Школа в 1933 році.

У 1940 році Антоненко Микола Іванович, Прокопенко Сергій Васильович та Ященко Григорій Тихонович були призвані до Чер- воної Армії. Прокопенко Сергій Васильович загинув на фронті.

Перед війною, в 1940 році, був побудований ще один великий навчальний корпус у школі, який потім стали називати новою школою. До війни повністю закінчити будівництво цього навчаль- ного корпусу не встигли.

В роки Великої Вітчизняної війни, в часи німецької окупації, наша школа теж працювала. Дітей навчали Павлова Ніна Васи-лівна, Ревель Марія Андріївна та Васьков Петро Карпович.

Директора школи Рижова Івана Степановича німці забрали в Німеччину на каторжні роботи. Відбувши каторгу, він повернувся до Понорниці і в Понорницькій середній школі викладав мате- матику.

- 87 -

Радичев в роки Великої Вітчизняної війни

1941 - 1945 років

Коли почалася війна, то військовозобов’язаних чоловіків послали на фронт, а залишились тільки ті, які не були військовозобо- в’язаними, та молодь до 18 років. Німці вступили в село 27 серпня 1941 року. Як вже було сказано, декілька чоловік в селі було вклю- чено до винищувального батальйону. Деякі з них пішли разом з відступаючою Червоною армією. Це були: Сапон Микита Григоро- вич, Білий Яків Фокович, Сикальчук Максим Кіндратович та інші. Коли німці увійшли в село, то відразу змінили владу і встановили свій «новий порядок». Старостою села був призначений Ющик Василь Григорович (це був батько Галі Василькової), головою общинного двору (так тоді називали колгоспи), де був колгосп «Вільне Життя», поставили Сису Тимофія Олексійовича, а де був колгосп «17 партз’їзд», поставили Ющика Никипора Єлисейовича, а через рік Сиса Тимофій і Ющик Никифор були розстріляні.

На їх місце у колишньому «Вільному Житті» обрали Терещука Василя Федоровича (Юрочка), а у колишньому «17 партз’їзді» обрали Коструба Мусія Самійловича (Гурино́́вича). Німцям було вигідно не розпускати колгоспи, щоб було легше забирати врожай для німецької армії. Тому колгоспи проіснували під назвою общини аж до весни 1943 року.

Через три місяці після вступу німців у село, старостою обрали Білого Василя Йосиповича, а Ющика залишили заступником старо- сти. Начальником поліції був спочатку Ященко Василь Корнійович (його прозивали Котом), а через рік його прогнали за пияцтво і перебільшення влади. На його місце поставили Сикальчука Миколу Дементійовича (батько Миші Зінця). В поліції також був Тарасенко Павло з Крисок. Він був завідувачем бази, що стояла над Десною з зерном. Можливо, він допомагав партизанам. Бо, коли німці відходили з села, то один наш поліцай його застрелив. Крім відкритих поліцаїв, були ще таємні, що служили німцям. Деякі наші люди служили в козаках, які теж допомагали німцям.

Німці дали команду видати паспорти всьому дорослому населе- нню. Я тоді ще був малим, бо народився в 1938 році, але добре пам’ятаю, що мої батьки отримали перегорнуті удвоє папірці коричневого кольору з міцного паперу, на якому було надруковано

- 88 -

в друкарні по-німецькому Pasport і по-українському Пашпорт.

Поліцаї мали зброю і виконували всі накази німців. За наказами німців поліцаї забирали у людей худобу, продовольство і одяг для німецької армії. Хто не хотів давати, тому вони погрожували.

Коли недалеко від села, в листопаді 1942 року, пройшов парти- занський загін Ковпака, тоді німці спалили деякі населені пункти, такі, як Корюківка, а поліцаї вивезли деяких наших людей в Понорницю на розстріл. Були розстріляні:

Ященко Данило Омелькович, його дружина Софія Данилівна, їх діти Дуня та Григорій (їх називали Прядошники), Ященко Степан Потапович, його дружина Ганна Фоківна і їхні діти Поля і Анатолій (їх називали Горохові), Огієнко Ларіон Минович, Сиса Тимофій Олексійович, Тітов Іван Назарович, Ющик Данило Єлисейович, Ющик Никифор Єлисейович, Дудка Андрій Макарович і дружина Варка Степанівна. Білий Григорій Фокович, Терещук Кирило Ілліч, Сурай Потап Іванович, Ященко Трохим Омелькович, Ященко Олексій Севастянович. Всього було розстріляно 20 душ.

У Понорниці німці, під час гулянки, від необережності спалили хату, де були на квартирі. Вони звернулись до поліцаїв, щоб знайшли гарну хату на зйом. І наші поліцаї погодились. Вони розстріляли сім’ю на Бацурівці і перевезли хату в Понорницю. А город забрав поліцай, який хотів його. І всі люди були розстріляні за рекомендацією наших поліцаїв.

Життя при німецькій окупації було дуже тяжким. У простих людей, які не привітали владу, поліцаї забирали худобу, а молодь поліція виганяла на каторжні роботи до Німеччини. Наші поліцаї старанно виконували накази німців і допомагали їм у відправці молоді до Німеччини. Вони умовляли людей відпустити своїх дітей до Німеччини і казали, що молодь поїде на заробітки у розвинену країну. Та молоді люди тікали з дороги як могли, та це вдавалося небагатьом. Збирали їх багато в Понорницькій школі і звідти гнали пішки до станції Мена. Там їх заганяли в товарні вагони поїзду по 40 душ у вагон і везли до самого місця в Німеччині. Поїзд ішов цілий тиждень. Чимало дівчат і деяких хлопців з Радичева було відправлено до Німеччини в 1942 і 1943 роках. В 1942 році німці розвозили дівчат більше по селах і роздавали їх заможним господарям – бауерам за їхніми заявками. Тяжко було дівчатам у німецьких баурів. Потрібно було вставати о 3 годині ночі і доїти їхніх корів. Працювали майже цілодобово без відпочинку. Але їм було легше вижити, ніж тим людям, що попали на завод. Ту молодь, що привезли в Німеччину в 1943 році більше розвозили – дівчат по заводах, навіть військових, а хлопців більше посилали в

- 89 -

шахти. І скрізь в Німеччині з нашими людьми поводились як з рабами. Німецькі поліцаї заставляли їх багато працювати голодних. Годували ріденькою баландою з брукви. Всі були худі, як скелети. Ті люди, які були трохи старіші, то не витримували і багато їх померло. Скрізь наших людей супроводжували озброєні німецькі поліцаї з собаками, а хто не розумів їхньої команди, то ще й били.

В березні 1943 року у нашому селі поділили колгоспну землю, коней і колгоспні приміщення. Коней і приміщення ділили на ланки по декілька дворів. Землю ділили на чотири ділянки. Всього на кожен двір припадало по 4 гектари. Найкращу землю в урочищі Качан поліцаї забрали собі. Ярі культури сіяли окремими сім’ями, а озимі збирали разом і засипали в колгоспних коморах. Восени видавали для посіву озимих під контролем начальника общинного двору. Начальство стежило, щоб кожен двір здавав німцям зерно, худобу, молоко, картоплю. Хто не хотів здавати, того карали.

Всіх зернових зібрати ще не встигли і 17 вересня 1943 року Червона армія звільнила село Радичев. Прийшло визволення від окупаційного рабства, якого наші люди чекали більше двох років.

На день раніше був визволений Н-Сіверський, а 18 вересня були визволені Понорниця, Авдіївка і Хлоп’яники. Нашу місцевість визволяла 65 армія Батова Павла Івановича у складі фронту, яким командував Рокосовський Костянтин Костянтинович.

На Десні фронт стояв 10 днів і при відході німці спалили від Десни 62 двори. Коли Червона армія наступала, фашисти люту- вали. Німецькі солдати ходили з запаленими факелами попід хатами і підпалювали підряд солом’яні покрівлі. Тоді одна баба зібрала у людей корзину яєць і дала німцям і вони перестали палити. Було дуже страшно. Горіло вдень дуже багато хат одно- часно. А людей евакуювали в Криски. Коли їх гнали, то по дорозі багато людей повтікали по рівчаках. Кого німці догнали до Крисок, то загнали їх в церкву і хотіли підпалити, щоб люди згоріли живцем. Але хтось знайшовся сміливий і відкрив церкву. Тоді люди розбіглися і переховувалися, де хто зміг. Були чутки, що відкрив церкву наш староста Білий В.Й., але про це ніхто не знав.

Німці лютували тому, що наша армія швидко подавила німецькі гармати, які стояли в різних місцях біля Радичева і були націлені на наші війська, що наступали з Бору. Були чутки, що німці хотіли знищити наших розвідників, що десь сховались і тому вони палили

– 90 –

всі хати підряд. Звичайно, вони здогадувалися, що радичевці допомогли націлити наші гармати на німецькі. А було це так. Наші розвідники під прикриттям задимлення перепливали Десну і зустрі- лися з Ященком Григорієм Омельковичем (Прядошником). Всього 10 разів застосовували дими, на які використали 2540 димшашок

Вони перевезли його через Десну до штабу бойової частини для того, щоб він показав їм, де знаходяться німецькі гармати. Він розповів, що знав, але показати на карті не зміг. Тоді вони спитали, хто це зможе. Він порадив спитати у Скорого Григорія Гаврилови– ча (Єресея). На другий день теж так перевезли Скорого, який і показав в штабі розташування німецьких гармат. Це дуже допомо- гло нашій армії вигнати німців з Радичева з мінімальними втратами. А на Оболонському плацдармі загинуло багато солдат.

За розповідями очевидців, на цій стороні Десни стояли чотири німецькі гармати: одна стояла на Козинці, друга – там де жив Кузьминський, третя – над Ма́ленькою. Четверта була далеко- бійна. Коли почалася перестрілка, німці відтягли її аж за Жолобок. Щоб точніше націлити наші гармати для удару по німецьких, було переправлено на цю сторону Десни декілька розвідників. Вони знаходились в різних місцях, залазили на дерева і підказували нашим по рації, куди стрілять. Частину наших розвідників німці вбили, але розвідники дуже допомагали в точності попадання наших снарядів. В німецьку гармату, що стояла над Маленькою, німці вставили свій снаряд, щоб вдарити по наших, але вистрілити не встигли і наш снаряд так точно попав у цю німецьку гармату, що розірвало гармату і одночасно розірвався німецький снаряд, а всіх німців там повбивало. Потім наші солдати стріляли снарядами через Малоїдчик, Качан і довелось випустити до десятка снарядів, щоб вивести з ладу далекобійну німецьку гармату. При недольотах за селом загинула корова, яка паслась. Наша бойова частина стояла в Бору і гармати були підтягнуті до Самині. Один постріл був з катюші в сторону Хвостенки.

Після того, як були знищені німецькі гармати, через Десну були наведені два пішохідні мости. Вони були швидко розвернуті за допомогою тросу і гумових човнів. Один – навпроти Хотинської, а другий – навпроти Пузира. Увечері, коли почало темніти, під дощем наші солдати цілу ніч масово почали переходити через Десну. Йшли вночі і вдень великим потоком на Криски. Для

– 91 –

підвозу військових вантажів і поранених вони брали у людей коней і люди їм допомагали чим могли.

Мені тоді було п’ять років, але я пригадую, як наші бійці йшли в сторону Великого Лісу і несли на плечах протитанкові рушниці. Куди вони йшли, я не знаю. Можливо на Оболоньський плацдарм. Тоді вночі було видно на небі спалахи від розриву снарядів.

Після того, як були захоплені плацдарми на цій стороні Десни і коли наші солдати вже відігнали німців трохи далі, через Десну вище Пузира був збудований міст на сваях. По цьому мосту йшли машини і перевозили важкі гармати. Для будівництва цього мосту було використано багато найбільших сосен з бору, які тягали танками Т-34 до Десни, а також багато матеріалу від розібраних клунь, що стояли в сторону Свердловки. Цей міст простояв до весни. Навесні, коли вода почала розливатись, міст льодом розла- мало і він сплив. Матеріали з нього люди ловили і використовували для будівництва хат замість тих, що німці спалили.

Коли наші бійці вже були в селі, то наші поліцаї зібралися за селом у лісі і почали гадати, куди їм податися: чи йти з німцями, чи з Червоною армією. Один з них Тарасенко Павло, що працював завбазою, яка стояла над Десною з зерном, сказав їм: «Треба було нам краще поводитись з людьми і не стрілять їх, то тепер нам можна було б приєднатися до Червоної армії». І тоді один з наших поліцаїв взяв гвинтівку і застрелив Тарасенка. Одного разу парти- зани пропонували Тарасенку піти з ними, але він відмовився.

Коли німці відступали, то поліцаїв з собою не брали. Вони їм були не потрібні, а під час загальної мобілізації до Червоної армії забрали і поліцаїв. Тих, що активно старались допомагати німцям, декого повісили, а більшість направили до штрафних батальйонів.

Тільки німці покинули село, відразу наші молоді хдопці побігли за німецькими трофеями. Декому вдалося знайти то велосипед, то ще якийсь трофей. Але частина хлопців натрапили на заміновані місця і підірвались. Були поранені. Після відходу німців ще довго люди знаходили снаряди, гранати і купи пороху. Ще влітку 1944 року пастухи знаходили снаряди і гранати. З цікавості підлітки пробували зробити вибух. Було чимало поранених і загиблих. Всього загинуло від розриву снарядів і гранат одинадцять підлітків.