12000 Рублів буде вкластися неможливо.

Тоді Гордій Васильович запропонував інженеру оглянути ще один город і повів його на Ванькову Гору, на те місце, де тепер знаходиться школа. Інженер оглянув місце і сказав, що кращого місця для будівництва школи в Радичеві знайти не можна. То була нива Васькової Онисі Степанівни і тоді Гордій Васильович пішов до неї з проханням продати ниву для будівництва нової школи.

Онися Степанівна жила удвох із сином. Чоловік у неї був Васьков Карпо Юхимович. Він працював губернським секретарем на посаді службовця-канцеляриста, але вже помер. Вона уважно вислухала прохання і сказала, що поважає Радичевську громаду, але у неї є син. Він має освіту вчителя, але знаходиться дома без роботи. Тому вона може продати ниву для будівництва школи, але за умови, щоб її син був учителем у цій школі довічно (пожиттєво).

Гордій Васильович увечері того дня зібрав загальні збори наших громад і запропонував там обговорити умову, яку поставила госпо- дарка ниви. На зборах всі погодились, щоб Онисін син Петро Карпович пожиттєво працював учителем у новозбудованій школі.

Васьков Петро Карпович народився в 1887 році в Радичеві. Після закінчення сільської земської початкової школи поступив до Сосницької повітової школи, яку закінчив у 1901 р. З 1904 по 1906

рік навчався в Ніжинській технічній школі, а в 1906-1907 роках – на

Київських загальноосвітніх курсах. В 1908 році при педраді Ніжин-ської гімназії склав іспит на звання вчителя початкової школи.

Приміщення школи будував підрядник з Понорниці Чортопо- лох, згідно укладеного договору з Кролевецьким земством. Він будував школи за одним проектом і за одним фінансуванням: в Радичеві, Клишках і в селі Билка (тепер Червоне).

Для будівництва школи потрібно було багато випаленої цегли. Тому домовилися з Сикальчуком Тимофієм Петровичем (Бусель). Він збудував невелику цегельню в кінці села, в урочищі Брак і згідно договору із земством наробив цегли на три школи.

Будівництво школи відбувалось в присутності техніка, який зна- ходився в Радичеві. Роботу приймав інженер і комісія від земства. Запланованих коштів 12000 рублів не вистачило. Ще додатково витратили 2000 рублів, які віднайшли з суспільних фондів громади.

За літо 1909 року було збудовано приміщення школи, будинок для вчителів, хлів для складання палива і погреб. Приміщення були

- 63 -

обкладені випаленою цеглою в наступному 1910 році. В тому ж році обгородили шкільне подвір’я і висадили тополі кругом шкільного подвір’я. Деякі з них ростуть тепер.

Навчання в школі розпочалося 15 жовтня 1909 року. До першо-

Фрагмент свідоцтва, яке отримав мій батько. Там написано, що він був

син козака.

го класу записалось 197 дітей. Навчав дітей Петро Карпович. Він був талановитим учителем. Дуже гарно розповідав дітям різні предмети на уроках. Діти його уважно слухали і любили свого вчителя. Про таких людей кажуть, що вони від Бога.

Навчання тоді велось російською мовою. Щосуботи до школи приходив батюшка і проводив уроки з навчання Божим законам.

Коли в старій церковно-приходській школі було всього три класи, то в новій школі вже було чотири класи. і вона називалась

- 64 -

початкова народна школа. По закінченню четвертого класу вида-вали свідоцтво про успішне закінчення курсу навчання в Радичевському початковому народному училищі. Я показую на попередній сторінці фрагмент цього свідоцтва.

Інше державне будівництво

В 1912 році земство виділило державні кошти для укріплення рівчаків на території нашого села. Було заплановано в Радичеві зробити бетонні укріплення для трьох рівчаків для того, щоб вода стікала, не розмиваючи далі їхні схили. Це планували зробити в урочищі Хотинське два рівчаки і один під Оболонською.

Уповноваженим по цих роботах був Никипорець Кирило Іванович (Коваленко). У нього була сім’я з тринадцяти душ. В той час в селі був такий порядок, що по черзі призначали громадою нічного сторожа. Треба було цілу ніч ходити по селу з колотушкою, щоб було чути, що в селі ходить людина, яка охороняє село. Коли дійшла черга до Коваленкової великої сім’ї, то він відмовився і розцінив це, як його приниження. Коли почали вимагати, щоб він виконав постанову громади, то Кирило Іванович відмовився виконувати роботу по будівництву бетонних латаків. Туди був завезений камінь і цемент. Але в 1914 році розпочалася війна і роботи припинились.

До 1912 року дорога на Іваньків була перерита рівчаком і шлях був перерізаний. А ті люди, яким треба було їхати до Іванькова, були вимушені їхати через хутір Великий Ліс. В 1912 році земство загатило рівчак, який перерізав дорогу на Іваньків і там збудувало бетонний місток. Те місце стало називатися: «коло Мостка».

На Лузі, в урочищі Звинькове теж був зроблений міст і вимоще- на соша з каменю у напрямі Свердловки. Після війни голова колгоспу з Мезіна Губський Федір Тимофійович дав команду розібрати сошу, а з того каменю намостили сошу в селі Мезін.

- 65 -

Радичев в революційний період

В 1904 році почалася війна на Далекому Сході. 26 січня 1904 року Японія напала на російські війська, які знаходилися на військових базах в Китаї в містах Порт-Артур і Дальній. Російські моряки героїчно захищались. Японці взяли Порт-Артур в облогу, і російські моряки тримались декілька місяців. Там знаходились і 8 моряків з Радичева. Серед них були Осовик Пимон Дмитрович, 1878 року народження і Никипорець Яким Ворфоломійович, 1874 року народження. Осовик П.Д. служив на флоті і був головним наводчиком. Під час Цусімського морського бою був поранений і попав у полон до японців. В полоні він пробув місяць. Пимон Дмитрович за мужність і відвагу, проявлену в бою з японцями був

Під час служби в Порт Артурі Пимон Дмитрович вів записну книжечку, фрагмент якої ви бачите вище.

нагороджений трьома Георгіївськими хрестами. Після демобілізації отримував пенсію. Жив коло братової сім’ї. Прожив 88 років, але не був одружений.

Після невдач у війні з Японією в нашій країні, яка називалась Російська імперія, почались виступи проти царського самодержав- ства. В Радичеві з біднішого, а частково і з середняцького прогре- сивного населення організувалась найбільша в Кролевецькому

- 66 -

повіті група революціонерів. І недарма в Кролевеці Радичев назива- ли червоним селом. Група наших революціонерів вибрала свою революційну раду в такому складі: Білий Фока Трохимович (батько Якова Фоковича), Ященко Василь Ананійович (Бочар), Осовик Кирило Дем’янович (Дем’янчик), Осовик Онисько Сергійович (Карпичів), Ященко Василь Федотович – майбутній фельдшер, Дудченко Олексій Якимович (Сергейчук – батько Дудченка Іллі).

На зборах села революційна рада закликала населення до повс- тання проти самодержавства і проти панів. В той час з Конотопа приїздив представник від групи соціал-демократів (більшовиків), який на зборах революціонерів проводив бесіди і знайомив з ходом революції. Він привозив листівки, в яких закликались робітники і селяни до повстання. Радичевська група революціонерів налагоди- ла звязок з Мезінською і Покошицькою групами з їх ініціативи.

У волосному центрі Покошичах збирались революйні групи з усього Кролевецького повіту. В цей час в Черешеньках, в маєтку князя Довгорукого знаходилась поліцейська дільниця. В підпоряд- куванні станового пристава знаходився кінний загін козаків, підготовлений для придушення повстання. Приставу стало відомо, що всі революціонери нашого Кролевецького повіту готуються провести свої збори в Покошичах. Збори були призначені на 26 грудня 1905 року (за старим стилем). Це був другий день Різдва. Становий пристав Хоминський таємно поставив загін козаків в Крисках, що в трьох кілометрах від Покошич. За два дні до відкриття зборів козаки зробили наліт на Покошицьку групу революціонерів і схопили двох керівників революційної ради: Яценка (майбутній агроном) та Кононенка (лікар) і повели їх у поліцейську дільницю в Черешеньки, прив’язавши до кінських хвостів і били нагайками. Але це не злякало радичевських революціонерів і Радичевська революційна рада готувалась до Покошицького зібрання.

Було проведено збори села. Революційна рада повідомила, що на 26 грудня в Покошичах скликаються загальні збори революціо- нерів Кролевецького повіту, де буде стояти питання боротьби з панами і конфіскації їхньої землі.

Нам, як селу з малоземельними дворами, потрібно було з’явитися на ці збори. Порадили взяти з собою зброю у кого була, а в кого зброї не було, взяти сокири, вили або інше знаряддя для

- 67 -

самозахисту. В селі Покошичі повинно було бути спокійно і тому всі торгові точки зі спиртним позабивали дошками.

Радичевські революціонери гуртом відправились до Покошич. Всі йшли зі зброєю. Люди були сповнені бажання, як писав Тарас Шевченко «громадою обух сталить, добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить хиренну волю».

З самого ранку в Покошичі прибували революціонери. Все приміщення волості було заповнене прибулими людьми, але люди все прибували великими групами до приміщення волості.

Коли зібрався великий натовп людей, під’їхав кінний загін козаків. Вони почали кружляти коло людей. Потім під’їхали ближче і почали бити нагайками і розганяти їх. Але люди не розгубилися і зі своєю зброєю накинулись на козаків, ламали тини і кидали на них.

Тоді козаки вдарили по конях і швидко поїхали геть. Розпоча- лись збори. На порядку денному стояли питання:

- боротьба з самодержавством і конфіскація панської землі;

- відмова платити податки царю і не давати своїх синів у солдати.

Але до приміщення волості швидко під’їхав загін козаків набагато більший і відразу почали бити і розганяти людей. Раптом багатотисячний натовп зі зброєю і криком «ура» накинувся на козаків, стягували їх з коней і починали їх бити, тому налякані козаки швидко повтікали, а збори продовжувались до кінця.

Селянські революціонери продовжували боротьбу, але через деякий час царські карателі зробили наліт на радичевську групу революціонерів. Вони схопили Карпенка Семена Івановича і Ященка Василя Ананійовича, яких відправили на чотири роки заслання, а членів ради Ященка Андрія Семеновича та Осовика Кирилу Дем’яновича і з ними ще чотири душі відправили в тюрму.

Поповнивши раду новими членами, наші революціонери про- довжили боротьбу і утримували владу в селі до весни 1906 року.

А з 1906 року по розпорядженню царя в Чернігівській губернії було введено воєнний стан. Посилились каральні експедиції. В Черешеньки прислали загони з інгушів і чеченців. По селах з куркулів були організовані групи чорносотенців. В таких умовах продовжувати боротьбу стало неможливо і тоді наші революціо- нери вирішили піти на підпільну роботу в боротьбі з царизмом.

Після повалення царизму, в лютому 1917 року, старі революціо-

- 68 -

нери з 1905 року в Радичеві організували сільський комітет, який став органом сільської влади. До складу комітету увійшли: Білий Фока Трохимович, Ященко Василь Ананійович (Бочар), Осовик Кирило Дем’янович (Дем’янчик), Тихоновський Олександр Трохимович. Після перемоги Жовтневої революції 1917 року комітет перейменували на сільську раду.

Навесні 1918 року, згідно Брестського договору, вся Україна була окупована німецькими військами. Радянська влада, яка тільки була встановлена, не змогла утриматись, бо не було ще регулярної Червоної армії, і вимушена була відійти на територію Росії. На Україні встановив свою владу Симон Петлюра і Радичев опинився під його владою.

З Москви приїхав син Білого Фоки – Яків Фокович. Він брав участь у встановленні радянської влади у Москві. На засіданні ревкому він розповів, що в Росії розруха і голод, а контрреволюція почала громадянську війну. Там формуються партизанські загони Черняка, Примакова, формуються Щорсівські полки. А для нашої перемоги потрібно спочатку допомогти Червоній армії на території Росії. Для цього потрібно вербувати добровольців. Для проведення роботи по вербовці добровольців сільську раду було реорганізовано

в підпільний ревком. До підпільного ревкому увійшли:

Білий Фока Трохимович, Ященко Василь Ананійович, Осовик Онисько Сергійович, Петренко Мина Гаврилович, Огієнко Архип Іванович, Ященко Василь Федотович, Мержа Архип Іпатійович. Підпільними міліціонерами були: Мержа Архип Іпатійович, Сурай Леонтій Степанович, Осовик Клим Сергійович.

Ревком встановив секретний зв'язок з Росією. Звідти доставляли радянські газети. Доставщиками газет були: Ященко Василь Федот., Огієнко Архип Іванович і Ященко Григорій Омелькович.

Для відправки добровольців в Росію потрібні були посвідчення їх особистості, бо на кордоні між Україною і Росією могли б бути неприємності. Тоді наші майстри Білий Никифор Фок. і Терещук Мина Сев. зробили для ревкому штамп і печатку, а також зробили і печатку петлюрівську. Вербувати хлопців до Червоної армії було дуже небезпечно. Тому вербували обережно. Спочатку вербували синів революціонерів, потім хлопців, яких добре знали.

В червні 1918 року більш заможні куркулі організували свій союз хліборобів-власників. В Рихлівському монастирі вони секрет- но провели свої збори, де обговорили такі питання:

- 69 -

1. Вибори делегатів в Київ на вибори гетьмана Скоропадського;

2. Боротьба з більшовицьким підпіллям;

3. Вербовка добровольців до петлюрівської армії і у вільне

козацтво.

І як секретно вони не готувались, але нашому ревкому стали відомі їхні розмови і навіть отримали фотознімки їхньої групи. Після цього вони почали вербовку в гайдамаки. Але підпільники зривали їхні зусилля. З Радичева їм не вдалося завербувати ні однієї душі і навіть зі всієї Покошицької волості теж.

Але з Кролевця в село почали направляти великі загони німець-ких солдат і українських гайдамаків, які в підозрілих людей робили обшуки. Вони шукали зброю і більшовицьку літературу. У Білого Фоки за літо розкрили всі солом’яні покрівлі і перерили весь город, хотіли спіймати сина Якова. З ними їздив пан Долинський з хутора Смілого і бив невинних людей, яких він підозрював.

Але їхні старання були марними. По вербовці підпільного ревкому з Радичева і Тимонівки у добровольці до Червоної армії на територію Росії пішла майже сотня хлопців. Нам допомагали покошицькі і чапліївські революціонери, серед яких було багато добровольців, що пішли до лав Червоної армії. Влітку 1918 року був організований підпільний ревком Покошицької волості, до якого увійшли: Білий Я.Ф., Проценко Р.Д., Губський Т.Ф., Бардаков Г.С., Шульга А.С., Свириденко і Пилипенко.

Пізньої осені 1918 року був убитий пан Долинський, що жив в хуторі біля Псарівки і його два охоронці. Були чутки, що там брав участь Білий Я Ф. Наступного дня всі пани з переляку покинули свої гнізда і втекли з території волості. Втік і петлюрівський

волосний голова. Тоді Покошицький ревком вийшов із підпілля і взяв владу в свої руки. А тим часом до нашої місцевості підійшли загони Червоної армії і в Покошицькій волості, тобто у нас, була встановлена радянська влада.

В той час Новгород-Сіверський ревком був на передньому краї бойових дій. Тут знаходився центральний військово-револю- ційний комітет України. Недалеко діяв партизанський загін

- 70 -

Черняка, до якого вступив 18-літнім юнаком хлопець з Радичева Смашний Сергій Мартинович. Він був дійсним учасником революційних подій і захищав завоювання революції в громадян- ську війну. Був нагороджений медаллю «За відвагу». Народився Сергій Мартинович в 1900 році і помер в 1973 році. Його фотографія на попередній сторінці справа внизу.

В річницю Жовтневої революції біля станції Унеча, яка знахо-диться за Н-Сіверським в Брянській області, зустрілися полки: Богунський, Таращанський і Н-Сіверський. З них утворилась перша Українська радянська дивізія під командуванням Кропив’янського, а потім нею керував Микола Щорс.