1917 Року

До революції 1917 року населення Радичева було дуже багато- людне. І тому люди селились навіть по різних буграх і схилах. Вулиці були дуже вузькі. Будівлі старіли. Хати були розташовані дуже густо, близько одна хата від іншої. Всі хати були покриті соломою. Все це було дуже небезпечно при пожежах, які були часто. Тоді відразу вигорало багато дворів.

Люди колись жили в однокімнатних хатах великими сім’ями. В хаті не було дерев’яної підлоги, а була земляна долівка. Фундамен- ту чи підмурівка теж не було. Хату ставили на дерев’яних дубових легурах. Кругом хати замість фундаменту була земляна призьба. Вікна мали по одній рамі і тому зимою зсередини дуже обростали снігом. Населення в Радичеві було багато і воно весь час зростало. Сім’ї ділилися і ділили землю. Тому ниви ставали все менші. Землі для одноосібного господарювання не вистачало. Тому село було малоземельне. Тоді користувалися трьохпільною сівозміною. Третя

- 54 -

частина орної землі була під толокою і не засівалась. До колективізації називали поля, що були з однієї сторони села – одна рука, а ті що були з другої сторони, то була друга рука. Якщо в кого було більше землі в тій руці, що була під толокою, то в тому році було дуже скрутно. В селі було мало людей, яким вистачало свого врожаю на рік. Люди були вимушені відриватись з дому на заробітки, щоб заробити грошей на хліб.

Майже всі чоловіки з настанням весни йшли на сплав лісу. А господарі лісу для своїх робітників зовсім не будували житла. Ті чоловіки, що в’язали ліс у плити, вимушені були ночувати в будках

і землянках. Вони страждали від холоду, а коли ці плити гнали по Десні і далі по Дніпру, то на плитах напинали маленькі будочки, в яких часто доводилось спати мокрими.

Повернувшись з плитів в половині літа, вдома жали жито, косили траву на сіно, та ще в кручах коло Десни треба було набить крейди, щоб взимку возити її продавати на Полтавські базари. Восени всі чоловіки своїми кіньми виїздили в економії для копання і вивозки буряків на цукрові заводи. Кожен їздовий брав з собою двох дівчат для копання буряків. І всю осінь до настання великих морозів жили в степу. Напинали солом’яні будки, в яких мерзли і спали не роздя-гаючись. А в таких умовах існування дуже заїдали людей воші.

Після приїзду з буряків чоловіки всю зиму, в добру і погану погоду, возили крейду на базари і близькі, і далекі – на Полтав- щину. А також чумакували до Криму і до Ростова на Дону.

Не краще жилось і жінкам, коли чоловіки йшли на плити. Всю роботу в господарстві потрібно було виконувати самим. Треба було доглядати дітей, а їх тоді в сім’ях було по багато. Жінки доглядали коня, треба було орати всі ниви, полоти, жати, прати одяг. Йдучи на Лани жати жито, треба було брати з собою не тільки серпи, воду, але і грудних дітей, а з ними і колиску, бо колясок тоді не було.

Закінчивши всі польові роботи, треба було замочити коноплі, які

вибирали раніше. Для цього коло річки копали копанки, в яких могла стояти вода. Коли коноплі вимокли певний термін, їх треба було витягти. Після того, як коноплі висохнуть, їх треба потерти на терниці, щоб з конопель повисипалась костриця, а потім все це волокно перепрясти на прядці у хаті. Перед прядінням куделі гарно виминали, щоб повисипалась костриця. Всі напрядені нитки, які зберігались на цівках під час прядіння, намотували на великі снів-

- 55 -

ниці. Їх складали в хаті і, обертаючи, намотували. Далі намотані нитки знімали і заправляли у верстать, яку складали теж в хаті і ткали полотно. Якщо пряли нитки всі жінки, то ткали не всі, бо не всі вміли і далеко не в усіх були верстаті. Тому треба було платити тим жінкам, які могли виткать полотно. Після цього полотно влітку відбілювали на воді і сонці, а потім з нього шили одяг для всієї сім’ї. Треба було напрясти і на постіль і на рядна, щоб було чим укутатись. І роботи були безкінечні.

Колись бідні люди, яких в селі була більшість, ні одягу, ні взуття

не купляли, тому що не мали грошей. Весь одяг виготовляли самі. Вони самі шили звичайною голкою всі види одягу, як білизну, так і верхній одяг. Для зими шили кожухи з овечих і козячих шкір. Для цього люди тримали овець або кіз, з яких отримували гарне м'ясо для їжі і смухи для кожухів. Крім цього з овечої вовни пряли нитки, потім ткали і шили піджаки і чикмені. Взуття теж виготовляли самі. Більш заможні люди шили чоботи з телячих або свинячих шкір, а бідні люди ходили в постолях, які плели з лик, які вирізали з липової кори. У постолях ходили люди влітку і взимку. В них ходити легко, але не престижно і це взуття швидко зношувалось.

Погано жилось і молодим дівчатам. Кожну весну вони їхали з села до економії полоти буряки для цукрових заводів. Там, як і скрізь тоді були важкі умови праці. Вранці, як тільки розвидняло, починали роботу і закін- чували, коли заходило сонце. Ночували в драних хлівах, через які продува- ли протяги. Покрівля там протікала, а спали прямо на землі. Годували бор- щем з олією та рибою, яка була часто непридатна. Такі хати були у нас до революції

В половині літа приїздили додому, закінчували збирання врожаю і на осінь знову їхали до економії для копання буряків. Вертались додому аж взимку і цілу зиму займалися прядінням.

Тяжко жилося колись і старим людям. Жили вони у малих одно- кімнатних хатах з великими сім’ями, де всю зиму жінки пряли. А перед прядінням виминали куделі з конопель на земляній долівці. Тоді було багато пилюки, і старі люди задихались від неї.

- 56 -

Як вже було сказано, колись були великі сім’ї і в селі було населення в декілька разів більше, ніж тепер. Тому в більшості людей були ниви невеликі та ще одне поле оставляли під толоку. Свого врожаю не вистачало. Через дуже тяжкі умови життя, багато наших людей були вимушені шукати кращої долі. Вони їхали в далекі краї сім’ями і поодинці. Частина людей виїхали до Омської і Томської губерній, до Краснодарського краю, а деякі виїхали до Ставропольського краю, а також до Херсонської губернії.

Колись в нашому селі люди хліба в магазині не купляли, бо його

там не було, та й не було за що купити. Всі люди пекли хліб дома в печі. Для цього мололи борошно з свого врожаю. Люди возили і носили на плечах зерно молоти до водяних млинів, яких в селі було п’ять. Вони стояли понад річкою. Там, де Сапіров хутір (це навпро- ти Старчикової Мані), стояв млин Садовничого, а нижче – Васьків млин і винокурня (це приблизно навпроти Кожушки Колі). В Бист- рику стояв Мельників млин. Ще нижче стояв млин Сохового і в кінці, де закінчується вулиця Шевченківка, стояв Шевченків млин.

А тоді, коли ці млини позносила велика вода, люди збудували млини, які працювали від вітру. Таких млинів теж було п’ять. Перед в’їздом в село зі сторони Іванькова навпроти молочної ферми стояв Гордіїв млин (Петренка Захарки). За колишньою городньою бригадою, над рівчаками стояв млин Сохового. Потім, недалеко від селянського цвинтаря, стояли два Кривцові млини і далі – Максимцовий млин. Ці млини працювали тільки під час вітру. За те, щоб змолоти зерно на борошно, брали промел, тобто платили частиною змеленої муки. Вітряні млини в Радичеві були великі і потужні. Одного разу, коли мірошником був Коляда Павло Євдокимович (батько Коляди Сергія-тракториста), його випадково зачепило за одяг і змололо самого. Ті колишні вітряні млини, які інколи показують по телевізору, набагато менші за радичевські.

З 1910 по 1915 рік через холеру померло багато людей. В 1918 році в селі з’явилась заразна хвороба «іспанка», від якої теж померло багато людей. Тепер кажуть, що то була епідемія грипу. Восени 1919 року і весною 1920 року з’явилась епідемія черевного і сипного тифу. Ця хвороба виникла в армії, а по Десні стояв фронт Денікіна, і біля Радичева стояли солдати більшовицької армії. Від них в Сапішківці і в Немещині заразились наші люди і багато людей померло. Далі в селі тифу було менше.

- 57 -

Село до революції

В нашому селі було дві общини: козацька і казенних селян. Крім того, біля Десни, де тепер вулиця Немещина, з 1802 року, була ще й німецька колонія, в якій німці прожили до 1842 року. У німців були свої порядки і своє управління. А наші общини теж жили кожна окремо. В кожній общині було своє управління. Щороку вибирали старосту. Він працював безоплатно, як казали, за одбутку,

по черзі. А писарю платили – за рік рублів тридцять.

В кожній общині був свій хамазей для зберігання суспільного зерна про всякий випадок. Для будівництва хамазею вибирали таке місце на бугрі, щоб туди не затікала вода. Такий хамазей був на тому місці, де тепер двір Прищепи. Викопували в землі глибокі ямки. Внизу вони були широкі, а вгорі вужчі, оббивали берестом, який заготовляли з березової кори, і засипали зерном. Будували і комори, які теж засипали зерном. На загальних зборах общини вибирали хамазейщика, котрий завідував хамазеєм. І такий хамазей давав допомогу тим людям, в яких не вистачало зерна навесні. Після збирання врожаю повертали позичене зерно в хамазей.

В селі була одна школа з трьома класами в двох невеликих кімнатах. Заняття проводились у дві зміни, але вони не вміщували дітей шкільного віку. Багато дітей залишалось неосвіченими, особливо дівчата. В селі майже всі жінки були неписьменні. А учитель в селі був один.

Після революції 1905 року Радичевські революціонери почали вимагати від Кролевецького земства побудувати нову школу. Земським начальником був Псарівський пан Забіла. Він, як прогре- сивна людина, допоміг виділити кошти із земського бюджету на побудову шкіл в Радичеві, Клишках і Билці (тепер Червоне).

У вищі навчальні заклади приймали тільки дітей дворян і панів. Дітей селян не приймали навіть у середні навчальні заклади.

В селі виписували 5 газет. Їх отримували: батюшка, учитель, два двори Сохових та Пузир. Газети приходили рідко аж з Авдіївки.

Фельдшер був один на Радичев і Розлети. Ветеринар був один на 15 сіл і знаходився в Покошичах. В Радичеві було три приватні магазини і 8 приватних лавок. А в 1916 році було організовано товариство споживачів і відкрито споживчу лавку.

У радичевських людей були музичні інструменти: 25 скрипок,

- 58 -

5 гармошок, 10 балалайок. В селі було 10 столярів, 12 прядош- ників, 11 колесників, один гончар і один робив цеглу. Шили чоботи багато шевців. Робили хомути 4 душі, теслярів (плотників) було 14, робили вози в селі 5 майстрів, був один маляр, один різчик по дереву і був один чинбар. В нашому селі було 24 пари волів. Коні були майже в кожному дворі. Деякі заможні люди мали і більше коней. Були такі люди, які вирощували коней для продажу. Наприклад, Коробейник Кирило Гнатович (це дід учительки Марії Данилівни, називали Жандар) займався вирощуванням коней. У нього було семеро коней, і баба Кулина, яка прожила 105 років, розповідала, що з семи років водила тих коней пасти.

Природа Радичева в давні часи

Колись в Радичеві велись такі птахи: солов’ї, чижики. горлиці, горобці, галки, дятли. деркачі, дрозди, жайворонки, зозулі. іволги, сови, кулики, кобці, крутоголовці, куропатки, ластівки, синиці, филіни, сичі, удоди, лежні, яструби, дикі голуби, зозулі, шпаки, жовтобрухи, волове око, коршуни (шулеки). А також водяні птахи: крачки, дикі качки, чорногузи.

До 1816 року на території села Радичева не було рівчаків. Від самої Десни всі яри і кручі були зарощені лісом. Наш луг теж був зарощений лісом. Озера на лузі були дуже глибокі. В озері Хотинь ніхто не діставав дна. Десна теж була глибока. Навіть навпроти Гаю вода пливла дуже повільно, тому що Десна була дуже глибока.

Від 1816-го і до 1872 року змінювався клімат в наших краях. Часто проходили зливові дощі і вода наробила багато рівчаків. Понад Десною кручі обсунулись до самої води і почав запливати головний фарватер річки Десна. Почало заносити озера за Десною.

Маленька річка, яка протікає селом, за сотні років потроху змінювалась. Колись береги річки були набагато нижчі. На дні річки лежав суцільний шар торфу, який захищав дно річки від розмивання. Потім поступово вода розмивала торф’яне дно річки і русло з часом поглиблювалось. Наша річка Восковаха тече селом з давніх давен і ніхто не знає, звідки походить її назва. Дехто вважає, що назва походить від пана Васькова, який мешкав над річкою.

- 59 -

Інші думають, що назва річки походить від її кольору, тому що на дні пісок жовтий наче віск. Ця річка за великий період часу потроху міняла своє русло. Більше ста років тому річка впадала в Десну не там, де тепер. Колись вона повертала ближче до церкви. Тоді річка протікала попід цією стороною. Вода пробилась теперішнім руслом після великих зливових дощів.

Остання велика злива пройшла влітку 29 червня 1907 року. Силь- на злива йшла без перерви дві години. У річці, що тече селом, вода вийшла з берегів і почала зносити все, що зустрічалось на її шляху. Пливли мости, хати, хліви, клуні, комори і навіть пливли деякі скрині з одягом. Вода набрала такої сили, що пересікла Десну, луг, і біля бору розламані будівлі ударяли в берег. Деякі скрині лісник коло бору витягував на берег. Було декілька жертв. Біля Грибуново-

го мосту вода швидко почала виходити на дорогу і пішла у вуличку

приблизно там, де тепер живе Никипорець Володя (Ворон). Там стояла хата, в якій знаходилась баба. Вода зайшла в хату і піднімалась все вище й вище. Коли бабу почало затоплювати, вона вхопилась за сволок, що був посередині хати під стелею і трима- лася доти, поки вода почала розвалювати покрівлю і стелю. Падаючі крокви і дошки побили пальці на руках, але баба трималась. Хату вода розбурила і понесла в сторону Десни, а бабу люди спіймали і витягли живою. Після цього вона ще довго жила.

У вуличці вода знесла декілька хат. Там жив Жандар – Коробей- ник Кирило Гнатович (дід Марії Данилівни) і Осовик Сергій Карпо- вич (дід Сергія Карпича). Їхню хату вода теж розбурила і понесла в Десну. Люди спіймали тільки ікону, яка до цього часу висіла у хаті Сергія Карпича. Такої водяної стихії люди не пам’ятали. Тоді вода позаносила озера і обміліла Десна.

Недалеко від Нового Мосту річка теж протікала не тим руслом, що тепер. Там, де річка минала город Романенчихи Наді і до Кова- льчуків колись вона текла під кручу, що біля Ларіоновича і Віктора

Терещука (Зяблика). Потім круто повертала на теперішнє русло. Зміну русла тут зробили люди. На тому місці, де тепер живе Терещук Віктор, колись мешкав Ющик Никифор Єлисейович. Він тоді працював головою колгоспу, а його брат Данило був головою сільради. Під час війни їх розстріляли.

Коли у цих людей була влада, їм захотілось прихопити більше города коло річки. Тоді вони взялись копати канаву, щоб зробити

- 60 -

русло річки прямо. Потім перегатили річку і вода поступово почала рити нове русло. Коли пішли великі зливові дощі, нове русло річки стало нормальним, а старе занесло піском. Тепер там суцільний пісок на велику глибину. У цій лощині росте тільки осока. Рівень грунту там значно нижчий від теперішніх берегів. В нижній її частині росте очерет та осока. А те місце люди називають Гаткою.

Колись кожну весну і під час зливових дощів річкою бігла велика вода. Вона бігла швидко і з великою силою змивала все, що зустрічалось на її шляху. Тому русло річки було набагато ширше, ніж тепер. Інколи восени, коли тривалий час йшли дощі і була велика грязюка на дорозі, то люди їздили возами річкою.

Ще з довоєнних часів люди пам’ятають, що тоді взимку були великі морози. Наша річка цілу зиму була вкрита товстим шаром льоду. Цілу зиму дітвора каталася по річці на ковзанах (коньках). Жінки ходили на річку прати одяг і були вимушені пробивати глибокі ямки в товстому льоду, щоб дістатися до води.

Будівництво школи

Старожили розповідали, що колись в селі було небагато людей, що вміли читати і писати. Особливо жінки були майже всі неписьменні. Ті люди в селі, що хотіли навчити грамоті своїх дітей, були вимушені звертатися до дяка, щоб той взяв дитину до себе на навчання. Звісно, що дяк в першу чергу навчав своїх учнів читати молитви по церковних книжках.

В 1883 році в нашому селі була збудована приходська школа. Її збудували на церковній землі за вуличкою, що зветься Гицелькою. Саме в тому місці, де тепер знаходиться хата колишньої вчительки Ольги Семенівни. В тому приміщенні школи було чотири кімнати. В невеликій кімнаті жив сторож. Друга кімната була трошки більша, і в ній була розташована учительська. Далі було дві великі кімнати. Одна була для першого класу, а друга найбільша кімната була для другого і третього класів.

Тоді земство прислало в Радичев учителювати Харитину Мико-лаївну. Вона навчала дітей у нас поки не вийшла заміж у село Псарівка (тепер Свердловка) за офіцера-поручика Редьку.

- 61 -

Після неї став учителювати Кулик Парфен Пилипович. Учите- лював він довго і помер в 1907 році. Заняття проводились у дві зміни, але вони не вміщали дітей шкільного віку. Як я писав, багато дітей залишалось неосвіченими, особливо дівчата. В селі майже всі жінки були неписьменні. А учитель в селі був один.

Під час першої Російської революції в 1905 році в Радичеві орга- нізувалась група революціонерів, а також з’явилось чимало прогре- сивних людей, які почали вимагати від Кролевецького повітового начальника побудови в Радичеві нової великої школи. В той час начальником у Кролевці був Псарівський пан Забіла. Його дочка Наталя потім була письменницею. Вона писала на теми для учнів початкових класів. Пан Забіла був прогресивною людиною і пого- дився відпустити кошти на побудову трьох шкіл нашого повіту.

Для будівництва школи держава відпустила лісу з Собицького лісництва біля села Білі Береги. Цей ліс радичевці перевезли за два дні кіньми та волами. Для будівництва школи було виділено з бюджету Кролевецького повіту 12000 рублів.

Уповноваженим по будівництву нашої школи община призна- чила старшого унтер-офіцера Петренка Гордія Васильовича (це батько Захарка Гордійового, який мав вітряний млин). Він відіграв важливу роль у виборі місця для будівництва школи.

Багатії хотіли побудувати школу біля церкви на Куликових горо- дах. Для початку будівництва приїхав інженер із земства і почав планувати будівництво школи за церквою внизу. Визначив площад- ку 2 га, на якій запланував приміщення школи, сарай і сад.

А Гордій Васильович у нього запитав: що тоді буде, коли навесні під час великої повені на Десні вода буде затоплювати фундамент, і це буде загрожувати приміщенню? Тоді інженер зробив висновок, що там будувати школу не можна. Інженера повели вище, де зараз городи вниз від Рябкової хати. Там була ділянка землі з гектар. Інженер погодився на будівництво в тому місці. Тоді Гордій Васильович запитав: «А якщо загориться вулиця Немещина, то щоб гасити пожежу, туди під’їхати неможливо, бо там вузькі вулички і там колись згоріла церква». Інженер відповів, що там будувати школу не можна і порадив шукати інше місце.

Інженера повели на город, де тепер стоїть будинок культури. Він подивився кругом і сказав, що там великий схил і треба буде буду- вати високий фундамент, а тому буде значна перевитрата коштів і в

- 62