VI. Домашнє завдання

1.Учнів об’єднано на кілька творчих груп  за інтересами. Групи отримують завдання: створити презентацію про Китай, захистити  проект на тему «Філософія і символіка образів поезії Лі Бо», індивідуальне  завдання – розповідь про Китай Середньовіччя.

2. Опрацювати статтю підручника  стор. 125-131.

VII. Оцінювання.

                                                                                                      Додаток 3

Інформаційний пакет

Картка №1. Клерікальна  (церковна) література .

Завдання.

- Що називається клерикальною літературою?

- Назвіть жанри та особливості.

-Що ми віднайшли у собі, у тексті, у навколишньому? До постановки яких питань наблизися? Що не зрозуміли?

Клерикальна література розвивалася протягом багатьох століть латинською  та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов’язана з християнською вірою та церквою, однак у ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство. У середньовічній літературі Західної Європи християнська традиція переважала над античною. Саме церква визначала тематику літератури. Перші християнські письменники: Тертуліан, Лактанцій, Ієронім. Одним із найбільших представників християнської літератури був Аврелій Августин. "Сповідь" Аврелія Августина є невмирущою пам’яткою  християнської літератури.  Найпопулярнішим на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилася аскетична доктрина. Із середини XII ст. з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір,  у  яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей. Поширеним жанром були видіння, у яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Поширеними були також різні твори морально - дидактичного характеру  релігійної і світської тематики: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки та ін. Одночасно з епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль. Особливості клерикальної літератури: 1) дидактичність (повчальний моралізований настановний характер); 2) проблематика – пропаганда аскетизму (відмова від земних чуттєвих задоволень), пропаганда опису загробного життя, ствердження верховної влади церкви; 3) звеличення церкви над мирянами. Жанри :

1) житія святих (головна мета – прославити релігійний погляд); 2) легенди (жанр легенди носить більш народний характер, вільний від жорстокого аскетизму); 3) гімни; 4) видіння загробного життя (видіння потойбічного світу використовують, щоб залякати грішників. Великим грішникам показують видіння пекла. До праведників приходили видіння райського життя); 5) псалми.

Картка №2. Куртуазна ( світська) література .

 Завдання.

- Що  таке куртуазна література?

- Назвіть жанри та особливості.

- Створіть гроно до слова « рицар».

Моделювання ситуації.

- Створить ситуацію, у якій можна проявити лицарство в сучасному

житті.

-Що ви віднайшли у собі, у тексті, у навколишньому? До постановки яких питань наблизилися? Що не зрозуміли?

Куртуазна література (фр. courtois — ввічливий, чемний) - світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (у ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастики.

Куртуазний роман часто вдається до атмосфери казковості. Однією із головних тем уцьому романі є тема кохання до прекрасної дами і здійснення подвигів заради неї. Проте героїв об'єднує лише платонічне кохання. Саме любов у  даному романі повнакуртуазності. Загалом, «куртуазний» — той, що володіє усіма видами зброї, усіма видами мистецтва (спів, гра на різноманітних музичних інструментах, обізнаність уживописі тощо), грає у шахи, знається на морській справі, володіє великою кількістю іноземних мов.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння "прекрасній дамі". Цей культ посідав центральне місце у творчості трубадурів - провансальських поетів, серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора.

Найважливішою складовою частиною формується писемної культури став героїчний епос, записаний в XII - XII ст. У героїчному епосі Західної Європи існують два різновиди: історичний епос і фантастичний епос, більш близький до фольклору.  Епічні твори XII століття отримали назву «поеми про діяння». Спочатку вони були усними поемами, виконувалися, як правило, бродячими співаками жонглерами.Відома  «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», у яких головними є патріотичні мотиви  і «лицарський» дух.  Поняття «лицар» у Західній Європі стало синонімом знатності і шляхетності,протиставлялося, перш за все, нижчим станам - селянам і городянам. Зростання  самосвідомості лицарства підсилює їхнє різко негативне ставлення до простолюду. Росли також  їхні  політичні амбіції, претензії на те, щоб поставити себе на недосяжну моральну висоту.  Поступово в Європі складається образ ідеального лицаря і кодекс лицарської честі, згідно з яким «лицар без страху і докору» повинен походити  із шляхетського роду, бути відважним воїном, постійно піклуватися про свою славу,  бути відданим обранійним коханій «пані».

У рамках лицарської культури в XII столітті з'явилися такі літературні жанри, як лицарський роман і лицарська поезія. Термін «роман» спочатку означав тільки віршований текст  мальовничою романською мовою, на відміну від латини, а потім він став використовуватися для назви певного жанру.  Перші лицарські романи з'явилися в культурному англо – норманському середовищі в1066р. Зачинателем легенд про подвиги короля Артура, про його славних лицарів Круглого столу, про їхню боротьбу з англосаксами традиційно вважається Гальфрид Монмутський. В основі циклу романів про короля Артура лежить кельтський героїчний епос,  який був найбільш значною спадщиною літератури раннього середньовіччя і займав в художній культурі Західної Європи важливе місце, відображав  цілісну картину народного життя.  На думку Тацита, пісні про богів і героїв замінювали варварам історію. Найдавніший - ірландський епос. Він формується з ІІІ по VІІІ століття. Створені народом ще в язичницький період епічні поеми про героїв-воїнів спочатку існували в усній формі і передавалися із уст у вуста. Їх співали й читали  народні оповідачі. Пізніше, у VІІ  і VІІІ століттях,  уже після християнізації, вони були перероблені і записані вченими-поетами, імена яких залишилися невідомими . Для епічних творів характерні оспівування подвигів богатирів,переплетення історичного тла і вимислу, прославляння богатирської сили і подвигів головних героїв, ідеалізація феодальної держави.  На героїчний епос значно вплинула кельтська та германо-скандинавська міфологія. Часто епос і міфи настільки пов'язані і переплітаються між собою, що провести межу між ними досить важко. Герої його - Ланселот і Персеваль, Пальмерін – утілювали вищі лицарські чесноти. Поширеним мотивом лицарських романів, особливо бретонського циклу були пошуки святого Грааля - чаші, у яку, за переказами, була зібрана кров розіп'ятого Христа.  У німецькому епосі «Пісня про нібелунгів», який остаточно склався з окремих пісень в епічну збірку  в ХІІ - ХІІІ ст., є й історична основа (відображені події  Великого переселення народів 4-5 ст., реальна історична особа - грізний вождь Атілла, який перетворився на доброго, безвольного Етцеля), і казка-вимисел. Поема складається з 39 пісень - «авентюре». Дія переносить нас у світ придворних свят, лицарських турнірів та прекрасних дам. Головний герой  - нідерландський королевич Зігфрід, юний лицар, який здійснив безліч дивовижних подвигів. Він сміливий і відважний, молодий і гарний, але  й  самовпевнений. Трагічно склалася доля Зігфріда і його майбутньої дружини Крімхільди, для яких фатальним став скарб із золотом Нібелунгів.  Сюжети французьких творів перероблялися авторами німецьких лицарських романів, наприклад, Рартманом Фон Ауе. Кращим його твором став «Бідний Генріх» - невелика віршована повість. Ще одним відомим автором лицарських куртуазних романів був Вольфрам фон Ешенбах(один із лицарів Круглого столу), чия поема «Парсіфаль» згодом надихала великого німецького композитора Р. Вагнера.

 Це цікаво. Рицар – західноєвропейський феодал, який належав до військово-дворянського стану, воїн із важким озброєнням і спорядженням.

  Рицарями у  ХІІ ст. були й великі феодали-землевласники , які мали власні замки, і дрібне рицарство, яке отримало титул за заслуги, бідняки не могли бути рицарями, бо не мали грошей на дороге спорядження і зброю, доброго коня. Рицар мав сюзерена (володаря), якому служив.

Претенденти на рицарство повинні відслужити 7 років у якості зброєносця. Посвячення було важливою подією і відбувалося в урочистій обстановці. Перед посвяченням майбутній рицар повинен провести ніч у каплиці перед лицем Бога. Після відповідей на звичні запитання про мету вступу  до рицарства, старший рицар або дама лезом меча доторкалися до плеча претендента зі словами: «В ім’я Боже, СвятогоМихаїла посвячую тебе у рицарі. Будь гідним, сміливим і шляхетним ».

  Рицар повинен мати захисне спорядження: важкі залізні лати або кольчугу поверх шкіряного одягу, все це покривало тіло від шиї до п’ят, шолом, спис, меч, щит, на якому обов’язково герб і девіз.

   Перемога на турнірі приносила не тільки славу, а й матеріальний зиск: кінь, зброя, обладунки переможеного діставалась переможцеві. А також переможений мав заплатити за себе викуп.

   Також важливе місце в середньовіччі посідала рицарська культура. Основна ідея – відданість васала сеньйору, зрада і підступність вважалися найтяжчим гріхом. Рицар повинен бути захисником скривджених і поборником справедливості, проте шляхетність щодо простого люду за честь не вважалася.

  Отож, протягом століть рицарство було життєвим ідеалом середньовічного суспільства, моральним еталоном  аристократії.

Найбільшого розквіту рицарство досягло в південній провінції Франції – Провансі . Провансальських поетів називали трубадурами. До наших часів дійшли імена майже 500 таких митців. І це були не лише рицарі, а й сюзерени, ремісники, ченці. Провідна тема поезії трубадурів – кохання. Але також вони оспівували військові походи, битви, звитягу. Представником войовничої поезії був Бертран де Борн, феодал, розчарований у коханні, але закоханий у рицарські турніри та походи.

Картка №3 . Міська література . Завдання.

- Що називається  міською літературою?

- Назвіть жанри та особливості, твори та їх авторів.

- Що ми віднайшли у собі, у тексті, у навколишньому? До постановки яких питань наблизилися? Що не зрозуміли?

У готичний період у рамках міської культури розвивалася література, музика і театралізовані вистави. Міська література XII - XIII століть була антифеодальною й антицерковною. Міські поети оспівували працьовитість, практичну кмітливість, хитромудрість і лукавство ремісників і торговців.  Світська міська література пізнього середньовіччя представлена, по - перше, реалістичними віршованими новелами (фабліо і шванк), по-друге, лірикою вагантів - бродячих студентів, школярів, нижчого духовенства, і, по-третє, народним епосом.  На відміну від куртуазної,  міська поезія тяжіла до повсякденного життя, до побуту. Реалістичні віршовані новели, які у Франції називалися фабліо, а в Німеччині - шванк, були світським жанром, їх сюжети носили комічний і сатиричний характери, а головними героями були, як правило, хитрі,  не позбавлені авантюризму простолюдини (фабліо «Про Буренко, попівську королеву »). 

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса» Франсуа Війона). Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. У ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу: лірики, драми. Великого розквіту вона досягла у Франції. Найбільш популярними  жанрами міської літератури були віршована новела, байка чи жарт, яким були притаманні реалістичні риси, сатирична загостреність, трохи грубуватий гумор. Вони висміювали грубість і невігластво феодалів, їх жадібність і віроломство. Широке поширення набув  ще один твір середньовічної літератури - «Роман про троянду», який складається з двох різнорідних та різночасових частин. У першій частині у  вигляді дійових осіб виступають різні людські якості: розум, лицемірство. Друга частина роману носить сатиричний характер і рішуче обрушується на федально - церковні порядки, стверджуючи необхідність загальної рівності.  Близька до міської культури поезія вагантів - бродячих школярів.  Поезія вагантів, які кочують по всій Європі в пошуках кращих учителів і кращого життя, була дуже зухвала, осуджена  церквою і духовенством, оспівує радощі земногой вільного життя. У поезії вагантів перепліталися дві основні теми: любовна і сатирична. Вірші в більшості своїй анонімні, плебейські за своєю суттю і цим відрізняються від аристократичної  творчості трубадурів.