Готель Більдерберг в місті Остербек – Голандія.

– 25 –

проведена перша їхня конференція в травні 1954 року. – Це неофі- ційна міжнародна конференція, що проводиться щороку в дорогих готелях по всьому світу – найчастіше в Європі, а кожні чотири роки – в Канаді або США. Серед учасників — близько 130 чоловік, що є впливовими особами в галузі політики, бізнесу, фінансового регулювання, ЗМІ. Вхід до конференції відбувається тільки за особистими запрошеннями. Організація трактувалася як таємний світовий уряд. Актив цього клубу об'єднує 383 людини, з них 128 (одна третина) – американці, а решта —європейці й азіати (японці, корейці, сингапурці, представники Тайваню і Гонконгу).

Засідання клубу проходять у повній секретності, за особливими запрошеннями, дати не оголошуються. На зустрічі не допускаються

сторонні люди, відсутня преса. Розглянуті питання та прийняті рішення тримаються в суворій таємниці. На зборах групи забороне- но що-небудь записувати, заборонено робити заяви для преси. Тепер їхня штаб-квартира знаходиться в Нью-Йорку. Місцезнаход- ження і зображення її засекречені. Учасники клубу: Білл Клінтон –колишній президент США, Тоні Блер – колишній прем'єр-міністр Великої Британії, принц Філіп (Велика Британія), Хуан Карлос – король Іспанії, королева Софія Іспанська – дружина Хуана Карлоса, Беатрікс (королева Нідерландів), Валері Жискар д'Естен – колишній французький президент (і головний редактор конституції Європейського Союзу). Постійними учасниками Більдербергського клубу є: Барак Обама – президент США, Альберт Гор (колишній віцепрезидент), Бен Бернанке – голова Федерального резервного фонду), Генрі Кіссінджер, Девід Рокфеллер, Нельсон Рокфеллер, Роберт Макнамара, Дональд Рамсфельд, Збігнєв Бжезінський, Алан Грінспен, Кондоліза Райс – колишній державний секретар США.

Про їхні постанови знищити шість мільярдів людей на землі, а залишити лише один, уже описано на сторінці 14, а також що Америка робить для винищення людей на землі на сторінці 21.

Поступове заволодіння світом, найбагатші банкіри Америки почали з заволодіння фінансами. Ще в 1913 році обманом і підкупами недалекоглядних політиків, хитро і далекоглядно було створено приватну корпорацію з виробництва доларів Федеральну резервну систему США. Біля витоків її створення стояли Рокфел- лєри, Моргани, Ротшільди. Ці банки привели США до економічної кризи 30-х років. Всесвітній банк теж може створювати такі кризи.

– 26 –

В 1933 році уряд США конфіскував у громадян заощадження, що

зберігалися в золотих монетах і злитках. На початку 1933 року президент Франклін Рузвельт видав указ № 6102, що зобов’язував-населення та організації США до 1 травня 1933 року обміняти золото на паперові гроші. за ціною 20,66 долара за тройську унцію.

За невиконання указу передбачалось позбавлення волі до 10 років.

До 1933 року на доларах США було написано, що вони підтримуються золотом. А після 1933 року до сьогодні на доларах написано «легальний тендер», що означає – не підтримується. В 1945 році при створенні Міжнародного валютного фонду був зроблений тимчасово крок назад. Відомо, що до трагедії 11 вересня 2001 року у підвалах Всесвітнього торгового центру знаходились великі запаси золота. Після пожежі його списали. Але воно не згоріло, його до того вивезли і тепер рекламують продажу золота.

Заробивши на великій депресії у 30-ті роки, майбутні більдер- бергери зіткнулися з проблемою: що робити далі? Капітал треба було вкладати в якусь велику прибуткову справу. Такою вигідною справою могла стати світова війна. Банкіри Федерального резерву США, об’єднавшись із європейськими банками, почали активно вкладати гроші в розвиток Третього рейху.

Більш ніж 60 років приховувалися від світової громадськості факти, що свідчать про надання допомоги американськими фінан- систами фашистській Німеччині. Активні дослідження в цьому напрямку почалися всередині минулого століття. Та тільки в кінці 90-х років ця тема почала розголошуватись, хоча деякі її аспекти і досі надійно засекре- чені. Чутки про створення світо- вою елітою нового світового порядку і депопуляцію планети поступово стали переростати в реальні загрозливі факти. Вивчення діяльності «Комітету-300» привело дослідників до

історії минулого сторіччя.

Почнемо з одного важливого цікавого запитання: чому на пост

– 27 –

рейхсфюрера просунули саме Гітлера, а не Гесса чи Геббельса, адже Гітлер був не найталановитішим оратором, що пропагує націонал-соціалізм. Відповідь на це запитання можна знайти як мінімум у двох джерелах. У своїй книжці «Я платив Гітлеру», опублікованій у 1941 році, відомий німецький фінансист Фріц Тіссен пише, що коли бабуся Адольфа Гітлера фрау Шикльгрубер, працювала гувернанткою в домі Ротшільдів, вона завагітніла, ймовірно від самого господаря. Отже Гітлер міг бути незаконно- народженим нащадком цієї сім’ї. Цей факт підтвердила інформа- ція з поліцейського досьє на Гітлера, одержана австрійським канцлером Енгельбертом Дольфусом у кінці 20-х років минулого століття. Дослідження цього питання і зіставлення з хронологією життя Марії Шикльгрубер дає підстави вважати, що твердження Фріца Тіссена більш схоже на правду. Якщо незаконнонароджена належність Гітлера до сім’ї Ротшільдів – дійсно правда, то багато чого прояснюється. Тіссен субсидіював Гітлеру мільйони марок. Можна припустити, що він зробив це за вказівкою Ротшільда. Доказом того, хоч і непрямим, є той факт, що трансакція пройшла не напряму Гітлеру з банку Тіссена, а через голанський банк Ваnk Voor Handel en Scheepvaart N.V., який належав Ротшільду. Банк Тіссена «Об’єднана банківська корпорація Нью-Йорка» був спільною німецько-американською корпорацією Фріца Тіссена та Рональда Гаррімана, крупного фінансиста з Уолл-Стріт. В 1931 році Рональд Гарріман також виділив Гітлеру перший кредит у сумі 250 тисяч німецьких марок. Багато американських банків допомага-

ли Гітлеру і фінансами і різними поставками для німецької армії. Про це написано в газеті «Гарт» № 12 від 21 березня 2013 року і № 13 за 28 березня цього року «Таємне і явне Комітету-300».

На фото, що на попередній сторінці, Рене Давид де Ротшильд - банкір, крупний фінансист благодійник. Він народився в Нью-Йорку 15 грудня 1942 року. Це представник всесвітньовідомої династії французьких банкірів єврейського похоження, син барона Ги де Ротшильда. Дружина Олімпія де Ротшильд (дівоча - Алдобрандіні). Діти: Лавінія 1976 р., Стефанія 1977 р., Олександр 1980 р., Луїза 1989 р.

Ще у ХVІІІ столітті відомий англійський економіст, священик Мальтус сформулював закон природи, згідно якого населення землі збільшується в геометричній прогресії, а виробництво продуктів – в

– 28 –

арифметичній. Його робота вийшла у 1798 році. На початку нашої ери чисельність населення Землі вже складала 230 мільйонів душ, а на початку ХІХ століття -  1 мільярд. До 1930-го року ця цифра виросла до 2 мільярдів, до 1961 - до 3 мільярдів, до 1976 - до 4 мільярдів душ. Темпи росту населення Землі безперервно збільшу- ються, досягнувши на початку 70-х років двадцятого століття 2% на рік, що дало привід говорити про “демографічний вибух». Ця тенденція прогресуючого росту народонаселення і була  помічена Т.Мальтусом в кінці вісімнадцятого століття, послугувавши основою та імпульсом створеня його теорії. В сімдесятих роках минулого століття, за дорученням «Комітету-300», американські вчені прийшли до висновку, що для комфортного проживання в третьому тисячолітті на сім мільярдів душ ресурсів на Землі не вистачить. Їх вистачить тільки для одного мільярду. І «Комітет-300» виніс постанову, яка зветься «Золотий мільярд». До цього мільярду повинні увійти населення США і Канади, розвинені країни Європи, Ізраїль та Японія. До 2070 року населення Землі повинно скоротитися з семи мільярдів до одного мільярда. Решта населення повинна поголовно знищена.

Що таке НАТО

Хочу пояснити, що це таке. Це абревіатура англійської назви військового блоку NATO. А розшифровується: North Atlantic Treaty Organization. А перекладається: Організація Північно-Атлантичного договору оборони. Цей військовополітичний союз був створений на основі договору, підписаного у Вашінгтоні 4 квітня 1949 року. До нього входять США, Канада і більшість країн Європи, а також Туреччина. Не входять: Фінляндія, Швеція, Швейцарія, Австрія. НАТО було створено в момент найбільшої напруженості і холодної війни між нашою країною і США. Характерно, що в тому ж році був підписаний секретний план «Дробшот» про

знищення нас атомними бомбами.

Військові сили НАТО складаються

з національних армій країн, що Прапор НАТО

– 29 –

входять в НАТО. Основною силою є армія США. В НАТО є головнокомандувач збройними силами – обов’язково американсь- кий генерал. Першим цей пост, створений у 1951 році, обійняв майбутній прези- дент США генерал Дуайт Ейзенхауер.

Філіп Брідлав - сімнадця- тий американський головно- нокомандувач об'єднаними збройними силами НАТО. Йому 57 років. Фото справа. Президент США Обама призначив його командувачем американськими збройними силами в Європі. Він прийняв повноваження від свого попередника адмірала США Джеймса Ставрідіса 13 травня 2013 року. «Моїм першим і постійним пріоритетом буде забезпечення того, щоб НАТО, як і раніше, залишалася пильною і готовою зустріти виклики і загрози майбутнього з гнучкими, добре підготовленими і сучасними збройними силами» - сказав генерал.

Філіп Брідлав народився в 1955 р. Закінчив Технологічний інститут Джорджії. Популярність здобув відмінною службою у військово-повітряних частинах США і Південної Кореї. Має більше 3,5 тисяч годин нальоту, вільно керує літаками F-16, T-37, C-21.

У всїх країнах, які недавно вступили до НАТО, всіх старщих офіцерів відправили на пенсію, а на їх місці командують американські генерали. Перспектив росту у своїх офіцерів нема.

Вищим керівним органом є сесія Ради НАТО, яка скликається два рази на рік і проходить з участю міністрів оборони, міністрів закордонних справ і, в разі потреби, інших міністрів. Між сесіями керують два органи – Постійна рада і Військовий комітет. В НАТО є також комітет військового планування, група ядерного планува- ння і Єврогрупа. Штабквартира НАТО розташувалася спочатку в столиці Франції Парижі. Там були збудовані величезні дорогі офісні будинки для керівництва НАТО. В 1966 році президент Франції генерал Шарль де Голль вивів Францію з НАТО і вигнав з Парижа його керівництво, яке переїхало до Брюсселю – столиці маленької Бельгії.

– 30 –

В НАТО є і генеральний секретар. Тепер обіймає цю посаду Андерс Фог Расмуссен (дан. Anders Fogh Rasmussen); Він народив-

ся 26 січня 1953 року в сім’ї фермера. До останнього призначення

був премьер-міністром Данії. У березні 2009 року обраний на посаду генерального секретаря НАТО, обійняв цю посаду у серпні 2009 року. Його фото справа.

Америка створювала військові блоки, головним чином, для розміщення американських військових баз, а також для втягування армій членів НАТО в бойові операції Сполучених Штатів.

НАТО було створено для нападу на нашу країну. Географічно НАТО повинно було атакувати нас із заходу і півночі. На півдні Америка створила в післявоєнний період Багдадський пакт. Коли народ Іраку в 1958 році вигнав американців і Ірак вийшов з цього військового пакту, тоді Америка перейменувала цей військо-вий союз на СЕНТО, тобто центральний. Крім цього, для нападу на нас зі сходу був створений військовий блок СЕАТО. Після розпаду Союзу РСР Америка готує свої аеродроми і ракетні бази в НАТО для нападу на Росію з метою захоплення там природних ресурсів.

Нам кажуть, що Україна може вступити в НАТО, щоб захистити свою незалежність. А питається: від кого? Від братнього народу Росії? Тоді треба визнати, що в такому разі Україну буде захищати від Росії американська армія в складі НАТО. Тобто, на Українській території будуть розміщені американські військові бази всіх родів військ, спрямованих проти Росії. І в разі війни Росія може нанести ядерні удари по американських базах в Україні. Це значить, що на Україну буде скинуто бомби в тисячу раз потужніші, ніж на Хіросіму. Про це попередив Путін.

Тепер, коли не стало СРСР, проти якого було створено НАТО, його творцям стало незручно мати таку назву. І вони стали соро- м’язливо називати його Північно-Атлантичний альянс.

Впродовж останніх років в країнах Євросоюзу були пропозиції створити свої збройні сили. Але Сполучені Штати виступили з сильною критикою цього плану. Американці сказали, що для обо-

–31 –

рони Європи достатньо військових сил НАТО і про цю пропозицію в Євросоюзі затихли. Потім була пропозиція, щоб головнокоманду-вач силами НАТО був не американський генерал, а представник Європи. Поки що рішення нема. Я думаю, коли Європа сама буде вирішувати питання своєї оборони, тоді буде більш безпечний світ.

Колись Рейган назвав Радянський Союз імперією зла, але виявляється, що все якраз навпаки, що імперія зла – це США. Виникає питання: чому країни Європи підтримують Америку? Тому, що вони є членами НАТО. А там існує дисципліна, щоб підтримувати всі дії Америки, бо вона там керує. Наведу один приклад. Америці не подобається білоруський президент. І Європа вимушена догоджати Америці. На вибори президента Білорусі деякі багаті і впливові держави Європи вклали чималі гроші для підтримки білоруської опозиції і це їм не допомогло. Тепер Європа на догоду Америці запроваджує різні санкції до Білорусі.

Крім всього цього всі країни – члени НАТО зобов’язані платити щорічно багато мільярдів доларів членських внесків. Колишні керівники України теж хотіли втягнути Україну в НАТО. Туди вже було подано прохання про дозвіл на підготовку України для вступу в НАТО. Його підписали: президент Віктор Ющенко, прем’єр Юлія Тимошенко і голова Верховної ради Арсеній Яценюк. Але рішення про прийом України в НАТО не було прийняте.

Хочу сказати декілька слів про Європу. Звичайно, нашим людям хотілося б скоріше в Європу. Я був у деяких країнах Європи. Довелося відвідати Німеччину, Чехію, Угорщину, Сербію, Хорва-тію, Словенію. Переїздив Польщу і Словаччину.

Перш за все хотілося б нагадати, що Європа організовує своє життя більш раціонально і ощадливо. Наприклад, більшість країн тепер переводить стрілки годинників на зимовий і літній час. І це, як нам пояснюють, щоб економити електроенергію. В Європі це дійсно так. А у нас ніяк не можуть зрозуміти, що у Європі літом і зимою починають працювати о 8-й годині ранку, а перерва на обід починається о 12-й годині дня. У нас, навпаки, в зимовий час йде перевитрата електроенергії. Коли ми приїздимо до Коропа зимою, то помічаємо, що вранці світить сонце, а деякі установи закриті аж до 9-ї години. а увечері при електричному освітленні ці установи працюють декілька годин. А чому б у нас не зробити

по-європейському.

– 32 –

Пам’ятки древності на території Радичева

На окраїнах Радичева знайдені два поселення юхнівської культу-

ри (VI – III століття до нової ери), поселення перших століть нової ери і Сіверянське (VIII – IX століття). Поблизу села є чотири городища і кургани періоду Київської Русі (IX – XIII) століття.

З книжки «Історія міст і сіл України.

Чернігівська область».

А.Козаков: директор Чернігівського

археологічного центру

Давньоруське місто Радичів

Давня Сіверська земля. Земля, овіяна славою, полита кров’ю й потом наших предків. Земля, оспівана в билинах та літописах, земля, що подарувала людству безсмертну пам’ятку літератури – «Слово о полку Ігоревім». Навряд чи можна знайти на Чернігів- щині більш мальовничі місця, ніж високі тераси, що простяглися уздовж Десни. Значна частина цих терас була заселена ще з давніх часів. На деяких із них археологи знаходять речі, які характе- ризують життєдіяльність різних епох.

Є пам’ятки археології, які тривалий час знаходяться в полі зору вчених – Пушкарі, Мезинська стоянка, Новгород-Сіверський, поселення біля села Горбово. Однак існують і інші пам’ятки (стоянки, поселення, городища), які зберігають багату інформацію з історії нашого краю і опинилися незаслужено забутими. До таких належить унікальний археологічний комплекс біля Радичева. Його прадавня історія губиться в глибині століть, і лише за допомогою археологічних розкопок можна виявити основні етапи формування цього населеного пункту, що зберіг свою давню назву. Поміж місцевих жителів існує легенда, за якою у давнину тут жили племена Ради та Чеви, які і дали назву населеному пункту – Радичев. Але ж насправді корінь цього слова походить від слова «род», а назва може означати - центр роду, племені. Радичівський археологічний комплекс складається з п’яти, з’єднаних між собою

- 33 -

городищ, розташованих на високій терасі правого берега Десни. До дитинця, що виходить безпосередньо до ріки, примикає посад торговоремісничий, який складається з трьох частин. Поряд із посадом знаходиться могильник – курган.

В Радичеві працювала археологічна експедиція Чернігівського обласного археологічного центру. Перший польовий сезон дав цікаві результати. Перш за все вдалося з’ясувати, що перші укріп- лення Радичівського городища з’явилися приблизно в середині 1-го тисячоліття до нашої ери і були зведені так званими юхнівськими племенами. Після того, як перші мешканці покинули це городище, воно тривалий час лишалося незаселеним, і лише у VІІІ ст. тут з’являються нові племена. «Повість минулих літ» так характеризує процес заселення цього району: «А друзии же словене седоша на Десне і по Семи, по Суле нарекошася Севера», тобто сіверяни. З цього часу й розпочинає свою історію Радичев – як ранньосло- в’янський «град». Серед численних об’єктів, які були досліджені за літо, необхідно відзначити житла 1Х–Х11 століть і деякі інші.

В цілому за конструкцією вони аналогічні житлам інших регіонів Південної Русі цього ж часу. Це землянки, заглиблені в материк на 1,5 метра, які мали одно- чи двоскатний дах. У кожній із них в одному з кутків, знаходилися печі для приготування їжі, які водночас були опалювальними спорудами. Печі були складені з каміння і обмазані глиною Така конструкція печей характерна, в основному, для північних та західних районів Давньої Русі. Однак у сіверянських (або як їх ще називають археологи – роменських) племен іноді зустрічається.

Великий інтерес являють собою горни (печі) для випалювання посуду. Найдавніші з них датуються Х століттям. Горни мали двоярусну конструкцію і складалися з двох камер: нижня (топо- чна), в яку закладали дрова, та верхня (випалювальна), в яку ставили глиняні горщики, куди крізь спеціальні канали (продухи) потрапляв вогонь і створювалась необхідна для випалювання температура.

Окрім гончарного виробництва в Радичеві були також розви- нені й інші ремесла: випалювання заліза, ковальство, ткацтво, деревообробне та інші. Серед промислів, вочевидь, мали перевагу рибальство та мисливство. Однак є відомості про смолокурний та дьогтярний промисли. Знайдені зерна різноманітних сільськогоспо-

- 34 -

дарських культур свідчать про те, що значну роль у діяльності населення Радичева та його округи відігравало землеробство. За нашого часу, на жаль, ще далеко не всі сторони життя цього населеного пункту нам зрозумілі. Так, важко поки що відповісти, якими були взаємовідносини Радичева з найближчою округою, з Новгород-Сіверським, з Черніговом? Яке місце займав він у структурі міст Чернігово-Сіверської землі.

Та вже сьогодні можна сказати, що Радичев є одним з найзнач-ніших родоплемінних сіверянських центрів, що не поступається, принаймні на ранніх етапах свого існування, таким містам, як Новгород-Сіверський, Путивль, Сновськ. Оточений з усіх боків глибокими ярами й невеликими річками, маючи потужні укріп- лення, Радичев був неприступним.

Окрім того хотілося відмітити важкодоступність регіону. До міста можна було потрапити тільки по Десні та її притоках. Звертає на себе увагу розташування Радичева на ділянці впадіння в Десну річок Івотка та Шостка, безпосередньо при впадінні озера Хотинь, до якого в давнину також вели дрібніші водні артерії. Таким чином, Радичев замикав на собі і фактично здійснював контроль за досить довгим відрізком Десни й цілою серією водних магістралей. Цілком логічно, що все це робило небажаним, а то й неможливим сутички ворогів з цією фортецею, в тому числі й у період міжусобиць.

Ймовірно, що саме ці обставини позбавили Радичев можли- вості потрапити на сторінки літопису. Але не виключено, що в Новгород-Сіверському літописі, що не дійшов до нас (якщо взагалі такий існував), Радичів стояв серед перших.

Наприкінці Х століття, коли відбувається інтенсивна градобуді- вельна діяльність Володимира Святославича, на Радичів, як і на Новгород-Сіверський також, певно, були покладені означені функ- ції, які «втягнули» його в систему внутрішньодержавних відносин. Але більш детально на всі ці питання можна буде відповісти після тривалих археологічних досліджень.

Стаття А.Козакова взята з газети «Деснянська правда» за 24 гру- дня 1991 року, стор. 4. Наступного літа в розкопках брали участь американці. У них був керівником Myron Stachiv-Research historian - Old Sturbridge Village–1 Old Sturbridge Village Road. Знайдені речі знаходяться в Коропському регіональному історико-археологіч- ному музеї.

- 35 -

Я показую фотографії речей, які були знайдені археологами при розкопках Радичівського городища на Хотинськім. Ці експонати знаходяться в Коропському регіональному історико-археологічному музеї. Їх там багато. Я взяв деякі з них.

– 36 –

- 37 -

Діарама древнього Радичева

36

В. Є. Куриленко-

вчений археолог

З історії Радичева

Радичів, як і Мезин, Свердловка виник в древності і був тоді містом – центром округи. Історик Д.Г.Гумилевський в 1869 році писав, що біля Розлет лежать залишки літописного міста Росто- вець. Може, тут фігурував Радичів? Ми обслідували околиці Розлет, але Ростовця не знайшли. Повторили розвідку з борту теплохода в повінь. Між Розльотами і Радичевом в бінокль побачили великий комплекс древніх земляних укріплень. «Наземна розвідка» в 1 км від Радичева знайшла на великім плато Хотинське комплекс пам’ятників міста ІХ-ХІІІ століть. Якщо не рахувати Н-Сіверського, то на Середній Десні ця неприступна тоді фортеця за своїми масштабами не мала собі рівних. При погляді вгору, на запаморочливу висоту з заболоченого, колись залитого водою Хотинського яру, відчуваєш міць цього міста Київської Русі.

Місце це дуже вдало вибрали наші предки – сіверяни в 1Х стол. Вони тут заселяли відразу урочища Хотинське Північне і Південне з посадами, Пазинівку, Кулинчевське (як могильник), Лядо 1 та 2, Бовлилове, Гай, Московське. Швидше тут створили племінний центр округи дохристиянської, язичної Русі, на віддалі денного переходу до столиці - Нового города сіверян. Радичів можна умовно назвати «Південним городом сіверян».

В Х столітті в часи полюддя тут виникло місто, яке стало сильно рости, оточуватися окольними селами, стало центром реме- сла, торгівлі і культовим, оборонним, а можливо, і адміністратив- ним центром округи.

Два городища з’єднував і підземний перехід, залишки якого нам пощастило дослідити в 1979 році. Мабуть, плато довжиною понад 1 км стримувало розширення міста, тому в Х столітті на його півдні виник потужний оборонний рів, що мав на меті відгородитися з напільної сторони, але його ріст в Х столітті несподівано припи- нився, а в кінці ХІ століття місто почало деградувати. Окольні села пустіли, а в ХІІІ ст. залишилися лише два городища, що відігравали роль форпоста – надійної фортеці на південних підступах.

Занепад міста розпочався з моменту утворення Сіверського

- 39 -

князівства з центром в Новгороді-Сіверському. Радичів тут замикав заплаву Десни в найвужчому місці, звідки в ясну погоду прогля- дається вся улоговина округи з околицями столиці – с. Дігтярівка, Горки. При нападі ворога сигнальні вогні з Радичева через обриви і острови в Свердловці, Мезині, Курилівці, де мали бути сигнальні маяки, швидко долітали до столиці. Можливо, уламки посуду і жіночих прикрас Х-ХІІІ ст., що знаходимо на цих островах, пов’язані з такими маяками.

Назва міста на Хотинськім невідома. Живе легенда, що Радичів заснували два племені, які в топонімі населеного пункту залишили частини назви цих племен. Це–«Ради» та Чеви» (Севи). Пізнати ці племена не важко зі сторони Білорусії – по річці Сож мешкали Радимичі, а по Десні з ними сусідничали Сівери.

З’єднавши частини назви цих племен, отримаємо топонім Радим-

Сев, де потім «Сев» замінилося на «Чев». На цю гіпотезу працю- ють і наявність в місті двох городищ, суперечки між племенами за честь назвати місто своїм іменем.

Друге городище лежало на південній стороні відмежованим від Десни надзвичайно глибоким яром, де вода тече й досі. Ця скеля мала свій колодязь. Він ішов на таку глибину, що Чернігівські археологи не наважились дістати дна такої бездни, хоча за легендою там «зберігаються якісь скарби», можливо кілька срібних монет, які «приносять в жертву криницям». Адже срібло було і в курганах, які тут розкопали археологи.

А якщо припустити, що місто звали не Радичів, то який інший топонім воно могло носити? Цікаво, що історики вже два століття «ломають списи» в суперечках, «де було літописне місто Хоро- бор?». Відомо, що в наших краях – на Десні десь біля Сосниці – в Макошино, Коропі, чи, може, в Радичеві? Є аргументи і «на користь Радичева». Це питання денного переходу між древніми – «дотатарськими» містами. Від Радичева до Сосниці така відстань, як до Новгорода-Сіверського.

Крім того, кращого кандидата в Хоробори Х–ХІІІ століть серед городищ краю немає. Тоді варто шукати там шар пожарища. Але його зробити татари не змогли, бо в 1240 році там палити було нічого. Перед нашестям татар в нашім краї «пройшовся з мечем» Данило Галицький. «В землю поймаша гради многи по Десне и туже взяша в Хоробор й Сосницу й Сновеск» (Седнів).

- 40 -

Може, тому Радичева і нема в літописах, що він згадувався під топонімом Хоробор? Відповіді нема.

Але відомо, що відновляти фортеці татари суворо забороняли. Навіть двір татарина Мезі був не на Мезінському городищі. З нього, як і з інших городищ і укріплень на кручах, населення «спустилося вниз», на схили балок.

Радичівська балка зручна, дуже красива, незвичайна по топографії. І тут охоче селились люди. На жаль, ця місцевість зовсім не досліджена. Траншеї газопроводу в свій час не досліджувались. Але ясно, що сліди «післятатарського» міста ця земля не ховає. А Хоробор у 1399 році (зафіксовано в літописі) його Великий Вітовт подарував разом з селом Оболоння правнуку хана Мамая І.Глінському. Легенда, що Радичів виник в ХVІІІ столітті теж несерйозна: адже племена «Ради» і «Чеви» існували в ІХ столітті. Вони і заснували в нашім краї багато хуторів «дохристиянської Русі».

Але земля Радичева заселялася раніше сіверян, в V столітті на Хотинськім існувало поселення київської культури, а на 1000 років раніше – городища ще юхнівської культури, на якім ми знайшли і уламки посуду Сосницької культури доби бронзи. Раніше його існувало в Гаю поселення ранніх землеробів, Мар’янівської культури, а в неоліті – в IV тисячолітті до нашої ери біля підніжжя миса Пазинівка і біля Миколаївського храму було поселення новокам’яного віку. Тобто земля Радичева заселена вже 6 тисяч років тому.

Цінним пам’ятником Радичева є напівзруйнована Миколаїв- ська церква, побудована в 1822 році за легендою, німцями, які спалили «стару» дерев’яну церкву. Остання згадується в церковній літературі під 1730 роком (Див. Гумилевський, 1869 р). Мабуть з неї Євангеліє 1605 року потрапило в церкву 1822 р. А в 1730 році в Радичевську церкву вже ходило 806 прихожан. Більше було чоловіків. Може, тому, що тоді в Радичеві було 69 козаків і 20 посполитів Київської лаври.

Ці відомості взяті із статті вченого з села Свердловки Василя Єлисейовича Куриленка, яка була надрукована в газеті «Нові горизонти». Василь Єлисейович був нагороджений Президентом України за важливий вклад в історію свого краю і плідну працю в галузі археології.

- 41 -

В. Коструб

Радичев від козацької доби

Як було сказано в попередній статті, вчені, що займалися історі- єю Радичева, визначили, що Радичеву вже шість тисяч років.

Назву нашого села, яка була в древності і звідки пішла назва сучасна, документально встановити поки що не вдалося. Деякі вчені - історики висловлювали припущення, що історичні назви Ростовець чи Хоробор можливо є наше древнє місто.

Історію Радичева від древнього періоду до періоду козацької доби в літописах не знайшли. В радянських державних архівах, а також і українських, про древній Радичев теж нічого не знайдено. Дехто радить звернутися до польських архівів. Але туди звертатися мала надія. Мало ймовірно, що там могли зберегти архіви по Ради- чеву, якщо вони взагалі були, тому що декілька разів Польща була розгромлена і спалена, особливо в другу світову війну.

В даній історії села були використані церковні архіви нашої Свято-Миколаївської церкви, які були передані Радичевській сіль- раді в 1922 році. З ними мав можливість ознайомитися мій дядько Коструб Юхим Терентійович, який був членом комісії при передачі церковних документів. Він є одним із авторів історії села. А наро- дився він в 1897 році в бідній селянській сім’ї. Воював на Захід- ному фронті і в 1916 році був поранений. Після революції працював головою земельної комісії. Потім тривалий час працював головою сільпо і весь час до нього звертався колгосп про допомогу при вирішенні земельних питань. У війну церковний архів від німців ховав секретар сільської ради Терещук Кирило Ілліч, але його розс- тріляли при німцях і архіву знайти не вдалось. Реєстрацію народження, одруження і смерті наших громадян, які колись записував батюшка, сільрада передавала районному нотаріусу, який через певний час передає ці книги до Чернігівського державного архіву. Там ці записи збереглися з 1864 року. Деякі події ми знаємо за розповідями наших предків.

В історичних музеях збереглись матеріали Чернігівської єпархії. Там написано, що згідно громадської відомості в 1736 році в Радичеві було 69 козаків і 20 посполитих Києво-Печерської лаври. Число прихожан Радичевської церкви подано на наступній сторінці.

- 42 -

Рік Чоловіків Жінок Всього

1730 416 390 806

1750 440 423 863

1770 480 460 940

1790 450 430 880

1810 478 480 958

1820 509 526 1035

1850 543 594 1137

1860 612 629 1241

З другої половини ХІV ст. і до кінця ХV ст. Радичів був під владою Великого князівства Литовського. В результаті російсько-литовської війни 1500-1503 рр. наша територія відійшла до Росії. А по Деулінському перемир’ю 1618 року, наша місцевість відійшла до Польщі. Поляки дуже притісняли наших людей. Вони намагалися силою повернути наших людей до католицької віри. Український нрод вони примушували виконувати податкові та інші повинності.

Влітку 1648 року наше село та інші села визволили від польського поневолення козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького.

Наше село здавна було центром округи. Сюди сходились люди із сусідніх сіл для того, щоб провести різні наради. Під час загроз від набігів ворогів теж потрібно було радитись. Тому наше село називали просто – Рада.

Про наше село

Красиві радичевські зорі

І гарний радичевський спів,

А назва Радичева - Рада

Походить з козацьких часів.

Красиве в Радичеві літо,

А все-таки краща весна

Й Довженком оспівана гарно

Зачарована наша Десна.

Хто їздив по світу на Заході й Сході

І бачив Європу з лиця,

Той краще за всіх може знати,

Що в нас будуть кращі місця.

– 43 –

Наші козаки – захисники свого краю

Наші люди завжди були готові для захисту свого краю. А захищатись доводилось колись від половців, татар та інших ворогів. Запеклу боротьбу вели наші люди разом з усім народом за визволення від польського поневолення, за віру православну.

Коли Росія взяла Україну під своє підданство, згідно домов- леності гетьмана Богдана Хмельницького з російським царем, за козаками залишились їхні привілеї, а також і загальнодержавні обов’язки. Серед нашого народу була приказка, яка дійшла до нас: «що буде, то буде, а козак на пана робить не буде». На протязі тривалого часу ця домовленість зберігалась і козаки були вільними.

У нашому селі здавна населення було козацьке. І тому у нас були козацькі звичаї. Козаки йшли на службу добровільно. Посила- ючи сина до війська, купляли коня, сідло, шашку і іншу зброю. Відслуживши строк, молодий козак їхав додому на коні зі зброєю, яка переходила у спадок до його сина і онука. А коли траплялось на службі, що кінь пропав, тоді держава купляла коня козаку.

Важливий момент історії України для нашого села я хочу розповісти більш детально. Під час російсько-шведської війни недалеко від нашої місцевості просувалася шведська армія і її штаб з королем Карлом ХІІ зробив зупинку в селі Орлівка Новгород-Сіверського повіту. Гетьман Лівобережної України Іван Мазепа, що знаходився хворий в Борзні, отримав звістку, що до нього їде Російський генерал-фельдмаршал Меншиков, якого послав цар Петро Перший. Гетьман поспішив до своєї столиці Батурина. Приїхавши туди, він доручив Батурин полковнику Чечелю і залишив йому чотири полки козаків. Попрощавшись з Батурином в останній раз, вранці 24 жовтня 1708 року Мазепа зі своїм військом переправився через Сейм і прибув до Коропа. Переночувавши там, він 25 жовтня переправився через Десну біля Оболоння з чотирма чи п’ятьма тисячами козаків. Інша частина від п’яти до шести тисяч козаків лишилась на лівому березі Десни. Відійшовши від Десни, гетьман повідомив своїх козаків, що він веде їх не проти короля, а проти російського царя, який поневолив Україну і пригнічував козацькі вольності. Увечері 28 жовтня гетьман прибув до штабу короля зі своїм військом у півтори тисячі козаків чи менше. Решта козаків тихенько розбіглися. Назавтра король урочисто прийняв

- 44 -

гетьмана. З 25 по 30 жовтня король знаходився в Горках, що під Н- Сіверським. 24 жовтня Меншиков вирушив до Мазепи і в місті Мені довідався, що Мазепа поїхав до Батурина. Меншиков вночі переправився через Десну і прибув до Батурина. Захисники Батуринської фортеці відповіли Меншикову, що Мазепа поїхав до Коропа. 27 жовтня Петро Перший знаходився в Погребках за Десною. Захисники Батурина, що замкнулись у фортеці, не впуска- ли туди росіян. Але полковник Іван Ніс зрадив козаків і послав старшину Соломаху показати росіянам таємну фіртку, через яку вночі 2 листопада увійшли царські війська в фортецю. Царю повідомили про взяття Батурина, коли він був вже у Воронежі. Після цього Батурин був спалений, а його жителі були страчені за винятком тих, що встигли втекти з міста. Після зустрічі з Мазепою Карл ХІІ переїхав в Дєгтярівку. 31 жовтня король прибув до Ігнатівки і дав команду військам переправитись через Десну біля Мезіна. Але там російські війська з протилежного берега стріляли по шведах з гармат. Тоді шведи 4 і 5 листопада з великими труднощами переправились там, де високі кручі і росіян ще не було. За деякими даними переправа відбулася між Радичевом і Розльотами. З кручі 12 гармат стріляли по росіянах і відігнали їх. Після цього вся шведська армія переправилась через Десну.

Коли війна скінчилась, російський цар Петро Перший дав наказ, щоб ті козаки, які з’являлись до штабу шведської армії, були вислані на Дон для захисту південних рубежів Росії.

Пізніше імператриця Росії Катерина Друга наказала зруйнувати Запорізьку Січ і роззброїти українських козаків. Тоді в нашому селі третя частина козаків здали зброю, а решта відмовилась її здавати. Вони сказали представникам влади, що у них традиція мати зброю, яка переходила у спадок від покоління до покоління. Після цього був наказ, щоб тих козаків, які не здали зброю, виселити на Дон і Кубань. На їх місце було переселено селян з Росії із села Чев, що були закріпачені за царською казною. Потім в нашому селі виникло дві общини, кожна з яких вибирала свого старосту і писаря. Така система існувала до революції 1917 року.

З появою в селі двох общин виникло питання назви села. Нове населення села, якого була більшість, не приймало назву села Рада, а козацьке населення не погоджувалась на зміну своєї назви. Для вирішення цього питання приїхав представник влади і порадив

- 45 -

об’єднати дві назви в одну і вийшла назва села – Радичев. Люди з обох общин погодились.

Протягом всього періоду співіснування двох общин разом, люди жили мирно, поступово змішувались шлюби і тепер став один радичевський народ. Змішались мови і зараз маємо мову радичев- ську, в якій крім українських слів є багато російських або суржик. Козацьке населення села відрізнялося мирним своїм характером. Вони були дуже працелюбні люди. А коли було потрібно, то чесно і мужньо захищали свій край і рідну Україну від ворогів. Серед наших козаків частина були заможні люди. Вони довго не хотіли вступати до колгоспу. Декого з них розкуркулювали і навіть виганяли з хат. А коли тут організувався колгосп, то люди працювали дбайливо. Оберігали врожай і все колгоспне майно.

Казенні селяни і їхні нащадки завжди жили бідніше. З них частина були революціонерами в 1905 і в 1917 роках. Вони перші вступали до колгоспу. Колгоспи там теж були бідніші. Російські люди, які прибули в наше село, раніше були в кріпацькій залежно- сті від казни. Вони стали селитися там, де були вільні місця. Спочатку заселяли подвір’я козаків, що виїхали. Більшість з них оселилися ближче до Десни, тому що звідти більше виїхало козаків. Деякі з них мали трошки агресивний характер. Після сварок, які інколи відбувалися, вони могли вночі підпалити хату. Деякі вихідці з казенних селян після війни, коли люди жили бідно, ходили групами вночі по хатах і викрадали свіже сало, одяг та інше.

Після переселення в наше село, вони почали займатися рибаль- ством по Десні і в озерах. Навесні, під час повені, ловили рибу між озерами Борова і Ретіж. А ці ділянки сінокосу належали селу Лушники площею 12 гектарів і лушничани не давали ловити рибу радичевцям. І тут росіяни показали свою агресивність. Їхня община оголосила війну Лушникам. З Радичева вийшли селяни з вилами, косами і іншою зброєю на Лушники. Лушничани не витримали такої навали і заключили ганебний мир, за яким ділянка сіножаті 12 гектарів перейшла в користування казенних селян села Радичева.

З плином часу почали йти зливові дощі і на Чапліївському полі почало рити рівчаки і каламутною водою з глеєм та піском почало заносити ту ділянку сінокосу, яка була відвойована у Лушників. Потім вона заросла лозою і радичевці з цього не отримали користі, окрім того, що ловили рибу навесні.

- 46 -

Поселення німецьких колоністів в Радичеві

Крім козацької і казенної общин, були поселені в наше село німці, які в Німеччині були не згодні з релігійною політикою. Це особливий протестанський рух в Німеччині та Австрії – Хуттерівсь- ке братство (Die Hutterer), засновником якого був Якоб Гуттер.

Для вивчення Хуттерівського руху до нас приїздив, по замов- ленню американського мільярдера Сореса, директор наукового центру древності Півночі – Васильєв Сергій Юрійович з дружи- ною– науковим співробітником Васильєвою Мариною Вікторівною з міста Вологда 29 вересня 1994 року. Пізніше, в 2004 році у мене вдома був професор історії Віденського університету (Австрія) доктор Вільфрід Шабус (Dr Wilfried Schabus Оsterreichische Akademie der Wissenchaften WIEN) з перекладачем. Я мав з ними розмову і дав їм інформацію, яка в мене була на той час про німців, а вони дали мені свою історію, яку мені переклав у Німеччині Никипорець Михайло Михайлович. Він там працює в конструктор- ському бюро. Я друкую її в скороченому варіанті.

Німці поселились біля Десни в 1802 році, де зараз вулиця Неме- щина. Їм держава виділила землю, луки, ліси, щоб вони не пізніше сорока років прийняли підданство. Земля їм була виділена в різних місцях. Частина була виділена за Десною над озером Хотинь.

Німецька община переїхала в Радичев з Вишеньок – 44 родини. З

них 99 чоловіків і 103 жінки. Їхній общинний двір був заснований на землі, що була під церковною управою. Двір мав форму квадрата розміром 150 м. На території двора були майстерні. Їхнє братство займалось рільництвом, розширенням фруктових садів, вирощуван- ням шовковиці. Вони займались гончарством і продавали багато глазурованого посуду. У них були ремесла: дубління шкір, слюсар- ство, столярство, токарне ремесло, кузня, виробництво капелюхів і ткацтво. Вони виробляли тонке лляне полотно і продавали по рублю і 10 копійок за аршин, яке не поступалося голанському.

Російський уряд з Петербургу надавав їм підтримку, бо був зацікавлений в тому, щоб більше німців оселилося в Російській імперії. Німцям треба було більше землі, але в Радичеві не було більше земель в розпорядженні уряду. В їхньому братстві посту- пово почалися сварки, а також сталося велике лихо. Улітку 1817 року загорілася німецька кузня і через велику спеку та вітер згоріло

- 47 -

більшість будівель німецької общини, а також згоріла і наша церква. В 1818 році в общині відбувся розкол і 6 родин виїхали.

Німецька колонія мала 775 десятин землі, але лише третина була орною. На кожного німця припадало по 15 десятин і вони вважали, що їм цього недостатньо. Вони звернулися до уряду з бажанням переселитися в інше місце. Уряд дав згоду на переселення до колонії Молочна і виділив їм землі по 65 десятин на родину. Це на річці Молочна, що впадає в Азовське море.

Коли закінчився термін 40 років, німці не стали приймати грома- дянство, а вирішили виїхати з Радичева. Вони переїхали спочатку в село Венгер (Пруси) на території Бахмацького району, а потім до Херсонської губернії і в інші місця. Частина німців виїхали відразу до Херсонської губернії. Німецька община виїхала з Радичева в 1842 році. На той час у них було 69 родин, які налічували 185 чоловіків і 199 жінок.

Одному радичевцю – Пузирю вдалося освоїти німецьку майсте- рність по виготовленню гарного красивого посуду. Пузир заснував свою майстерню біля села над Десною і виготовляв художні вироби з глини, розписані і покриті поливою. На ці вироби був великий попит серед навколишнього населення. В Коропському історико–археологічному музеї, знаходиться фрагмент кераміки – глечик з урочища, «коло Пузира» над Десною, виготовлений Пузирем.

Землю, яку обробляли німці, а також ліс в урочищі Звинькове до села Тимонівка і частину поля села Чаплієвки було передано в казну. Орні землі були передані іншим селам. Їхні луки за Десною було передано Іванькову та Лушникам.

Наша ділянка землі - більше 100 гектарів орної землі і ліс за хутором Великий Ліс сподобалися фельдмаршалу Рум’янцеву Задунайському, щоб розкорчувати і посадити сад, який росте дотепер в урочищі «Плоский сад», а непридатний ліс залишив Радичеву в урочищі «Калюжне» – 22 га, яким користувалися до революції 1917 року.

При лісовпорядкуванні 1923 року держава, замість Калюжного, дала частину поля за Покопицькою біля хутора Великий Ліс і ставок з колодязем, але хуторяни були проти цих змін і тому в хуторі залишилось 3 га Радичевського лісу.

Інша ділянка сінокосу була біля річки Есмань, що коло села Обтов Кролевецького повіту, яку в 1911 році вирішили продати і

- 48 -

її купили селяни із Обтова. Ще ділянка сінокосу в дачах села Мезіна навпроти Забродки на закруті Десни – вісім гектар і ділянка в дачах тодішньої Псарівки – всього 26 га і, нарешті, ділянка в дачах села Савинки в урочищі біля порому 3 га. За постановою Поноррницького райвиконкому з Радичевських сінокісних угідь взяли 26 га для надання послуг районним працівникам. В 1935 році постановою Понорницького райвиконкому наші сіножаті на Мізинщині – 8 га, на Псарівщині – 26 га і взятих райвиконкомом – 26 га передали селу Іваньків.

Ще одне повідомлення про історію нашого села мені розповів мешканець Києва Терещук Сергій Іванович. Це син Івана Федоро- вича (Юрка). Колись він бачив в одній з бібліотек Києва книжку «Древня Русь». В цій книжці була карта Сіверянського краю XV-го століття. На карті позначені всі наші села з такими ж назвами, як сучасні, крім деяких сіл. Радичев там названий Робтєв, Розлети – Рясла, Свердловка - Аліментарівка, Понорниця - Понурниця.

Про деяких наших людей в старовину

Щоб краще зрозуміти історію села, потрібно детально зупини- тись на прізвищах людей, які жили в селі в історичному минулому.

Прізвища козацької общини села Радичев:

Дорош, Карпенко, Карасюк, Карасюк-Полєвой, Коструб, Кузьмин- ський, Макаренко, Огієнко, Онищенко, Тихоновський, Сапон, Супрун, Скорий, Харин, Прокопенко, Ювченко, Ющик.

Прізвища казенних селян села Радичев:

Бабченко, Бацура, Білий, Вишняк, Вовк, Губеня, Дудка, Дерило, Заїка, Деркач, Кендюх, Коляда, Конончук, Клименко, Коваленко, Коробейник, Косогов, Кривець, Криволап, Лютий, Мельник, Мержа, Недобойко, Никипорець, Никончук, Сапошко, Сидоренко, Сиса, Сикальчук, Сурай, Осовик. Петренко, Терещук, Романенко, Старчик, Смашний, Фурмур, Цуприк, Швець, Ященко.

Колись в нашому селі були визначні люди, яких я подаю далі:

- 49 -