції із застосуванням сили. Однак у міліцейському звіті значило­ся, що її привезли до відділка для допиту.

14. У відділку заявницю відвели до заступника голови відділу кримінальних розслідувань, який допитав її про місцезнаходження «її чоловіка». Заявниця ска­зала, що вона ніколи не була одружена. Після цього він почав душити її руками, а декілька інших міліціонерів почали її бити. Впродовж двох годин вони завдава­ли ударів по її ногах, кидали її через кімнату, били дубцями та головою об стіну. Під час цього її звинувачували у брехні, ображали і погрожували зґвалтуванням та жорстокістю проти її сім'ї.

15. Заявниця вимагала повідомити родичів про свій арешт. Вона також вима­гала медичної допомоги та дозволу на спілкування з адвокатом. Проте у всіх цих вимогах їй відмовили.

16. Під кінець допиту заявниці до відділку міліції випадково завітав заступ­ник прокурора Железнодорожного району Д. Він зайшов до кімнати, де били заявницю. Вона скористалася нагодою і поскаржилася на свій арешт та побит­тя. Заступник прокурора вислухав її і порадив подати йому письмову скаргу що­до незаконного арешту, однак сказав, аби вона не згадувала про неналежне по­водження. Заявниця стверджує, що вона одразу ж написала свою скаргу і пода­ла Д.

17. Після цього заявницю доставили додому, оскільки правоохоронці хотіли провести в її квартирі обшук. Сусідці заявниці 3., яку взяли понятою, сказали, що вони шукали Л., і вона підтвердила, що Л. тут не живе. Міліція наполягала на об­шуку квартири. Однак виявилося, що вони все ще не мали ордера на обшук, а за­явниця знову відмовилася їх впустити. Після короткої боротьби заявницю знову схопили і понесли до машини так, що вона билася головою об східці та стіни. її забрали знову до Железнодорожного відділку міліції, де знову били, залякували та звинувачували у переховуванні Л. Потім її помістили в камеру для арештова­них.

18. Заявницю тримали в камері до 14.30 14.02.99. Хоча цей факт ніколи не заперечувався, жодного запису стосовно цього періоду тримання заявниці знай­дено не було.

19. 14.02.99, близько 14.00, заявницю обшукали і забрали ключі від квартири. Пізніше, в той же день, прокурор Железнодорожного району видав ордер на обшук квартири заявниці й останній був проведений.

20. У той же день заявниця постала перед службовцем, який, не представив­шись, промовив: «П'ять днів». Згодом заявниця дізналася, що то був суддя Железнодорожного райсуду Ростова П. та що «п'ять днів» означало п'ять днів ув'язнення за адміністративне правопорушення — вчинення опору правоохорон­ним органам із застосуванням сили. В той же день заявницю відправили до цен­тру адміністративного ув'язнення.

21. 18.02.99, коли заявницю мали звільнити після п'ятиденного ув'язнення, майор С, який її арештував, забрав її з центру ув'язнення, відвіз до Железнодо­рожного відділку міліції та наказав вимити підлогу в холі відділення. Після того як вона це зробила, її відпустили.

707

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

22. 19.02.99 заявниця пройшла огляд судового експерта, який встановив, шо вона мала численні синці на обличчі та ногах, садна на обличчі, щелепі, шиї та ногах і травму м'яких тканин голови.

1. Провадження щодо неналежного поводження та незаконного арешту

23. 11.03.99 уповноважений з прав людини Ростовської обласної губернатури подав від імені заявниці скаргу до голови УМВС Ростовської області. У скарзі містилася вимога щодо проведення розслідування стверджуваного неналежного поводження правоохоронців та незаконного арешту заявниці. До скарги додавав­ ся детальний звіт заявниці щодо фактів та звіт медичного експерта від 19.02.99.

24.15.03.99 заявниця подала до Батайського міського суду Ростовської області скаргу щодо компенсації шкоди, заподіяної неналежним поводженням право­охоронців, її незаконним арештом та обшуком її квартири.

25. 30.05.99 заступник голови УМВС Ростовської області поінформував заяв­ницю, що відповідно до її скарги було проведене внутрішнє розслідування та її звинувачення визнані безпідставними. Висновки внутрішнього розслідування були направлені до прокуратури. Однак її також поінформували, що певні право­охоронці були звинувачені в дисциплінарних злочинах. Уповноважений з прав людини отримав таку саму відповідь.

26. 12.04.99 заявниця отримала листа від заступника прокурора Железнодо­рожного району Д., з яким вона зустрілася у відділку міліції (див. § 16). Він дово­див до відома заявниці, що прокуратурою Ростова йому було направлено її скаргу проти правоохоронців та що він прийняв рішення не розпочинати кримінально­го розслідування стосовно звинувачених правоохоронців.

27.07.05.99 прокурор Железнодорожного району X. поінформував Батайський міський суд, очевидно на їхній офіційний запит, що неможливо знайти докумен­ти стосовно арешту та тримання заявниці.

28. 09.06.99 заступник прокурора прокуратури Ростова підтримав це рішення.

29.22.12.99 Батайський міський суд Ростовської області ознайомився зі скаргою заявниці та постановив, що обшук її квартири, арешт та п'ятиденне ув'язнення бу­ли законними. Суд встановив, що правоохоронці діяли законно, оскільки вони ма­ли дозвіл прокурора та оскільки було необхідно провести розслідування вбивства Щодо тверджень про неналежне поводження, то суд послався на відмову прокуро­ра у відкритті кримінальної справи проти правоохоронців та висновки внутрішньо­го розслідування, де вказувалося, що неналежного поводження встановлено не було. Він відхилив звіт судового експерта як такий, яким можна знехтувати, і поста­новив, що твердження стосовно неналежного поводження були безпідставними.

30. 23.02.2000 Ростовський обласний суд ознайомився з апеляцією заявниці і підтримав попередні висновки.

2. Апеляція проти адміністративного ув'язнення

31. 15.03.99 заявниця спробувала оскаржити своє п'ятиденне ув'язнення в Ростовському обласному суді. Вона стверджує, що їй не сказали імені посадовця, який прийняв рішення про її ув'язнення, та що він не ставив їй запитань, не поінформував про те, в чому її звинувачують, не пояснив цілей постановления її перед ним і не надав копії свого рішення щодо її ув'язнення.

32. 17.03.99 той самий суддя, який призначив п'ятиденне тримання під вар­тою, поінформував заявницю, що це рішення не може бути оскаржене жодною звичайною апеляцією та що воно може бути оскаржене лише за поданням проку­рора в порядку виключного провадження.

33. 25.03.99 заявниця подала до Ростовського обласного суду через Желєзно-дорожний районний суд Ростова апеляцію. Вона оскаржувала відмову розгляну­ти її справу за цивільною процедурою.

708

Додатки

34. 26.05.99 голова Ростовського обласного суду відповів заявниці, шо матеріали справи вказують на те, що її тримання було законним, оскільки воно було застосоване за адміністративне правопорушення відповідно до процесуаль­ ного законодавства.

35. 17.07.99 заявниця подала іншу скаргу до Ростовського обласного суду про­ти рішення щодо її тримання.

36. 23.08.99 голова Ростовського обласного суду відповів, що згідно із законом рішення про адміністративне затримання не може бути оскаржене.

37. Далі заявниця намагалася оскаржити вищевказані рішення, однак жодна з її скарг не була прийнята. Підставою був брак компетенції судів на розгляд цього питання. Останнє рішення з цього приводу було прийняте Ростовським обла­сним судом 01.12.99.

3. Подальші процедури

38.15.01.2003 прокуратура Железнодорожного району розпочала кримінальне розслідування обставин арешту заявниці та її добового тримання, а також розслідування неналежного поводження.

39. 28.02.2003 прокурор Ростовської області за своєю ініціативою подав до Ростовського обласного суду прохання щодо скасування рішення від 14.02.99. яким до заявниці застосовувалося ув'язнення за адміністративне правопорушен­ня. Він указував, що опір заявниці міліції не становив адміністративного право­порушення, оскільки правоохоронці діяли незаконно, та що в будь-якому випад­ку тримання було невідповідною мірою покарання.

40. 05.03.2003 голова Ростовського обласного суду задовольнив прохання про­курора і скасував рішення на підставі того, що суддя, який постановив рішення про ув'язнення заявниці, не ознайомився з обставинами справи і не встановив, чи була вона винною в адміністративному правопорушенні. Було встановлено, що ніякого опору із застосуванням сили не було, оскільки на час опору заявниці правоохоронці здійснювали розслідування, а не охорону громадського порядку. Також було встановлено, що правоохоронці діяли з порушенням процесуального законодавства.

41. 25.08.2003 прокуратура Железнодорожного району припинила криміналь­не розслідування стверджуваного неналежного поводження та незаконного аре­шту на підставі того, що міліція не вчинила жодної незаконної дії.

42. 03.03.2004 Генеральна прокуратура скасувала рішення від 25.08.2003 про припинення розслідування і відновила його щодо неналежного поводження та незаконного арешту. Прокуратурі Железнодорожного району дали 30 днів на завершення розслідування під наглядом генерального прокурора. Це рішення зазначає таке: «[Заявниця] послідовно стверджувала, що вона зазнала незаконно­го проникнення міліції до її помешкання та незаконного обшуку за відсутності ордера прокурора і, відповідно, була піддана незаконному арешту і триманню та була побита...

Медичний огляд вказав на численні ушкодження внаслідок побиття... час по­ходження та причина яких узгоджується з твердженнями [заявниці]... Розсліду­вання не встановило обставин, за яких відбулися ці ушкодження.

Звіт щодо адміністративного порушення та арешту заявниці 13.02.99 містить обманні твердження щодо участі понятих... Ці обставини не були повністю з'ясо­вані, хоча вони стали основою для адміністративного арешту заявниці. Рішення від 29.04.2003 щодо відсутності потреби у кримінальному провадженні проти [правоохоронців, які подавали звіт,] є необгрунтованим».

709

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

43. У своєму листі від 19.04.2000 уряд вказав, що розслідування ще тривало. Сторони не надали жодних нових міркувань щодо подальшого кримінального розслідування.

Відповідне національне право

1. Опір із застосуванням сили

Відповідні гарантії КпАП РРФСР, чинні на 01.07.2002, зазначають таке:

Стаття 165

Опір із застосуванням сили законному наказу чи вимозі міліції чи доб­ровільній народній дружині... карається штрафом у розмірі 10—15 розмірів мінімальної заробітної плати... чи від одного до двох років виправних робіт... чи. якщо ці заходи вважаються недостатніми, до 15 днів ув'язнення.

2. Допит свідків

КпАП РРФСР, чинний на час подій, зазначав таке:

Стаття 155

Свідок має бути викликаний на допит письмовим повідомленням, врученим йому особисто чи, за його відсутності, дорослому членові його сім'ї...

Повідомлення повинно містити ім'я особи, яка викликається як свідок, вка­зувати де, у присутності кого, дату та час, коли він повинен з'явитися, та наслідки його неявки. Свідок може також бути викликаний по телефону або телеграмою.

Стаття 157

Допит свідка відбувається за місцем проведення розслідування. Слідчий може вирішити допитати свідка за місцезнаходженням свідка.

3. Адміністративний арешт та тримання

Конституція Російської Федерації, прийнята референдумом 12.12.93, зазначає таке: Стаття 22

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність.

2. Арешт, взяття під варту та тримання під вартою допускаються лише за судо­вим рішенням. До судового рішення особа не може бути піддана затриманню на строк більше ніж 48 годин.

Стаття 19 КпАП гарантувала, що міліція може піддати особу адміністративно­му арешту для запобігання адміністративному правопорушенню, встановлення особи, видання документа, що засвідчує вчинення адміністративного правопору­шення, якщо в цьому є потреба і цього не можна зробити одразу, та забезпечення ефективного провадження чи виконання адміністративних заходів. Стаття 142 КпАП гарантувала, зокрема, що термін адміністративного арешту не має переви­щувати трьох годин, за винятком певних категорій порушників, включаючи тих. хто із застосуванням сили опирався законному розпорядженню міліції, які мо­жуть триматися під вартою стільки, скільки необхідно, до того часу, поки їхню справу розгляне районний (міський) суддя чи вища посадова особа міліції. Стаття 240 Кодексу встановлює вимоги для звіту щодо арешту.

КпАП не передбачає жодного оскарження проти адміністративного арешту, накладеного суддею. Відповідні гарантії зазначають таке:

Стаття 266

Рішення районного (міського) суду чи судді про застосування адміністратив­ного заходу є остаточним і не піддається оскарженню в адміністративних прова­дженнях...

Стаття 274

Рішення районного (міського) судді про застосування адміністративного заходу... може бути змінено чи скасовано тим самим суддею після подання проку­рором протесту в порядку виключного оскарження, чи головою вищого суду з власної ініціативи.

ПРАВО

710

Додатки

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. З КОНВЕНЦІЇ

44. Заявниця нарікала на неналежне поводження з нею під час арешту та під час перебування під вартою у відділку міліції. Вона також нарікала, що її тверд­ ження про неналежне поводження не були ефективно розслідувані. Стаття 3 за­ значає таке:

«Жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання». А. Неналежне поводження міліції

1. Подання сторін

45. Заявниця стверджувала, що 13.02.99 її заарештували у спосіб, що супере­чить ст. З Конвенції. Далі вона стверджувала, що після того, як її привезли до відділку, її побили правоохоронці, які її допитували, а потім знову в той же день ті ж правоохоронці, коли вона відмовилася впустити їх для обшуку квартири. Вона стверджувала, що зазнала ушкоджень, таких як синці та садна, та що під час такого поводження вона почувалася заляканою. Вона також указувала, що після цього їй не було надано медичну допомогу.

46. Заявниця надала медичний звіт, складений невдовзі після її звільнення, де вказувалися ушкодження, що узгоджувалися з викладеними нею подіями.

47. Уряд у своєму меморандумі від 15.03.2004 та в листі від 19.04.2004 вказував, що розслідування тверджень заявниці тривало. Він поінформував Суд, що Гене­ральна прокуратура переглянула кримінальну справу стосовно тверджень про перевищення повноважень міліцією і 03.03.2004 відновила розслідування. Уряд зазначав, що, поки не закінчено розслідування, він не може надати коментарі по суті цих тверджень.

48. З того часу уряд не зробив жодних подань щодо ходу розслідування чи встановлених ним фактів.

2. Оцінка Суду

49. Суд наголошує: якщо особа була доставлена у відділок у доброму здоров'ї, але на час звільнення має ушкодження, держава має надати переконливе пояснення, звідки взялися ці ушкодження, ненадання якого порушує питання за ст. З Конвенції (див. рішення у справах «Tomasi v. France» від 27.08.92, серія А, № 241-А, стор. 40—41, § 108-111; Ta«Selmouni v. France» [GC], заява № 25803/94, § 87, ECHR1999-V).

50. Оцінюючи свідчення, Суд загалом звертався до доказів «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ireland v. the United Kingdom» від 18.01.78, серія A, № 25, стор. 64-65, § 161). Однак такі докази можуть випливати зі співіснуван­ня достатньо сильних, зрозумілих, чітких та узгоджених висновків чи подібних незаперечуваних припущень. Якщо події, що розглядаються, є повністю або в більшій частині в межах знань державних органів, як у випадку осіб, що перебу­вають під контролем держави у відділку, виникатиме серйозне припущення фак­ту щодо ушкоджень, які трапилися під час такого тримання. Дійсно, тягар доказів може вважатися таким, що лежить на органах державної влади, які мають надати задовільне й переконливе пояснення (див. рішення у справах «Ribitsch v. Austria» від 04.12.95, серія А, № 336, § 34 та «Salman v. Turkey» [GC], заява № 21986/93, §100, ECHR 2000-VII).

51. Суд вважає, що уряд не заперечив викладу заявницею подій чи звіту медексперта. Розслідування, проведене в 2003—2004 pp., не виявило нових фактів чи свідчень, окрім наданих заявницею. Не надав уряд і альтернативного пояснення того, як могли виникнути ушкодження. Зокрема, як узагальнення можна припустити, що заявниця не мала цих ушкоджень до того, як потрапила до відділку.

711

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

52. Крім того, владні органи припускали, що твердження заявниці були прав­дивими. Зокрема, Генеральна прокуратура визнала, що вона постійно доводила свої твердження стосовно неналежного поводження і зауважила, що ушкодження заявниці, записані в медичному звіті, узгоджувалися з її викладенням подій (див. § 42 вище).

53. Суд зазначає, що міліція очікувала від заявниці надання інформації щодо вбивства, нібито вчиненого Л., припускаючи, що Л. є її хлопцем. Суд вказує на суперечливі твердження державних органів щодо того, чому заявницю забрали до відділка, і робить висновок, що її сюди доставили для допиту як свідка злочину, а не у зв'язку з незначним адміністративним порушенням, яке використовувалося як привід. Цей допит не узгоджувався зі звичайними процедурними гарантіями російського законодавства, такими як запис розмови, присутність адвоката та ін.. отже, Суд не може виключити застосування сили міліцією для отримання інфор­мації від заявниці.

54. Беручи до уваги послідовні та детальні твердження, підтверджені медичним звітом, та з огляду на відсутність будь-якого іншого переконливого пояснення по­ходження ушкоджень, встановлених на тілі заявниці після її звільнення з-під варти, Суд погоджується, що у відділку міліції з нею поводилися неналежно.

55. Суд наголошує, що для визначення того, чи варто це неналежне повод­ження кваліфікувати як тортури, треба розглянути різницю між визначенням тортур та нелюдським поводженням, викладеним у ст. З Конвенції. Є очевид­ним те, що Конвенція наголошує на особливому негативному ставленні до умисного нелюдського поводження, яке стає причиною значних і жорстоких страждань. Суд раніше розглядав справи, в яких було встановлено, що нелюдсь­ке поводження може бути охарактеризоване як тортури (див. рішення у справі «Aksoy v. Turkey» від 18.12.96, збірник судових рішень і постанов, 1996-VI, стор. 2279, § 64; «Aydin v. Turkey», від 25.09.97, збірник 1997-VI, стор. 1891-92, §§ 83-84 та 86; рішення Selmouni, цитоване вище, § 105; «Dikmev. Turkey», заява № 20869/92, §§ 94-96, ECHR 2000-VIII та «Bati and Others v. Turkey». №№ 33097/96 та 57834/00, § 116).

56. Оскаржувані дії були такими, що спричинили в заявниці почуття страху, болю та меншовартості, що є ознаками неналежного та такого, що принижує її гідність, поводження і, можливо, зламали її фізичний та моральний опір. Суд наголошує, що до осіб, котрих позбавили волі, застосування фізичної сили, яка не є необхідною з огляду на "їхню поведінку, принижує людську гідність та є в принципі порушенням прав, викладених у ст. З Конвенції (див. рішення Selmouni, цитоване вище, § 99).

57. Суд робить висновок, що в поточній справі існування фізичного болю чи страждання є підтвердженим медичним експертом та твердженнями заявниці щодо неналежного поводження з нею у відділку міліції. Послідовність подій та­кож демонструє, що біль та страждання були спричинені їй умисне, зокрема, з намірами отримання інформації щодо Л. (див. §§ 53—54 вище).

58. Для оцінки «болю та страждання», завданих заявниці, Суд посилається на обставини справи, такі як тривалість поводження, його фізичні та психологічні впливи та, як у деяких справах, стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. спра­ву Bati, цитовану вище, § 120). Суд зауважує, що на той час заявниці було лише 19 років і, оскільки вона була жінкою, яка протистояла кільком чоловікам-право-охоронцям, вона була особливо вразливою. Крім того, неналежне поводження тривало кілька годин, упродовж яких її двічі жорстоко били й піддавали іншим формам жорстокого фізичного й морального впливу.

712

Додатки

59. За таких обставин Суд, беручи неналежне поводження в цілому і посилаю­ чись на його цілі та жорстокість, робить висновок, що неналежне поводження в цьому випадку дорівнює тортурам у розумінні ст. З Конвенції.

60. Суд робить висновок, що з цього погляду сталося порушення ст. З Конвенції. В. Стверджуване непроведения ефективного розслідування

1. Подання сторін

61. Заявниця стверджувала, що відразу після подій вона подала кілька прохань провести кримінальне розслідування проти працівників міліції, котрі порушили закон; що вона вказала їхні імена та звання і стверджувала, що могла їх упізнати; що вона подала медичний звіт, який підтверджує завдані їй ушкодження. Проте жодне з її прохань не було успішним, не було проведено жодного розслідування до того часу, коли подана нею заява до Суду була передана урядові-відповідачеві. Розслідування, розпочате у 2003 p., заявниця не вважає швидким чи ефективним. Крім того, вона зіткнулася з негативною реакцією державних органів на її заяву до Суду і вважає їхнє ставлення до неї зверхнім. Тому заявниця не відігравала ак­тивної ролі в цих процедурах. Вона вказала також, що, хоча надала слідчому свідчення, її не поінформували про результат цих процедур.

62. Уряд не коментував по суті цих нарікань (див. §§ 47—48 вище).

2. Оцінка Суду

63. Суд вважає, що, по-перше, медичні висновки та скарги заявниці, взяті ра­зом, викликають обґрунтовану підозру, що її ушкодження могли бути спричинені міліцією.

64. Якщо особа висуває спірну претензію, що з нею неналежно поводилися працівники міліції, всупереч ст. З Конвенції, то обов'язком держави за ст. 1 Конвенції є «гарантувати кожній людині... юрисдикції права і свободи, визна­чені в... Конвенції». З цього випливає, що має бути проведене ефективне офі­ційне розслідування, здатне встановити і покарати винних (див. рішення у справах «Assenov and Others v. Bulgaria» від 28.10.98, збірник 1998-VIII, стор. 3290, § 102 та «Labita v. Italy» [GC], № 26772/95, § 131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти щодо ефективності, визначені у прецедентному праві Су­ду, також включають вимогу того, що це розслідування має бути незалежним, неупередженим і доступним громадськості, а компетентні органи мають діяти зі зразковою працьовитістю та швидкістю (див., наприклад, рішення у справі «Isayeva and others v. Russia», від 24.02.2005, заяви №№ 57947/00, 57948/00 та 57949/00, §§ 208-213).

65. Суд встановив, що держава була зобов'язана провести розслідування фактів, наведених заявницею, щодо неналежного поводження відразу ж, як тільки вона повідомила про це компетентні органи, тобто прокуратуру та висо­ких посадовців міліції. її прохання про проведення розслідування були подані в місячний строк після інциденту і містили детальний опис подій, чітко вказу­вали на причетних до цього осіб і супроводжувалися медичним звітом, який підтверджував її виклад подій. Проте не було проведено жодного розслідуван­ня. Внутрішнє розслідування, проведене управлінням МВС (див. § 25 вище), хоча й мало наслідком якісь дисциплінарні звинувачення, не назвало ні імен звинувачених, ні підстав для їхнього покарання. Лише на цих підставах його не можна вважати ефективним розслідуванням, і уряд правильно не називав його таким.

66. Розслідування було розпочато лише майже через чотири роки після оскар­жуваних подій, коли справа була передана національним органам влади у зв'язку з початком заявницею провадження в Суді. Справу було розслідувано пізно, про-

713

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

те це не означає, що провадження обов'язково мало бути приреченим на невдачу, оскільки справа вже містила велику кількість документальних свідчень, поданих заявницею. Проте це розслідування не було задовільним, оскільки воно не вста­новило відповідних обставин і не розглядало питань, поставлених перед ним, та­ких як походження ушкоджень заявниці (див. § 42 вище).

67. 03.03.2004 генеральний прокурор видав розпорядження щодо відновлення розслідування, однак з того часу нічого не було розслідувано. Отже, Суд не може не дійти висновку, що за останні три роки державні органи не виправили не­доліки, про які їм, власне, було відомо.

68. Відповідно, сталося порушення ст. З Конвенції — з огляду на брак ефек­тивного розслідування тверджень заявниці щодо неналежного поводження.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО НЕНА­ЛЕЖНОГО ПОВОДЖЕННЯ

69. Заявниця також стверджувала, що їй було відмовлено в ефективному засобі правового захисту в питанні оскарження неналежного поводження. Вона вказу­ вала, що всі її спроби ініціювати кримінальну процедуру були безуспішними. Так само і її спроби отримати компенсацію в цивільних процедурах у судах. Вона по­ силалася на ст. 13, яка зазначає таке:

«Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушують­ся, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалеж­но від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи».

70. Уряд не подав інших коментарів, окрім тих, що були подані за ст. З Кон­венції.

71. Суд нагадує, що ст. 13 Конвенції вимагає: якщо розглядається більш ніж одне порушення прав, потерпілий повинен мати право скористатися механізмом для встановлення відповідальності державних службовців чи органів за ці пору­шення Конвенції. Високим Договірним Сторонам дозволений певний вибір що­до способу, в який вони виконають свої конвенційні обов'язки щодо цієї гарантії. Як правило, якщо один засіб сам по собі в цілому не задовольняє вимог ст. 13. можна використати кілька засобів, передбачених національним правом (див. се­ред багатьох інших джерел «Kudla v. Poland» [GC], заява№ 30210/96, § 157, ECHR 2000-ХІ; «Сопка v. Belgium», заява № 51564/99, § 75, ECHR 2002-1).

72. Однак межі обов'язків держави за ст. 13 варіюються залежно від природи скарги заявника, а в деяких ситуаціях конвенція вимагає забезпечення особливо­го засобу. Так, у справах з підозрілою смертю чи неналежним поводженням, зва­жаючи на фундаментальну важливість прав, що захищаються ст. ст. 2, З, 13 Кон­венції, вимагається (на додаток до виплати, де це є необхідним — компенсації проведення ретельного і ефективного розслідування, яке б мало наслідком вста­новлення і покарання винних (див. рішення у справах «Anguelova v. Bulgaria», за­ява № 38361/97, §§ 161-162, ECHR 2002-IV; «Assenov and others v. Bulgaria», § 114 et seq.; «Suheyla Aydin v. Turkey», від 24.05.2005, заява № 25660/94, § 208).

73. На підставі наявних у поточній справі свідчень Суд робить висновок, шо державні органи несуть відповідальність за ст. З Конвенції за ушкодження, яких зазнала заявниця 13.02.99. Скарги заявниці до державних органів стосовно цьогс ґрунтувалися на тих самих свідченнях і, таким чином, були «спірними» для цілей ст. 13 Конвенції (див. рішення у справі «Boyle and Rice v. the United Kingdom» ви 27.04.88, серія A, no. 131, p. 23, § 52). Таким чином, державні органи мають обов'язок провести ефективне розслідування проти працівників міліції. На підставах, викладених вище, можна сказати, що жодного ефективного розсліду­вання проведено не було. Таким чином, жодний інший засіб із доступних заяв-

714

Додатки

ниці, включаючи вимогу компенсації шкоди, мав мало шансів на успіх. Якщо суди мають компетенцію на незалежну оцінку факту, то значущість відповідно проведеного розслідування є настільки важливою, що навіть найбільш перекон­ливі протилежні свідчення, запропоновані позивачем, будуть відкинуті як «невідповідні». Цивільні провадження, розпочаті заявницею, демонструють це. Суд просто підтримав думку прокурора стосовно того, що скарги заявниці є безпідставними без оцінки фактів справи (див. §§ 29—30 вище). Таким чином, процедура щодо компенсації шкоди була (за вказаних обставин) лише теоретич­ним та ілюзорним засобом, не здатним гарантувати заявниці компенсацію.

74. Суд робить висновок, що заявнику було відмовлено в ефективному націо­ нальному засобі захисту від неналежного поводження міліції. Отже, є порушення ст. 13 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 5 ТА 6 ЩОДО АДМІ­НІСТРАТИВНОГО ТРИМАННЯ

75. Заявниця нарікала, що її арешт 13.02.99, нічне тримання у відділку міліції та наступне п'ятиденне ув'язнення були незаконними. Ці скарги були проголо­шені прийнятними за ст. ст. 5 та 6 Конвенції.

76. Уряд визнав, що арешт заявниці та її тримання були незаконними. Однак він стверджував, що заявниця припинила бути потерпілою стверджуваних пору­шень під цим заголовком. Він посилається на постанову голови Ростовського обласного суду від 05.03.2003, в якій зазначається, що арешт заявниці відбувся з порушенням національного законодавства і якою скасовується рішення від 14.02.99.

77. На думку уряду, це рішення надає заявниці можливість вимагати в окремій цивільній процедурі компенсацію моральної шкоди, спричиненої незаконним позбавленням волі, як передбачено статтями 1070 та 1100 Цивільного кодексу. Уряд вважає, що, оскільки заявниця не ініціювала таку справу стосовно компен­сації, вона не вичерпала національних засобів захисту і, відповідно, Суд має відхилити скарги щодо її тримання.

78. Заявниця не погодилася з позицією уряду і наполягала на своїх скаргах.

79. У своїх запереченнях уряд пропонував Судові визнати, що постанова від 05.03.2003 вплинула на статус заявниці як потерпілої та що вона повинна вимага­ти компенсації. Однак Суд зазначає, що ті самі заперечення вже були запропоно­вані відповідачем і були відхилені Судом у рішенні стосовно прийнятності скар­ги. Відповідно, Суд не буде вивчати заперечення уряду.

А. Законність тримання

80. Спершу Суд зазначає, що, оскільки сторони не дискутували з цього приво­ду, арешт заявниці, її нічне тримання у відділку міліції та подальше п'ятиденне адміністративне ув'язнення дорівнювало позбавленню волі в розумінні § 1 ст. 5 Конвенції.

81. Перше питання, що має розглядатися: є чи існували у вичерпному переліку § 1 ст. 5 Конвенції будь-які підстави для тримання. Суд вказує, що тримання за­явниці розділяється на два чітких періоди, тобто до та після її зустрічі із суддею 14.02.99. У цей день заявницю ув'язнили на 5 днів за вчинене нею адміністратив­не правопорушення. Відповідно, з цього моменту її тримання мало чітко визна­чені підстави. Попереднє добове тримання залишається головним чином непояс-неним. Суд буде вивчати ці періоди окремо.

1. Арешт та нічне тримання

82. Суд зазначає, що на одній зі стадій тримання заявниці вона формально бу­ ла звинувачена в адміністративному порушенні і теоретично могла вважатися та-

715

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

кою, що ув'язнена за ст. 242 КпАП до того часу, поки її справа не була заслухана суддею. Однак виявляється, що справжньою причиною її доставления у відділок було примушування її надати інформацію у «справі Л.» та змусити її віддати ключ від своєї квартири. Звинувачення її в адміністративному правопорушенні було використане лише як привід для того, щоб її можна було допитати.

83. За таких обставин Суд може обійтись без вирішення того, чи підпадало вза­галі нічне тримання заявниці під будь-який з підпараграфів § 1 ст. 5 Конвенції, оскільки наступні міркування були б застосовані в будь-якому випадку.

84. По-перше, Суд зазначає, що жодних документів стосовно саме початково­го арешту заявниці та її нічного тримання пізніше не можна було знайти (§ 27 ви­ще). З цього випливає, що впродовж понад 20 годин після арешту заявниці не існувало жодного запису стосовно того, хто була заявниця та які були підстави та очікувана тривалість її тримання. Навіть припускаючи, що правоохоронці нама­галися винести звинувачення в адміністративному правопорушенні, це не звільняє їх від дотримання цих простих формальностей перед закриттям її в ка­мері. Цей факт сам по собі має вважатися найбільш серйозним упущенням, оскільки традиційною думкою Суду є та, що невизнане тримання особи є повним нехтуванням фундаментальними гарантіями, які містяться у ст. 5 Конвенції. Відсутність запису таких речей, як дата, час та місце затримання, ім'я заарешто­ваного, підстави тримання та ім'я особи, яка здійснила затримання, мають вва­жатися такими, що не узгоджуються з вимогами законності та із самою метою ст. 5 Конвенції (див. рішення у справах «Anguelova v. Bulgaria», § 154 та «Kurt v. Turkey» від 25.05.98, збірник судових рішень і постанов 1998-ИІ, § 125).

85. Крім того, з коментарів уряду, поданих після прийняття рішення щодо прийнятності заяви, можна робити висновок, що арешт заявниці був незаконним за національним законодавством (див. §§ 39—40 вище).

86. На цих підставах Суд робить висновок, що період тримання заявниці до її постання перед суддею 14.02.99 не узгоджується з гарантіями § 1 ст. 5 Конвенції. Таким чином, сталося порушення цієї статті.

2. П'ятиденне тримання за звинуваченням у чиненні опору міліції із застосу­ванням сили

87. 14.02.99 заявниця постала перед суддею, який ухвалив, що вона вчинила опір міліції із застосуванням сили (порушення за ст. 165 КпАП) і виніс вирок про п'ятиденне ув'язнення. 05.03.2003 це рішення було проголошене незаконним і скасоване. Має бути встановлено: чи відбуття цього покарання відповідно до засудження в адміністративному провадженні узгоджувалося зі ст. 5 Конвенції без урахування скарги за ст. 6 Конвенції стосовно того ж рішення.

88. Суд нагадує загальні принципи, викладені в рішенні у справі «Benham v. the United Kingdom» (від 10.06.96, збірник 1996-Ш, §§ 40-42) і повторені в інших справах (див. рішення у справах «Lloyd and others v. the United Kingdom» від 01.03.2005, заяви №№ 29798/96 та наступні; «Perks and others v. the United Kingdom» від 12.10.99, заяви №№ 25277/94 та наступні):

«40. Головне питання, що має бути визначене в поточній справі, — чи оскаржу­ване тримання було законним», включаючи й узгодження з «процедурою, визна­ченою законом». Тут Конвенція головним чином повертається до національного права та встановлює обов'язок узгоджуватися із матеріальним та процесуальним законодавством, однак на додаток вона вимагає, щоб будь-яке позбавлення волі узгоджувалося з цілями ст. 5 Конвенції, тобто захищало осіб від сваволі.

41. Національне право передусім мають тлумачити та застосовувати націо­нальні органи влади, тобто суди. Однак, якщо § 1 ст. 5 Конвенції не узгоджується

716

Додатки

з національним правом, Суд може й повинен використати повноваження щодо розгляду того, чи дотримано закону.

42. Період тримання в принципі буде законним, якщо воно було здійснене відповідно до судового вироку. Наступне встановлення того, що суд за національним правом зробив помилку у винесенні вироку, не обов'язково ретроспективно вплине на чинність періоду тримання, що тлумачиться. На цих підставах органи Страсбурга послідовно відмовлялися підтримувати заяви від осіб, звинувачених у кримінальних злочинах, які скаржилися, що їхні засудження чи вироки були встановлені апе­ляційними судами як такі, що ґрунтувалися на помилках факту чи права».

89. Суд зазначає, що п'ятиденне тримання відбулося відповідно до наказу судді, який у принципі був уповноваженим на прийняття рішення з цього питан­ня. Субстантивна коректність цього наказу загалом підпадає під розгляд Судом, як випливає із прецеденту, цитованого вище. Проте ця справа відрізняється від справ, де оскаржувані рішення приймалися владними органами, відповідно до процедури, передбаченої законом. У поточній справі суддя використав свої повноваження всупереч процесуальним гарантіям, передбаченим конвенцією. Таким чином, видання наказу про арешт після цього не узгоджувалося із загаль­ним захистом від спірності, гарантованої ст. 5 Конвенції.

90. З цього випливає, що § 1 ст. 5 Конвенції щодо п'ятиденного тримання за­ явниці було порушено.

В. Право на справедливий суд

1. Застосовуваність § 1 ст. 6 Конвенції

91. Хоча застосовуваність § 1 ст. 6 Конвенції до адміністративних процедур не дискутується, Суд вважає за необхідне розглянути це питання за власною ініціативою* 3 причин, викладених нижче, він вважає, що ці процедури включа­ли визначення кримінального обвинувачення проти заявниці.

92. Суд зазначає: аби визначити, чи порушення можна кваліфікувати як кримінальне для цілей Конвенції, найперше треба переконатися, чи підпадає вказане порушення під кримінальне право у правовій системі держави-відповіда-ча. Далі має бути розглянута сама природа порушення та ступінь жорстокості по­карання (див. рішення у справах «Oeztuerk v. Germany» від 21.02.84, серія А, № 73, стор. 18, § 50 та «Demicoli v. Malta» від 27.08.91, серія А, № 210, стор. 15-17, §§31-34).

93. Суд раніше вивчав сфери, визначені в певних правових системах як адміністративні, і встановив, що вони охоплюють деякі злочини, які є криміна­льними за своєю природою, але досить прості, аби розглядатися в кримінально­му праві та процедурі (див. рішення у справі «Palaoro v. Austria» від 23.10.95, серія А, № 329-В, стор. 38, §§ 33—35). Те ж саме ми бачимо і в російській системі.

94. Суд також вказує, що позбавлення волі, застосоване як покарання за пору­шення, належить до кримінальної сфери доти, доки за природою, тривалістю та способом виконання воно не є відчутно шкідливим (див. рішення у справах «Engel and others v. the Netherlands» від 08.06.76, серія А, № 22, §§ 82—83 та «Ezeh and Connors v. the United Kingdom» [GC], №№ 39665/98 та 40086/98, §§ 69-130, ECHR 2003-X). У поточній справі заявницю позбавили волі на п'ять днів і трима­ли під вартою у в'язниці впродовж цього терміну покарання. Нарешті, мета засто­сованого до заявниці заходу є чисто каральна.

95. Ці міркування є достатніми для встановлення того, що порушення, в яко­му звинуватили заявницю, могло кваліфікуватися як кримінальне для цілей Конвенції. З цього випливає, що воно підпадає під ст. 6 Конвенції.

2. Чи був суд над заявницею справедливим

717

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

96. Уряд погодився (і на національному, і на конвенційному рівнях), що у провадженнях були недоліки. Дійсно, постанова суду, за якою скасовувалося по­переднє рішення, зазначала таке: «Суддя, який виносив заявниці вирок, не ознайомився з обставинами справи і не встановив її винність в адміністративно­му злочині». Це підтверджує слова заявниці, що сталося упереджене проваджен­ня як таке та що навіть основними ознаками суду знехтували до такої міри, що вона не мала шансу дізнатися про мету своєї короткої зустрічі з суддею П.

97. З цього випливає, що відбулося порушення § 1 ст. 6 Конвенції.

IV. НЕМОЖЛИВІСТЬ АПЕЛЯЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ ЗАСУДЖЕННЯ ЗА АДМІНІСТРАТИВНЕ ПОРУШЕННЯ

98. Заявниця нарікала, що за національним законодавством рішення, за яким виносилося адміністративне покарання, не могло бути оскаржене. Вона ствер­ джувала, що з цього погляду вона не мала ефективного національного засобу за­ хисту. Вона посилалася на ст. 13 Конвенції.

Ця скарга була проголошена прийнятною також за § 4 ст. 5.

99. Уряд підтвердив, що за національним правом це рішення не можна оскаржити.

100. По-перше, Суд посилається на свій вищевикладений висновок, що рішення стосовно адміністративного арешту заявниці було прийняте «судом, пе­редбаченим законом», у процедурі, що підпадає під розгляд за ст. 6 Конвенції (див. §§ 90 та 95 вище).

101. Суд нагадує, що право оскарження помилкового судового рішення не є визнаним як загальна гарантія (див. рішення у справі «Dekourt v. Belgium» від 17.01.70, серія А, № 11, стор. 14, § 25). Це право гарантоване в кримінальних спра­вах у ст. 2 Протоколу № 7 Конвенції за винятком незначних злочинів. Проте за­явниця не покладалася на цю статтю і не подала жодного аргументу щодо того, чи було її звинувачення просто «незначним порушенням». Суд не вважає за не­обхідне розглядати це питання за власною ініціативою.

102. Суд зазначає, що § 1 ст. 6 Конвенції є lex specialis стосовно ст. 13 Конвенції, інакше кажучи, вимоги ст. 13 Конвенції поглинаються і є менш жорсткими, ніж умови ст. 6 Конвенції (див. серед іншого рішення у справі «Kamasmski v. Austria» від 19.12.89, серія А, № 168, стор. 45-46, § ПО). Як правило, ст. 13 Конвенції не за­стосовується тоді, коли стверджуване порушення Конвенції відбулося в контексті судових процедур (див. рішення у страві «Pizzetti v. Italy» від 26.02.93, серія А № 9257-С, стор. 40-41, § 41). Єдиним винятком із цього були скарги за ст. 13 Кон­венції стосовно порушення вимоги розумності терміну (див. рішення у справі «Kudla v. Poland» [GC], № 30210/96, §§ 146-149, ECHR 2000-XI). Оскільки це до справи не стосується, окремо порушення ст. 13 Конвенції розглядатися не буде.

103. Оскільки йдеться про § 4 ст. 5 Конвенції, Суд зазначає, що ці гарантії є в принципі зайвими — з огляду на тримання під вартою за § 1 (с) ст. 5 Конвенції, оскільки судовий контроль за позбавленням волі вже був поєднаний у початково­му засудженні та винесенні вироку (див. рішення у справі «De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium», від 18.06.71 (суть), серія А, № 12, стор. 40, § 76). Повертаючись до фактів поточної справи, п'ять днів тримання заявниці ґрунтувалися лише на її засудженні суддею. Таким чином, § 4 ст. 5 Конвенції не вимагає, щоб окрема судова інстанція переглядала це рішення.

104. Беручи до уваги вищесказане, Суд робить висновок, що ця скарга не по­рушує окремого питання за ст. 13 чи § 4 ст. 5 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

105. Стаття 41 Конвенції передбачає: <...>. А. Шкода

718

Додатки

106. Заявниця вимагала 100 000 евро компенсації моральної шкоди за ушкод­ження та страждання, яких вона зазнала внаслідок неналежного поводження в міліції, та психологічні страждання, яких вона зазнала від адміністративних процедур та внаслідок наступного ув'язнення, а також за неспроможність уряду вжити заходів за її скаргами щодо неналежного поводження.

107. Як компенсацію матеріальної шкоди вона вимагала 25 руб., гроші, стяг­нуті з неї за п'ятиденне перебування у в'язниці.

108. Уряд не коментував вимоги заявниці, як він вказав, частково — через розслідування, що триває, частково через незгоду з тим, що заявниця не вичерпа­ла національних засобів захисту щодо її тримання.

109. Суд зазначає, що він уже встановив вище: державні органи піддали заявницю тортурам і не забезпечили швидкого й відкритого розслідування, яке відповідало га­рантіям ст. З Конвенції. Суд також встановив, що її позбавили волі з порушенням га­рантій ст. 5 Конвенції та процедурою, що суперечила ст. 6 Конвенції. Крім того, заяв­ниця згаяла місяці на безуспішні спроби отримати за допомогою національних проце­дур компенсацію за неналежне поводження. Заявниця зазнала болю та психологічних страждань за вказаних обставин. Беручи до уваги всі вищевказані міркування, Суд при­значає заявниці на справедливій основі 35 000 євро компенсації моральної шкоди та 25 руб. матеріальної шкоди, плюс будь-які податки, що можуть вимагатися.

В. Судові витрати

ПО. Заявниця вимагала 5 000 руб. судових витрат, яких вона зазнала в національних та конвенційних провадженнях, включаючи марки, переклади, по­штові витрати та канцелярське приладдя.

111. Уряд не заперечував.

112. Беручи вказане до уваги, Суд вважає вимогу заявниці обґрунтованою і призначає їй 5 000 рублів компенсації судових витрат плюс будь-які податки, що можуть вимагатися.

С Відсотки в разі несвоєчасної сплати

113. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати ґрунту­ валися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3 %.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО:

1. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції стосовно неналежного по­водження.

2. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції стосовно відсутності ефек­тивного розслідування неналежного поводження із заявницею.

3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції з огляду на брак ефектив­них засобів захисту від оскаржуваного заявницею неналежного поводження.

4. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 5 Конвенції стосовно арешту заяв­ниці та нічного тримання.

5. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 5 Конвенції щодо п'ятиденного три­мання заявниці.

6. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 6 Конвенції.

7. Постановляє, що не порушено окремих питань за § 4 ст. 5 та ст. 13 Конвенції стосовно відсутності права на апеляційне оскарження рішення про застосування покарання за адміністративне порушення.

8. Постановляє:

а) держава-відповідач має сплатити заявниці впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до § 2 ст. 44 Конвенції, такі суми:

719

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

і) 25 (двадцять п'ять) рублів матеріальної шкоди;

іі) 35000 (тридцять п'ять тисяч) євро моральної шкоди, які мають бути конвер­товані в національну валюту за курсом, який діє на день винесення цього рішення;

Ь) після спливу вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають нараховуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3 % за офіційним курсом Європейського центрального банку.

9. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Горшков проти України»

Страсбург, 8 листопада 2005 р.

Європейський суд з прав людини виносить таке рішення:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа ґрунтується на заяві (№ 67531/01), поданій до Суду проти України відповідно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянином України Віктором Петровичем Горшковим (далі — заявник) 23 вересня 2000 р.

2. Уряд України (далі — Уряд) був представлений Уповноваженими — пані Зоряною Бортновською, яку змінила пані Валерія Лутковська.

3. Заявник скаржиться на незаконність його ув'язнення в психіатричному закладі та на неможливість ефективного оскарження. Він скаржиться на пору­шення п. 4 ст. 5 Конвенції.

4. Заяву було направлено до другої секції Суду (п. 1 правила 52 Регламенту Су­ду). В межах цієї секції, як передбачено п. 1 правила 26 Регламенту Суду, було створено палату, що буде розглядати справу (п. 1 ст. 27 Конвенції).

5. Ухвалою від 15 червня 2004 р. Суд оголосив заяву частково прийнятною.

6. Заявник та Уряд надали свої зауваження щодо суті (п. 1 правила 59 Регла­менту Суду). Сторони надали усні зауваження на зауваження один одного після того, як палата після консультацій зі сторонами вирішила, що немає потреби у слуханнях щодо суті (п. З правила 59 Регламенту Суду).

7.1 листопада 2004 р. Суд змінив склад секцій (п. 1 правила 25 Регламенту Су­ду). Справу було направлено до заново створеної другої секції (п. 1 правила 52 Регламенту Суду).

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявник народився в Оренбурзі, Росія, у 1954 р. Зараз він проживає в Сімфе­ рополі, Крим.

А. Утримання заявника до 11 вересня 1997 р.

9. У1984 р. заявник був засуджений за замах на зґвалтування. Однак його було звільнено від відбування покарання на підставі обмеженої осудності, після чого він з 1984 р. по 1986 р. проходив курс обов'язкового медичного лікування у психіатричній лікарні.

720

Додатки

10. 9 вересня 1990 p. заявник знову здійснив замах на зґвалтування.

11. 9 квітня 1991 р. Залізничний районний суд міста Сімферополя призначив заявникові проходження курсу обов'язкового лікування у медичному закладі з посиленим режимом. Рішення суду не було оскаржено та стало остаточним. Він перебував в Дніпропетровській спеціалізованій лікарні посиленого режиму.

12. 24 листопада 1997 р. комісія лікарів-психіатрів рекомендувала перевести заявника до лікарні з суворим наглядом (більш суворий нагляд, ніж у поперед­ньому закладі).

13. 2 грудня 1997 р. Червоногвардійський районний суд міста Дніпропетровсь­ка розглянув заяву головного лікаря лікарні Дніпропетровського обласного уп­равління. Він скасував рішення суду від 9 квітня 1991 p., проте вирішив, що заяв­ник має продовжувати обов'язкове лікування в лікарні суворого нагляду. Ця ухва­ла не була оскаржена і стала остаточною.

Б. Затримання заявника після 11 вересня 1997 р.

14. З 11 вересня до 14 грудня 1997 р. заявник продовжував перебувати у Дніпропетровській спеціалізованій лікарні посиленого режиму.

15.3 15 грудня 1997 р. до 20 січня 1999 р. заявник перебував під суворим нагля­дом, проходячи курс обов'язкового медичного лікув_#ання в Республіканській психіатричній лікарні Автономної Республіки Крим (далі — РПЛ).

16. 17 грудня 1998 р. РПЛ звернулася до суду Залізничного району міста Сімферополя з заявою про заміну заявникові режиму на звичайний.

17. 6 січня 1999 р. Залізничний районний суд міста Сімферополя вирішив, що заявник має бути переведений до психіатричної лікарні загального режиму, оскільки його поведінка покращилась.

18. 12 липня 1999 р. Залізничний районний суд міста Сімферополя відмовив у задоволенні заяви Головного психіатра Міністерства охорони здоров'я Автоном­ної Республіки Крим (далі — Головний психіатр), яка ґрунтувалася на медичній довідці від 3 липня 1999 р., про завершення курсу обов'язкового медичного ліку­вання, оскільки стан здоров'я заявника покращився. Зокрема, суд послався на ступінь тяжкості злочину, вчиненого заявником.

19. 19 серпня 1999 р. адвокат заявника подав касаційну скаргу до Верховного Суду Автономної Республіки Крим. 30 серпня 1999 р. Верховний Суд Автономної Республіки Крим підтримав рішення суду від 12 липня 1999 р. Зокрема, суд поста­новив, що запити на звільнення заявника були необгрунтованими, оскільки заяв­ник не повністю вилікувався від розладів психічного здоров'я, на які він страждав.

20. 14 березня 2000 р. Залізничний районний суд міста Сімферополя відмовив у подальшій заяві, поданій Головним психіатром на підставі висновків медично­го обстеження заявника, проведеного 13 січня 2000 p., як необгрунтованій.

21. 20 березня 2000 р. адвокат заявника оскаржив це рішення до Верховного Суду Автономної Республіки Крим. 4 квітня 2000 р. Верховний Суд Автономної Республіки Крим підтримав це рішення.

22.10 липня 2000 р. Головний психіатр подав іншу заяву до Центрального рай­онного суду міста Сімферополя (далі — Центральний суд) про скасування обов'язкового медичного лікування заявника та переведення його на звичайний режим. 1 вересня 2000 р. Центральний суд відхилив заяву Головного психіатра як недостатньо обґрунтовану, а 31 жовтня 2000 р. Верховний Суд Автономної Рес­публіки Крим підтримав те рішення.

23.15 березня 2001 р. психіатр РПЛ подав заяву до Залізничного суду з прохан­ням скасувати обов'язкове медичне лікування, що надавалося заявникові. Він та-

721

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

кож просив, щоб суд прийняв рішення перевести заявника під звичайний нагляд. 7 травня 2001 р. Центральний суд відмовив в його заяві у зв'язку з її необґрунто­ваністю. Зокрема, суд вказав на тяжкість вчиненого заявником злочину, а також на той факт, що заявник був рецидивістом. Далі суд вирішив, що висновки ме­дичної комісії були недостатніми для скасування судом примусового лікування заявника.

24. 21 вересня 2001 р. Голова медичного управління РПЛ подав заяву до Залізничного суду з проханням скасувати застосовані до заявника заходи приму­сового лікування та перевести його на звичайний режим нагляду.

25. 23 жовтня 2001 р. Залізничний суд розглянув заяву і вирішив, що лікуван­ня заявника можливе в звичайному режимі, оскільки стан здоров'я останнього поліпшився. Ухвала суду не була оскаржена і стала остаточною.

26. 8 листопада 2001 р. заявника було звільнено з психіатричного закладу. II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України, 1996 р.

27. Відповідними положеннями Конституції України передбачено наступне: Стаття 55

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб...

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Б. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. (набрав чинності 1 верес­ня 2001 p.).

28. Відповідними положеннями Кримінального кодексу України передбачено наступне:

«Стаття 19. Осудність

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки...»

«Стаття 20. Обмежена осудність

1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медично­го характеру».

«Стаття 44. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності

1. Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від криміна­льної відповідальності встановлюється законом».

«Розділ XIV. ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИ­МУСОВЕ ЛІКУВАННЯ

722

Додатки

Стаття 92. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіат­ричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь».

«Стаття 93. Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:... 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;...» «Стаття 94. Види примусових заходів медичного характеру

1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діян­ ня, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1. надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2. госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3. госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4. госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку мо­же бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і ха­рактером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі лікування у примусовому порядку.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним ста­ном не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатрично­му закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути за­стосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діян­ня, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого при­мусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування та­ких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом».

«Стаття 95. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів ме­дичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

2. Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підляга­ють огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про при-

723

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

пинення або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження за­стосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продов­ження застосування примусового заходу медичного характеру понад шість місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтуван­ня про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного харак­теру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

3. У разі припинення застосування примусових заходів медичного характер) через зміну психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом».

«Стаття 96. Примусове лікування

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призна­ченого покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі при­значення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах».

В. Відповідне законодавство, що регулювало утримання заявника з 11 вересня 1997 р. до 4 квітня 2000 р.

29. Продовження або скасування обов'язкового медичного лікування осіб, що перебувають у психіатричних закладах в період з 11 вересня 1997 до 4 квітня 2000 р. визначалось радянським законодавством, що діяло на той час (Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на те­риторії України окремих актів законодавства Союзу РСР»).

Відповідно до постанови Президії Верховної Ради УРСР від 5 січня 1988 p.. якою затверджено Інструкцію «Про умови та порядок надання психіатричної ме­дичної допомоги», та наказу Міністерства охорони здоров'я СРСР від 25 березня 1988 р. № 225, яким затверджено Тимчасову інструкцію «Про порядок застосу­вання примусових заходів лікування психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні дії», особи, що підлягали примусовому лікуванню, на практиці не мали можливості за власним бажанням ініціювати перегляд законності їх утри­мання. Однак керівник відповідного психіатричного закладу був зобов'язаний подати заяву про продовження або скасування обов'язкового медичного лікуван­ня протягом десяти днів з моменту обстеження цієї особи медичною комісією та за рекомендацією вказаної комісії (п. 31 Тимчасової інструкції). Комісія мала перевіряти стан здоров'я осіб, що перебувають у психіатричних закладах, кожні сім місяців (п. 33 Тимчасової інструкції).

Після прийняття Закону України «Про психіатричну допомогу» від 2000 р. (п. 30 нижче) українське законодавство передбачає регулярний судовий перегляд осіб, що перебувають у психіатричних закладах, кожні сім місяців за ініціативою відповідальних медичних працівників. Відповідні положення законодавства на­ведено нижче.

724

Додатки

Г. Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. (набув чинності 4 квітня 2000 р.)

ЗО. Відповідними положеннями Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено наступне:

«Стаття 19. Примусові заходи медичного характеру

Примусові заходи медичного характеру застосовуються за рішенням суду у ви­падках та в порядку, встановлених Кримінальним, Кримінально-процесуальним кодексами України, цим Законом та іншими законами.

За рішенням суду застосовуються такі примусові заходи медичного характеру:

1. надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2. госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3. госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4. госпіталізація до психіатричного закладу з суворим наглядом.

Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів ме­дичного характеру здійснюються судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів.

Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішен­ня питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинен­ня або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припи­нення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продов­ження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового захо­ду медичного характеру. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. У подальшому продовження застосування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

Питання про зміну або припинення застосування примусового заходу медич­ного характеру вирішується судом у разі такої зміни стану психічного здоров'я особи, за якої відпадає необхідність застосування раніше призначеного заходу або виникає необхідність у призначенні іншого примусового заходу медичного характеру».

«Стаття 20. Експертиза психічного стану особи

Експертиза психічного стану особи (медико-соціальна експертиза втрати пра­цездатності, військово-лікарська та інші) проводиться на підставах та в порядку, передбачених законами та прийнятими відповідно до них іншими нормативно-правовими актами».

«Стаття 21. Судово-психіатрична експертиза

Судово-психіатрична експертиза з адміністративних, кримінальних і цивільних справ призначається і проводиться на підставах та в порядку, передба­чених законом».

Ґ. Кримінально-процесуальний кодекс України від 21 червня 2001 р. (Глава 34)

725

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

31. Відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу України передбачено наступне:

«Стаття 416. Підстави до застосування примусових заходів медичного характер)

Застосування примусових заходів медичного характеру, встановлених ст. 94 Кримінального кодексу України, до осіб, які визначені у ст. 93 Кримінального ко­дексу України, проводиться за ухвалою суду або постановою судді.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними».

«Стаття 422. Скасування або зміна примусових заходів медичного характеру

Скасування або зміна призначених судом примусових заходів медичного ха­рактеру може мати місце лише за ухвалою суду чи постановою судці, який засто­сував ці заходи, або суду за місцем лікування.

Скасування або зміна примусових заходів медичного характеру може мати місце, коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, видужала або коли в результаті змін в стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру.

Розгляд питання про скасування чи зміну примусових заходів медичного ха­рактеру провадиться за правилами ст. 419 цього Кодексу за поданням головного психіатра органу охорони здоров'я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають дану особу. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів»

«Стаття 424. Оскарження ухвали, постанови судді або суду про застосування, скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру або внесення на них подання прокурора

На ухвалу, постанову, винесені суддею або судом в порядку, передбаченому цим розділом, може бути подано апеляційну чи касаційну скаргу або внесено апе­ляційне чи касаційне подання прокурора в загальному порядку».

Д. Наказ Міністерства охорони здоров'я України № 397 від 8 серпня¹ 2001 рЯ

32. Відповідними положеннями наказу Міністерства охорони здоров'я № 39" від 8 серпня 2001 р. передбачено наступне:

«... 14. У разі значного поліпшення психічного стану особи, одужання або ко­ли дані психіатричного огляду викликають сумніви щодо наявності психічного розладу, складається відповідний висновок комісії лікарів-психіатрів психіатрич­ного закладу, який направляється його керівництвом достроково (до закінчення шестимісячного терміну) до суду, який виніс рішення за цією справою, дія вирішення питання про її перегляд згідно з чинним законодавством.

15. Продовження, зміна або припинення примусових заходів медичного ха­рактеру здійснюються судом за заявою представника психіатричного заклад} (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу...

¹ В тексті, викладеному англійською мовою, допущено фактичну помилку — замість «серп­ ня» належить читати «жовтня».

² Йдеться про наказ Міністерства охорони здоров'я № 397 від 08.10.2001 p., зареєстрова­ ний в Міністерстві юстиції України 1 березня 2002 р. за № 215/6503, яким одночасно заг- тверджується кілька нормативно-правових документів. У даному випадку йдеться про ні- каз Міністерства охорони здоров'я «Про затвердження нормативно-правових докуменгз

3 окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб,, які страждають на психічні розлади», яким, в свою чергу, затверджується Порядок застосу­вання примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах до осіб,які хворі на психічні розлади.

726

Додатки

16. Заява представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу, про продовження, зміну або припинення виду при­мусового заходу медичного характеру разом з актом психіатричного огляду на­правляється до суду не пізніше десяти діб після прийняття комісією відповідного рішення.

Е. Інструкція Міністерства охорони здоров'я про порядок застосування приму­сових заходів медичного характеру до психічно хворих осіб, які вчинили суспіль­но небезпечні діяння (затверджена наказом МОЗ № 397 від 8 жовтня 2001 р.¹

33. Відповідними положеннями інструкції Міністерства охорони здоров'я передбачено наступне:

«1. Примусові заходи медичного характеру, передбачені законодавством, за­стосовуються на підставі ухвали суду чи постанови судді до осіб, які страждають на психічні захворювання і які вчинили суспільно небезпечні діяння (далі — осо­би). Такі ухвали чи постанови суду виконуються закладами охорони здоров'я...

8. Примусові заходи медичного характеру застосовуються у випадках, коли встановлено, що психічно хвора особа становить загрозу суспільству. Підстави:

1. юридичний критерій — факт вчинення суспільно небезпечного діяння, пе­редбаченого законодавством з кримінального права;

2. медичний критерій — наявність, на момент розгляду справи щодо суті, у особи психічної хвороби, що заважає здатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними.

За відсутності хоча б одного із зазначених критеріїв застосування примусових заходів медичного характеру неможливе...

43. Питання, що стосуються продовження, зміни чи припинення застосуван­ня примусових заходів медичного характеру, вирішуються судом за заявою представника відповідного психіатричного закладу, до якої додаються відповідні медичні висновки...

48. Питання про припинення чи зміну примусових заходів медичного характе­ру може бути вирішено на підставі інформації про позитивні зміни у стані психічного здоров'я особи або її одужання, як це відображено у висновку комісії лікарів-психіатрів, в результаті чого загроза особи для суспільства зменшилася чи зникла, а тому більше немає потреби тримати та лікувати таку особу в психіатрич­ному закладі. Остаточне рішення приймається судом.

Послідовне (поступове) скасування примусового заходу медичного характеру шляхом зміни більш суворого заходу на більш м'який не є обов'язковим...»

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ п. 4 ст. 5 КОНВЕНЦІЇ

34. Заявник скаржиться на те, що він не мав ефективних засобів захисту сто­ совно обов'язкового утримання у психіатричному закладі. Зокрема, він скар­ житься на те, що був звільнений майже через два роки після того, як стан його здоров'я покращився. У поданих ним матеріалах заявник посилається на п. 4 ст. 5 Конвенції, якою передбачено наступне:

«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

¹ Наводиться текст документа, який не вдалося ідентифікувати і який не збігається з тек­стами наявних в законодавстві України нормативно-правових актів, виданих МОЗ з цьо­го питання.

727

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

А. Аргументи сторін

35. Уряд зазначив, що обов'язкове медичне лікування могло бути призначене лише за рішенням суду. Воно могло бути оскаржене у касаційному порядку відповідно до ст. 424 Кримінально-процесуального кодексу України протягом се­ми днів з дати винесення рішення. Скарга могла бути подана захисником, участь якого у таких справах є обов'язковою. Уряд зазначив, що заявник використав цю можливість з огляду на його тривале утримання. Більше того, відхилення його скарг не означало, що цей засіб був неефективним. Питання застосування до за­явника медичного лікування було розглянуто національними судами у шести ви­падках на підставі заяв, поданих компетентними лікарями після медичного об­стеження. Враховуючи частоту перегляду законності застосування до заявника примусових заходів медичного характеру, Уряд вважав, що п. 4 ст. 5 Конвенції не було порушено.

36. Заявник не погодився. Зокрема, він стверджував, що процедура апеляції не була ефективною. Він зазначив, що заяву до суду про скасування відповідних заходів міг подати лише лікар психіатричної установи, проте заявник не міг самостійно подати таку заяву. Також він вказав, що, хоча стан його здоров'я покращився, національні суди протягом майже двох років незаконно відмовляли звільнити його з психіатричного закладу.

Б. Практика Суду

37. Стосовно утримання осіб, які мають психічні розлади (п. 1 «є» ст. 5 Кон­венції) Суд зазначає, що «їх може бути позбавлено волі або з метою проведення медичного лікування, або у зв'язку з потребами, що вимагає суспільство, або у зв'язку з медичними та суспільними підставами разом... [А] основна причина, чо­му Конвенція дозволяє позбавити волі осіб, зазначених у п. 1 «є» ст. 5 Конвенції, полягає не тільки в тому, що вони можуть представляти небезпеку для суспільства, а ще й у тому, що їх власні інтереси можуть потребувати їх утриман­ня (див. Litwa v. Poland, заява № 26629/95, § 60, ECHR2000-III). Фактор небезпе­ки стосовно цієї справи полягає у тому, що заявник, будучи у стані психічного розладу, вчинив тяжкі злочини проти фізичної недоторканності інших осіб.

38. Суд нагадує, що предметом та метою п. 1 ст. 5 Конвенції, яка є lex generalis щодо п. 4 ст. 5 Конвенції, є гарантувати, що нікого не може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином, незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільне утримання ніколи не може вважатись законним» (див. Winterwerp v. the Netherlands, рішення від 24 жовтня 1979 p., Series A № 33, сс. 16 та 18, §§37 та 39).

39. Суд зауважує, що відповідно до своєї практики особа, яку піддано обов'яз­ковому медичному лікуванню, повинна мати доступ до суду та можливість бути вислуханою або особисто, або через будь-яку форму представництва (див. De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium, рішення від 18 червня 1971 p., Series A no. 12. §§ 73-76, та рішення Winterwerp, цитоване вище, §§ 60 та 61). Не вимагається, щоб перегляд за п. 4 ст. 5 Конвенції був автоматичним, однак краще, щоб особа мала можливість самостійно порушити провадження щодо перегляду (див., серел інших, De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium, цитовані вище; Keus v. the Netherlands, рішення від 25 жовтня 1990 p., Series A no. 185-C).

40. Хоча не завжди необхідно, щоб процедура за п. 4 ст. 5 Конвенції мала ті ж гарантії, що вимагаються за п. 1 ст. 6 Конвенції для кримінального чи цивільного процесу (див. Megyeri v. Germany, рішення від 12 травня 1992 p., Series A no. 237-А, р. 11, § 22), вона повинна мати судовий характер та надавати гарантії, що відповідають суті позбавлення волі. Зокрема, у провадженні щодо оскарження

728

Додатки

ордера на арешт має бути забезпечено «рівність можливостей» між сторонами, прокурором та особою, яка утримується. В. Оцінка Суду

1. Загальні висновки щодо законності утримання заявника у психіатричному закладі

41. У цій справі Суд зазначає, що заявника було піддано примусовим заходам медичного характеру за рішенням компетентного суду внаслідок висновків суду у двох випадках, коли заявник вчинив замах на зґвалтування. У справі немає інфор­ мації, яка свідчить про те, що національні органи не дотримали вимог Конвенції, призначаючи заявнику ці заходи. Більше того, навіть якщо стан здоров'я заявни­ ка вважався покращеним, який не вимагав посиленого та суворого нагляду, певна полегшена форма нагляду за заявником досі вважалась необхідною. Суд зазначає, що питання призначення заявнику примусових заходів медичного характеру не є предметом розгляду у цій справі, який було визнано неприйнятним в остаточній ухвалі Суду щодо прийнятності з огляду на п. 1 («а» та «є») ст. 5 Конвенції. Однак проблема постає стосовно процедури скасування заходу відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції (див. Gorshkov v. Ukraine, заява № 67531/01, ухвала від 15 червня 2004 p.; Rakevich v. Russia, заява № 58973/00, рішення від 28 жовтня 2003 p.).

2. Процедура скасування примусових заходів медичного характеру

42. До квітня 2000 р. українське законодавство не передбачало регулярний судовий перегляд законності триваючого примусового утримання осіб з психічними захворюваннями (п. 29 вище). З квітня 2000 р. законом передбачено регулярний перегляд цього питання, який має здійснюватись кожні шість місяців. Встановлене положення дозволяє керівному лікарю медичної установи, який діє в межах своїх дискреційних повноважень, звернутись до суду з прохан­ням подовжити, припинити або змінити захід. Відповідно до ст. 422 Криміналь­но-процесуального кодексу України, до подання лікаря додається висновок комісії лікарів-психіатрів (див. пункти 31 та 33 вище). Однак такий перегляд (який здійснюється судом, що призначив застосування примусових заходів ме­дичного характеру), як передбачено п. 43 Порядку застосування примусових заходів медичного характеру до психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, затвердженого наказом МОЗ № 397 від 8 жовтня 2001 p., здійснюється, лише якщо є сумніви щодо стійкості психічної хвороби пацієнта (див. п. 33 вище).

43. У випадку, коли суд має сумніви щодо психічного стану пацієнта, він може призначити іншу медичну експертизу, проте не зв'язаний з висновками остан­ньої. У випадку необхідності або певних сумнівів суд може викликати експерта-психіатра або пацієнта, якого стосується справа, для участі у засіданні. Однак Суд підкреслює, що участь особи, яка вже проходить обов'язкове медичне лікування, очевидно не є обов'язковою. Межі можливостей пацієнта у такому провадженні обмежені, оскільки він не є стороною провадження. До того ж здається, що існує лише опосередковане право на оскарження судового рішення з цих питань (ст. 424 Кримінально-процесуального кодексу України, п. 31 вище, аргументи Уряду, п. 35 вище).

3. Висновки Суду

44. Суд повторює, що ключовою гарантією за п. 4 ст. 5 Конвенції є те, що осо­ ба, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням (див. наприклад, Musial v. Poland, рішення від 25 березня 1999 p., Reports 1999-И, § 43; та вищезазначене рішення Rakevich v. Russia, § 45). Пункт 4 ст. 5 Конвенції вимагає в першу чергу наявність

729

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

незалежного правового засобу, за допомогою якого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність триваючого утри­мання. Доступ особи, яка утримується, до судді не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.

45. В той час, як правовий механізм, що міститься у статтях 19—22 Закон України «Про психіатричну допомогу» та глави 34 Кримінально-процесуальногс кодексу України, що діяли на той час (див. пункти ЗО та 31 вище), який встанов­лював, що особа з психічними захворюваннями автоматично постає перед суд­дею, є важливою гарантією проти свавільного утримання, сам по собі він не є достатнім. Такі підвищені гарантії не виключають необхідність наявності права у пацієнта незалежно ні від чого подати заяву.

46. Суд доходить висновку, що заявник не мав права порушити провадження щодо перевірки судом законності його триваючого ув'язнення по застосуванню примусових заходів медичного характеру, як вимагається п. 4 ст. 5 Конвенції Відповідно мало місце порушення цього положення.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ

47. Суд нагадує, що заявник не скаржився за ст. 13 Конвенції, проте Суд са­ мостійно порушив вказане питання ex officio. З огляду на висновки, зроблені ви­ ще, Суд зараз знаходить зайвим розгляд питання дотримання ст. 13 Конвенції. Відповідно немає необхідності проводити окреме дослідження скарги заявника, за цим положенням.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

48. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише част­кове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справед­ливу сатисфакцію».

49. Незважаючи на запити Канцелярії від 23 червня 2003 р. та 1 грудня 2004 p.. заявник не направив жодних вимог щодо справедливої сатисфакції відповідно до правила 60 Регламенту Суду. Відповідно Суд не присуджує відшкодування згідно зі ст. 41 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує, що було порушення п. 4 ст. 5 Конвенції;

2. Вирішує, що немає необхідності проводити окреме дослідження справи зг ст. 13 Конвенції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 8 листопада 2005 р. відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

730

Додатки

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Волосюк проти України»

Страсбург, 29 червня 2006 р.

Європейський суд з прав людини виносить таке рішення: ПРОЦЕДУРА

1. Справа порушена проти України за заявою, поданою до Суду відповідно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Кон­венція) громадянином України Володимиром Мелетійовичем Волосюком (далі — заявник) 29 травня 2000 р.

2. Заявник був представлений паном Ігорем Петровичем Клюсом, юристом, який практикує у м. Хмельницькому. Уряд України (далі — Уряд) був представле­ний його Уповноваженими — пані Валерією Лутковською та Юрієм Зайцевим.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1942 р. і проживає у м. Хмельницькому, Україна. А. Кримінальне провадження, порушене проти заявника

6. На той час заявник працював юристом у приватній компанії «Наддністрянка».

7. 29 листопада 1994 р. Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу по обвинуваченню заявника у хабарництві. 14 грудня 1994 р. заступник Генераль­ного прокурора видав санкцію на арешт та тримання заявника під вартою. 16 грудня 1994 р. заявника було заарештовано. Заявник перебував під вартою до 24 червня 1996 р.

8. Під час тримання під вартою заявника, за його твердженнями, було підда­но психологічному тиску з боку працівників слідчих органів. Заявник стверджу­вав також, що перед допитом його було поміщено в тісну (2 кв. м), холодну кімнату без вікон, у якій він перебував протягом кількох годин. Заявник ствер­джував, що під час допиту він був тяжко хворим та втрачав свідомість. Під час затримання, а також після нього заявник страждав на хронічний бронхіт та хронічний неврит. Заявника було побито одним із співкамерників, за його словами, це був колишній працівник Служби безпеки. Заявник також стверджу­вав, що до його їжі додавали наркотики, а членам його сім'ї не давали дозвіл на побачення. На свої численні заяви стосовно такого поводження він отримував відповіді, що порушень закону під час проведення досудового слідства у цій справі не виявлено.

9. Після свого звільнення заявник перебував на підписці про невиїзд до 12 квітня 1999 р. Протягом 1995—1999 pp. обвинувачення у його справі декілька разів змінювалось. 12 квітня 1999 р. кримінальну справу відносно нього було за­крито. Рішенням прокурора від 13 червня 1999 р. заявнику було надано компен­сацію за матеріальні збитки у розмірі 6502,37 грн. (на той час — 1568,28 ЄВРО).

Б. Цивільне провадження

1. Перший етап цивільного провадження

731

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

10. У червні 1998 р. заявник звернувся до Хмельницького міського суду з по­зовом про відшкодування йому Службою безпеки України моральної шкоди у розмірі 500 000 грн. У подальшому заявник збільшив свої позовні вимоги до 7 000 000 грн. У квітні 1999 р. він вимагав від Генеральної прокуратури України відшкодування моральної шкоди в розмірі 15 000 000 грн. Обидва позови були об'єднані та розглядались в одному провадженні. 15 грудня 1999 р. Хмельниць­ким міським судом позов заявника було задоволено частково. Суд присудив стяг­нення з держави на користь заявника 7 635 грн в порядку відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої йому незаконними слідчими діями та незаконним затриманням. З лютого 2000 р. Хмельницький обласний суд залишив дане рішення без змін, і воно набрало законної сили. У невстановлену дату заявник звернувся з клопотанням до заступника голови Хмельницького об­ласного суду про перегляд вищевказаних рішень в порядку нагляду. Його клопо­тання було задоволено, і рішення від 15 грудня 1999 р. було скасовано, а справу направлено на новий розгляд. 11 вересня 2000 р. Хмельницький міський суд виніс рішення, яким позов задовольнив частково і присудив стягнути з держави на користь заявника 10 180,00 грн (приблизно 2 000 евро) як компенсацію за мо­ральну шкоду, спричинену йому незаконними слідчими діями, незаконним за­триманням та перебуванням на підписці про невиїзд. Виплата цієї компенсації передбачалася з коштів, наданих на утримання Генеральної прокуратури. 19 жовтня 2000 р. Хмельницький обласний суд залишив дане рішення без змін, і воно набрало законної сили.

11. 20 лютого 2001 р. Генеральна прокуратура зупинила виконання рішення від 11 вересня 2000 р. 15 травня 2001 р. заступник Генерального прокурора подав про­тест до Верховного Суду України про скасування рішення від 11 вересня 2000 р. в частині джерела виплат, оскільки визначена судом сума не повинна виплачувати­ся за рахунок коштів, спрямованих на утримання Генеральної прокуратури України.

12. З жовтня 2001 р. Конституційний Суд України визнав неконституційним положення ст. 32 Закону України «Про державний бюджет на 2000 рік», згідно з яким відшкодування шкоди, спричиненої незаконними діями органів прокурату­ри, здійснюється за рахунок коштів, спрямованих на утримання Генеральної про­куратури України.

13.2 липня 2002 р. відділом державної виконавчої служби Печерського райо­ну по справі заявника було відкрито виконавче провадження. 22 липня 2002 р виконавча служба звернулась до Національного банку України з вимогою про пе­рерахунок коштів, присуджених заявнику, на депозитний рахунок виконавчої служби. 6 грудня 2002 р. заявник отримав присуджені йому кошти, і виконавче провадження було закінчено.

14. 8 травня 2003 р. Верховний Суд України задовольнив протест і вирішив, що відшкодування у справі заявника має бути здійснене з державного бюджету.

2. Другий етап цивільного провадження

15. У червні 1999 р. заявник звернувся з позовом до Хмельницького міського суду про визнання його звільнення з Хмельницького державного центру стандар­ тизації, метрології та сертифікації (працівником якого він був на той час) неза­ конним. 11 жовтня 1999 р. суд відмовив заявнику в задоволенні його позову 9 грудня 1999 р. Хмельницький обласний суд залишив дане рішення без змін.

3. Третій етап цивільного провадження

16. Заявник звернувся до Хмельницького міського суду з двома позовними заявами про стягнення з Генеральної прокуратури відшкодування матеріальної

732

Додатки

шкоди у розмірах 61 161,06 грн та 5 862 364,79 грн. Заявник посилався на те, що згідно з трудовими договорами від 12 листопада 1993 р. та 14 квітня 1994 р. його роботодавець, приватна фірма «Наддністрянка», мала б виплатити йому вказані суми як винагороду за виконану роботу. Заявник стверджував, що через його за­тримання та розслідування кримінальної справи проти нього він був позбавлений змоги отримати свої гроші, оскільки фірма у 1998 р. збанкрутіла. 19 березня та З квітня 2002 р. суд відмовив заявнику у задоволенні позову, обґрунтовуючи це тим, що Генеральна прокуратура не є належним відповідачем по справі, а позовні ви­моги заявнику слід було пред'являти до свого колишнього роботодавця. 18 черв­ня та 2 липня 2002 р. Хмельницький апеляційний суд залишив ці рішення без змін. 19 грудня 2002 р. та 29 вересня 2003 р. Верховний Суд України відхилив ка­саційні скарги заявника. В. Інші обставини

17. У 1998—2000 pp. у різних газетах було опубліковано ряд статей про заявни­ка.

18. У 2001—2004 pp. заявник звертався до міліції та до інших органів із заявами про те, що з боку невідомих йому людей, які, на його думку, були працівниками міліції та Служби безпеки, надходили погрози про його знищення через те, що ним була подана скарга до Європейського суду з прав людини на дії Служби без­пеки та Генеральної прокуратури. У листі від 17 квітня 2001 р. органи міліції повідомили заявника, що за його скаргами були проведені перевірки, в результаті яких було встановлено, що у лютому — березні 2001 р. колишній слідчий — п. М., який розслідував справу заявника, погрожував йому. Пан М. розшукувався за вчинення кількох злочинів. У листі від 22 березня 2003 р. органи міліції повідо­мили заявнику, що невідому особу, яка телефонувала йому і погрожувала знищи­ти його, було встановлено і попереджено про відповідальність, передбачену за такі дії. У листах від 7 квітня та 30 грудня 2004 р. органи міліції повідомили заяв­ника про відмову у порушенні кримінальної справи за його скаргами у зв'язку з відсутністю складу злочину.

19. Заявник звернувся з клопотанням до слідчого з проханням надати йому дозвіл представляти п. К. у кримінальній справі відносно останнього. 19 листопа­да 2003 р. слідчий відмовив заявнику у задоволенні клопотання, посилаючись на те, що незважаючи на наявність юридичної освіти, заявник не має адвокатського свідоцтва. 2 липня 2004 р. Хмельницький міськрайонний суд залишив дане рішення без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО А. Конституція України

20. Відповідні положення передбачають таке: Стаття 56

«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішен­нями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого само­врядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повнова­жень».

Стаття 62

«...У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує ма­теріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Стаття 124

«...Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України».

733

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

Б. Цивільний процесуальний кодекс від 1963 р.

21. На той час глава 42 Цивільного процесуального кодексу передбачала пере­ гляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, в порядку нагляду. Така процеду­ ра була скасована у червні 2001 р.

В. Закон України «Про виконавче провадження»

22. Пунктом 6 першої частини ст. 34 передбачається зупинення виконання відповідного рішення або виконавчого провадження посадовою особою, якій законом надано таке право.

Г. Закон України «Про прокуратуру»

23. На час розгляду справи ч. 2 ст. 41 передбачала, що прокурори і їхні заступ­ ники, яким надано право принесення протесту у цивільній справі, можуть зупи­ нити виконання відповідного рішення, ухвали і постанови суду до закінчення провадження у справі. У червні 2001 р. цю статтю було скасовано.

Д. Рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 2001 р.

24. У відповідній частині рішення від 3 жовтня 2001 р. міститься наступне: «5....Таким чином, ст. 32 Закону України «Про Державний бюджет України на

2000 рік»... фактично запроваджується цивільно-правова, а не публічно-правова відповідальність... прокуратури... за завдану громадянам матеріальну і моральну шкоду незаконними діями цих органів. Водночас Конституція України гарантує громадянам у таких випадках право на відшкодування шкоди за рахунок держа­ви, а не за рахунок коштів на утримання цих органів (статті 56, 62). Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконститу­ційними), положення ст. 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік»..., згідно з якими за рахунок коштів на утримання судів, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України здійснюється відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями... прокуратури....

2. Положення ст. 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік»..., визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення».

ПРАВО

І. СКАРГА НА ТРИВАЛЕ ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ СУДУ

А. Прийнятність

25. Заявник скаржився на порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого про­ токолу, посилаючись на те, що перегляд рішення, що набрало законної сили, в порядку нагляду у його справі, ініційованого заступником Генерального прокуро­ ра, спричинив суттєву затримку у виконанні цього рішення. Також заявник скар­ жився на тривалість виконавчого провадження у справі. У зв'язку з цим заявник звертається до п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу, які передбачають наступне:

Пункт 1 статті 6

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом ...»*.

Стаття 1 Першого протоколу

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм май­ном...»

26. Уряд стверджував, що ця скарга не відповідає правилу ratione material, вста­ новленому Конвенцією та протоколами до неї. Уряд також стверджував, що воші не може розглядатись Судом, оскільки обставини, наведені у скарзі заявника, ма-

734

Додатки

ли місце після подачі заявником заяви до Суду і ним не було вичерпано національних засобів захисту, які передбачає законодавство України.

27. Заявник не погодився та наполягав, що всі можливі національні засоби за­хисту, пов'язані з його скаргою, він вичерпав.

28. Суд зауважує, що заявник звернувся з першою скаргою 29 травня 2000 р. Пізніше, у своєму листі від 30 квітня 2002 p., заявник подав додаткову скаргу на тривале виконання рішення суду, винесеного на його користь. Відповідно Суд не знаходить підстав для відхилення вимог заявника як неприйнятних через те, що вони були подані після дати подачі першої скарги.

29. На додаток Суд зауважує, що Уряд не навів жодного з національних за­собів, якими б заявник міг скористатися для виконання рішення, винесеного на його користь.

30. Таким чином, Суд відхиляє зауваження Уряду. Суд приходить до висновку, що скарга не є очевидно необгрунтованою у сенсі п. З ст. 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що вона не є неприйнятною за інших підстав. Таким чином, скарга має бути визнана прийнятною.

Б. Щодо суті

31. Уряд стверджував про відсутність порушень п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Пер­шого протоколу, оскільки, незважаючи на постанову Генеральної прокуратури про зупинення виконавчого провадження у справі заявника, виконавчий лист був направлений до виконавчої служби 2 липня 2002 p., і 22 липня 2002 р. рішен­ня було виконано. Таким чином, такий період не можна вважати нерозумним. Уряд також стверджував, що метою протесту прокуратури було не скасування остаточного рішення у справі заявника, а уточнення способу його виконання.

32. Заявник не погодився та зазначив, що гарантовані йому Конвенцією пра­ва були порушені. Зокрема тим, що судове рішення, винесене на його користь, не виконувалось протягом більш ніж двох років.

33. Суд зазначає, що відповідно до рішення від 11 вересня 2000 p., яке було за­лишено без змін рішенням від 19 жовтня 2000 p., заявнику було присуджено ком­пенсацію за матеріальну та моральну шкоду, яка мала бути стягнута з держави. Згідно з документами, наданими Урядом, заявник повністю отримав присуджену йому суму 6 грудня 2002 p., а не 22 липня 2002 p., як стверджував Уряд. Відповідно рішення було повністю виконано після двох років та двох місяців.

34. Суд також зауважує, що затримка у виконанні рішення суду на користь заявника була спричинена наглядовим провадженням, яке було ініційовано прокурором. Суд уже визнавав у ряді справ, що наглядове провадження щодо судових рішень, які набрали законної сили і підлягали виконанню, становить по­рушення принципу правової визначеності, що становить порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (див., серед інших, рішення у справі «Світлана Науменко проти України», № 41984/98, від 9 листопада 2004 p.).

35. У цій справі межі наглядового провадження були обмежені тільки визна­ченням порядку виконання рішення від 11 вересня 2000 p., а право заявника на присуджену суму залишалось безспірним. За таких обставин Суд доходить висновку, що питання наглядового провадження у цій справі має розглядатись у контексті тривалого виконання рішення на користь заявника, а не як окреме питання.

36. Суд повторює, що ефективний доступ до суду включає право на виконан­ня судового рішення без неналежних затримок (див. рішення у справі «Імобілья-ре Саффі проти Італії», № 22774/93, п. 66, ЄСПЛ 1999-V). Однак зупинення вико­нання судового рішення до того часу, поки це є необхідним для вирішення

735

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

неузгодженостей державного характеру, може бути виправданим за виняткових обставин (див. рішення у вищезазначеній справі «Імобільяре Саффі проти Італії», п. 69). Таким чином, питання, які мають бути розглянуті, полягають в тому, чи може бути затримка визнана розумною за обставин цієї справи.

37. У цьому контексті Суд зауважує, що виконавче провадження у справі заяв­ника було зупинено постановою Генеральної прокуратури від 20 лютого 2001 р. 15 травня 2001 р. прокуратура звернулася з клопотанням про перегляд рішення в порядку нагляду з метою уточнення джерела виплати суми, присудженої заявни­ку. Однак аргументи для такого уточнення не можуть бути визнані розумними. Суд вважає, що оскільки держава була боржником у справі заявника, то неспро­можністю визначитись та виконати рішення на користь заявника протягом більш ніж двох років держава поклала на заявника надмірний тягар і таким чином пору­шила свої зобов'язання відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого прото­колу.

37. Відповідно у цій справі було порушення вищевказаних положень.

II. ІНШІ СКАРГИ Прийнятність

39. Заявник подав ряд скарг щодо кримінальної справи, порушеної проти ньо­ го, а також щодо ряду цивільних справ та інших подій. Зокрема, заявник скар­ жився, що протягом розслідування його було піддано катуванню, а також, що умови його тримання під вартою прирівнювалися до нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Він також скаржився, що його скарги на ці по­ рушення не були розглянуті з достатньою ретельністю. Заявник скаржився, шо його досудове тримання під вартою було незаконним, а також, що членам його сім'ї не дозволялися зустрічі з ним. Заявник скаржився, що протягом тримання під вартою його було піддано дискримінації з боку слідчих за ознакою його віросповідання та національного походження. У цьому контексті заявник поси­ лався на статті 3, 5, 8, 13 та 14 Конвенції.

40. Далі заявник скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції на те, що кримінальна справа, порушена проти нього, була незаконною. Він також скаржився за п. 2 Протоколу № 4 на те, що підписка про невиїзд порушувала його право на свобо­ду пересування.

41. Заявник скаржився на порушення його права на життя, права на свободу думки та свободу вираження поглядів, оскільки після публікації декількох статей про заявника та після подачі скарги до Європейського суду з прав людини, за сло­вами заявника, його залякували та переслідували співробітники Служби безпеки України та органів міліції. У цьому контексті заявник посилався на положення статей 2, 9 та 10 Конвенції.

42. Заявник також скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо несправедливості та результату судових розглядів його цивільних справ.

43. Заявник скаржився, що слідчий не задовольнив його клопотання про надання дозволу представляти пана К., що становило порушення ст. 6 Конвенції.

44. Однак, з огляду на матеріали справи, якими володіє Суд, та в тій мірі, в якій оскаржувані питання підпадають під його компетенцію, Суд не вбачає у скаргах жодного порушення прав та свобод, що гарантуються Конвенцією та протоколами до неї.

45. Таким чином, ця частина скарги має бути визнана неприйнятною як оче­видно необгрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

46. Стаття 41 Конвенції передбачає:

736

Додатки

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише част­кове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справед­ливу сатисфакцію».

А. Шкода

47. Заявник просив 1 103 150 євро як відшкодування моральної та матеріаль­ної шкоди, спричиненої стверджуваними порушеннями статей 3, 5 та 13 Кон­венції та порушенням статті 1 Першого протоколу

48. Уряд зауважив, що питання, яке розглядалось Судом, полягало у тривало­му виконанні судового рішення на користь заявника, в той час як заявник про­сить відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями Служби безпеки та прокуратури. Уряд далі наполягав, що вимоги заявника безпідставні та мають бути відхилені.

49. Суд погоджується, що між встановленим порушенням та відшкодуванням матеріальної шкоди, що вимагається заявником, відсутній причинний зв'язок. Таким чином, він відхиляє ці скарги заявника. Суд вважає, що констатація пору­шення становить достатню сатисфакцію нематеріальної шкоди.

Б. Витрати

50. Заявник також вимагав відшкодування судових витрат, понесених у національних судах та під час провадження у Суді, у розмірі 36 885,70 євро.

51. Уряд не надав своїх коментарів з цього приводу.

52. Відповідно до прецедентно!" практики Суду заявник має право на відшко­дування судових витрат тільки в тій частині, в якій вони були фактично понесені та необхідні, а також в розумних межах. У цій справі Суд зауважує, що всі квитанції за оплату правової допомоги, перекладу та друкарських послуг, надані заявником, датуються 1997 р. Крім того, заявник не довів, у якій мірі ці витрати стосуються цього провадження. Відповідно Суд вважає за доцільне відхилити ви­моги заявника щодо судових витрат.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скаргу щодо надмірної затримки у виконанні рішення суду на користь заявника прийнятною, а іншу частину заяви неприйнятною;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Вирішує, що констатація порушення становить достатню сатисфакцію не­матеріальної шкоди, зазнаної заявником;

5. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

737

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката