Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Кожвен

.pdf
Скачиваний:
564
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
2.31 Mб
Скачать

Йн і » Т И М , МІМІIII И Ц И Г Ь П )

м ним | И

Акторці її И ІІ/їитуло, Г А. Вінцсрська, Д. В. Прохоров, Ю. В. Андрашко,

II І І'аі)іинов, О.1. Денисенко, Т. В. Святенко, О. С. Гусак, К. В. Коляденко, Кауд Дил, Ю. Ю. Сугробова

Рецензенти:

Степаненко В. І. — доктор медичних наук, професор кафедри шкірних та венеричних хвороб Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця.

Солоіиенко Е. М. — доктор медичних наук, професор, завідувач лабораторією алергології ДУ «Інститут дерматології та венерології АМН України».

Буянова 0. В. — доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри шкірних та венеричних хвороб Івано-Франківського Національного медичного університету.

Гриф «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації» надано листом МОН України № 1/11 -2508 від 29.03.2010 р

Д36 Дерматологія і венерологія : навч. посіб. / за заг. ред. проф. О. О. Притуло. - Ужгород : ТДВ "Патент", 2011. - 270 с.

І5ІДО 978-617-589-017-2

У навчальному посібнику в стислій формі викладено дані з історії дерматовенерології, сучасні поняття про анатомію, фізіологію, патоморфологію шкіри і її додатків. Значну увагу приділено практичним навичкам, якими студент повинен оволодіти при проходженні курсу дерматовенерології. Описані головні питання клініки, діагностики, диференційної діагностики, профілактики і лікування найважливіших хвороб шкіри і захворювань, що передаються статевим шляхом. Крім цього, в посібнику після кожної теми подано ситуаційні задачі і тестові питання. Окремі розділи присвячено написанню історії хвороби й питанням для самостійної позааудиторної роботи студентів.

Навчальний посібник призначений для студентів 4 курсу спеціальностей «Лікувальна справа» і «Педіатрія» вищих медичних навчальних закладів

ІІІ-ІУ рівнів акредитації. Зміст навчального посібника відповідає програмі дисципліни «Дерматологія, венерологія», складеної за принципами кредитно-модульної системи навчання.

УДК

61<ї.5(075.8)+616.97(075.8)

 

ББК 55.8я73

 

© О. О. Притуло,

 

Г.Л. Вінцерська,

І5ВК 978-617-589-017-2

Д.В. Прохоров, 2010

© ТДВ "Патент", 2011

ЗМІСТ

Вступ

5

Імістовні модулі

6

1. Вступ до дерматовенерології

6

2. Паразитарні хвороби шкіри

 

ЗО

3. Піодермії

41

4. Псоріаз. Червоний плоский лишай

58

5. Грибкові ураження шкіри і слизових оболонок

76

6. Дерматити. Токсикодермії. Екзема

93

7. Вірусні і бульозні дерматози

110

H. Написання історії хвороби дерматологічного пацієнта

125

9. Загальна характеристика хвороб, що передаються

 

 

 

переважно статевим шляхом. Первинний сифіліс

133

10. Вторинний сифіліс

154

11. Третинний і вроджений сифіліс

171

12. Гонорея і негонорейні уретрити

192

ІЗДерматологічні аспекти ВІЛ-інфекції

205

Тематика питань

 

 

для самостійної позааудиторної роботи студентів

224

I. Ато пічний дерматит

224

2.

Васкуліти шкіри

227

3.

Туберкульоз шкіри

228

4.

Шкірні форми червоного вовчака

233

5.

Склеродермія

234

6.

Дерматоміозит

236

7.

Лепра

238

8.

Злоякісні пухлини шкіри

240

Практичні навички з навчальної дисципліни

 

 

 

«Дерматологія і венерологія»

251

1. Методика визначення дермографізму

251

2.

Методика проведення діаскопії

 

 

251

3. Методика проведення пальпації

251

4. Методика дослідження тактильної, температурної

 

 

 

і больової чутливості шкіри

252

5. Методика визначення тургору і еластичності шкіри

252

6. Методика проведення зішкрябування (гратаж)

252

7. Методика постановки шкірних проб

253

 

 

 

 

З

ННН!Н!Н!Н!НН!!Н!!!!!!1Н!!!!Н1!!!Н!!!НИМН!!НПі

8. Методика виявлення коростяних ходів

255

9. Методика лабораторної діагностики корости

255

10.

Методика лабораторної діагностики демодикозу

256

11.

Методика проведення проби Бальцера

256

12.

Феномен медових сот

256

13.

Методика проведення люмінесцентної діагностики

 

 

за допомогою лампи Вуда

257

14.

Методика дослідження на грибкові захворювання

257

15.

Методика дезінфекції взуття і одягу у хворих

 

 

на грибкові захворювання

258

16.

Феномен Кебнера (ізоморфна реакція)

259

17.

Сітка Уїкхема

259

18.

Методика дозиметрії ультрафіолетових опромінень

259

19.

Симптом Нікольського

261

20.

Симптом Лсбо - Хансена

 

261

21.

Методика дослідження вмісту пузирів і міхурців

 

 

при герпетиформному дерматозі Дюрінга

261

22.

Проба Ядассона

 

261

23.

Методика дослідження на акантолітичні клітини Тцанка

262

24.Симптом Беньє - Мещерського і симптом «дамського підбора».... 262

25.Методика дослідження на клітини червоного вовчаку

 

(ЬЕ-клітнни)

262

26.

Симптом провалення зонда (симптом Поспєлова О.І.)

263

27.

Симптом «яблучного желе»

263

28. Методика проведення пальпації твердого шанкру

263

29.

Методика проведення пальпації при індуратнвному набряку

263

30.

Реакція Яріша - Лукашевича - Герксгеймера

264

31.

Методика взяття матеріалу і обстеження на бліду трепонему

264

32. Дослідження блідої трепонеми в темному полі зору

265

33.

Методика проведення двосклянкової проби Томпсона

266

34.

Методика проведення трнсклянкової проби

266

35.

Узяття мазка з сечовипускального каналу

267

Відповіді на тестові питання модулів

268

Бібліографія

269

4

ВСТУП

Дерматовенерологія — це наука, що вивчає причини, клінічні прояви і мг годи лікування хвороб шкіри, а також захворювань, які передаються

ІІ .н овим шляхом.

Ідким чином, вивчення даного предмету є важливою ланкою для су-

іи ного лікаря, особливо в період, коли сімейна медицина займає чільні мі. ця, так як дає змогу вчасно розпізнати сифіліс, диференціювати шкірні «пороби від заразливих інфекційних, поставити діагноз пухирчатки і ко- і.и еиозів, які можуть загрожувати життю пацієнтів.

Даний посібник складається з тринадцяти змістовних модулів, питань дл* самостійної позааудиторної роботи і переліку практичних навичок з дисципліни «Дерматологія, венерологія». У змістовних модулях коротко тікладено історію розвитку дерматовенерології, гістології, фізіології шкіри, а також описані патоморфологічні зміни шкіри при запальних проце- I .не, висвітлено поняття про первинні і вторинні морфологічні елементи шкіри. Крім цього, подано опис етіології, патогенезу, клініки й основних

ііринципів лікування шкірних захворювань і хвороб, що передаються етапним шляхом, дерматологічні аспекти ВІЛ-інфекції відповідно до про-

грами МОЗ України.

У восьмому змістовному модулі подана схема написання історії хворо- (>и дерматологічного пацієнта.

Далі в короткій формі описані дерматологічні захворювання, необхідні для самостійного опрацювання студентами, а також для диференційної ДІ.Ігностики найбільш поширених дерматозів.

І Іісля кожного із змістовних модулів подано зразки ситуаційних запд.інь і тестів для закріплення матеріалу і підготовки до ліцензійного іспиту «КРОК 2. Загальна лікарська підготовка».

В останньому розділі посібника подано інформацію про практичні напнчки, оволодіння якими є одним із найважливіших завдань у вивченні к урсу шкірних і венеричних хвороб.

Матеріал викладений у стислій, лаконічній формі, охоплює основні ланки етіології, патогенезу, клініки та лікування шкірних хвороб, а також чкворювань, що передаються статевим шляхом.

Навчальний посібник укладено з метою допомогти студентам, які наймаються за кредитно-модульною системою, при вивченні курсу шкірних і венеричних хвороб. На думку авторів, посібник стане в нагоді також і ви- і. ладанам дерматовенерології, оскільки укладений згідно з новою програмою навчальної дисципліни «Дерматологія, венерологія» для студентів мищих навчальних закладів III—IV" рівнів акредитації.

5

ЗМІСТОВНІ МОДУЛІ

1. ВСТУП ДО ДЕРМАТОВЕНЕРОЛОГІЇ

Історія розвитку дерматології

Дерматологія є наукою про шкіру. Дерматологія вивчає не лише хвороби, але й нормальну шкіру з різноманітних точок зору: анатомічної, фізіологічної, біохімічної, фізичної, імунологічної тощо. Шкіра є важливим органом, безпосередньо пов'язаним з усім організмом за допомогою кровоносної, лімфатичної, ендокринної та нервової систем. У зв'язку з цим, захворювання одного із внутрішніх органів тою чи іншою мірою відбивається на шкірі, що часто є першими симптомами захворювання.

Разом з цим, захворювання шкіри, викликані зовнішніми ушкоджувальними чинниками, впливають на стан внутрішніх органів.

Шкіра змінюється навіть у однієї людини на різних фізіологічних етапах розвитку організму. Вона як дзеркало відображає здоров'я і захворювання організму в цілому: гладка, чиста, еластична — у здорових і молодих осіб. Шкіра стає сухою, зморшкуватою, набуває сірого кольору у хворих і літніх людей.

Подібні уявлення про шкіру і її захворювання з'явилися не відразу. Вони змінювалися із розвитком медичної науки в різні історичні періоди. У дерматології можна умовно виділити кілька етапів.

Перший етап — стародавня дерматологія. Позначити його початок досить складно. У прадавніх літературних пам'ятках, ще за тисячоліття до нашої ери, зустрічаються досить точні описи екземи, псоріазу, корости, іхтіозу й інших дерматозів. Це був період чистої емпірії, який тривав до XVIII ст. У Греції медицина із самого початку свого розвитку як науки знаходилася в руках філософів і жерців. Гіппократ (460-375 рр. до н.е.) відокремив медицину від філософії та релігії.

Усі шкірні хвороби Гіппократ розділяв на: залежні від зовнішніх чинників і залежні від внутрішніх причин. Внутрішні причини, на його думку, були пов'язані з «псуванням соків тіла». Ця гуморальна теорія впродовж тривалого часу відігравала значну роль у розвитку дерматології. У трактуванні шкірної висипки, як проекції на шкіру порушень гіпотетичної «рівноваги всього організму», Гіппократ стояв значно ближче за своїх попередників до наукового розуміння більшості шкірних захворювань.

На початку нашої ери в Римі працював видатний лікар Ю. К. Цельс. Він досліджував, а потім описав карбункул, флегмону, гострокінцеві кондиломи, мозолі, сикоз, псоріаз, рак шкіри.

Кінець X і початок XI ст.н.е. ознаменований дослідженнями відомого

м и ного, медика Абу-Алі-Хусейн Ібн Абдаллах Ібн Сіна — Авіценни, за-

,дугою якого було те, що він зібрав досягнення медичної науки своїх поїм | к дників з різних країн у праці «Канон медицини», де описав пухир- ч.іі ку, кропив'янку, імпетигінозну екзему і диференційний 'діагноз між »п|іттою і свербцем. Велику увагу він приділив захворюванням волосся и Іншим актуальним питанням косметології.

Другий етап розвитку дерматології починається із 300-х років н.е.

• шдповіднає феодальному типу виробничих відносин. Цей етап характери іуі гься сильним впливом на медицину релігійних переконань і вона на- (іуіі.н; схоластичного напрямку.

Іретій етап розвитку дерматології починається з XVI століття. Його

ІІ І І ' І . І Т ОК пов'язаний з іменем видатного італійського ученого Ієроніма

Мгркуріаліса (1530-1606 рр-), який видав перший підручник з дерматоми п У цьому підручнику він класифікував шкірні хвороби, враховуючи мине пміни кольору та поверхні шкіри.

У XVIII ст. робляться перші спроби систематизувати накопичені зна- Ніденськийлікар-ученийПленкІоганЯкоб (1738-1807 рр.) у 1776 р.

випустив підручник, де пропонував класифікацію хвороб шкіри залежно "ід різних морфологічних елементів висипки. Це був початок так званого морфологічного етапу вивчення дерматології.

Друга половина XVIII ст. вважається початком наукової дерматології. V 1777 р. у Парижі вчений Аоррі Анн Шарль (1726-1783 рр.) випускає книгу, в якій викладає вчення про фізіологію та патологію шкіри, порушує питання етіології; розглядає шкіру як орган, тісно пов'язаний з організме >м у цілому. Це була перша спроба етіологічної класифікації хвороб.

У 1798 р. уЛондоні Роберт Віллан (1757-1812 рр.) запропонував нову »л.и ифікацію шкірних хвороб, засновану виключно на клінічних даних. І п, им чином, в одних і тих самих клінічних групах опинилися захворю-

ІЬ І Н НЯ шкіри, що не мають одне до одного жодного відношення.

Утой же час у Франції розвивається новий напрям, очолюваний осноиоположником французької дерматологічної школи Алі Бером, який запропонував класифікацію шкірних хвороб, в основу якої поклав етіологічну іалежність дерматозів від захворювань внутрішніх органів і організму м цілому. Це був початок розвитку гуморальної теорії.

Основоположником німецької дерматологічної школи є Фердинанд I сбра. У1845 р. ним укладено класифікацію дерматозів, засновану на спо- , і і режених патологічних змінах шкіри. Ця класифікація на той час була прогресивною і дала початок патологічному етапу у вивченні дерматозів. II «милкою Ф. Гебра було те, що для класифікації дерматозів він недостат-

6

15

ньо розвинув патогенетичний принцип поділу захворювань шкіри. На противагу гуморальній теорії він висунув теорію зовнішніх подразників.

Таким чином, під впливом вдосконалення гістоморфологічних методів, біохімії, використання в дерматології імунологічних і імуноморфологічних методів дослідження, розвитку вчення про алергію, сформувався етіопатогенетичний етап розвитку дерматології. Найбільш важливими напрямками сучасних досліджень у дерматології є: морфологічний, біохімічний, функціональний і імунологічний. Гістологія найчастіше відіграє роль допоміжного методу, першою і головною є клініка. Проте при пухлинних процесах гістопатологія є провідною. Будь-який клінічний прояв має гістопатологічну структуру, але не завжди гістологічні порушення виявляються клінічно.

У Росії кінця XIX ст. найбільш значними дерматологічними центрами були Петербург, Москва і Київ.

Петербурзька школа. Її очолював засновник російської дерматологічної школи О. Г. Полотебнов (1838-1907 рр.) — учень С. П. Боткіна (1839-1907 рр.). Він послідовно проводив ідею взаємозв'язку дерматозів із станом внутрішніх органів. Свої погляди він виклав у книзі «Дерматологічні дослідження». О. Г. Полотебнов першим застосував зелену цвіль для лікування виразок і цим ніби передбачив відкриття пеніциліну Флемінгом. Петербурзька школа дала багато видатних дерматологів: Петерсен О. В. (1849-1919 рр.), Кульнєв С. Я. (1868-1926 рр.), Павлов Т. П. (1860-1932 рр.) Іванов В. В. (1873-1931 рр.).

Московська школа. Засновником її є Поспєлов О. І. (1846-1916 рр.), який створив один із кращих у світі музей муляжів. За його ініціативою було створено Московське наукове товариство дерматологів. Ним уперше введено в терапію сифілісу препарати миш'яку у вигляді підшкірних ін'єкцій.

Київська школа. У Києві кафедру шкірних і венеричних хвороб очолив доцент Л. К Горецький (1826-1885 рр.), якого потім змінив видатний учений і фактично засновник Київської школи дерматовенерологів М. І. Стуковенков (1842-1897 рр.). Він розробив метод лікування сифілісу препаратами ртуті. Після М. І. Стуковенкова завідувачем київської кафедри дерматології став професор С. П. Томашевський (1854-1916 рр.). Його заслуга полягає в тому, що він уперше об'єднав усіх київських дерматологів, створивши київське товариство дерматовенерологів.

Із Київської школи вийшли такі талановиті учені як П. В. Нікольський (1858-1940 рр.), В. І. Теребінський (1878-1950 рр.), А. М. Тижненко (1874-1944 рр.), А. І. Картамишев (1897-1973 рр.), М. М. Кузнець, І. І. Потоцький (1898-1978 рр.), С. Б. Боровський, І. Ф. Зеленєв

8

і І N60 1918 рр.). їх імена тісно пов'язані з розвитком вітчизняної дерми ології. Видатними вітчизняними вченими-дерматологами є також М О Торсуєв (1902-1978 рр.) — лепра; М. О. Черногубов (1882ГМ2 рр.) — піодермії; О. М. Подвисоцька (1884-1958 рр.) — туберкулі. >і шкіри, екзема; А. М. Арієвич — дерматомікози; М. П. Дем'янович (і Н79 1957 рр.) — короста; В. О. Рахманов (1901-1969 рр.) — червоний

«-і.\к; Б. Т. Глухенький — піодерміти; Б. А. Задорожний, К. А. Каланта-

пі і.ка (1914-1978 рр.) таін.

<учасну українську дерматологічну школу представляють: В. Г. Коля-

л. ні..

професор кафедри дерматології та венерології з курсом проблем

I І М Ду Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця —

Й Н Д Й І ' І І И Й

учений, автор багатьох монографій з дерматології; профе-

ир Л. Д. Калюжна — завідувачка кафедри дерматології та венерології II МЛІ ІО ім. П. А. Щупика, автор багатьох наукових праць, присвячених рі т и м проблемам дерматології, зокрема атопічномудерматиту; професор И І, Степаненко — головний дерматовенерологМОЗ України; професор М .іпров І. І. — за життя — директор Українського науково-дослідного їм. і итуту дерматології і венерології,— підготував кілька поколінь україн-

ї ї. м х учених-дерматовенерологів, автор багатьох підручників з дермато- и< пі-рології, наукових праць, присвячених, у тому числі, і захворюванням, іц.і передаються статевим шляхом.

Анатомія, гістологія шкіри

Шкіра — зовнішнш покрив тіла, є самостійним, метаболічно активним органом, площа якого в середньому 1,6-1,8 мг , маса — приблизно

Іг. 20 % від маси тіла. Шкіра складається з епідермісу, дерми, гіподерми.

придатки шкіри: волосся, нігті, сальні та потові залози.

Гпідерміс — зовнішній шар шкіри, представлений епітеліальними, і.г піерервно оновлюваними клітинами — епітеліоцитами (кератиноци-

і.«ми), які постійно знаходяться в процесі диференціювання, починаючи з нижнього, слабо диференційованого, базального шару, у напрямі до верхнього рогового шару. Епідерміс складається з кількох типів клітин, що мати» різне ембріональне походження, — епітеліоцитів, меланоцитів, вну-

ііншньоепідермальних макрофагів (клітин Аангерганса), клітин Меркеля

іподілений на п'ять шарів: базальний, шипуватий, зернистий, блискучий

іроговий, які відображають різні стадії диференціювання епітеліальних глі-ментів.

Підтримка клітинного гомеостазу в епідермісі в цілому залежить від

• 11 інвідношення клітин, які утворюються і які гинуть. На цей процес вплиМС безліч чинників: рівень взаємодій епітеліоцитів з іншими клітинами

9

шішшіїїшішшшіїїіішшіїїііттпшішіїїіііішінііііт

. тлі |.ми у, .її

 

 

іди иі гііііглпіци'і ш один з одним і базальною мембра-

 

|'І ми

 

 

 

чі; пік і стать людини; кліматичні умови. Епі-

и|'мі. їй м и

ми..і ми ііі.ічсиоїтовщини,нарізнихділянкахтілавінзначно

і. • І

і ді д м и ці долонь становить близько 0,1 мм, на підошвах — від 0,8

дн 1,1 мм, їм інших ділянках тіла — у середньому менше 1 мм.

І..і клі.іііііі шар (вігаїит Ьагаїе). ЕПІТЄЛІОЦИТИ, розташовані на ба-

ІДЛІ.НІЙ мембрані, є зародковими клітинами. Крім того, у базальному шарі присутні меланоцити та клітини Меркеля. Базальні клітини розташовуються на базальній мембрані і мають циліндричну форму. їх ядра овальної форми, інтенсивно фарбуються гематоксиліном і багаті на хроматин. У цитоплазмі базальних клітин виявляються численні органели: мітохондрії, комплекс Гольджі, рибосоми, полірибосоми, лізосоми, центріолі, ендоплазматична сітка, тонофіламенти, що створюють цитоскелет, і різні включення (гранули меланіну, краплі жиру). Наявність великої кількості рибосом зумовлена проліферацією базальних клітин і синтезом тонофіламентів.

З'єднання базальних клітин між собою здійснюється за допомогою десмосом, розташованих у місцях контактів двох сусідніх клітин через певні інтервали. Цей зв'язок відіграє велику роль у структурній цілісності епідермісу та забезпечує регулювання епітеліоцитів — їх проліферацію, міграцію і диференціювання. Десмосоми на 76 % складаються з білків, 14 % становлять вуглеводи і 10 % — ліпіди, головним чином холестерин і фосфоліпіди. Висока мітотична активність паросткових клітин інколи робить їх мішенню для різних небажаних дій, наприклад УФ-випромінення, і може призвести до утворення пухлин на шкірі.

Шилоподібний шар (вігаішп зріповит) складається з 3 - 8 рядів клітин, які більш диференційовані, ніж базальні клітини. Безпосередньо над базальним шаром вони мають полігональну форму, а у верхній частині шилоподібного шару стають сплощеними. Клітини шипоподібного шару, як і базальні, контактують одна з одною за допомогою десмосом, кількість яких тут більша, що додає йому значну міцність. Ультраструктурно шилоподібні клітини схожі на базальні, але відрізняються більш розвиненою системою тонофіламентів, меншим вмістом органел і відсутністю пігменту. У верхній частині шипоподібного шару з'являються пластинчасті гранули (ламелярні гранули, тільця Одланда, кератиносоми), розташовані на периферії клітин, що інколи сполучаються з плазматичною мембраною або виходять у міжклітинні простори. Ці органели містять ліпіди, фосфоліпіди, вільні стероли, цераміди та глікозилцераміди. Крім того, у пластинчастих гранулах виявляється велика кількість гідролітичних ферментів, таких як кисла фосфатаза, нуклеозидифосфатаза, фосфоліпази. Свій вміст

10

Г Р Я Н У ЛИ І І И Д І Л Я Ю Т Ь у міжклітинний простір, формуючи епідермальний ДІнідпий бар'єр. У шилоподібному шарі знаходяться внутрішньоепідер- МЙЛІ.НІ макрофаги — клітини Лангерганса.

і. | > І І И С Т И Й шар («Ігаїит §гапи1о«ит) представлений кількома рядами . н лощених епітеліоцитів. Клітини зернистого шару також з'єднуються д» • мін омами, ультраструктура яких аналогічна до розташованих нижче (Н«|)Іп, але на межі з роговим шаром вони втрачають міжклітинний контак-

іііііп шар. Зернисті клітини визначаються за характерними цитоплазмаГН'нїими базофільними кератогіаліновими гранулами. Гранули кератогіаліиу тісно зв'язані з пучками тонофіламентів і складаються, в основному, з Піл», .і профілагрину.

І.лискучий шар (зігаїит Іисіїіит) добре визначається лише на доломи« і підошвах та складається з щільно розташованих подовжених і сплоїм. них клітин, позбавлених ядер. У цьому шарі епітеліоцити продовжують

. ми і імувати й модифікувати білки і ферменти, що беруть участь не лише н і. срітинізації, але й у запрограмованому руйнуванні клітин. У результаті «ідііувається руйнування більшості структур зернистих клітин, включаючи їхні ядра. Така форма деструкції морфологічно і біохімічно відповідає «ноптозній формі загибелі клітин.

Роговий шар (кїгаїит с о г т е и т ) . Останній етап життєдіяльності

. штеліоцитів проходить у роговому шарі, де вони перетворюються В полігональні ороговілі клітини, що не містять ядер. Такі епітеліоцити отримали назву «рогові лусочки». Роговий шар захищає шкіру від втрати води і проникнення речовин ззовні, а також від механічних дій. Цей шар пред-

• ґавлений рядами рогових лусочок і більш виражений у ділянці долонь і підошов, на інших ділянках тіла він значно тонший. Товщина рогового шару також залежить від статі, віку та наявності захворювань шкіри. Одна під одної лусочки відокремлені міжклітинними проміжками, в яких видно десмосоми, що мають вигляд ущільнених утворень.

Таким чином, епідерміс — єдина функціональна й анатомічна структура шкіри. Умовний поділ епідермісу на кілька шарів відбиває, перш за все, процес диференціювання епітеліоцитів, який відбувається у кілька етапів: малодиференційовані клітини в базальному шарі діляться безперервно, при цьому частина цих клітин залишається на місці, а інша просувається вгору і піддається диференціюванню; у шипуватому шарі клітини стають більш диференційованими і набувають полігональної форми; у зернистому шарі відбувається деградація ядер і органел клітин; процес диференціювання епітеліоцитів закінчується в роговому шарі, де клітини, що перетворилися на рогові лусочки, самостійно злущуються з поверхні шкіри.

11

Дерма

основний компонент сполучної тканини шкіри, що забез-

п< іуі її

гнучкість, еластичність і міцність. Вона захищає організм від

мех.іні'їних пошкоджень, бере участь у терморегуляції, містить велику к ІАІ.кість нервів і судин. На різних ділянках тіла товщина дерми сильно варіює : наприклад, на повіках вона дуже тонка (0,6 мм), а в ділянці спини, на долонях і підошвах — товста (3 мм і більше). У цілому дерма складається з клітин і міжклітинного матриксу. Дерму утворюють два шари: сосочковий і сітчастий. Крім відмінностей у розташуванні, вони відрізняються організацією сполучної тканини, кількістю волокнистих утворень, клітин, нервових волокон і судин.

Сосочковий шар ($1га1ит раріїїагів). Каркас цього шару утворюють колагенові й еластичні волокна. Розвинена мережа колагенових і еластичних волокон утворюється завдяки синтезу великої кількості фібробластів, що мають високий ступінь метаболічної активності.

Сітчастий шар (вігаїит геїіси1агі$) дерми утворений в основному колагеновими волокнами великого діаметру, сплетеними у великі пучки. Зрілі еластичні волокна переплітаються з пучками колагенових волокон, додаючи дермі пружності й еластичності. У здоровій шкірі розмір еластичних волокон і пучків колагенових волокон у сітчастому шарі збільшується у міру їх наближення до гіподерми.

Умовно сітчастий шар поділяється на верхню і нижню зони, що характеризує, перш за все, ступінь відмінностей у розмірі та характері фіброзної сполучної тканини. У верхній зоні сітчастого шару дерми візначаються,

восновному, колагенові волокна і пучки, а також горизонтально орієнтовані елаунінові еластичні волокна. Ця ділянка насичена фібробластами та іншими сполучнотканинними клітинами, а в разі запалення — лейкоцитами та лімфоцитами. Верхня зона має більш слабкі механічні властивості

впорівнянні з нижньою зоною сітчастого шару дерми і, ймовірно тому, схильна до розвитку різних патологічних процесів, наприклад, до втрати еластичних волокон.

Клітини дерми. Основний тип клітин дерми — фібробласти — мезенхімальні клітини сполучної тканини, відповідальні за синтез і розпад волокнистих і безліч інших розчинних сполук міжклітинного матриксу. Один і той же фібробласт здатний одночасно синтезувати кілька типів білкових субстанцій, наприклад, колаген і еластин. Незрілі клітини, починаючи з паросткових, послідовно диференціюються і досягають зрілих форм, потім фібробласти піддаються дегенерації або трансформації.

У дермі також містяться гістіоцити — клітини, що мають зірчасту, дендритну або, рідше, веретеноподібну форму. Як правило, вони розташовуються у великій кількості в сосочковому та верхньому відділі сітчастого

12

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.